Особливості етногенезу українського народу

Формування етнічної культури нерозривно пов’язане з формуванням самого народу (етногенезом). Тому, розглядаючи українську культуру, не можна не зупинитися на проблемах етногенезу українців. Існують деякі теорії походження нашого народу:

1) теорія «споконвічності» – українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу, тобто від 30-40 тис. до 2-3 млн. років;

2) теорія автохтонності (М.Грушевський), згідно з якою етнічну основу українців складало населœення пізнього палеоліту, яке проживало на території України, а росіяни і білоруси мали свою окрему етнічну основу і територію проживання;

3) теорія «єдиної колиски» (яка була загальноприйнятою в СРСР у 30-80-ті роки XX ст.) – зародження і розвиток трьох близьких словенських народів з єдиної древньоруської народності;

4) теорія «незалежного розвитку окремих слов’янських народів», а саме – українців, росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом;

Сьогодні в численних історичних дослідження підкреслюється, що Київська Русь була поліетнічною, тобто багатонаціональною державою. В основному в сучасній літературі початком націогенези українців вважається період Київської Русі, хоч він і не досяг тоді завершення. Згодом внаслідок несприятливих історичних обставин цей процес був перерваний і оновився на повну силу в XV-XVII сторіччях. У цьому, імовірно, і полягає специфіка етногенези українців.

Український етнос остаточно сформувався на рубежі XVI-XVII ст., причому каталізаторами цього процесу стали загроза фізичного знищення з Кримського ханства, національний гніт польської шляхти і внутрішня зрада еліти – перехід аристократії до католицтва і укладення церковної унії.

Складність етнічної історії українців відбилася і в різноманітності самоназв (етнонімів), назв з боку інших народів, а також назв країни і держави. З моменту зародження українського етносу ключовим було поняття «Русь». Причому в різні періоди домінували такі його варіанти: VI-IX ст. – Русь; з 1395 р. – Мала Русь; у XVII-XVIII ст. – Малоросія; XIX ст. - початок XX ст. – Україна-Русь. Визнання назви «Україна» (вперше згадане у 1187 р.) відбулося у XVII ст., але й тоді воно співіснувало з іншим – «Малоросія», яке набуло широкого розповсюдження після приєднання України до Московської держави. Тільки з початку XX ст. етнонім «Україна» став домінуючим.

Слід виділити і таку особливість: спочатку Руссю, а потім Україною називали центральну область, тобто Київську землю, а потім звідти найменування «Русь» розповсюдилося на всœе східне слов’янство, а «Україна» пізніше на всœе українство.

Що стосується назви «Україна», то є декілька пояснень його походження: або від «краю» – кордону зі Степом, або від слова «країна» – інша версія – «край» як батьківщина, вітчизна. Щодо самоназви «українець», то вона довго була малопоширеною. Синонімами виступали термін «козак», «козацький народ», одночасно продовжували існувати і старі самоназви «руські», «русини». Тільки в умовах національного відродження у другій половині XIX ст. остаточно утвердилася самоназва «українець».

Таким чином, в етнічній історії українців можна виділити три ключові етнооб’єднуючі самоназви:

1) слов’яни (словени);

2) руси (руські, роси, русичі, русини);

3) українці (козаки).

Сьогодні українці складають основне населœення держави Україна. Це один з найбільших народів Європи і другий за чисельністю у слов’янському світі. В основному українці рівномірно розподілені по всій території держави за винятком Криму і південного сходу. У сільській місцевості вони складають до 90% населœення, в містах – до 70%.

Українці належать до слов’янської групи індоєвропейської етнолінгвістичної сім’ї. Український етнос складається з наступних складових:

1) основного етнічного масиву українського народу, який в основному співпадає з територією його формування і державними кордонами України;

2) етнічних груп українців за межами основного етнічного масиву в ближньому і далекому зарубіжжі – діаспори;

3) субетнічних груп, тобто спільнот у середовищі українців, відмінних специфічними рисами культури (гуцули, лемки, бойки, поліщуки і т.д.).