Діяльність Українського наукового інституту книгознавства (УНІК).

Книгознавство.

Відповіді до Семінару 3.

Діяльність Українського наукового інституту книгознавства (УНІК).

Український науковий інститут книгознавства (УНІК) — науково-дослідна установа, заснована 1922 в Києві на базі Головної Книжкової палати, яка займалася вивченням питання бібліології, бібліографії, історії друку і готувала бібліографічні показники за матеріалами друку УССР.

УНІК мав 4 секції: історії, соціології й економіки книги, мистецтва і техніки книги та бібліографії.

Інститут у 1924 видав «Загальний огляд стародруків київських бібліотек», автор книги Барвінок Володимир Іванович. У 1923–1930 видавав журнал «Бібліологічні Вісті» (25 чч.), 1933–1935 «Наукові Записки». Інститут мав цінну колекцію українських видань за 1917–1924. Директором Інституту був Ю. Меженко (до 1931).

1936 Інститут ліквідовано.

Винятково велике значення для піднесення рівня українського книгознавсва мали діяльність Українського наукового інституту книгознавства (УНІК), фундатором і директором яко-го був Юрій Меженко, відділів бібліографії та рідкісної книги Всенародної бібліотеки України (останнім три-валий час керував професор Сергій Маслов). Надзвичайно плідною була співпраця УНІК та ВБУ з еміґрацій-ними книгознавцями й бібліографами. До цього великою мірою причинився Лев Биковський, який піс-ля праці у ВБУ переїхав до Варшави, згодом проживав у Чехословаччині, після чого повернувся до Варшави. Він був фундатором і основним автором часопису ―Українське книгознавство‖, серії ―Книгозбірня україн-ського бібліографічного мікроба‖.Професор Саул Боровий пізніше згадував, що співробітники Українського наукового інституту книгознав-ства ―працювали в дуже важких умовах, виконуючи роботу, ―для якої в звичайній радянській установі був би потрібен штат, більший у кілька разів‖.Особливо високим був рівень органу УНІК – часопису ―Бібліологічні вісті‖. Для більшості статей характе-рний серйозний підхід до матеріалу. Викликає повагу і патріотизм авторів – то був не той показний патріо-тизм, який зводиться до проголошення дзвінких фраз і приписування українській культуріне притаманних їй рис, а той, який виливається в почуття обов’язку працювати для цієї культури на гідному її рівні.У числі перших жертв репресій щодо гуманітарної науки опинилися провідні книгознавці й бібліотекарі. При цьому, поруч зі звинуваченнями в ―шкідницьких‖ книгознавчих теоріях, їм стали приписувати підпі-льну антирадянську діяльність. 1929 р. були арештовані колишній голова бібліографічної комісії УНІК ака-демік Сергій Єфремов, член комісії мистецтва книги Федір Ернст, член комісії історії книги Павло Балиць-кий, вже згадуваний талановитий книгознавець, працівник УНІК, а потім ВБУ Ярослав Стешенко, директор ВБУ і заступник голови бібліографічної комісії ВУАНСтепан Постернак. У кінці грудня 1930 р. арештовано колишнього вченого секретаря УНІК Миколу Іванченка. Наступного, 1931 р., коли тривало слідство проти нього, інститут розгромлено.На засіданні Київського товариства войовничих матеріалістів-діалектиків 20 травня – 1 червня 1932 рр.та на інших численних зборах і засіданнях висунуто абсурдні звинувачення щодо УНІК у дотримуванні кла-сово ворожих ―націоналістичних і буржуазно-ідеологічних засад‖. Звільнено Ю. Меженка з посади директора інституту, змушені були піти з інституту В. Ігнатієнко, С. Кондра, Т. Алексеєнко та інші.

Меженко (Іванів-Меженко) Юрій Олексійович.

(• 18 червня 1892, Харків — †21 листопада 1969, Київ) — бібліограф, бібліотекознавець,книгознавець, літературознавець.

Життя.

Народився 18 червня 1892 року в Харкові, зростав у Чернігові, а університетську науку здобув у Московському університеті. З двадцяти п'яти років він поринає в культурну роботу навколо української книжки, бібліотеки й літератури.

Фактичний керівник бібліотечної справи в роки революції, він був організатором рятування маєткових бібліотек, що лягли в основу Всенародної Бібліотеки, основоположником Української Книжкової Палати, що мала налагодити збирання біжучої і періодичної продукції. Меженко був першим керівником згаданої Всенародної Бібліотеки, що протягом кількох років перетворилася в одну з найбільших бібліотек.

Розмах роботи в цій ділянці просто вражає своєю широтою і плановістю. З первісного задуму реєстрації всієї друкарської продукції в Україні і наукового опрацювання її він створив інституцію, яка може бути зразком постановки наукової роботи з книгою: Український Науково-Дослідчий Інститут Книгознавства, так званий УНІК. Орган цього інституту «Бібліологічні вісті» став неперевершеним зразком наукового журналу, присвяченого питанням книгознавства в усіх його ділянках і напрямках. Тут співробітничали найкращі сили місцеві і закордонні, багато уваги приділялось історії української книги, книгознавчій хроніці.

24 січня 1919 року відбулося затвердження Директорією закону про утворення Головної книжкової палати. Директором було призначено відомого діяча бібліотечного руху Ю.Іванова-Меженка.

В роки розгрому українських установ був ліквідований і УНІК, а Меженкові довелося перенести свою діяльність до Ленінграда, де він працював у бібліографічному відділі найбільшої в СРСР Публічної Бібліотеки.

Організаційний хист Юрія Меженка виявився і на полі української літератури. Архівно-Бібліотечний Відділ, де він працював, став несподівано якимсь літературним осередком: сюди приходили поети, письменники, мистці; тут обмірковувались проекти літературних видань. Найчастіше тут можна було побачити рано померлого буковинця поета Володимира Кобилянського — перекладача з Гайне і Шіллера, Миколу Терещенка, що згодом став пролетарським поетом, талановитого Дмитра Загула — поета й перекладача Ґетевого «Фауста», символіста Якова Савченка, що через «панфутуризм» прийшов до Спілки пролетарських письменників, та багатьох інших. Все це літературне оточення Меженка було організоване ним в групу Музагет, де він грав провідну роль як теоретик літератури, хоч саму ідею створення Музагету Клим Поліщук приписує собі разом із Д. Загулом. (Клим Поліщук. З ВИРУ РЕВОЛЮЦІЇ. Фрагменти спогадів про «літературний» Київ 1919 р. Львів-Київ, 1923).

Збори Музагету відбувалися в квартирі маляра-мистця Михайла Жука в приємній артистичній обстановці: стіни були обвішані своєрідними портретами діячів мистецтва і поетів з символічними аксесуарами. Коли вийшов альманах Музагету — він був прикрашений кількома такими роботами М. Жука: символічними портретами його сучасників. Юрій Меженко одразу з'ясував собі, що організації молодих письмеників нової пореволюційної доби потрібен був міцний теоретичний ґрунт, і тому літературні читання музагетівців переривалися епізодичними студійними екскурсами в теорію стилів і музичної побудови вірша.

Вихід «Музагету» в 1919 році був сенсацією в літературно-мистецьких колах. Великого формату, грубий, з добірними зразками творчости членів Музагету, з цікавими портретами декого з них на окремих картках — він заповняв значні творчі можливості цієї групи. Тичина, що був тоді у зеніті своєї слави, дав три загальновідомі потім поезії: «Міжплянетні інтервали», «Плуг» та «І Бєлий, і Блок, і Єсенін…». Були ще поезії Павла Филиповича, Д. Загула, М. Терещенка, Клима Поліщука, Михайла Жука, Олекси Слісаренка, а також проза Галини Журби. Було і кілька рецензій на збірки поезій і прози Володимира Ярошенка, Клима Поліщука, О. Слісаренка, О. Грудницького. Але вісь альманаха становили дві літературно-публіцистичні статті Юрія Меженка та І. Майдана (Д. Загула), які віддзеркалювали шукання переходового періоду між поезією національного відродження і штучного насадження «інтернаціональних» принципів «пролетарської літератури». Був особисто знайомим із Володимиром Маяковським.

Творчість.

У першій половині двадцятих років Меженко виявив себе як критик з тонким смаком і гострим зором. Запам'яталися його більші статті про творчість Павла Тичини («Гроно», 1920), про Миколу Хвильового («Шлях мистецтва», 1923), Євгена Плужника і Михайла Івченка («Життя й революція», 1926), або коротші критичні спостереження в рецензіях на збірки творів Дмитра Загула («Книгар», 1919), Максима Рильського та Якова Савченка («Літературно-Науковий Вістник», 1918), Павла Тичини («Музагет», 1919), Дмитра Фальківського («Життя й революція», 1927).

Історично-літературні етюди Меженка (напр., стаття про Івана Нечуя-Левицького у виданні його творів) не були вдалі: він був критик та організатор літератури в першу чергу. В знаменитій літературній дискусії 1925 року він виступав на боці «европейців». З кінця 20-х років цілком переключився на працю навколо книги.

Стаття Меженка «Творчість індивідуума і колектив»[1] формулювала думки української інтелігенції. Меженко твердив: «національність диктує свої вимоги індивідуумові, і не дивно, що ми не знаємо безнаціональних культурних творців або міжнаціональних». Всі думки статті Меженка формульовані так, що вони стосуються не тільки літератури, а мистецтва взагалі, і ці думки поділяли представники образотворчих мистецтв. Великому Нарбутові в цій саме площині доводилося сперечатися з молодими адептами пролетарського образотворчого мистецтва, які хотіли знищити все досьогочасне і будувати нове інтернаціональне. Він говорив, що якби й узяти за мету національне мистецтво, то шлях до нього лежить в ствердженні, а не неґації національного мистецтва.

Меженкова аксіома, як заключний акорд його думок про мистецтво, звучала так. Творчий індивідуум тільки тоді може творити, коли визнає себе істотою вищою над колектив і коли, не підлягаючи колективові, все-таки почуває національну з ним спорідненість. Стаття Майдана (Загула) виходила з цих само принципів. Дуже прозірливо і цікаво, як на свій час (1919), поставив Меженко проблему загрози колективістичної зрівнялівки людини, перетворення її на безобразну комаху-робота. Після Другої світової війни ліпші інтелектуалісти й журнали Заходу не переставали обговорювати цю проблему, як найбільш пекучу, і на тлі того обговорення стаття Меженка здається хоч і не такою свіжою, якою вона була в 1919 році, але і нітрохи не застарілою.