Приватні бібліотеки України.

Приватні бібліотеки – значима складова української культури. З’явившись раніше, ніж публічні бібліотеки, вони стали основою їх формування. Вивчаючи приватні книжкові зібрання, можна отримати унікальні відомості про менталітет народу, відчути дух епохи, зрозуміти суспільні астрої певного історичного періоду. У сучасному суспільстві відбувається кардинальна зміна ціннісних потреб людини в спілкуванні з книгою. Тому книжкова культура в цілому і приватні бібліотеки зокрема, вимагають ґрунтовного вивчення. Приватні книжкові колекції – пам’ятки культури, що відображають собистість власників, їх знання, смаки, духовні і практичні потреби, характер роботи з книгою, шляхи її придбання та використання і, нарешті, потреби дарувати, заповідати або передавати. Актуальність теми дослідження зумовлена інтересом до історичного минулого української культури, увагою до проблем особистості, усвідомленням великої ролі читання в її становленні та розвитку, станом української книжкової культури. Для того, щоб висвітлити роль книги у суспільному житті, розкрити значення книгозбирання, необхідно знати як комплектувалися і використовувалися книгозбірні. Історія бібліотек приватних осіб, церковних установ пов’язана з історією українського книговидання і книгарства. Історичні джерела показують, що бажання мати книгу виникало у людини вже на перших етапах її існування. Традиція приватного книгозбирання походить із глибини віків, посідає важливе місце в системі цінностей елітного суспільства в його історичному розвитку, починаючи з часівКиївської Русі. Друга половина ХІІ ст. – середина ХVІІІ ст. – період розквіту культури України. Серед всіх верств населення поширюється писемність, потужно розвивається видавнича справа, формуються бібліотеки, в тому числі й приватні. На початку XXI ст. оприлюднено розвідки українських науковців, присвячені історії приватних книгозбірень даного періоду. Передумови формування та історія приватних бібліотек другої пол. ХІІ – останньої чверті ХVІІІ ст. стали предметом вивчення М.Войнової та В.Сєдих. Значну цінність у вивченні історії становлення та діяльності перших бібліотек при монастирях і соборах Русі, їх ролі у збереженні духовного надбання українського народу становлять дослідження Т.Горбаченко, Я.Ісаєвича, Н.Солонської, Л.Яковець. Монастирські бібліотеки ХVІІІ ст. у контексті української культури розглядаються в наукових працях О.Дзюби, М.Яременко та ін. Історична доля йрозвиток монастирських бібліотек на Волині висвітлена у працях С.Костюка, С.Синюка,.Ціборовської-Римарович. Комплексне дослідження козацьких літописів 30-80-х рр. ХVІІІ ст., як історичного джерела та пам’яток інтелектуального життя Лівобережжя, зроблене І.Дзирою, системне вивчення історико- джерелознавчого явища фамільних архівів, особливостей детермінування їхнього складу і змісту, визначення ступеню закономірності формування на основі аналізу архівної спадщини роду

Скоропадських здійснене Г.Папакіним. У дослідженнях приватних бібліотек акцент зроблено на наданні книгознавчої характеристики зібранням. Науковці переважно розкривають склад фондів приватних бібліотек державних і громадських діячів, представників заможних родин тощо. Книгозбірні видатних постатей аналізують В.Білецький, С.Голубєв, І.Лосієвський, Ф.Луцька, Я.Пучкова, В.Ульяновський, В.Шевчук, Г.Шеман та ін. Незважаючи на велику кількість наукових праць про стан приватних бібліотек України ХІ- ХVІІІ ст., їхня роль залишається недостатньо дослідженою. Тому метою нашого дослідження є аналіз функціонування приватних бібліоте України вказаного періоду, розкриття їх ролі у збереженні українського культурного надбання. Монастирі в усі часи були причетні до творення культурного та інтелектуального духу історичних епох. Стародруки, що зберігаються у фондах сучасних бібліотек, є цінним джерелом для багатогалузевих наукових досліджень, у тому числі з історії культури. Монастирі мали істотний вплив як на громадське і соціально-політичне, так і національно-культурне життя в Україні, ведучи літописи і переписуючи книги. УКРАЇНСЬКАКУЛЬТУРА: МИНУЛЕ, СУЧАСНЕ, ШЛЯХИ РОЗВИТКУ Випуск 17, 2011 Збірник наукових праць: науковізаписки Том 2 Рівненського державного гуманітарного університету У ХІ ст. монастирі відіграють важливу рол у розповсюдженні грамоти й освіти. Статут монастирів передбачав посаду книгозберігач зобов’язував монахів читати книги. До татаро- монгольської навали в Київській Русі існува майже 70 монастирів із бібліотеками, фонди яких нараховували лише богослужбової літератур понад 90 тисяч назв. Збираючи і розповсюджуючи в першу чергу релігійну літературу, монастирські бібліотеки одночасно були і центрами світської літератури. В їх фондах зберігалися твори діячів церкви, псалтирі, служебники, молитовники, література з вітчизняної історії – староруські літописи, історичні пісні та сказання, повісті про великих князів, історію міст і монастирів. Книжкові фонди монастирських бібліотек поповнювалися рахунок обміну книгами з бібліотеками інших монастирів, внесків князів, бояр, духовенства. Іноді книги для монастирських бібліотепереписувалися або привозилися з-за кордону. Найбільша з бібліотек Київської Русі (заснована 1037 р. Ярославом Мудрим) знаходилася у Софійському соборі. Князь створював бібліотеку ротягом 17 років. Саме створював, а не збирав, оскільки кожну книгу доводилося перекладати з грецької, болгарської або інших мов, а потім переписувати і переплітати. В результаті вдалос виготовити майже тисячу книг. Кожна рукописна книга була справжнім витвором мистецтва Спочатку бібліотека Софійського собору складалася виключно з церковної літератури, але з часом у ній з’являються книги з астрономії, географії, історії, філософії, юридичні трактати, публіцистика. Організація бібліотеки при Софійському соборі – велика культурно-історична подія, що свідчить про існування у той час великої кількості бібліотек на Русі. Монголо-татарська навала і князівські міжусобиці призвели до руйнації бібліотечних зібрань, унаслідок чого залишилися лічені екземпляри Софійської бібліотеки. Книги, що виходили з майстерень Софійського собору, стали основою інших бібліотек, зокрема бібліотеки Печерського монастиря, яка з кінця ХІ ст. стала найбільшим центром культурного життя Київської Русі. Від заснування Антонієм і Феодосієм монастир ста відомий як місце переписування і виготовлення богослужбових книг. Бібліотека Києв Печерського монастиря здебільшого складалася з творів іноземних авторів, перекладених на давньоруську мову. Але з часом, дедалі більшої ваги набувають твори оригінальні. За часів архімандрита Є.Плетинецького (1599-1624 рр.) кількість книг постійно зростає. У ХVІІ ст. бібліотека мала спеціальне приміщення, в якому розташовувався книжковий фонд. Під час великої пожежі 1718 р. він майже увесь згорів. Для відновлення бібліотеки докладено багато зусиль та всежвелика кількість давніх документів була втрачена. Мав бібліотеку і Києво-Михайлівський монастир. Його рукописний каталог містить відомості про 70 стародруків. У фондах бібліотеки Михайлівського монастиря були такі церковнослов’янські стародруки: «Часословець», надрукований у Кракові Ш.Фіолем (1491 р.), «Служебник» – друкарня Мамоничів (1583 р.), «Євангеліє учительне» – Києво-ПечерськаЛавра (1637 р.). У Західній Україні зі створенням Галицько-Волинського князівства також починається активне поширення книжкової культури. При дворі князя Володимира Васильковича, що проявив себе як блискучий дипломат, виважений державний діяч, мислячий стратег і покровитель вітчизняної книжності, створено потужний осередок давньоукраїнської книжності. До його складу входили скрипторій і бібліотека. Проте, нині наукові праці містять лише побіжні згадки про бібліотеку Володимира Васильовича [11; 35]. Галицько-Волинський літопис подає опис книг, подарованих князем храмам та монастирям та надає інформацію про книги, що були у його бібліотеці. Визначну роль в історії української культури, зокрема писемної, відіграв Почаївський монастир, бібліотекою якого налагоджене переписування книг. Славився монастир і своїм друкарством. Існувала бібліотека і в Дерманському монастирі, заснованому у XV ст. князем Василем Федоровичем Красним (гарним). Його управителем протягом 1575-1576 рр. був І.Федоров. У 1602 р. князь засновує у Дерманському монастирі культурно-освітній центр. Монастир виріс у великий осередок української культури на Волині з бібліотекою рукописних і друкованих книг. Перлинами дерманського зібрання були стародавні слов’янські рукописи: «Поученія» та Євангеліє, рукопис московського походження «Бесіди Іоанна Златоуста на Євангеліє від Матфея» у перекладі Силуяна, подаровані монастирю князем К.Острозьким. Зберігалися тут і примірники книг, виданих у монастирі. У рукописному каталозі бібліотек Дерманського монастиря 1791 р. наведені описи 381 книги [20; 221]. В бібліотеці також зберігалися книги, що належали М.Смотрицькому, який у 1627 р. посів місце настоятеля Дерманського монастиря. УКРАЇНСЬКАКУЛЬТУРА: МИНУЛЕ, СУЧАСНЕ, ШЛЯХИ РОЗВИТКУ Випуск 17, 2011 Збірник наукових праць: науковізаписки Том 2 Рівненського державного гуманітарного університету Після 200-літнього перебування під владою кочовиків Україна перейшла до складу Великого Князівства Литовського, а пізніше – Реч Посполитої. Разом із занепадом державності занепадає і культура книгозбирання. Книги створюються лише на замовлення князів або наближених до них осіб Русі. Серед них можна назвати багатьох високоосвічених людей, зокрема письменника-публіциста Іларіона, літописців Никона Великого, Нестора, Сильвестра та письменників Луку Жидяту, Кирила Туровського, Климента Смолятича, Даниїла Заточника та ін. Вони володіли іноземними мовами, збирали античну, візантійську та західноєвропейську історичну, богословську і художню літературу. Із часу виникнення писемності духовне життя суспільства постійно пов’язане з книгою. Поширення книгодрукування викликає захоплення книгозбиранням, стимулює розвиток приватних бібліотек. Найбільші, найзмістовніші книгозбірні мали вище духовенство та козацька старшина. Приватні бібліотеки українського духовенства стали предметом наукових досліджень В.Білецького, С.Голубєва, І.Лосієвського, Ф.Луцької й ін Фонди представників духовної знаті здебільшого складаються з богословської літератури. Та, крім релігійних книг, у них представлена і світська література. Це – друковані і рукописні книги різними мовами. На Правобережній Україні у приватних бібліотеках було більше польських книг, ніж на Лівобережній. Мовою наукових трактатів залишалася латина або грецька. Саме так книгозбірню мав видатний церковний і культурно-освітній діяч П.Могила – Архімандрит Києво-Печерської Лаври, митрополит Київський, ректор Київської колегії. Учений-психолог зібрав велику бібліотеку, про що відомо з переліку книг, придбаних у Варшаві і Кракові, а також із власноручних записів П.Могили про належність йому книг, які нині зберігаються у Національній бібліотеці України ім. В.Вернадського. П.Могилі у різні часи належало майже 3 тисячі книг. Крім богословської літератури, у бібліотеці широко представлені праці античних авторів – Горація, Овідія, Сенеки, Цицерона, Ювенала та ін.; твори гуманістів епохи Відродження: Р.Агріколи, Ж.Бодека, Н.Маккіавелі, Я.Понтана, Р.Турнера тощо. Наявність останніх засвідчувала, що в Україні державно-правові проблеми були актуальними. Серед світської літератури переважали праці гуманітарного змісту, але П.Могила цікавився також точними, природничими науками. Промовистим є факт наявностізначої кількості палеотипів у книжковому зібранні, у т.ч. друкованих у слов’янських землях [10; 70]. Зміст книгозбірні П.Могили засвідчує його глибокий інтелект, широкий кругозір, що виходив за межі релігійно-церковних проблем та охоплював різноманітні сфери діяльності (науку, культуру, освіту). Такими ж змістовно насиченими були приватні книгозбірні Ф.Прокоповича, М.Смотрицького, С.Яворського. На Лівобережній Україні, крім духівництва, власні книгозбірні мали козацька старшина, заможні міщани, вищі державні й військові службовці. Звичайно, спосібжиття козацької старшини не налаштовував на книгозбирання. Т козацькі книгозбірні – факт незаперечний, підтверджений документами. Особливо виділяються праці, присвячені вивченню фондів бібліотек козацької старшини І.Дзири, П.Зленка, А.Лазаревського, Г.Папакіна, В.Соколова. Із розвитком друкарства в Україні книга стала одним із найважливіши засобів піднесення рівня освіти, науки, культури та зміни світогляду людей. Тематичний діапазон книгозбірень козацької еліти охоплював різні сфери духовного життя та соціальної практики. Це і релігійна література, і світська. У кожній бібліотеці булл Біблія, іноді різними мовами, наукові книги з природничих, гуманітарних наук. Козацька старшина віддавала перевагу науковим працям із природознавства, зокрема з географії, медицини; картам і атласам. Користувалась популярністю й філософська, історична, художня та літератур з мовознавства. Окрім друкованих видань, вони збирали давні рукописи, хроніки, обмінювались книгами зіншими книголюбами. Великіза кількістю книгозбірні упорядковувались за галузеви відділами, що відображалось у рукописних каталогах. Власні книгозбірні мали гетьмани України І.Мазепа, К.Розумовський, П.Орлик; представники козацької старшини Я.Маркович, М.Ханенко Іновицький та ін. Гетьман України І.Мазепа збирав свою бібліотеку, розташовану в Батурині, понад 30 років (знищена російськими військами під час взяття міста 1708 р.). До нашого часу збереглися тільки книги, подаровані гетьманом церквам, монастирям, окремим особам. Залишки бібліотеки дозволяють реконструювати її зміст. Тут була богослужбова, богословська, світська література, у т.ч. художня, довідкова. Як державний діяч і політик, дипломат тогочасної Європи, полководець і водночас поет, І.Мазепа вболівав за долю України. Різноманітна природна обдарованість поєднувалася в ньому зУКРАЇНСЬКАКУЛЬТУРА: МИНУЛЕ, СУЧАСНЕ, ШЛЯХИ РОЗВИТКУ Випуск 17, 2011 Збірник наукових праць: науковізаписки Том 2 Рівненського державного гуманітарного університету високою освіченістю. Він учився в Києво-Могилянській академії і Падуанському університеті, відвідав кілька європейських країн, володі багатьма мовами. Історична ерудиція І.Мазепи викликала захоплення державних і військових діячів. Він був знавцем літератури, власником найкращої в Україні великої і цінної бібліотеки з інкунабулами старовинними рукописами, раритетними виданнями різними мовами. Мазепа відзначився як великий книголюб та меценат тогочасних видань. Серед найвідоміших книг, подарованих ним церквам і монастирям – Пересопницьке Євангеліє (кафедральній церкві в Переяславі), Євангелі кінця XVII ст. (Верхратському монастиреві біля Рави- Руської), два Євангелія (Лубенському монастирю). Ще одна відома бібліотека належала спадкоємцю І.Мазепи – гетьману П.Орлику. Він знав чимало мов, окрім української, російської та польської. Вивчав в академії класичну латину, французьку, італійську, новогрецьку, шведську, німецьку, болгарську, сербську, «геленську» мови. Книга була для нього не лише джерелом інформації та резервом мудрості, а й величним пам’ятником людського духу. П.Орлик майже не розлучався з Псалтирем, Еклезіастом, творами святого Августина. Однак теологія була не єдиною галузз його пізнань та інтересів, про що свідчить зміст його бібліотеки. Перше книжкове зібранн П.Орлика, де були, очевидно, в основному кириличні друки і рукописи, загинуло після Полтавської битви. Про це він писав в одному зі своїх листів 1730 р. Нову бібліотеку гетьман почав збирати в еміграції і тому вона складалася зіноземних видань. Влітку 1925 р. історик-публіцист, дипломат І.Борщак віднайшов у дентевільському архіві каталог бібліотеки П.Орлика, укладений власником у 1738 р. Каталог спочатку мав сорок чотири аркуші, але до XX ст. збереглося лише дев’ять. За описом В.Ульяновського в каталозі книги були класифіковані за сімома розділами. Перший розділ – теологічний. Окрім вже згаданих видань, він містив коментарі до Фоми Аквінського, Августино Джузеппе (1643 р.), французький переклад Корану (1734 р.) тощо. Другий розділ бібліотеки Орлика – грецькі та римські класики – представлений творами Арістотеля (1654 р.), Вергілія (1676 р.), Геродота (1715 р.), Горація (1725 р.), Демосфена (1712 р.), Светонія (1715 р.), Сенеки (1672 р.), Страбока (1707 р.), Ціцерона (1471 р., 1644 р., 1689 р., 1709 р., 1724 р.), ін. До розділу «Політичні письменники» були занесені «Універсальна історія» Боссуета (1681 р.), роботи Пуффендорфа (1715 р.). Із четвертого («Історія і філософія») та п’ятого («Світські автори») розділів картки не збереглися. Однак відомо, що П.Орлик мав твори одного з найкращих ораторів XVII ст. єпископа

Флешіє – всі його промови над могилами видатних осіб (1672-1690 рр.). П.Орлика цікавили історія розділу церков, історичний перебіг взаємин міжсвітською владою та церквою. Шостий розділ бібліотеки – книги про Україну і Польщу. Тут були спогади П.Шевальє про козаків (1668 р.), записки М.Кромера (1589 р.), хроніка Й.Длугоша (1712 р.), книги Ф.Фінкса (С.Минзіхта) (1666 р.), X.Гарткноха (1678 р.), історія Польщі Массцета (1733 р.) та ін. В останньому розділі містилися газети і часописи, картки на які в описі не збереглися. Як на емігранта, який щодня чекав зміни обставин життя, бібліотека П.Орлика була досить багатою і засвідчувала широкий діапазон інтересів, знань та вподобань власника. П.Орлик не минав жодної можливості оглянути чиюсь бібліотеку, що містила цінні видання. Із захопленням згадував у своєму щоденнику про «величну» бібліотеку гетьмана Мазепи та її «багатства, рівних яким не було в Україні». Подібних книгозбірень Пилип Орлик більше не бачив [15; 443]. Представники козацької старшини теж мали великі бібліотеки, про що залишилися ґрунтовні відомості. Так, бібліотека бунчукового товариша Стародубського полку Степана Лашкевича за каталогом 1764 р. нараховувала 371 книгу (252 назви). Більшість була латинською і польською мовами. Широко представлена в ній література природничо-наукової тематики та видання техніки. В подальшому бібліотека інтенсивно поповнювалася і вже на рубежі ХVIII-ХIХ ст. нараховувала майже 12 тис. одиниць [13; 34]. С.Лашкевич, як і інші представники реєстрового козацтва (генеральний підскарбій Я.Маркович, генеральни орунжий М.Ханенко, лубенський полковник І.Кулябко, майбутній канцлер О.Безбородько та ін.), передплачував різні періодичні видання німецькою та французькою мовами. Деякі факти стосовно читацьких інтересів козацької знаті можна віднайти в щоденних записках Я.Марковича і М.Ханенка. Спочатку невеликі, бібліотеки з часом розросталися. Каталог бібліотеки Я.Марковича не зберігся, але в щоденнику зафіксовані відомості про стан його книгозбірні. Зацікавлений природничими науками, він намагається комплектувати свою бібліотекуУКРАЇНСЬКАКУЛЬТУРА: МИНУЛЕ СУЧАСНЕ, ШЛЯХИ РОЗВИТКУ Випуск 17, 2011 Збірник наукових праць: науковізаписки Том 2 Рівненського державного гуманітарного університету літературою з різних галузей знань, про що є відповідні записи в щоденнику. Я.Маркович регулярно занотовував, які книги придбав, їх кількість, скільки вони коштували, що прочитав, зміст творів тощо [10; 73]. Його книгозбірня поступово набувала універсального характеру. Канцелярист війська Запорозького С.Величко уславився написанням «літопису», відомого в історичній літературі як козацький літопис Величка що не мав рівних у тогочасній українській історіографії. Для написання літопису потрібна була значна документографічна база, частина якої зібрана автором власноруч, про що він пише у тому ж літописі: «зберігаю колекцію документів, маю власну бібліотеку» [18]. С.Величко багато читав, розшукував козацькі літописи, збирав книги, у яких йдеться про минулі часи. Так формувалася його бібліотека. Звичайно, книгозбірня не збереглася. Її залишки – сім книг з автографом: «З кни Самоїла Величка, канцеляриста» – виявила в московських архівах В.Колосова. Про зміст бібліотеки можна отримати уявлення з даних, наведених у самому літописі. Це була книгозбірня історика, до якої входили друковані і рукописні книги різними мовами. Отже, здійснене нами дослідження дає можливість зробити такі висновки:

1. Протягом сторіч бібліотеки монастирів та соборів були найбільшими книжковими зібраннями, що існували на території Русі-України. Монастирі та собори виступали етнокультурними центрами, що тривалий час забезпечували динамічний розвиток культури, зокрема, писемної. Факт акопичення книг у монастирських бібліотеках має велике значення: завдяки цьому дійшли до нашого часу неоціненні пам’ятки давньої руської писемної культури.

2. Проаналізовані джерела свідчать про відносно високий рівень культури серед козацької старшини Лівобережної України. Однією з форм її вираження є приватне книгозбирання. Склад приватних бібліотек козацької знаті відображає риси історичної епохи, тематика їх книгозбірень різноманітна – від богословської літератури до наукової.

3. Приватні бібліотеки, що формувалися в Україні, як і бібліотеки установ, сприяють створенню інтелектуального простору, що забезпечує подальше зростання попиту на книгу. Розвиток приватних бібліотек відображає інтеграцію культурної активності освічених людей у процеси загальноєвропейського характеру.

4. Приватні бібліотеки, як складова культурної спадщини, є неоціненним джерелом дослідження культурних традицій, загального стану духовності українського суспільства в цілому та його національної еліти, тому потребують подальшого вивчення.