Сучасні визначення поняття „книга”.

Етимологія слова "книга" дотепер остаточно не з'ясована. Слов'янські визначення книги (російське "книга", сербське "шіга", польське "кзіцгка", чеське "кпігіа") зводяться до старослов'янського "кна" і до старокитайського "кюань" (чжуан), що означає сувій, а на сучасному етапі - розділ книги [13].

Грецьке "бібліо" латинське "лібер"у арабське "штаб", подібне слов'яно-балтійському "книга", трактується майже однаково: 1) предмет; 2) твір; 3) частина твору. Свою кореневу недоторканність цей термін зберігає і до наших днів.

У словнику В.Даля для книги дається три визначення: перше - "зшиті в одну палітурку аркуші паперу або пергаменту" (тобто формальний образ книги як матеріального об'єкту), друге - "писання, все, що в книзі міститься" (тобто змістова сторона поняття), третє - "розділ, відділ в об'ємному письмовому творі" [II].

Енциклопедичний словник Брокгауза й Ефрона, не даючи визначення книзі, пропонує невелику історичну довідку, де наводяться дані про те, як сформувався звичний для нас зовнішній вигляд книги.

Не пізніше 863 р. (часу подорожі Св. Кирила в Корсунь, після чого він узявся за винахід алфавіту), у мовах слов'ян уже був якнайдавніший, стійкий і абсолютно визначений термін книги від праслов'янського "кнети", тобто "знати". Утім, згадані терміни активно застосовувалися й застосовуються як синоніми.

Одним із вагомих доказів самобутності згадуваного ряду служить те, що в ході розвитку з нього утворилися похідні, і не просто прикметники й епітети. Так, в слов'янських мовах виникли терміни: "князь" (російський), "ксьондз" (польський), "кнез" (болгарський) і інші, які відносились до знаючих людей - племінних вождів. Таким чином, етимологічно "книга" походить від дієслова "знати".

У руській писемності слово "книги" зустрічається вперше в "Остромировім Євангелії" (1056-1057рр.), найранішому з датованих рукописних пам'ятників, і вживається в множині, що дозволяє давати йому розширювальне тлумачення - знання взагалі, ніж просто книга. У однині вживання слова "книга" зафіксовано значно пізніше - у 1263 р. у одного з монастирських писарів. Проте існує і думка про неслов'янське, навіть узагалі неєвропейське походження слова "книга".

Сучасний термінологічний словник з архівістики дає таке визначення поняттю "книга" - "одна з форм матеріальної конструкції документа у вигляді оправленого блоку скріплених у корінці аркушів паперу".

Відповідно до ДСТУ 3017-95, книга - це книжкове видання обсягом понад 48 сторінок [4].

З погляду семіотики книга - це знакова система, у якій для обміну семантичною інформацією між двома матеріальними системами, наприклад, реальним світом і автором, або автором і читачем, використовується сукупність знаків, що сприймаються візуально (виключення - книги для сліпих, розраховані на сприйняття дотиком), шрифтових знаків або інших графічних образів, відтворених на аркушевому матеріалі рукописним або поліграфічним способом.

Із погляду загальної теорії комунікації книга є однією з форм існування й поширення семантичної інформації, способом організації продукту індивідуальної свідомості в знакову систему для використання суспільством.

З точки зору статистики, книга (відповідно до рекомендацій ЮНЕСКО, 1964р.) - добуток друку у формі кодексу обсягом не менше 49 сторінок, не враховуючи обкладинки. Завдяки цим рекомендаціям ЮНЕСКО багато словників дають саме таке визначення книги.

Традиційний підхід до визначення книги дає нам книгознавство, яке вивчає історію книги, книговидання, книгорозповсюдження та книгоопис. Об'єкт цієї науки триєдиний: книжкова справа в цілому, читач і книга.

Існує й інша формула: автор - книга - читач, де книга розглядається з позицій її створення, розповсюдження, функціонування та зберігання.

У найбільш характерних визначеннях книги, як підкреслює А.Біловицька, можна виділити три аспекти [13]:

- описовий (книга розглядається як предмет матеріальної культури);

- інформаційний (характеризується роль і призначення книги);

- комбінований (коли зовнішні ознаки книги зв'язуються з її змістом, читацьким призначенням і т.п.).

Тому стає припустимим використання в різних науках поняття "книга" під певним кутом зору, надаючи перевагу одному із згаданих вище аспектів, що призводить до паралельного існування різних визначень даної дефініції.,

Історія книги досліджена набагато краще від її сутності й призначення в соціумі як складного матеріально-конструктивного об'єкта та засобу передачі інформації.

Конструкція сучасної книги результат багатовікового розвитку. Книгознавці відносять до книг ранні "форми закріплення та передачі в часі й просторі інформації" [16].

Так, в енциклопедії "Книга" можна прочитати: "У стародавні часи форми побутування книги були різноманітні" [19].

Еволюційний шлях, який пройшла книга від найдавніших часів і до сучасності

. Хронологічно першою формою книги вважається глиняна табличка. Знаменита бібліотека ассірійського царя Ашшурбаніпала (668-626 рр. до н. е.), яку він зібрав у Ніневії, складалася з майже тридцяти тисяч глиняних табличок з текстом, виконаним клинописом. У Індії й на Цейлоні в ті часи існували книги з пальмового листя, скріплені у вигляді віяла.

Книги-сувої на скріплених кінцями аркушах папірусу використовувалися в Древньому Єгипті в ІІІ-ГУ тис. до н.е. їхня довжина досягала 10 метрів.

У II столітті до н.е. виник новий писальний матеріал - пергамент, що обумовив перехід від сувою до кодексу. Конструкція кодексу сходить до дерев'яних поліптихів, що використовувались у Древньому Римі як своєрідні зошити для запису (дощечки, що становили поліптих натирали воском, по якому видряпували написи). Найдавніший збережений кодекс на пергаменті відноситься до IV століття.

Кодекс (триптих) XI століття з трьох навощених дощечок зі збереженим на воску текстом був знайдений в 2000 році в Новгороді. Це одна з найдавніших нині відомих книг Русі. Кодекс був у вжитку довгий час, не менш 2-3 десятиліть.

З XIII століття основним писальним матеріалом стає папір. У Європу папір прийшов після захоплення арабських паперових млинів у часи Реконкісти в Іспанії та через Грецію. До нас дійшли арабські паперові рукописи, що відносяться до IX століття. Існує версія, що в 751 році китайці напали на арабів у Самарканді, але потерпіли поразку, а серед узятих арабами бранців виявилися паперові майстри, від них і було перейнято мистецтво.

Папір високої якості європейці навчилися робити тільки наприкінці XIII століття, у XV столітті випуск його освоїли в Німеччині. Ще через 100 років вартість паперу знизилась, настільки, що друкарство змогло приносити прибуток.