Петрарка і Бокаччо про утворення міських публічних бібліотек.

Франческо Петрарка, також просто Петрарка (італ. Francesco Petrarca, *20 липня 1304, Ареццо — †18 липня 1374, Арква) — італійський поет талітописець, ранній гуманіст. Один із засновників гуманізму, його називають «батьком гуманізму».

Особливо відомі сонети Петрарки, котрі вважаються зразком жанру. Мова творів Петрарки, Данте та Бокаччо (відомі також як «три корони» = італ. tre corone) заклала основу сучасної італійської мови, зокрема першого словника італійської Vocabulario degli Accademici della Crusca виданого 1612 року.

· 20 липня 1304 в Ареццо, поблизу Флоренції народився Франческо Петрарка. Його батько — флорентійський нотар П'єтро ди сер Паренцо (сер Петракко) був вигнаний з Флоренції (як і Данте) «чорними» ґвельфами за приналежність до партії «білих» ґвельфів (прихильників папи).

· 1310 Петрарка переїздить до Авіньйону (місцевість Воклюз) де живе його батько, що переселився з Італії вслід за папою Клементієм V.

· 1316 За бажанням батька Петрарка вивчає право в університетах Монпел'є (1316-20) та Болоньї (1320-26), проте більше цікавиться літературою та письменництвом.

· 1326 Батько помирає і Петрарка пориває з навчанням та повертається до Авіньйону, де працює клерком у кількох конторах, попри роботу у нього залишається багато вільного часу котрий він присвячує літературній творчості.

· 6 квітня 1327, за власними словами поета, у Великодну п'ятницю (хоча насправді це повинен був бути Великодний понеділок) в авіньйоньській церкві Св. Клари він вперше зустрічає жінку на ім'я Лаура (можливо Лаура де Саде, померла від чуми у 1348 році), нерозділене кохання до котрої протягом сорока років він оспівує у численних сонетах, канцонах, сестінах, баладах та мадриґалах збірки Книга пісень (Il Canzoniere). Існує думка, що це кохання було вигадано поетом як джерело натхнення своїх віршів.

· 26 квітня 1336 він разом зі своїм братом та двома слугами сходить на гору Венту (Mont Ventoux, 1 909 м) поблизу міста Карпентрас (департамент Воклюз, Франція), про що пише звіт у листі до свого друга Франческо Діоніджі (Francesco Dionigi). Оскільки це є першим відомим документом про гірську експедицію, то 26 квітня 1336 вважається днем народження альпінізму, а Петрарка його засновником (деколи «батьком альпінізму»). Водночас цей твір описував новочасне бачення природи.

· 1337 отримавши церковні синекури він придбав будиночок у долині річки Сорги, де з перервами прожив 16 років (1337—1353).

· Поїздка до Риму, після котрої Петрарка пише свій твір Африка — епічна поема про події Другої Пунійської війни та римського генерала Публія Корнелія Сціпіона Африканського, що робить його знаменитим у Європі.

· В Авіньйоні народився син Джованні (Giovanni), хоча прийнявши духовний сан Петрарка не міг одружитись, він мав двох дітей (жінка/жінки невідомі).

· 1341 У Римі Петрарку як поета увінчують лавровим вінком (poeta laureatus), він стає першим з часів після античного Риму хто удостоївся цієї честі. При чому отримав такі запрошення також і з Парижу та Неаполя.

· 1343 У місцевості Воклюз народилась донька Франческа (Francesca). Вона виходить заміж за Франческоло да Броссано (Francescuolo da Brossano), котрий пізніше був виконавцем заповіту Петрарки.

· 1344 Після двох тривалих подорожей по Італії (1344—1345 й 1347—1351), він зав'язав численні дружні зв'язки, у тому числі з Бокаччо.

· 1347 Мріючи про відродження величі давнього Рима, Петрарка проповідує відновлення Римської республіки, підтримуючи авантюру «трибуна» Кола ді Ріенці, що зіпсувало його відношення з кланом Колонна й спонукало переселитися до Італії.

· 1353 Петрарка назавжди покидає Воклюз, коли на папський престол вступив Інокентій VI. Той вважав Петрарку чарівником через його заняття Вергілієм.

· 1361 Від чуми помирає син Джованні.

· 1362 Народжується онучка Елета (Eletta). Утікаючи від епідемії чуми у Європі, Петрарка переїздить у Венецію до сім'ї доньки.

· 1366 Народжується онук Франческо. Помирає не досягнувши двохліття.

· 1367 Петрарка переїздить до Падови (Padova), де до кінця своїх днів поглинається у релігію.

· 19 липня 1374 Петрарка помирає в Аркві (поблизу Падови) де і був похований. Він заповідає свою бібліотеку рукописів місту Венеція, ці рукописи стали важливою часткою бібліотеки Св. Марка у Венеції (Biblioteca Nazionale Marciana)

· 2004 У цьому році святкували 707-річчя з дня народження поета. Того ж року італійські дослідники виявили, що у домовині Петрарки лежить череп, котрий відповідно аналізу ДНК належав жінці. У зв'язку з цим відкриттям професор палеонтології Терібл Вієль Марін Віто (Terribile Wiel Marin Vito) звернувся з проханням до можливих злодіїв повернути череп. Решта останків належала чоловіку, приблизного росту 1,84 м, дуже ймовірно, що вони належали Петрарці. Тим самим він був винятково високим у порівнянні з іншими людьми свого часу.[1]

· Твори Петрарки розподіляються на дві нерівні частини: італійську поезію (Canzoniere) і різноманітні твори, написані латиною.

· Якщо латинські твори Петрарки мають велике історичне значення, то світова слава його як поета заснована винятково на його італійських віршах. Сам Петрарка ставився до них із зневагою, як до «дрібниць», «дрібничок», які він писав не для публіки, а для себе, прагнучи «як-небудь, не заради слави, полегшити скорботне серце». Безпосередність, глибока щирість італійських віршів Петрарки обумовила їхній величезний вплив на сучасників і пізніші покоління.

· Свою кохану він називає Лаурою й повідомляє про неї тільки те, що вперше побачив її в церкві Санта-К'яра 6 квітня 1327 р. і що рівно через 21 рік вона померла, після чого він оспівував її ще 10 років, розбивши збірник присвячених їй сонетів і канцон (звичайно називаний «Canzoniere») на 2 частини: «на життя» й «на смерть мадонни Лаури». Подібно поетам «dolce stil nuovo», Петрарка ідеалізує Лауру, робить її осередком усяких досконалостей, констатує що очищає й облагороджує дію її краси на його психіку. Але Лаура не губить своїх реальних обрисів, не стає алегоричною фігурою, безтілесним символом істини й чесноти. Вона залишається реальною прекрасною жінкою, якою поет любується, як художник, знаходячи всі нові фарби для опису її краси, фіксуючи те своєрідне й неповторне, що є в даній її позі, даній ситуації.

· Крім зображення кохання до Лаури в Канцоньєре втримується кілька віршів різного змісту, переважно політичного й релігійного, і алегорична картина любові поета — Тріумфи (Trionfi), у яких зображується перемога любові над людиною, цнотливості над любов'ю, смерті над цнотливістю, слави над смертю, часу над славою й вічності над часом.

· Канцоньєре, що витримало вже до початку XVII століття близько 200 видань і коментоване цілою масою вчених і поетів від Л. Марсільї в XI столітті до Леопардів XIX столітті, визначає значення Петрарка в історії італійської й загальної літератури. Він створив істинно художню форму для італійської лірики: поезія вперше є в нього внутрішньою історією індивідуального почуття. Цей інтерес до внутрішнього життя людини проходить червоною ниткою і через латинські твори Петрарки, які визначають його значення як гуманіста.

· До неї відносяться, по-перше, дві його автобіографії: одна, незакінчена, у формі листа до потомства («Epistola ad posteros») викладає зовнішню історію автора, інша, у вигляді діалогу Петрарка з Блаженним Августином — «Про презирство до світу» («De contemptu mundi» або «De secreto conflictu curarum suarum», 1343), зображує його моральну боротьбу й внутрішнє життя взагалі. Джерелом цієї боротьби служить протиріччя між особистими прагненнями Петрарки і традиційною аскетичною мораллю; звідси особливий інтерес Петрарка до етичних питань, яким він присвятив 4 трактати («De remediis utriusque fortunae», «De vita solitaria», «De otio religioso» й «De vera sapientia»). У двобої з Августином, що персоніфікує релігійно-аскетичний світогляд, перемагає все-таки гуманістичний світогляд Петрарки.

· Як віруючий католик, Петрарка в цих трактатах, а також у переписці й інших творах, намагається примирити свою любов до класичної літератури (латинської, тому що грецькою Петрарка не навчився) із церковною доктриною, причому різко нападає на схоластиків і на сучасне йому духівництво. Особливо — в «Листах без адреси» («Epistolae sine titulo»), переповнених різкими сатиричними випадами проти розпусних вдач папської столиці — цього «нового Вавилона».

· Ці листи складають чотири книги, вони адресовані реальними або уявлюваним особам — своєрідний літературний жанр, навіяний листами Цицерона й Сенеки, що користався величезним успіхом як завдяки майстерному латинського складу, так і силі їх різноманітного й актуального змісту.

· Критичне ставлення Петрарки до церковної сучасності з однієї сторони й до давньої літератури з іншої свідчить про його підвищену самосвідомість і критичний настрій взагалі: вираженням першого служать його полемічні твори — інвектива проти медика, що насмілився поставити свою науку вище поезії й красномовства («Contra medicum quendam invectivarum libri IV»), інвектива проти французького прелата, що гудив повернення в Рим Урбана V («Contra cujusdam Galli anonymi calumni a s apologia»), така ж інвектива проти одного французького прелата, що нападав на твори й поводження Петрарка («Contra quendam Gallum innominatum, sed in dignitate positum») і полемічний трактат проти авероїстів («De sui ipsius et multorum ignorantia»).

· Критицизм Петрарки і його інтерес до етичних питань виявляється й у його історичних творах — «De rebus memorandis libri IV» (збірник анекдотів і виречень, запозичених з латинських авторів і сучасних, розташованих по етичних рубриках, наприклад про самоту, про мудрість тощо; цілий трактат у другій книзі цього твору присвячений питанню про гостроти й жарти, причому численні ілюстрації до цього трактату дозволяють визнати Петрарка творцем жанру коротенької новели-анекдоту латинською мовою, що получили подальший розвиток в «Фацеціях» Поджо) і «Vitae virorum illustrium» або «De viris illustribus» («Про знаменитих чоловіків») — біографії знаменитих римлян. Особливо важливе значення має велика переписка Петрарка («Epistolae de rebus familiaribus et variae libri XXV» й «Epistolae seniles libri XVII»), що складає головне джерело вивчення його біографії й доповнення до його творів; багато з його листів являють собою моральні й політичні трактати, інші — публіцистичні статті (наприклад листи з приводу переселення пап у Рим і перевороту Кола ді Рієнцо).

· Менше значення мають промови Петрарки, вимовлені їм при різних урочистих випадках, його опис визначних пам'яток на шляху від Генуї до Палестини («Itinerarium Syriacum») і латинська поезія — еклоги, у яких він алегорично зображує події зі свого особистого життя й сучасної йому політичної історії («Bucolicum carmen in XII aeglogas distinctum»), епічна поема «Африка», де оспівуються подвиги Сципіона, покаянні псалми й кілька молитов.

· Значення Петрарки в історії гуманізму полягає в тому, що він заснував всі напрямки ранньої гуманістичної літератури з її глибоким інтересом до всіх сторін внутрішнього життя людини, з її критичним відношенням до сучасності й до минулого, з її спробою знайти в древній літературі засади й опору для вироблення нового світогляду й виправдання нових потреб.

Джованні Бокаччо (червень або липень 1313, Флоренція — †21 грудня 1375) — італійський письменник і поет епохи Відродження, друг Франческо Петрарки.

14. Бібліотека Ватікану.

При цьому Ватопедський монастир Афона отримав книги візантійських імператорів Андроніка Другого Палеолога та Іоанна Четвертого. Слід сказати і це важливо для подальшого розповіді про бібліотеку Івана Грозного, що в цьому монастирі десять років проходив послух Максим Грек, згодом витребували Іоанном Грозним для своєї бібліотеки. Як і слід було очікувати, після підкорення Константинополя і захоплення турецькими військами незліченних і безцінних стародавніх рукописів Візантії, настала епоха турецького Ренесансу. Народився Джованні Бокаччо в 1313 році[1] в Флоренції або Чертальдо. Батько його був крамарем, мати – французькою аристократкою, невдовзі після народження Джованні вона померла. Дитинство Бокаччо провів у Флоренції, перші вірші написав у десять років. Навчався крамарству. У 1327 році крамар, в якого він проходив навчання, направив його до Неаполя.

Бокаччо в 1327 році взявся вчити право, проте після шести років кинув навчання, не завершивши. Завів знайомства серед впливових придворних в Неаполі, зблизився з гуртком гуманістів, що існував при дворі короля Роберта Анжуйського. За непевними свідченнями, в 1336 році був закоханий у Марію, доньку короля Неаполя Роберта Анжуйського, одруженої з графом д’Аквіно. Вона стала прообразом Ф’яметти з його перших літературних творів (роман «Філоколо», 1338; поема «Філострато», 1338; поема «Тезеїда», 1339).

Біля 1340 року Бокаччо повернувся до батьківського дому, працював у Флоренції як нотар і суддя, відчуваючи певну ностальгію за інтелектуальним життям Неаполя. У гострій політичній боротьбі виявив себе прихильником республіки; брав участь у громадському житті міста. Жив у досить скромних умовах. Брав участь у військових походах: в 1344-1346 роках (Неаполь), 1346 рік (Равенна) та 1348 рік (Форлі). Часом йому довіряють очолити дипломатичні місії. Так в 1350 році він має запросити Петрарку на посаду професора у Флоренцію. Зустріч з Петраркою поклала початок їхньої багаторічної дружби та спільних гуманістичних студій.

У Флоренції Бокаччо написав пасторалі «Амето» (1341) та «Ф'єзоланські німфи» (1344—1345), поему «Любовне видіння» (1342). Роман «Ф'яметта» (1345), в якому Бокаччо прославлє любов і заперечує лицемірну мораль тодішнього суспільства, був кроком на шляху поступового наближення до реалізму. Найвизначніший твір Бокаччо — «Декамерон» (1350—1353) складається зі ста новел. В ньому розкривається реалістична картина тогочасної італійської дійсності. Бокаччо гостросатирично висміював і викривав католицьке духівництво, виступав на захист прав людини та її особистих почуттів.

У 1359 році разом з Петраркою Бокаччо перебуває в Мілані. У 1362 році чернець Джякіно Чіяні з Сієнни навертає його до богомільного життя. 1363 рік Бокаччо проводить у Венеції, знову разом з Петраркою. Потім живе відлюдьком у своєму помісті Чертальдо біля Флоренції, різноманіття вносять лише поодинокі дипломатичні місії: в 1365 році – до папи Урбана V в Авіньйон, в 1367 році – доРиму. В 1368 році знову приїздить до Петрарки, на цей раз в Падую. В 1370-1371 роках перебуває в Неаполі й планує поступити в монастир, але врешті відмовляється від цієї ідеї. Внаслідок хвороби повертається до Флоренції.

Останні роки життя Бокаччо присвятив науковій роботі, писав наукові праці латинською мовою, присвячені античній культурі, яку висвітлив з гуманістичних позицій. У 1373 році взявся за дослідження творчості Данте й виступав з публічними лекціями, присвяченими “Божественній комедії”. Був ініціатором першого повного перекладу Гомера латинською мовою. Останні роки життя провів у своєму помісті Чертальдо, де й помер 21 грудня 1375 року.

Бокаччо був першим гуманістом і одним з найосвіченіших людей Італії. У Андалоне дель Неро він вивчав астрономію й цілих три роки тримав у своєму будинку калабрійця Леонтія Пілата, великого знавця грецької літератури, щоб читати з ним Гомера. Подібно своєму другові Петрарці, він збирав книги і власноруч переписав дуже багато рідкісних рукописів, які майже всі були знищені під час пожежі в монастирі Санто-Спіріто (1471). Він скористався своїм впливом на сучасників, щоб збудити в них любов до вивчення і знайомства з древніми. Його стараннями у Флоренції була заснована кафедра грецької мови та літератури. Одним з перших він звернув увагу суспільства на жалюгідний стан наук в монастирях, які вважалися їх хранителями. У монастирі Монте-Кассіно, найвідомішому в усій тогочасній Європі, Бокаччо знайшов бібліотеку, запущену до такої міри, що книги на полицях були покриті товстими шарами пилу, у одних рукописів були видерті сторінки, інші були порізані й понівечені, а, наприклад, чудові рукописи Гомера і Платона були помережані написами й богословською полемікою. Там він дізнався, між іншим, що брати роблять з цих рукописів свистульки дітям і талісмани жінкам.

До ранніх творів Бокаччо (неаполітанського періоду) відносяться: поеми «Філострато» (бл. 1335 р.), «Тезєїда» (бл. 1339-41 рр.), роман «Філоколо» (бл. 1336-38 рр.), що базуються на сюжетах середньовічних романів. Пізніші твори (Флорентійського періоду): «Ф'єзоланські німфи» (1345 р.), навіяні «Метаморфозами» Овідія, «Амето», і повість «Ф'яметта» (1343 р.). Вершина творчості Бокаччо — «Декамерон».

Італійською мовою їм написані «Тезеїда» («La Teseide», перше видання, Феррара, 1475 р.), перша спроба романтичного епосу в октавах; «Любовна візія» («Amorosa visione»); «Філоколо» («Filocolo»), роман, в якому сюжет запозичений зі старофранцузського роману «Флуар і Бланшфлор»; «Ф'яметта» («L’amorosa Fiammetta», Падуя, 1472), зворушлива історія душевних страждань покинутої Ф'яметти; «Ameto» (Венеція, 1477 р.) — пасторальний роман в прозі й віршах; «Філострато» («Il Filostrato», видання 1480 р.), поема в октавах про історію кохання Троїла і Крессиди; «Il corbaccio про labirinto d’amore» (Флоренція, 1487 р.) — їдкий памфлет про жінок («Корбаччо») (1354—1355 рр., опублікований в 1487 р.).