Одеса в другій половині ХІХ ст.

Після підписання в 1856 році в Парижі мирного договору за результатами закінченої Кримської війни, настало певне пожвавлення в одеській торгівлі, проте її головний показник — торгівля зерном — не лише не вийшов на довоєнний рівень, але виявилася нижчою за результати багатьох попередніх років.

Головна причина – незадовільний стан залізничних колій до Одеси. Але все одно, Одеса продовжувала в розумах людей мислячих залишатися «Південною столицею Росії». Виданий Міністерством внутрішніх справ «Путівник» продовжував вважати Одесу «пунктом скупчення правління, освіти й добробуту цілого обширного краю та провідним ринком для збуту продуктів всієї південно-західній частині імперії». Травень 1857 року ознаменувався створенням в Одесі Російського товариства пароплавства і торгівлі (РТПіТ) — з обширними правами і значними субсидіями. Як пише А.О. Скальковський, «...послуги «Російського Пароплавного товариства» не лише для торгівлі та транспорту людей і товарів, але і для держави... дуже пам’ятні...».

Пароплав «Пруть» в доках РТПіТА

У квітні 1859 року припинив своє існування режим «Порто-франко».

Сорок років «Вільної економічної зони» зіграли найважливішу роль у розвитку Одеси. Місто та порт стали хлібним експортером світового рівня.

Активним прибічником «Порто-франко» був губернатор Новоросійського

краю М.С. Воронцов, тому що, як відзначає одеський дослідник А. Третяк, «…в руках такого майстерного політика «Порто-франко» було на певних хронологічних відрізках вельми ефективним засобом. Перш за все, це стосувалося кризових періодів, пов’язаних з війнами, епідеміями або неврожайними роками. Зібрані в Одеському порту і в місті товарні маси дозволяли уникнути повної стагнації комерційної життєдіяльності Одеси».

Помітне зрушення в кількісному зростанні промислових підприємств

Одеси відбувалося в 70-ті роки, а в 80—90-ті роки промислових підприємств

було засновано у 2,5 рази більше, ніж за весь попередній період історії міста. Особливо високими були темпи зростання крупної фабрично-заводської промисловості, яка була оснащена паровими двигунами. Найбільш крупними підприємствами були: джутова фабрика Родоконакі, залізничні майстерні, пробковий завод Арпса, канатний завод Новікова, цукрово-рафінадний завод Олександрівського товариства, завод акціонерного товариства з виробництва пляшок, чаєрозважувальна фабрика тощо. На Куяльнику існував соляний промисел.

Помітною рисою для Одеси цього періоду було надзвичайно швидке зростання кількості жителів. Якщо в 1861˙р. тут проживало 115,5 тис. чол., то у 1873˙р. уже налічувалось 193˙тис. чол.., а на початок 1892˙р. їх кількість зросла майже в 2 рази — 340,5 тис. чол., а у 1900˙р. наближалася до півмільйона —

450˙тис.чол. «Еру реформ» 60–70-х років ознаменувало піднесення суспільного руху, який прискорив проведення соціально-економічних перетворень. Розгорались палкі обговорення майбутнього держави. В галузі політики висувались вимоги ліквідації станової нерівноправності у всіх сферах соціального життя. Важливий струмінь в суспільне життя вносив студентський рух. Виступи молоді на захист академічних свобод, бурхлива реакція її суспільно активної частини на факти поліцейського свавілля— все це знаходило живий відгук серед мешканців міста.

Перший фонтан на Соборній площі

10 червня 1862 року із Санкт-Петербурга прийшло довгоочікуване для

одеситів повідомлення: імператор підписав дозвіл на перетворення Рішельєвського ліцею в Новоросійський університет (нині Одеський національний університет ім. І.І.Мечникова), в чому чимала заслуга губернатора краю графа Олександра Григоровича Строганова, що змінив на цій посаді М.С. Воронцова.

У вересні 1873 року на честь найважливішої події — відкриття першого водопроводу в Одесі (тоді — найсучаснішого в Європі та єдиного за протяжністю в Російській імперії) — на Соборній площі запрацював фонтан. Важливу роль тут зіграли новий генерал-губернатор Павло Євстафійович Коцебу і — особливо — міський голова М.О. Новосельський…

У червні 1886 року на особисті кошти міського голови Григорія Григоровича Маразлі відкрита друга в світі (після Пастерівської в Парижі) бактеріологічна станція, якою керував професор Ілля Ілліч Мечников. Сьогодні це НДІ вірусології та епідеміології ім. І.І.Мечникова.

Бактеріологічна станція (Пастера, 2)

Лютеранська церква (кірха)

Слід зазначити, що за часів Г.Г. Маразлі Одеса стає одним з найбагатших і красивіших міст не тільки Російської імперії, але й Європи. В період його правління місто отримало міську публічну бібліотеку, народну читальню, музей витончених мистецтв, народне училище, притулок для престарілих, їдальню для бездомних дітей, нічліжний притулок, ботанічний сад, Міський театр, трамвай, водогін, поштамт, перший стадіон, інші найважливіші об’єкти, набагато з яких він віддавав особисті заощадження. Незадовго до смерті Маразлі пожертвував місту власну бібліотеку, яку збирав все життя. І сьогодні одним з видатних пам’ятників Одеси є скульптурна група «Лаокоон із синами», встановлена перед археологічним музеєм – найкраща копія, замовлена Маразлі з оригіналу родоських скульпторів І ст. до н.е., «Піо-Клементино», що зберігається у Ватиканському музеї. Виконана відомими італійськими скульпторами, вона була встановлена на дачі Маразлі з прекрасним видом на Одеську затоку на Французькому бульварі, після розграбування якої в 1920-х роках вона опинилася в сквері на розі Преображенської та Буніна (раніше– Поліцейська, Кондратенко, Р. Люксембург), а на початку 1970-х перемістилася до археологічного музею[4].

У 1897 році Одеса отримала ще один пам’ятник архітектури — величну лютеранську церкву Св. Павла, яку одесити багатьох поколінь називають «Кірха», побудовану в стилі неоготики за проектом архітектора Шойрембрандта на місці старої першої кірхи, спорудженої в 1828 році (архітектор Боффо).

Після Другої світової війни в приміщенні Кірхи розташовувалися бібліотека, спортивний зал. Декілька пожеж перетворили цей прекрасний пам’ятник архітектури на руїни. Особливо руйнівною була остання пожежа 1976 років, що спалахнула, за дивним збігом, в ніч з 8 на 9 травня (День Перемоги). На початку XXI століття за активної участі лютеранської церкви Німеччини, Одеської міськради і Одеської німецької общини Кірха народилася вдруге. Її урочисте відкриття відбулося в квітні 2010 року. 1 жовтня 1887 року урочисто відкрився Одеський міський театр (архітектори Фердинанд Фельнер, Герман Гельмер) — справжня перлина світової архітектури, побудований замість старого театру, що згорів у 1873 році. Присутній на відкритті театру Фердинанд Фельнер, за свідченням репортерів, не зміг стримати сліз радості. «Я ніколи не бачив будівлі, прекрасніше за це!»

— вигукнув він. A будували його прекрасні одеські архітектори Ю. Дмитренко, О. Бернардацці й Ф. Гонсіоровський. Сьогодні це Одеський національний академічний театр опери та балету.

Розділ ІV