Цензура в Росії. Нелегальні друкарні.

З державних та суспільних підприємств – це друкарні університету св. Володимира, губернського правління та Києво-Печерської лаври, з приватних – підприємства М. Т. Кор-чак-Новицького, С. В. Кульженка, І. І. Чоколова, І. І. Кушнерьова і спілки. Саме між ними передусім відбувається розподіл сфер діяльності в поліграфічному виробництві міста. В промисловості країни набувають поширення й так звані трудові артілі, серед яких бути і друкарські.

Українська ліберальна буржуазія та буржуазно-націоналістичні кола здійснювали активну видавничу діяльність через громади,”Просвіти”, земства тощо.

Якщо в Галичині видавничий рух розвивався й далі, в Наддніпрянщині його перервали жорстокі репресії. Їхній ініціатор міністр внутрішніх справ Росії П. Валуєв став виразником позиції тодішніх російських урядових кіл, переляканих розвитком національних рухів у Польщі й Україні. 1862 р. розпорядженням Валуєва заборонено недільні школи, деякі з українських освітніх діячів були арештовані і вислані до Сибіру. У відповідь на подання про надрукування підготованого Пилипом Морачевським українського перекладу Євангелія міністр заборонив друкування не тільки Євангелія, але й будь-яких книг українською мовою, крім художньої літератури. В інструкції 30 липня 1863 р., інформуючи міністра освіти про цю заборону, він вказав мотив: "ніякої окремої малоросійської мови не було, нема і не може бути"

Валуєвський циркуляр наніс непоправного удару справі українського книговидання, яке починало так обнадійливо розвиватися. Якщо 1862 р. у Російській імперії вийшло 40 українських книг, то впродовж 1863 р. — 15, а в наступні роки публікувалися лише окремі книги, зокрема фольклорні збірники і два різні видання "Кобзаря", здійснені 1867 р. в Петербурзі Дмитром Кожанчиковим та Іваном Лисенковим.

Тут нема змоги викладати всі перипетії історії українськомовного друкарства в підросійській Україні, де чергувалися періоди поліційних репресій з роками деякого послаблення цензурного режиму. Емський указ імператора Олександра II від 30 травня 1876 р. забороняв видання будь-яких книжок українською мовою, крім історичних документів, етнографічних матеріалів і дозволеної цензурою художньої літератури. Безпосередньою реакцією на Емський указ стало заснування М. Драгомановим за дорученням Київської громади Вільної української друкарні в Женеві.

Найвідоміші женевські видання-редаговані Драгомановим збірники "Громада" (т.1-5, 1878-1882) і однойменний журнал (1881), твори самого Драгоманова і Сергія Подолинського. 1876 р. на кошти київської Старої громади надруковано у Празі Шевченків "Кобзар", другий том якого містив заборонені в Росії твори; 1878 р. видано мініатюрного формату "Кобзар" у Женевській друкарні.

Проводячи великодержавну шовіністичну політику, царський уряд переслідував національні культури народів, що населяли Російську імперію, у тому числі й українського народу. Валуєвський циркуляр 1863р. та Ємський акт 1876р. обмежували видання книг українською мовою. Їх намагалися друкувати в Москві, Петербурзі й за кордоном (Лейпцніг, Женева та ін). Книгодрукування українською мовою проводилося здебільшого на громадських засадах на кошти окремих осіб і громадських організацій. На Західних українських землях після конфіскації „Русалки Дністрової” (1837) друкування книг українською мовою було заборонено аж до революційних подій 1848р. На початку XIX в. книги друкувалися переважно в казенних друкарнях — Сенатської, Академії наук, друкарні військового міністерства і морської друкарні — в Петербурзі; Університетської і Синодної — в Москві. У 1807 р. був виданий високий рескрипт про відкриття друкарень у всіх губернських містах. Підпільні друкарні РСДРП — це нелегальні друкарні с.-д. організацій, що діяли на тер. Росії з кінця 90-х рр. 19 ст. до лютого 1917. Історія с.-д. руху в Росії, в т. ч. на Україні, особливо з часу утворення РСДРП, нерозривно пов'язана з організацією і діяльністю підпільних друкарень. Свої перші видання с.-д. орг-ції розмножували на гектографах, друкарських машинках, мімеографах тиражем 100—300 примірників. У кін. 90-х рр. 19 ст.— на поч. 20 ст., коли с.-д. орг-ціям удалося придбати перші друкарські верстати, тираж видань зріс. Осн. джерелом фінансування П. д. РСДРП були внески робітників; значну матеріальну допомогу подавали передові діячі культури, зокрема М. Горький, В. Ф. Коміссаржевська. Однією з перших П. д. РСДРП на Україні була друкарня київського "Союзу боротьби за визволення робітничого класу", в якій друкувалися листівки, брошури, два номери "Рабочей газеты". Виникнення "Искры" і іскрівських орг-цій сприяло розвиткові робітн. преси (див., зокрема, іскрівські організації на Україні). Першими великими П. д. РСДРП, які виконували роль центральних, були друкарні "Искры" в Баку ("Ніна", діяла 1901—05) та Кишиневі (1901—02). В організації Кишинівської друкарні брали участь київ. і полтав. іскрівці. Центр. експедиція друкарні містилася в Києві. В 1901—03 за ініціативою "Искры" в Росії організовано П. д. РСДРП в Авлабарі (передмістя Тифліса), Нижньому Новгороді (тепер м. Горький). В липні 1903 Бюро орг. к-ту по скликанню II з'їзду партії з допомогою Київ. та Одес. к-тів РСДРП влаштувало іскрівську П. д. РСДРП в Умані. Редакція "Искры" підтримувала з нею постійний зв'язок. У друкарні було передруковано 41 та 43 "Искры" по 3 тис. примірників кожний. Осн. склад видань друкарні містився в Києві, звідки газету доставляли в Харків, Полтаву, Херсон, Миколаїв, Одесу, Катеринослав, за межі України — в Москву, Новгород, Самару та ін. міста. В 1903—07 П. д. РСДРП працювали в Москві, Виборзі, Ризі, Петербурзі та ін. містах. Свої П. д. на Україні мали с.-д. орг-ції Києва, Миколаєва, Херсона, Катеринослава, Одеси, Полтави, Єлизаветграда та ін. міст. На гектографах, склографах і мімеографах видавали свої видання іскрівці Луганська, Бердичева, Мелітополя, Бахмута та ін. міст. У П. д. РСДРП друкували листівки, передруковували статті В. І. Леніна, матеріали з'їздів тощо. П. д. Київ., Полтав. і Харків. орг-цій РСДРП перевидали Програму партії. Деякі с.-д. орг-ції, що мали добре технічно обладнані друкарні, приступили до видання своїх друкованих органів. У різні роки в П. д. РСДРП виходили газети в Москві ("Рабочий", 1905, "Голос труда", 1904—05), в Петербурзі ("Казарма", 1906—07), Виборзі ("Вперёд", 1906—08; "Пролетарий", 1906—07), Ризі ("Голос солдата", 1905—07), Києві ("Киевский социал-демократический листок", 1902—03; "Голос солдата", 1906; "Железнодорожный пролетарий", 1908), Катеринославі ("Летучий листок", 1903; "Жизнь солдата", 1906—07; "Текущий момент", 1907); Харкові ("Харьковский пролетарий", 1901; "Голос социал-демократа", 1916), Миколаєві ("Борьба", 1908), Севастополі ("Солдат", 1906—08, "Рабочий", 1907—08), Єлизаветграді ("Голос рабочих", 1905), Одесі ("Семафор", 1906, "Одесский рабочий", 1908, "Рабочий", 1910) та ін. В 1910—14 найбільше П. д. мали Петерб., Моск. та Бакинська орг-ції РСДРП. У 1914—17 найзначніші II. д. мав Петерб. к-т РСДРП. Працюючи в підпіллі, П. д. РСДРП не раз зазнавали розгрому поліцією. Після Лютн. революції 1917 більшовицькі видання почали виходити легально.

Літ.: Техника большевистского подполья. Сборник статей н воспоминаний. М., 1924; Иванов Ю. Г. Подпольные типографии ленинской "Искры" в России. 1901 —1903 гг. Кишинёв. 1962; Левитас И. Г., Москалёв М. А. Фингерит Г. М. Революционные подпольные типографии в России (1860— 1917). М., 1962.

Т. Б. Слюдикова.

Українські видання.

«Бібліоте́ка для молоді́жи» — український щомісячний дитячий журнал.

Видавався у Чернівцях (1885—1914) як орган товариства «Руська бесіда»; після 1895 виходив неперіодично, окремими випусками.

З 1889 змінив назву на «Ілюстрована бібліотека для молодіжи, міщан та селян», а з 1894 — на «Ластівку».

Всього вийшло понад 130 номерів, в яких вміщено поезії, оповідання, казки та популярно-освітні статті укр. письменників, зокремаЮ. Федьковича, С. Воробкевича, Є. Ярошинської, С. Ковалева та ін.

«Вечерницѣ» (Вечерниці) — український літературний журнал. Перший тижневик галицько-буковинських народовців, а саме — організації «Молода Русь». Виходив у Львові від лютого 1862 року до червня 1863 року.

«Нау́ка і суспі́льство» — найдавніший науково-популярний часопис України. На початку мав назву «Знаття», згодом «Знання», «Наука і життя». У складі редколегії були Д. І. Баглій, професори О. І. Білецький, К. Г. Воблий, О. О. Потебня, письменники Остап Вишня, Григорій Косинка, Володимир Сосюра, Павло Тичина та інші.

У 70—80-х роках минулого століття тираж видання наближався до 100 тисяч примірників.

У 80—90-х активно відстежував суспільно-політичні тенденції та описував злободенні суспільно-наукові проблеми.

З часописом співпрацюють академіки НАН України О. С. Онищенко, В. П. Кухар, К. М. Ситник, Ю. М. Пахомов, доктори наук К. І. Чурюмов, В. А. Пашицький, В. І. Кушерець, кандидати наук В. В. Сиротенко, В. П. Балушок, О. А. Адаменко і багато інших.

Видання виходить під крилом Товариство «Знання» України (раніше — Тов-во «Знання» УРСР).

«Рускій Амвон» — проповідницький журнал для українських католицьких священиків у Галичині, виходив 1896—1905 у Львові.

«Сіонъ Рускій» (з 1872 р. — «Рускій Сіонъ», 1880—1882 — «Галицкій Сіонъ») — український католицький двотижневик, орган Львівської архієпархії; виходив у Львові 1871—1885 р. з ініціативи і за головного редактора о. С. Сембратовича (до 1879 р.; при співред. оо. Ю. Пелеша, Й. Мільницького. К. Сарницького, О. Торонського та ін.), згодом: Й. Мільницького, О. Бачинського, І. Бартошевського.

В «С. Р.» мішено ст. з богословія, церк. історії і права, біблійних наук. а також проповіді і ст. на різні теми. «С. Р.» видавався етимологічним правописом, народився мовою з деякими церк.-слов'янізмами.

«Слово Боже» — популярний релігійний місячник, виходив у Львові 1879—1881 як додаток до газети «Наука». Видавець І. Наумович, редактор — О. Щербань.

«Страхопуд» — сатирично-гумористичний журнал москвофільського напряму, друкувався «язичієм», виходив як двотижневик, але неперіодично і з перервами у Відні (1863 — 1868) і Львові (1872 — 1913) «Страхопуд» видавав додатки: «Словянская зоря» «БесЂда» й інші. У різні часи його редагували Лівчак Й., Стебельський В., Мончаловський О. А..

«Труды Киевской Духовной Академии» — науковий журнал, щомісячник Київської духовної академії, шо виходив у 1860–1917 роках.

Крім науково-богословських та історично-літературниз дослідів, «Труды Киевской Духовной Академии» приділяли багато уваги історії церкви, релігійних течій і богословської думки на територї Україні, містили праці відомих учених, між ними: С. Ґолубєва,Миколи Петрова, Федора Титова, Пилипа Терновського, П. Успенського. Редагували журнал ректори і професори академії: архимандрит Філарет Філаретов, А. Олесницький, В. Певницький та інші.

На сторінках журналу формувалася й кристалізувалася українська філософсько-релігійна думка.

«Украинскій Журналъ» — літературно-художній, науковий і громадсько-політичний двотижневик, що видавався Харківським університетом.

Виходив 1824 — 1825 у Харкові як своєрідне продовження «Украинского ВЂстника» (з 1816); редактор Олександр Склабовський. Вийшло 48 номерів; наклад 600 примірників.

«Украинскій Журналъ» містив серед іншого матеріали з української історії (про Богдана і Юрія Хмельницьких, Івана Скоропадського), етнографічні описи, описи українських міст (І. Вернета, О. Льовшина), статті про українську мову і народну творчість та їх значення для розвитку української літератури. Іван Кульжинський у статті «Некоторые замечания касательно истории и характера малороссийской поэзии» дав першу спробу аналізу української поезії з оглядом народнопоетичної творчості та писемної літератури від Г. Сковороди до І. Котляревського. Павло Білецький-Носенко підкреслював конечність публікацій періодичної преси українською мовою. «Украинскій Журналъ» інформував про стан освіти, культурні події, літературні новини і про громадське життя, зокрема на Слобожанщині. Журнал припинила університетська влада.

«Учитель» — тижневик (1874) і двотижневик (1880), присвячений справам нар. шкіл, виходив у Львові 1869 — 74 (з додатком для дітей п. н. «Ластівка») і 1880, видавець і редактор М. Клемертович, Михайло Таранько. В «У.», крім ст. пед. змісту і літ. творів, міщено ст. на екон. і культ.-осв. теми, матеріали з питань сіль. господарства тощо.

«Учи́тель» — перший педагогічний тижневик на Закарпатті. Виходив в Ужгороді з квітня до грудня 1887. Видавець і редактор Андрій Ріпай. Вийшло 30 чисел.

«Учитель», пед.-наук. двотижневик (1911 місячник), орган Укр. Пед. Товариства (до 1911 Руського Товариства Пед.; див. «Рідна Школа»), виходив у Львові з червня 1889 до червня 1914 (до 1892-друкувався етимологічним правописом). Ред.: Т. Грушкевич (1890 — 93), Іван Копач, В. Щурат, Іван Ющишин(1911 — 14). З 1905 «У.» поширив тематику на актуальні пед.-виховні проблеми, питання шкільного і домашнього виховання на всіх укр. землях і в ін. евр. країнах, містив наук. розвідки, хроніку з життя виховних і наук. установ, огляди й рецензії. Визначніші співр.: М. Грушевський, І. Франко, С. Ковалів, Г. Шерстюк, Л. Чепіга, С. Черкасенко, М. Гехтер та ін.

«Учитель», пед. журн., вид. Шкільного Відділу крайової адміністрації Підкарп. Руси, виходив тричі на місяць в Ужгороді 1920 — 36; ред. І. Панькевич, С. Бочек, Ю. Ревай.

«Часопись Правнича і Економічна» (у 1889—1900 роках — «Часопись Правнича») — правничий журнал заснований Костем Левицьким (редактор),Євгеном Олесницьким та Антіном Горбачевським, що виходив неперіодично у Львові з 1889 року.

«Школьна Часопись» «письмо педагогічної літератури» — від 1882 педагогічно-науковий двотижневик, виходив у Львові з 13 вересня 1880 до травня 1889, видавець і редактор Г. Врецьона (короткий час 1882—3 — орган Руського Товариства Педагогічного).

Двотижневик редагований в народовецькому дусі, містив педагогічні, дидактичні і методичні статті, матеріали для додаткової науки, шкільне законодавство, літературні та етнографічні праці, звідомлення з учительських конференцій, комунікати Руського Педагогічного Товариства тощо. Серед інших співробітниками були: О. Барвінський, Д. Вінцковський, Є. Желехівський, Р. Заклинський, Г. Зарицький, І. Кабаровський, К. Кахникевич, М. Крушельницький, К. Кузик, І. Микитович, А. Рибачик, Ю. Целевич та ін.

«Школьну Часопись» припинено на 10-му числі 1889, а з червня того ж року замість неї почав виходити «Учитель».

“Жизнь князя Андрея Михайловича Курбского” -два томи якого вийшли в 1849 р. в друкарні Вальнера. Це книга великого формату, текст в ній розташовано в дві колонки на сторінці з великою кількістю кінцівок, знімків з рукописних книг і літографованого зображення старовинної церкви в селі Вербівки.

“Киевлянин” - російськомовна приватна газета спочатку помірно- ліберального, а потім консервативного монархічного напряму, що видавалася в Києві (Російська імперія) з 1 (13) липня 1864 по 3 грудня 1919 р. Газета виходила тричі на тиждень з 1864 по 1879, потім - щодня (за винятком декількох періодів, пов'язаних з подіями громадянської війни в Росії). За оцінкою М. О. Меньшикова, газета була однією з найвпливовіших в Південно-Західному краї і однією з кращих провінційних газет у всій Російській імперії.

Зоря галицька - галицько-руська газета, друкований орган Головної руської ради. Орфографія назви кілька разів змінювалася: Зорѧ Галицького (1848), Зоря Галицька (1848-1851, 1855-1857), Зоря галицька (1852-1854) [1]. В українській історіографії вважається першою українською газетою.

Київські губернські відомості - офіційна урядова газета, що видавалася з 1838 по 1917 в Києві (Російська імперія). Спочатку видавалася щотижня, з 1866 виходила тричі на тиждень (у вівторок, четвер і суботу).Виходила на російській мові.

«Київське слово» - щоденна газета, публікувалася в Києві (Російська імперія). Газета виходила наросійській мові з 1886 по 1905 (всього 6425), коли була закрита владою і продовжувала виходити під назвою«Нове століття» в січні-березні 1906 (90 номерів), після чого була остаточно закрита.

Газету видавав Стефан Васильович Кульженко (один тисячі вісімсот тридцять-шість - одна тисячі дев'ятсот шість), йому ж належали газета «Зоря» та «Київська газета».

Редактором газети «Київське слово» був економіст Антонович А.Я. (1886-1893), потім В. М. Богданов [3].

У «Київському слові» активно друкувався відомий російський письменник Олександр Купрін. Саме тут вийшли його «Мініатюри» і майже весь цикл «Київські типи».

В кінці 1890-х років газета «Київське слово» була однією з найбільших у Росії (за межами столиць), її тираж складав від 2 тисяч до 5 тисяч примірників.

Редакція газети розміщувалася на вулиці Володимирській, в будинку № 43.

В кінці 2006 в Києві почала виходити щотижнева газета з такою ж назвою. У 2008 припинила існування.

Новини Півдня - суспільно-політична і літературна щоденна газета. Видавалася 1919 в Харкові.Видавець - Харківський союз військово-калік. Головний редактор - Л. Ярів. Закрита більшовиками в грудні 1919 року.

Слово - газета галицько-руської спрямованості, що видавалася під Львові з 1861 по 1887.

Ініціатором видання газети став меценат і громадський діяч Михайло Качковський. Першим редактором газети став Богдан Дедіцкій, вже намагався заснувати журнал «Зоря галицька» (у результаті був виданий тільки альбом). Факт заснування газети «Слово» був дуже важливий для суспільно-політичного і культурного життя Галичини, так як на 1861 в регіоні не видавалося жодного періодичного видання, за винятком двох календарів. Качковський виділив кошти на організацію видання - запорука в 3000 гульденів, зарплату редактору і співробітникам (спочатку їх було всього три людини). Також матеріально газеті в перший час допомагав митрополит Григорій Яхимович.

«Слово» випускалося 2 рази на тиждень тиражем 1500 екземплярів. Газета відразу ж завоювала популярність читачів, і Дедіцкій відмовився від спонсорування видання Качковського, так як всі витрати окупалися продажами. Газета позиціонувалася як лояльна до австрійської монархії, в ній не допускалися якісь радикальні заяви, що можуть спричинити за собою неприємності для видання. У номерах друкувалися статті програмного характеру, листи, кореспонденції з місць, вірші, оповідання, статті про події в Галичині та за її межами. З 1873 газета виходила 3 рази на тиждень.

Друкувалася вона «цивільним шрифтом», мова, якою писалися статті, згодом отримав найменування«язичіє». Автори газети намагалися зберегти в чистоті свій народну мову, тим не менш, наближаючись до російської літературної мови, яка ними вважався надбанням усіх гілок російського народу - білорусів, великоросів і малоросів. Н. Г. Чернишевський піддав жорсткій критиці ідею газети і зокрема її мову, написавши у своїй статті: «Це мова, якою говорять у Москві та Нижньому Новгороді, а не в Києві чи Львові». Він дивувався тому, що галицькі русини не використовують мову, якою користуються російські малоросійські письменники, тоді як самі русини вважали інакше. Якийсь анонімний автор у п'ятому номері пише:

Мильної думають наші побратими, ж ми нині зачинає в Галичині літературна мова творити, - мова сей, дяковаті Богу, був від давніх давен; писали ним Котляревський, Основ'яненко, Шевченко, Маркіян і багато інших - і Як вони писали, пишуть нині наші письменники.

З 1871 до 1887 редактором газети був В. М. Площанський.