Писемність у слов’ян.

VІІІ – на поч. ІХ ст. серед предків сучасних словенців, хорватів, чехів, поляків християнство розповсюджували західні місіонери й відчувався вплив римської (католицької) церкви. Тому західнослов’янські народи прийняли християнство за західним, римсько католицьким обрядом. Разом з новою релігією вони перейняли й латинське письмо, пристосувавши його до особливостей своїх мов. Але більшості народу латинь – мова богослужіння, науки та літератури – залишалася незрозумілою, а це обмежувало можливості культурного розвитку. Центрами книжності у західних слов’ян були скрипторії католицьких монастирів. Найдавніші пам’ятки писемності Польщі, Чехії писані латиницею. У південних і східних слов’ян християнство було прийнято в його східних, візантійських формах. Мовою писемності тут стала старослов’янська або давньоцерковнослов’янська мова – південнослов’янська в своїй основі. Оскільки слов’янські діалекти були ще дуже близькі один до одного, то і мовна ситуація, що склалася в південно- та східнослов’янських землях після введення у них власної фонетичної писемності, принципово відрізнялася від двомовності середньовічної західної Європи. Це робило писемність значно більш доступною для широких верств населення, а також для обміну книжковими цінностями. Проте важливими були й традиції дохристиянської культури та писемності. Про існування у слов’ян якихось систем письма в дохристиянський період існує немало фактів, свідчень і гіпотез. Насамперед, це таке достовірне джерело, як трактат «Про письмена» болгарського монаха, відомого під іменем Чорноризця Храбра (кінець ІХ – поч. Х ст.). Храбр розповідає про три умовних періоди розвитку слов’янської писемності. Перший – користування «чертами і різами» за часів язичництва. Це підтверджують і археологічні знахідки: т. зв. Рубцівська знахідка 1937 р. на Донеччині – горщик з письменами (зрубна культура), численні сарматські знаки, пам’ятки черняхівської писемності. Деякі відомості про найдавніші писемні пам’ятки слов’ян наводять арабські мандрівники X ст. Другий етап – використання латинських і грецьких літер «без устроєнія», тобто без пристосування їх до фонетичних особливостей слов’янської мови. За свідченням Храбра, таке використання продовжувалось дуже довго. Про існування у слов’ян у дохристиянський період алфавітної системи письма свідчать також договори слов’янських князів з Візантією VІІІ–Х ст. Договори завжди передбачають створення тексту двома мовами. Найбільш цікаве свідчення про писемність на Русі ще в IX ст. знаходиться в грецькому рукописі «Житіє Костянтина Філософа» (йдеться про легендарного винахідника слов’янського алфавіту Кирила). В цьому рукописі розповідається, що на шляху до хозарів 860 р. Кирило Філософ зустрів у Корсуні (Херсонесі, в Криму) людину, в якої бачив Євангеліє і Псалтир, «руськими письменами писані». Далі в цьому рукописі говориться про те, що Кирило швидко навчився читати ці книги. Інформативне значення цього повідомлення важко переоцінити. Воно засвідчує цілий ряд таких явищ, які рішуче суперечать поширеним уявленням. 3 нього випливає, що Київська Русь часів Аскольда (60-ті роки IX ст.) мала багато християн і вже почала створювати власну церковну літературу, тобто переклади християнських книг на слов’янську (руську) мову існували ще до відповідної діяльності Кирила та Мефодія. На жаль, ми не знаємо, з використанням якого алфавіту ці книжки були написані, а отже не можемо певно сказати, яку азбуку створив Кирило. Починаючи від Храбра, створення слов’янської азбуки за традицією пов’язується з іменами візантійських місіонерів, видатних слов’янських просвітителів, братів Кирила та Мефодія. Відомо, що у 862 р. до Константинополя прибули посли моравського князя Ростислава з проханням до імператора і патріарха направити до Моравії (Чехія) проповідників, які б могли вести проповіді не на латині, а зрозумілою слов’янською мовою. 3 цією метою до Моравії були направлені сааме «Солунські брати» (Кирило та Мефодій були родом із Солуні, Салоників), напівслов’яни за походженням, ймовірно, болгари, високо освічені вчені. Там у 863 р., вважається, Кирило й створив слов’янську азбуку, за допомогою якої брати переклали основні богослужбові книги. Питання про те, який саме алфавіт був тоді винайдений, лишається досі відкритим. Найдавніші пам’ятки слов’янської писемності написані за допомогою двох різних алфавітів – кирилиці та глаголиці, котрі графічно відрізняються одна від іншої, але мають певні аналогії в зображенні та назві букв, однаковий порядок розташування літер, тобто свідчать про сильний вплив однієї азбукина іншу. Абсолютно точно відомо, що глаголиця мала розповсюдження серед західних слов’ян, де й проповідував Кирило, і це явно штучний алфавіт, як вірменський чи грузинський. У східних слов’ян поширення набула кирилиця, як більш проста й зручна азбука, що, ймовірно, еволюціонувала з грецької протягом довгого часу та була остаточно закріплена в кінці IX ст. учнем Кирила в Болгарії, куди перемістився в цей час центр православної просвіти. Берестяні грамоти були відкриті археологами вперше в 1951 р. при розкопках в Новгороді. Це були, як правило, клаптики березової кори (берести) з прорізаними на них текстами. Інструменти – загострені та відполіровані кістки – «писала» – також виявлені при розкопках. На сьогодні відомо вже сотні берестяних грамот, знайдених не лише в Новгороді, але й у Пскові, Рязані, Смоленську, Вітебську, тобто в північній частині давньоруських земель, де завдяки сильній вологості ґрунту вони збереглися. Кількість рукописних книг, створених на Русі у ХІ–ХІІ ст., була, без сумніву, значною, протее до нашого часу дійшла лише маленька частка цього багатства – Євангелія, Ізборники, службові Мінеї, Псалтирі, Повчання, Требники, Житія, Патерики та інші твори. Їх можна поділяти на оригінальні, тобто створені на Русі, та перекладні – як правило, з грецької чи болгарської. Крім того, їх можна поділити умовно ще на три великих групи – богослужбова, літургійна література (для відправлення служб у церквах); література релігійного змісту для читання (т. зв. четьї книги); література не релігійного змісту, світська (збірники законів, літописи, художня література). Написані всі книжки на пергамені кирилицею трьома різними видами почерків – уставом (коли всі літери великі, квадратні, не зв’язані між собою), півуставом (літери менші, виписані не так старанно, як в уставі) і, пізніше, скорописом. Заголовки писали в’язью. Серед ранніх давньоруських рукопи- сів ХІ ст. є чотири великі рукописні книги із зазначеною датою створення.

1) 1056–1057 рр. Остромирово Євангеліє- Найдавніша точно датована рукописна книга наших предків. Переписана найвірогідніше в Києві дияконом Григорієм для новгородського посадника Остромира. Книга великого формату й обсягу (35х30 см, 294 арк., по 18 рядків, два стовпці) на пергаменті, розкішно та старанно виконана, прикрашена трьома кольоровими мініатюрами на повну сторінку, заставками з орнаментами рослинного типу, ініціалами з зображеннями людських облич, а також тіл реальних і фантастичних тварин чи птахів. Книга свідчить про сталі традиції книжкової культури в Київській Русі. Письмо – устав чотирьох почерків, наявність південнорусизмів. Книга зберігається в Російській національній бібліотеці в Санкт- Петербурзі.

2) 1073 р. Ізборник Святослава-Збірник, що складається з 383 статей та виписок релігійного, філософського, історичного змісту, серед них – список книжок «істинних і ложних»; своєрідна енциклопедія свого часу. Переписаний на пергаменті дияконом Іоанном для київського князя Святослава уставом. Великоформатна книга (33,6х24,8 см, 266 арк., по 29 рядків на сторінці, два стовпці), багато прикрашена, містить 6 мініатюр на повну сторінку, виконаних фарбами і золотом, серед них зображення Святослава в колі сім’ї – найдавніший вітчизняний портрет; архітектурні зображення, малюнки птахів та звірів. Є заставки, ініціали, кінцівки. Мовні особливості – численні південнорусизми. Оригінал зберігається в Державному історичному музеї в Москві.

3) 1076 р. Ізборник Складений переписувачем Іоанном з рукописів великокняжої бібліотеки як перекладних, так і оригінальних, переважно релігійно-моралістичного характеру. Формат зменшений (16х12 см, 277 арк.), письмо – устав, має південнорусизми. Оформлений дуже скромно, на гіршому пергаменті й майже без орнаменту. Зберігається в Російській національній бібліотеці.

4) 1092 р. Архангельське Євангеліє Знайдено в Архангельську в кінці ХІХ ст., звідси назва. Формат 20,5х16,6 см, 178 арк., рядків 21, є 22, 24, 25 на сторінці. Походження південноруське. Письмо – устав, подібний до почерку попередніх рукописів, в один стовпчик. Оформлення бідне:заставки, кінцівка, ініціали. Зберігається в Російській державній бібліотеці в Москві

5) «Повість временних літ», створена у 1111 – 1113 рр. монахом Києво-Печерського монастиря Нестором.

6) До ХІ–ХІІ ст. належать різні редакції юридичного збірника Київської Русі – «Правди Руської», величного кодексу норм феодального права.

7) Особливе місце в оригінальній давньоруській писемності займали патерики – розповіді про отців церкви, наприклад високохудожній «Києво-Печерський патерик».