Правка-доопрацювання 2 page

Факт в журналістиці – достовірне відображення фрагмента дійсності, що володіє реальною репрезентативністю. З його допомогою створюється модель дійсності. Використовуються різного роду факти [2].

Вчені побачили серйозну необхідність розрізняти онтологічний і гносеологічний зміст цього поняття. У онтологічному сенсі факт – «одиниця реальності, доступна спостереженню, але існуюча незалежно від свідомості людини»; в гносеологічному – «фрагмент свідомості, що відображає одиницю реальності» [5]. Реальність завжди багатша за те, що ми знаємо про неї.

Інша справа, що потрібно прагнути до максимальної відповідності нашому уявленню про реальність – їй самій. Перешкод тут багато. Чи не головна з них полягає у тому, що факт реальності не піддається розгляду один, сам по собі. Вихоплений з системи істотних зв'язків, він легко може перетворитися в нашій свідомості в картинку, що спотворює дійсність [6]. Це пояснюється тим, що в силу своєї творчої природи свідомість, не відобразивши реальних відносин факту, здатна включити його в систему інших зв'язків – несуттєвих, другорядних, а то й взагалі примарних. Саме тому факти можуть нічого не означати, коли вони подаються безсистемно, без зв’язку з іншими фактами. Вони можуть означати дуже багато, мати вирішальне значення, коли розглядаються у зв’язку з іншими фактами, з певними логічними законами, наявною системою знань.

40. Композиція як загальна структура журналістського твору. Залежність композиції від жанру твору. Композиція і архітектоніка.

Композиція — побудова твору, доцільне поєднання всіх його компонентів у художньо-естетичну цілісність, зумовлену логікою зображеного, представленого читачеві світу,світоглядною позицією, естетичним ідеалом, задумом письменника, каноном, нормами обраного жанру, орієнтацією на адресата.

Композиція виражає взаємини, взаємозв'язок, взаємодію персонажів, сцен, епізодів зображених подій, розділів твору; способів зображення і компонування художнього світу (розповідь, оповідь, опис, портрет, пейзаж, інтер'єр, монолог, діалог, полілог, репліка, ремарка) і кутів зору суб'єктів художнього твору (автора, розповідача,оповідача, персонажів).

Компонування тематично-суб'єктного пласта художнього твору визначає його стильову особливість. Стиль на рівні зовнішньої форми твору виконує таку ж роль, що композиція на тематично-подієвому. Форми мовленнєвого вираження, мовні засоби (лексико-синтаксичні конструкції, фонетико-фонологічні особливості) впорядковуються, набувають через їх розміщення (оказіональність) єдиноможливого значення, виконують у контексті твору естетичну функцію.

Стиль художнього твору — художня закономірність, доцільне поєднання мовно-стильових ресурсів, якими письменник скористався відповідно до власного задуму. Індивідуальний стиль кожного письменника має свою композицію. Виходячи з розуміння художнього твору як багаторівневої структури (зі своїм змістом і формою), говорять про стилетвірні чинники (тема, проблема, світовідчуття митця, жанровий канон) і носіїв стилю, якими є елементи зовнішньої форми твору.

Характеристика стильових чинників і носіїв стилю дається через поняття «композиція». У такому разі постає питання про співвідношення понять композиції і стилю твору. Різниця між ними не стільки компонентна, скільки функціональна: композиція характеризує компонентний склад і внутрішній каркас твору в єдності більших і менших конструкцій (для їх розмежування маємо терміни «композиція» та «архітектоніка»), а стиль передає їх ансамблевість, неповторність поєднання. Твори із замкнутою композицією (розгорнутий конфлікт, класичний повнокомпонентний сюжет, пропорційність основних складників) сприймаються як акорди на основі гармонії; твори з розімкнутою композицією (нерозв'язані на рівні фабули конфлікти, фрагментарність і різновеликість компонентів, велика питома вага підтексту тощо) сприймаються як акорди на основі дисгармонії.

Композиція драматичних творів Б. Брехта, С. Беккета будується на інших засадах, ніж композиція драм В. Шекспіра, І. Карпенка-Карого, але основний принцип композиції — зіставлення (асоціативності, опозиційності) залишається чинним. Це саме стосується композиції епічних творів Льва Толстого, Панаса Мирного, М. Коцюбинського, Дж. Джойса, М. Пруста, Ф. Кафки, Л. Бучковського, Валерія Шевчука і наймолодших українських постмодерністів — Є. Пашковського, Оксани Забужко, Ю. Андруховича та ін.

Не виняток і композиція творів сугестивної лірики найхимернішої форми чи канонічної структури (хоку, рубаї, сонет).

Архітекто́ніка (від грец. αρχιτεκτονικη — будівельне мистецтво, архітектура) — художній вираз структурних закономірностей конструкції будівлі, споруди, а також композиції круглої скульптури та об'ємного твору декоративного мистецтва.

Архітектоніка виявляється у взаємозв'язку та взаєморозміщенні тримальних і триманих частин, у ритмічному ладі форм, що робить наочними статичні зусилля конструкції. Частково вона виявляється і в пропорціях, колірному ладі творів і т. п.

У ширшому сенсі архітектоніка — композиційна будова будь-якого твору мистецтва, що зумовлює співвідношення його головних і другорядних елементів.

41. Основні джерела інформації професійних журналістів. Під предметно-речовий середовищем розуміється обстановка, яка нас оточує. Предмети та речі можуть розповісти про події, буває, не менше, ніжлюдина. Головне питання для журналіста: де відшукати ці джерела. На даний момент в суспільстві утвердилося розуміння необхідності надавати засобам масової інформації організаційну інформаційну підтримку.

Сьогодні існує досить розгорнута система інформування журналістів про події, що відбуваються. До основних його форм Г. В. Лазутіна відносить наступні:

1. Брифінги - короткі наради працівників засобів масової інформації, на яких йде ознайомлення з позицією владних структур з того чи іншого питання;

2. Презентації - урочисті зустрічі представників будь-яких державних, громадських або приватних структур з громадськістю, в тому числі з представниками преси, для ознайомлення з новим підприємством, новою продукцією, новими результатами діяльності;

3. Прес-конференції - зустрічі державних чи громадських діячів, представників науки, культури і т.д. з журналістами для інформування їх у зв'язку з актуальними подіями або для відповідей на їхні запитання;

4. Прес-релізи - спеціальні зведення повідомлень для преси про істотні факти в тій чи іншій сфері дійсності, підготовлені відповідними прес-службами;

5. Спеціальні інформаційні бюлетені про поточні події тієї чи іншої сфери діяльності, створювані корпоративними інформаційними агентствами;

6. Екстрені повідомлення по факсу або електронною поштою, що надходять до органів масової інформації від прес-секретарів, прес-служб. Прес-центрів різних відомств і громадських об'єднань. ⁸

Вони постачають редакціям ЗМІ відомості, які в подальшому знаходять відображення в матеріалах друкованої та ефірної журналістики. Окремо слід згадати клуби та асоціації журналістів. Вони фактично не є виробниками інформації, але сприяють обміну і поширенню важливих повідомлень, укладання контрактів та угод у цій сфері.

У вищій ступеня істотно і те, що сьогодні законодавчо передбачено право журналістів запитувати і отримувати інформацію від державних органів і організацій, громадських об'єднань і посадових осіб.

42. Документ як джерело інформації.

Нині людство наблизилося до створення глобальної інформаційної цивілізації, у якій найважливішим ресурсом стає інформація. Зростає зацікавленість до оперативної передачі релевантної інформації, її накопичення, упровадження найновіших досягнень у повсякденне життя, легкодоступного виходу у світові телекомунікаційні мережі.

Формування інформаційних взаємозв'язків між людьми в процесі пізнання дійсності світу визначається на терені історичного поступу тим, що поняття інформації стає щодалі все більш фундаментальним чинником розвитку науки. Інформація в цьому аспекті поєднує найрізноманітніші явища пізнання як об'єктивної реальності, так і людської психіки, особливо у взаємозв'язках людини й навколишнього середовища.

Джерелами інформації, згідно із Законом України "Про інформацію", є "передбачені або встановлені Законом її носії: документи та різного роду носії інформації, які являють собою матеріальні об'єкти, що зберігають інформацію, а також повідомлення засобів масової інформації, публічні виступи" [1].

У свою чергу, "документ" - це передбачена Законом матеріальна форма одержання, зберігання, використання й поширення інформації шляхом фіксації її на папері, магнітній, кіно-, відео-, фотоплівці або на іншому носієві [12].

Із поняття м и "джерело інформації" та "документ" пов'язане поняття "носій інформації (даних)", яке у науковій літературі визначається як матеріальний об'єкт, призначений для зберігання даних. Наведені визначення джерел інформації та документів мають ключове значення у випадках, пов'язаних із вирішенням правових аспектів інформаційних відносин.

Як свідчить історія розвитку цивілізації, інформатизація - це удосконалення спілкування, комунікацій між людьми за допомогою новітніх досягнень науки та техніки. [15].

Характерним виявом визнання важливості процесів інформатизації, створенням умов для всезростаючого задоволення інформаційних потреб населення стало прийняття у 1998 р. Закону "Про Національну програму інформатизації", який визначив загальні принципи державної політики у сфері інформатизації суспільства, а також пріоритетні напрями розвитку провідних галузей економіки, соціальної сфери, науки, освіти, культури. Законом покладається на державу регулювання процесів інформатизації суспільства, забезпечення системності, комплексності й узгодженості їх розвитку [2].

Зазначене вимагає чіткої диференціації керуючих і керованих соціальних об'єктів, керування соціальними процесами в яких реалізується за допомогою управлінської інформації - інформації, що відображає зміст дій управління.

43.Загальна характеристика методів пізнавальної діяльності. Бесіда і інтерв’ю як методи пізнавальної діяльності. Методи організації навчально-пізнавальної діяльності спрямовані на передачу і засвоєння учнями знань, формування умінь і навичок. До них належать словесні, наочні й практичні методи навчання.

Словесні методи навчання.

Головними елементами цих методів є слово, усна розповідь учителя. До них належать пояснення, інструктаж, розповідь, лекція, бесіда, самостійна робота з підручником.

Пояснення - словесне тлумачення понять, явищ, принципів дій приладів, наочних посібників, слів, термінів тощо.Наприклад, починаючи вивчення нового тексту з іноземної мови, вчитель пояснює групу нових слів.

Інструктаж - ознайомлення зі способами виконання завдань, використання інструментів, приладів і матеріалів, дотримання техніки безпеки, показ трудових операцій та організації робочого місця.За змістом у навчальному процесі інструктаж може бути вступним, поточним і заключним. Вступний інструктаж здійснюють перед початком самостійної роботи учнів, він передбачає доведення до них змісту і методики виконання завдань, їх результатів. Поточний проводять під час самостійної роботи; він передбачає надання допомоги окремим учням, у яких виникли труднощі. Під час заключного інструктажу вчитель аналізує результати самостійної роботи, демонструє кращі роботи учнів, виставляє оцінки, визначає подальші перспективи.

Розповідь - послідовне розкриття змісту навчального матеріалу.Розповіді поділяють на художні, наукові, науково-популярні, описові.

Лекція - усний виклад великого за обсягом, складного за логічною побудовою навчального матеріалу.Її практикують у старших класах. Лекції читають на визначені теми.Навчальні лекції за своїм дидактичним призначенням можуть бути вступними, тематичними, оглядовими, заключними.

Бесіда - метод навчання, що передбачає запитання-відповіді.За призначенням у навчальному процесі розрізняють бесіду вступну, бесіду-повідомлення, бесіду-повторення, контрольну. Вступну бесіду проводять з учнями як підготовку до лабораторних занять, екскурсій, до вивчення нового матеріалу. Бесіда-повідомлення ґрунтується переважно на спостереженнях, організованих учителем на уроці за допомогою наочних посібників, записів на дошці, таблиць, малюнків, а також на матеріалі текстів літературних творів, документів. Бесіду-повторення використовують для закріплення навчального матеріалу. Контрольну бесіду - для перевірки засвоєних знань.

Робота з підручником - організація самостійної роботи учнів з друкованим текстом, що дає їм змогу глибоко осмислити навчальний матеріал, закріпити його, виявити самостійність у навчанні.

Бесіда — метод безпосереднього спілкування, який дає змогу одержати від співрозмовників інформацію, що цікавить учителя, за допомогою заздалегідь підготовлених запитань.

Бесіда потребує особливої душевної чуйності, уміння слухати й одночасно вести розмову у передбаченому руслі, розпізнавати емоційні стани співбесідника, миттєво реагуючи на будь-які зміни, фіксувати зовнішні прояви внутрішнього стану (жести, міміку, пози тощо).

Для ефективного проведення бесіди необхідно визначити мету, розробити план, з'ясувати, які питання є основними, а які додатковими, створити сприятливу, доброзичливу атмосферу для відвертої розмови, беручи до уваги вікові та індивідуальні особливості співбесідників, виявляти педагогічний такт, запротоколювати бесіду.

Інтерв'ю — метод отримання інформації за допомогою усного опитування.

Інтерв'ю допомагає одержати глибинну інформацію про думки, погляди, мотиви, уявлення респондентів; дає змогу вести спостереження за їх психологічними реакціями. Воно ефективне у тих випадках, коли дослідник впевнений в об'єктивності відповідей опитуваного. Під час інтерв'ю дослідник ставить сформульовані наперед запитання у певній послідовності й записує відповіді на них. При проведенні інтерв'ю слід подбати про усунення або хоча б зниження впливу “третіх” осіб, присутність яких може змінити психологічний контекст інтерв'ю, спричинити нещирі відповіді респондента.

44.Поняття жанру в журналістиці. Жанроутворювальні чинники в журналістському творі. Жанри - це комунікативні канали для певного роду інформації. Неправильно пов'язувати жанр лише з формою журналістського твору, хоча б і такою, що склалася в глибинах історії й стабілізувалася в своїх структурних ознаках. Жанр - це певним чином окреслений зміст, що "відшукав" найбільш зручну форму для свого втілення. Жанр - це змістовно-формальна єдність.

А відтак, журналіст мусить навчитися бачити дійсність очима жанру, оскільки зрозуміти цю саму дійсність можна лише у зв'язку з певними способами її вираження. Адже журналіст не втискує матеріал у готову площину твору, а жанровий погляд служить йому для відкриття, бачення, розуміння й відбору життєвого матеріалу. Насправді жанри в журналістській (і літературній) творчості існують об'єктивно, тобто незалежно від бажань практиків і думок теоретиків. Можна впевнено говорити, що жанри - це великі групи текстів, які наділені спільними ознаками, а жанрологія -це наука про типологію текстів.

Під жанрологією розуміємо ту частину теорії журналістики (й літератури), що вивчає поділ текстів на роди і жанри. Слово "жанр" запозичене в українську мову з французької, де вживається в двох значеннях: "рід" і "вид". Це створило певну плутанину в жанрологічній термінологічній системі, де утворилося відразу кілька понятійних рядів для позначення одних і тих самих явищ.

Наявність певних родів і жанрів, згідно з цим філософським законом, означає ні що інше, як існування певного змісту, який визначає адекватні способи свого оформлення, невіддільного від форми. У процесі історичного розвитку жанри інтенсивно розвивалися. Змінювалася дійсність, що була предметом відображення в творчості, змінювалися ідеологічні системи, які визначали сутність цього відображення. Часом дуже важко співвіднести два цілком різні твори і побачити в них наявність спільних жанрових ознак. Величезна часова дистанція між "Антігоною" Софокла і п'єсою Е. Іонеску "Король помирає". Але нерозв'язний художній конфлікт і відображення його крізь призму поважного величного пафосу об'єднує ці твори в жанр трагедії, встановлює тяглість історичної традиції між ними.

Для розуміння жанрової специфіки надзвичайно істотним є другий бік художнього змісту, а саме - авторська оцінка відображуваних явищ дійсності. Проте - знову наголосимо - для розуміння жанрового змісту важливо враховувати не індивідуально-конкретну концепцію світу, а найзагальнішу позицію автора, виражену як пафос твору.

Журналістика сприйняла найважливіші принципи літературної жанрології, як-от:

1) в основі формування розподілу творчості на роди й жанри лежать особливості людського пізнання, яке передбачає потребу володіти цілим набором жанрів для огляду й розуміння дійсності;

2) кожний жанр здатний оволодіти лише певними сторонами дійсності, і в цьому виправданість його існування;

3) жанр є складною системою засобів і способів розумного оволодіння дійсністю;

4) жанр - сукупність колективної орієнтації в дійсності і способах її осягнення, жанр належить не конкретному автору, а суспільній свідомості;

5) жанри живуть сучасністю, але пам'ятають минуле;

6) жанр - засіб зв'язку творчості зі споживачами і задоволення їхніх читацьких очікувань.

Сьогодні вже є цілком очевидним, що журналістика, зокрема на рівні художньо-публіцистичної творчості, синтезувала в собі родові ознаки літератури. Журналістика - це епос, оскільки це розповідь про певні події, це проза як найбільш зручна форма існування епосу. Але журналістика - це й лірика, бо немислима без образу автора, цілком конкретної особи-оповідача. Нарешті, журналістика - це драма, бо вона не мислима без конфлікту, пошуку й відкриття суперечностей, зіткнення поглядів, думок, діалогічного викладу матеріалу у формі інтерв'ю.

44 продовження Жанроутворювальні чинники в журналістиці.

Предмет відображення як жанроутворювальний чинник має особливе значення лише для деяких жанрових типів текстів. Тому говорити про жанрову різноманітність журналістики, маючи на увазі лише предмет відображення, можна тільки в певних межах: на-приклад, нарис та інформаційна замітка містять один і той же предмет відображення. Цього не відбувається при порівнянні нарису з рецензією. Але це не применшує ролі предмета відображення як важливого жанроутворюваль-ного чинника.

Різні завдання, що їх журналісти ставлять перед собою, створюючи конкретні публікації, зумовлюють велику різноманітність якостей цих публікацій, що дає підстави віднести їх до різних жанрових груп. Коли основні характеристики тексту виникають як неминучий результат застосування якогось методу пізнання предмета, його жанрова приналежність багато в чому корегується ступенем розгорнутості та послідовності використання такого методу, глибиною проникнення з його допомогою в предмет відображення.

Важливу жанроутворювальну роль відіграють також персоніфікаційна та діалогічна форми. Застосування першої форми — обов'язкова умова появи монологічних жанрів: замітки, статті, рецензії тощо. Застосування другої — породжує матеріали діалогічних жанрів: інтерв';ю, прес-конференцію, брифінг тощо. Початкові форми можуть поєднуватися, ускладнюватися, синтезуватися. Тому виникають гібридні форми типу інтерв';ю-анкета, інтерв';ю-звіт та ін.

45.Традиційні й сучасні підходи до класифікації жанрів. Умовність поділу. Жанр - це сформований в ході історії вид журналістського твору. Цих типів дуже багато. Головне - розібрати, в чому їх відмінності. Незважаючи на те що жанри журналістики в чому схожі з літературними, їх головна відмінність - достовірність та адресність фактів. У I в. до нашої ери великий давньогрецький філософ Аристотель вважав, що література ділиться на пологи в залежності від того, яким способом в них відбивається реальна дійсність. Теорія журналістики, дотримуючись традиції літератури, також спрямована на вивчення пологів, видів і жанрів своїх творів. Навколишній світ неймовірно різноманітний, тому-то і журналістика, головною метою якої є передача інформації про все цьому різноманітті, також повинна піддаватися поділу на кілька видів.

Згідно з однією з класифікацій, жанри журналістики підрозділяються на інформаційні, художньо-публіцистичні та аналітичні. Проте існують і інші види класифікацій, запропоновані такими дослідниками, як Лев Кройчик, Семен Гуревич та інші. Відповідно до першого, жанри журналістики потрібно поділяти на оперативно-новинні (всі види заміток), дослідницько-новинні (рецензії, кореспонденція та коментарі), оперативно-дослідні (звіти, репортажі, інтерв'ю), дослідницько-образні (фейлетони та есе), а також просто дослідні (статті і листи). А по Гуревичем, журналістські жанри діляться на новинні-інформаційні, діалогічні, епістолярні, ситуативно-аналітичні, сатиричні та художньо-публіцистичні. Як бачите, класифікація Гуревича ближче до основної, яка поділяється на 3 основних жанру. Розглянемо кажий з них окремо.

46.Сучасні тенденції розвитку жанрів української журналістики.

Закономірності творчого процесу в журналістиці, про які йшлося вище, знаходять своє переломлення у різних більш-менш усталених формах літературної продукції. У межах різних потоків журналістської інформації існують вироблені довгою практикою історично сформовані жанри. Словом жанр широко користуються літературознавство, мистецтвознавство, а у пізніші часи і дослідники преси, телебачення й радіомовлення. Хоч детальний розгляд функціонування і жанрової природи журналістики - тема окрема, але явилась би неповною без загальної характеристики жанрової палітри сучасних мас-медіа. Мова насамперед про наукові засади поділу журналістських виступів на жанри, а головне - про тенденцію розвитку жанрів у сучасних ЗМІ у тісному зв'язку із вдосконаленням професіоналізму сучасних репортерів, аналітиків, зміни жанрового обличчя сучасної преси, радіо і особливо телебачення.

Перші судження про жанр знаходимо у "Поетиці" Аристотеля хоч сам термін починають вживати значно пізніше. Саме слово жанр (від франц. genre - рід, вид) не однозначне. Широко розповсюджене у східнослов'янських мовах, воно не вживається, скажімо, у польській. Під словом вид (widok) тут прийнято розуміти як рід, так і вид літературного твору. Визначальними ознаками літературного виду прийнято вважати "різні структурні елементи літературного твору", зокрема і предмет відображення, тип мовної організації твору, тип будови, композиції.

У популярному "Словнику російської мови" С.І. Ожегова дається три тлумачення жанру: 1.Вид творів у галузі якогось мистецтва, які характеризуються тими або іншими сюжетними і стилістичними ознаками; 2. Живопис на побутові сюжети; 3. Манера, стиль. У "Літературознавчому словнику-довіднику" літературний жанр трактується як "один з головних елементів систематизації літературного матеріалу", що "класифікує літературні твори за типами їх поетичної структури", розрізняючи при цьому літературний рід (загальне), літературний вид (особливе), різновид (жанр). Навіть відкинувши суто мистецьке трактування жанру як картини на побутові сюжети (так званий жанровий живопис), трояке значення терміну зберігається. В одному випадку жанром називають відповідний рід (лірика, драма), у другому - вид (роман, поема), у третьому - різновид (детективний, історичний, науково-фантастичний, соціально-побутовий роман). Трапляються ще складніші ситуації, коли поняття жанр має або надто широке, або вузьке значення. У літературній практиці про публіцистику, скажімо, говорять і пишуть як про жанр. Водночас ми знаємо, що для публіцистики характерна жанрова багатоманітність. Бо ж публіцистика - це не тільки стаття, а й нарис, есе, відкритий лист, фейлетон, памфлет тощо.

Отже, що ж таке жанр? Зрозуміло, що це більш-менш стійка форма пізнання і відображення, а у мистецтві - творення дійсності. У журналістиці під жанром прийнято розуміти "усталений тип твору, який склався історично і відзначається особливим способом освоєння життєвого матеріалу, характеризується чіткими ознаками структури". Як правило, наголошується на тому, що кожен жанр відзначається конкретною роллю в системі ЗМІ і характеризується певною композиційною організацією матеріалу.

Жанр, безумовно, - один з елементів форми журналістського, як і літературного твору взагалі. Він завжди визначається задумом, змістом, роллю, яку виконує певний твір на газетній полосі, у програмі теле- чи радіопередачі. Хоча у журналістській практиці можливий зворотний процес, коли авторові замовляється стаття чи репортаж, звіт чи інтерв'ю.

У добре продуманій концепції видання чи телевізійної програми, а відтак у редакційному замовленні враховуються всі моменти змісту і форми. Про один і той же предмет, явище, подію можна написати різні за жанрами твори. Практика, крім того, свідчить, що навіть досвідчений журналіст не завжди може виконати замовлення у запрограмованому жанрі. Це особливо стосується таких складних форм, як нарис, памфлет, фейлетон. Бувають випадки, коли, як зазначалось, детально продумана в редакції концепція виступу розбивається об твердь реальності; і журналіст, якщо він чесний і правдивий, замість хвалебної статті пише фейлетон, а замість критичного матеріалу - позитивний нарис.

Але мова не про одіозні випадки, а про загальні закономірності. Нам важливо зрозуміти, що ті чи інші жанри в процесі історичного розвитку журналістики сформувалися об'єктивно і причиною їх виникнення є потреба різнобічного відтворення дійсності. Вони не є ні вічними, ні застиглими, раз назавжди даними. ЗМІ у постійному русі і пошуку. Вони, як саме життя, змінюються, розвиваються.

Які ж критерії поділу творів журналістики на жанри? У науці про журналістику давно утвердилась думка, що об'єктивно існує і один, а декілька таких критеріїв. І першим з них є об'єкт відображення, тобто конкретний життєвий матеріал, який лягає в основі, журналістського твору. Звичайно, про одну й ту ж подію чи явище можна розповісти у замітці, а можна у романі, у репортажі, а можна у статті. Відомо, наприклад, що про відомого у свій час на Полтавщині розбійника Василя Гнидку Панас Мирний вперше розповів у нарисі "Подоріжжя од Полтави до Гадячого". Згодом ця постать стала прообразом головного героя роману "Хіба ревуть воли, як ясла повні?". У сучасній журналістській практиці без випадків, коли про одну і ту ж подію повідомляє радіо чи газета ширше її коментують, аналізують, ставлячи у контекст інших подій і явищ. Цілком закономірний і зворотний процес, коли про серйозну публікацію у тому чи іншому виданні стисло повідомляють інформаційні агентства, радіо і телебачення.

І все ж певний аспект явища може бути найліпше відображений саме у відповідному жанрі. Тут ми не беремо до уваги такий універсальний жанр, як замітка, бо коротко повідомити можна про все на світі: про наукове відкриття, про важливе засідання, спектакль, про вихід книги, смерть відомої людини, першу народжену у певному столітті чи тисячолітті дитину і т.д. Але чи пробував хтось написати репортаж про письменника, який сидить за столом і пише роман. Не піддається репортерському описові, скажімо, балет. Вийде хіба що пародія типу: "Вона піднімає ногу. Вії підхоплює її за тонкий стан і жбурляє вглиб сцени...". Так само не можна написати рецензії про роботу пожежної команди під час гасіння пожежі. Потрібна інша форма відображення події.

Інакше кажучи, нерідко сам об'єкт проситься у відповідний жанр і почуває себе там найліпше. Про трагічне не можна писати жартома. Але й не личить журналістові бути надміру серйозним і драматичним, коли об'єкт сміється.

Говорячи про залежність твору журналістики від об'єкта відображення, слід мати на увазі ще один аспект проблеми. Річ у тому, що всю сукупність творів журналістики можна поділити на дві нерівнозначні жанрові групи: твори, які безпосередньо відображають дійсність (замітка, кореспонденція, лист, репортаж, нарис, фейлетон) і твори, які характеризуються опосередкованим об'єктом пізнання, є вторинними стосовно до реальності (рецензія, огляд преси, звіт, частково інтерв'ю тощо). В останньому випадку журналіст має справу з уже відображеною кимось дійсністю. Автор зіставляє відображене із життям, із власною позицією, а іноді просто інформує про те, що хто сказав, написав, задекларував.

47.Загальна характеристика інформаційних жанрів. Інформаційні жанри у сучасних друкованих ЗМІ – це система, що розвивається настільки стрімко і не прогнозовано, що теоретичні розробки фіксують, у кращому випадку, її позавчорашній день. Це стосується тих усталених характеристик, зокрема репортажу та інтерв’ю, притаманних прийнятому за взірець у Радянському Союзі посібнику за редакцією В. Пельта [65, 390] та хрестоматії, що ілюструє теоретичні положення авторів посібника [44].