Парадигми сучасної біогеографії

Науковий доробок біогеографії XX ст. ґрунтується на працях таких відомих постатей, як Ф. Дарлінгтон, В. Докучаєв, В. Вернадський, Г. Висоцький, Г. Вальтер, Л. Раменський, Л. Берг, В. Сочава, А. Тахтадж'ян.

У ХХ ст. біогеографія отримала новий імпульс у своєму розвитку, головними стали проблеми збереження біорізноманіття, виявлення антропічно-природних чинників його змін у просторі й часі, оцінення стану відновлюваних біотичних ресурсів. Біосферна й екологічна парадигми, що сформувалися і визначили розвиток біогеографії останнім часом, очевидно, в найближчій перспективі збережуть своє значення і впливатимуть на розвиток комплексу географічних наук.

Сучасна біогеографія розвивається за кількома напрямами, частина яких є продовженням класичної науки, а інша частина є принципово новою.

Класичні напрями:

1. Історична біогеографія.

В історичній біогеографії виділився напрям, що одержав назву "вікарійного" (Л. Краузе). Вікарійна біогеографія розглядає поширення геопросторово ізольованих споріднених таксонів як результат руху літосферних плит, що поділили єдиний раніше прадавній ареал. Прихильники цього напряму намагаються погоджувати схему філогенетичного розгалуження з послідовністю розбіжності фрагментів єдиного мезозойського континенту Пангеї.

2. Біогеографічне картографування

Біогеографічне картографування сформувалося як окремий науковий напрям у 30-40-х роках XX ст. завдяки працям В. Альохіна, Е. Лавренка, В. Сочави та інших вчених, які розробили головні принципи оглядового геоботанічного картографування. Значний внесок у картографування рослинності зробили наукові школи під керівництвом А. Кюхлера, Е. Фосберга (США), П. Госсена, Р. Озенди (Франція), Р. Тюксена (Німеччина).

У другій половині XXст. гострота екологічних проблем, залучення біосферної та екологічної парадигм в арсенал географічних досліджень сприяли становленню нового в тематичному картографуванні напряму - екологічного картографування. На сучасному етапі відбувається створення біогеографічних карт нового покоління з охопленням більшої кількості об'єктів і параметрів, виявленням нових зв'язків, а також одночасним відображенням рослинності й тваринного населення (карти екосистем, біомів різного рівня, біорізноманіття).

3. Біогеографічне районування.

У XX ст. до аналізу було залучено матеріали, що стосуються фауни Світового океану, мікрофлори ґрунтового покриву, найчисленнішої групи організмів - комах тощо. Це сприяло більшій обґрунтованості насамперед зоогеографічного районування, яке й досі вважають слабкою ланкою біогеографії. Водночас уперше реалізована спроба єдиного біогеографічного районування, що раніше вважали неможливим.

Серед нових – дослідження біорізноманіття як важливої складової глобальної проблеми його виявлення та збереження; оптимізація природокористування та охорона біоти; острівна біогеографія; біогеографічне ресурсознавство; моніторинг стану біотичних ресурсів; геногеографія; екологічна біогеографія.