Хвилі прибій – шелест піщинок.

Твій стрімкий біг,

Стопа в пісок – шелест піщинок.

Життя – це всього лише крок,

А роки у ньому – шелест піщинок.

Подорожній подумав і знову спитав:

- Але що це означає?

Стопа Людини займає мале місце в безкрайній Пустелі. Але, не дивлячись на це, вона може ступати там, де ще ніхто не проходив. Ступаючи ж там, де ще ніхто не проходив, Людина здатна піти далеко і набути більшого. Пізнання її розуму невеликі, але Людина, ввіряючись Невідомому, здатна дійти до Того, Хто її створив.

І Подорожній запитав:

- А хто є Той, Хто мене створив?

Бодхісатва».

Після того, як Сенсей розповів нам цю легенду, ми продовжували путь мовчки. Вочевидь, усі, так само як і я, перебували під сильним враженням від почутого і намагались розібратися, в першу чергу, у собі, своєму виборі шляху в житті. І вже коли ми підходили до табору, Андрій запитав у Сенсея:

- А Бодхісатви відвідують тільки Схід?

Сенсей усміхнувся:

- Чому ж, вони всюди бувають, і на Русі в тому числі.

- Так? – здивувався Андрій. – І на Русі? Що, були руські бодхі? Ніколи за це не чув. Сенсею, розкажи…

Всі оживилися, вочевидь теж палаючи бажанням почути про це докладніше. Але Сенсей, поглянувши на зустрічаючих нас «охоронців» нашого табору, лише промовив:

- Пізніше, вечірком.

«Ну, вечірком так вечірком», - подумала моя особа і спрямувала свій погляд на Тетяну, що махала мені рукою.

У таборі нас вже зачекалися. Розпаковуючи пакети, ми повідали хлопцям, що залишилися, про свої пригоди, а вони нам про свої. Виявляється, мої друзі теж тут не нудьгували. Під час того, як наші «охоронці» вирішили відпочити, «пригодовані» чайки спробували вчинити другий погром. Костик же, сотворивши собі образ розмальованого індіанця, вирішив з Юрою щоб там не було піймати одну «дичину» і влаштувати їй «показові розбірки, щоб іншим не кортіло». Вони, як годиться, зробили «засідку» в прибережному очереті. Однак з цієї затії вийшла лише комічна історія, як два міських хлопця ледве не довели до інфаркту «благородного птаха» своєю раптовою появою з улюлюканням, несамовитими криками і божевільними віражами по березі в погоні за переляканою зграєю пернатих. Так що своїми «цивілізованими розбірками» у дикій природі наші «індіанці», окрім пір’я та пташиного посліду, нічого більше, як висловився Костик, «не доп’яли».

Впоравшись з обідом, ми пішли розважатися у водних просторах. Награлися вдосталь у водне поло, тобто ватерполо. І вже коли половина нашої компанії простяглася на пісочку, гріючи свої тіла, Стас і Женя вирішили поплавати з аквалангами. Але в них щось там не заладилося, і, відклавши акваланги, вони вирішили попірнати старим добрим способом з маскою і трубкою недалеко від берега. Костик і Андрій випробовували свої сили на дальній заплив. А ми з Тетяною бовталися на мілині. Для наших боягузливих жіночих натур «заплив» тоді був добрим, коли періодично під ногами відчувалося морське дно.

І от у той самий момент, коли Андрій і Костик вже достатньо віддалилися від берега, Славко, який засмагав на піску, несподівано для всіх почав кричати у їхній бік і махати руками:

- Акули! Акули!

- Ти чого так кричиш? – обурився жартома Руслан, лежачи недалечко на піску. – Вони на твій розвід не клюнуть.

- Правда, акули, сам глянь! – захлинаючись кричав Славко вже йому.

Славко і справді виглядав переляканим. Ми з Тетяною миттю стали вертикально у воді, відчувши під собою рятівне дно, і стали витягати шиї, вдивляючись в море. Та нічого особливо небезпечного не побачили і знов перевели погляд на стривоженого Славка. Володя і Віктор, загоряючи на піску, підійнялися і з неприхованою усмішкою подивилися вдалину.

- Та ти що, Слава? – промовив, посміхаючись, Володя. – Які в цьому морі можуть бути акули? Це навіть не море, а так, калюжка. Звідки тут взятися хижакам, якщо навкруги навіть риби пристойної не зустрінеш?

- Правда, акули! Правда, акули! – заклинило Славка, наче заїжджену платівку на акорді. – Он, дивіться! Дивіться!

І тут, глянувши у тому напрямку, куди вказував Славко, я дійсно помітила, як вдалині стрімко наближалися до берега два чорних плавця, періодично гублячись серед хвиль. І рухалися вони якраз у бік Андрія та Костика, які, не звертаючи уваги на крики Славка, спокійно плавали у воді, явно не помічаючи небезпеки. Та коли вже ми з Тетяною з переляку здійняли цілу «сирену» своїми дзвінкими жіночими голосами, Андрій і Костик розгублено закрутили головами по боках, шукаючи причину нашої паніки. Андрій першим помітив плавці, що рухалися на них, і різко поплив до берега. Костик же, явно так і не взрівши джерело небезпеки, як то кажуть, не став випробовувати долю і рвонув наздоганяти Андрія.

Бурхливі вигуки переполохали всю компанію. І коли наш інстинкт самозбереження велів негайно вибігти з води, Сенсей зі старшими хлопцями, навпаки, знехтував цим внутрішнім сигналізатором і став заходити поспіхом у воду, вдивляючись у далину. Ми ж, добігши до них, так би мовити, до «безпечної зони», зупинилися. Соромно ж було зовсім виходити з води, коли там ще лишалися твої товариші.

Сенсей, спочатку вирвавшись попереду всіх, потім уповільнив хід. І посміхнувшись, промовив у наш бік:

- Ну, панікери. Та це ж дельфіни!

- Дельфіни?! – невимовно здивувалися ми, знову вдивляючись у трикутні плавці.

Сенсей з посмішкою рушив назустріч неочікуваним гостям. Костик і Андрій, вочевидь помітивши Сенсея, що «поспішав до них», ще більше прискорили процес свого веслування і буквально кулею проскочили повз нього, хоча, по суті, там, де вони пливли, води було вже по пояс. Вертикальний стан вони прийняли лише тоді, коли їхні руки і ноги стали «загрібати» пісок на мілині. Мабуть, ще не оговтавшись від шоку, вони швидко підвелися, збираючись рвонути до берега, але тут почули позаду себе сміх нашої компанії.

- А ви чого стоїте?! – розгублено промовив Андрій, обтираючи з лиця воду і не розуміючи, чому ж ми досі не на суші.

Хлопець іще більше здивувався, коли побачив, що Сенсей продовжує заходити на глибину.

- А ми неїстівні, - відповів за усіх Женька, знімаючи свою водну маску. – У нас підвищений коефіцієнт сміхотворності. А такі нестравні. Від таких, як ми, заворот кишок може статися. Це все одно, що проковтнути морського їжака і мучитися потім у кольках весь останок свого життя.

- Так наче ж і ми малоїстівні, - став оговтуватися Андрій, наближаючись до хлопців. – Глянь, які кістляві. – І при цьому вказав на тремтячого Костика.

- Є, ні, - заперечив Женька. – Я бачив, з якою швидкістю за вами гналися. Значить що? Значить, у цьому питанні гастрономічні критерії цих хижаків явно не співпадають з вашою думкою щодо своєї персони.

Ми розсміялися. Горе-хлопці приєдналися до колективу, намагаючись зрозуміти, що ж тут змінилося за час їхнього марш-кидка. І коли їм пояснили, що це дельфіни, вони здивувалися не менше нашого.

- А чого ж вони за нами так неслися? – запитав Костик, все ще вибиваючи зубами дрібні дрижаки.

- А чого ти від них тікав? – у свою чергу зі сміхом спитав Віктор.

- Так гналися, от і тікав.

- Вони, напевно, з тобою погратися хотіли, - висловив свою версію Стас.

- Гарненька собі гра. У мене й досі жижки трусяться.

- А з чого ти взагалі узяв, що цю відстань вони заради тебе пропливли? – пробасив Володя, спостерігаючи за Сенсеєм.

Ми припинили жартувати і з неприхованою цікавістю спрямували свої погляди на Сенсея.

Пара чорних дельфінів з контрастними чорно-білими смугами по боках хоч і неслася зі швидкістю, однак незвичайно різко зупинилася буквально в парі метрів від Сенсея. Сенсей теж завмер. Вода йому у цей час вже сягала грудей. Один з дельфінів якось смішно висунув голову з води, прямо як людина, і кумедно закивав головою, привідкривши рота і видаючи смішні звуки, чимось схожі на тріскання з дзявкотінням. Другий же дельфін, що був поменше, поводив себе більш боязко. Він став до Сенсея боком, не зводячи з нього очей, нібито уважно його вивчав. Сенсей обережно похляпав по воді, наче вибиваючи якийсь такт. Перший дельфін перестав видавати звуки і зацікавлено нахилив мордочку. Вочевидь, йому це сподобалося, оскільки від пірнув і виплив буквально на відстані витягнутої руки від Сенсея. Той же повільно дотягнувся до нього долонею і ласкаво погладив тварину по його лобній частині. Дельфін підплив іще ближче, сміливіше підставляючи свою мордочку для погладжувань. Але Сенсей замість цього легенько набрав долонею воду і грайливо бризнув на тварину. Дельфін весело «затріщав» і кинувся навтьоки, пірнувши під воду. Через кілька секунд він несподівано викинув хвоста позаду Сенсея і з шумом плеснув по воді, обливши його фонтаном бризок. А потім пішла ціла гра у «доганялки» з Сенсеєм, де роль «водія» переходила від одного до іншого. До неї швидко приєднався і другий дельфін.

Дивлячись на такі водні забави, весь наш страх перед цими товариськими тваринами став зникати. Ми почали підтягуватися до Сенсея, явно палаючи бажанням взяти участь у цій грі. Хоча, чесно кажучи, спочатку з деяким побоюванням наближалися до цих морських створінь. Все ж таки, такі могутні «тіла» поряд плавали. І не просто «тіла», а створіння з розвинутим інтелектом, якщо врахувати, що Сенсей казав, що мозок дельфіна важить біля 1800 грамів, тобто більше, ніж у декотрих людей. Чим не прибульці з іншого світу, які живуть своїм життям, паралельним нам, тут, на нашій планеті, у наш час? Одначе, дивлячись на їхню «вічну» доброзичливу посмішку, злегка примружений веселий погляд, складно повірити, що вони можуть завдати тобі болю.

Дельфіни кружляли навколо нас. І хоча це були представники дикої природи, як не дивно вони не боялися нас. Навіть давали себе «погладити», правда лише тоді, коли Сенсей знаходився поруч з нами. Причому якщо у перервах між «доганялками» вони іноді «дозволяли» нам лише доторкнутися до себе, то Сенсею з задоволенням підставляли «почухати» своє черевце, особливо той дельфін, що був трохи більший. До речі кажучи, Микола Андрійович першим з нас помітив у нього загоєну рану на тілі збоку, трохи нижче голови. До того ж точнісінько на тому самому місці, що і у дельфіна, котрого ми «ховали» вранці у морі.

- О! Невже це наш знайомий? – здивовано-захоплено подивився Микола Андрійович на Сенсея, виявивши цю «ідентичність».

Сенсей лише загадково посміхнувся.

- Та ні, це інший дельфін, - промовив із сумнівом Руслан. – Хіба рани так швидко заживають?

- Хто знає, - знизав плечима психотерапевт, з хитрою посмішкою поглядаючи на Сенсея. – Середовище тут особливе… Адже у того теж на тих самих місцях були давно загоєні шрами. Он, дивись…

На чорній верхній частині тіла тварини виднілися добре помітні білі смуги, наче залишені від зубців величезного гребінця.

- Точно наш дельфін! – усміхнувся задоволено Володя. – Бійцівський! Я теж тоді ці сліди примітив.

- Це його так рибалки? – поцікавилася я у Сенсея.

- Ні. Це сліди від зубів його родичів. Це він свій норовистий характер проявляв по молодості.

- Та ні, не може бути, це не той дельфін, - продовжував переконувати нас, а скоріше себе Руслан. – Просто всі ці дельфіни на одне «лице».

- Ображаєш, - з посмішкою заперечив Сенсей. – Це тільки для неуважної людини дельфіни, як новобранці, всі здаються на одне лице. А насправді у дельфінів, майже як у людей, немає однакових фізіономій. Кожний по-своєму індивідуальний і відрізняється один від одного виразом мордочки, будовою тіла, формою спинних плавців.

- Так? – промовив Руслан і спробував «уважніше» роздивитися дельфіна.

У цей час хтось здогадався принести м’яч. Він настільки припав до душі грайливим дельфінам, що за його володіння зав’язалася ціла колотнеча, причому з досить комічними ситуаціями. Особливо дісталося Женьці. «Мічений» дельфін ще при першому «телепатичному вивчаючому огляді» якось незлюбив хлопця. І в подальшому весь час намагався йому завдавати маленькі неприємності. То він ніби навмисне примудрявся плеснути перед ним хвостом, щоб облити його бризками. То, коли хлопець підпливав близько до Сенсея, цей дельфін, старався «боднути» Женьку і відпихнути подалі від Сенсея. На що хлопець став обурюватися:

- Сенсею, чого це він до мене так нерівно дихає?

- Ну як чого? – усміхнувся плаваючий поряд Микола Андрійович. – Ти ж його хотів заживо поховати, в пісок закопати?

- Я?! – скорчив невинне обличчя Женя. – Та ви що?! Я ж люблю природу… - У цей час дельфін вистрибнув із води недалеко від Женьки і з шумом плюхнувся назад, накривши Женьку з головою цілою хвилею. Треба було бачити обличчя хлопця після цього несподіваного душу. Воно виглядало так, ніби Женьку обплювали з голови до ніг, причому найнахабнішим чином. Парубок спересердя закінчив своє речення, гукаючи слідом дельфіну, що вже пірнув: - Я ж кажу, люблю природу! – І витерши воду з обличчя, додав: - Ну майже люблю, за винятком деяких екземплярів.

Усі хлопці засміялися, а Сенсей із посмішкою його попередив:

- Дивись, дельфіни, як і слони, здатні довго пам’ятати образу.

Та коли справа дійшла до м’яча, яким Женька, відібравши у дельфінів, вирішив їх подражнити, «Мічений» взагалі став у загрозливу позу. Дельфін збуджено замотав головою з боку в бік і широко роззявив пащу, оголивши свої конічні зубки, не гірше ніж у тигра. Після цього відбулося різке клацання зубами. Нічого хорошого це не віщувало. Хлопець тут же випустив з рук м’ячика, не бажаючи більше випробовувати терпіння дельфіна, і швидше погріб до берега. А позаду нього почулася ціла какофонія звуків, дуже схожа на Женькин єхидненький сміх, який він перед цим мав необережність озвучити при дельфінах. Ми навіть не повірили, що чули своїми вухами такий кумедний «регіт» дельфінів. На що Сенсей відповів, що дельфіни здатні копіювати різні звуки. І дійсно, коли ми з ними плавали, чого ми тільки не почули: від звуку, схожого на рипіння якоїсь незмазаної хвіртки, до звуків, схожих на людський сміх і навіть на пищання комара.

Знесилені довгим купанням, ми вилізли з води слідом за Сенсеєм. А дельфіни ще продовжували пустувати, гасаючи з м’ячиком і все далі й далі відганяючи його у море. Ми вже махнули на це рукою, вирішивши залишити цей наш маленький подарунок їм на пам'ять. Так вони і попливли з ним у відкрите море.

Такого насиченого непередбачуваними подіями дня у нас іще не було. Після колосальної водної «фіззарядки» ми просто відключилися, заснувши глибоким сном. І прокинулися лише під вечір, коли сонце сідало за горизонт. Спека нарешті спала. Навкруги було тихо. На морі стояв штиль. Благодать та й годі.

Ті, хто прокинувся першими, назбирали хмизу і дрова для вечірнього вогнища. Потім дружно приготували вечерю. І коли, розправившись з усіма своїми побутовими справами, розмістилися біля вогнища за улюбленим нами чаюванням, на небі вже з’явилися перші зірочки. Ми з задоволенням посідали у тісне дружне коло, очікуючи, як завжди, на таку цікаву і таку корисну для душі бесіду з Сенсеєм. Порозмовлявши спочатку на побутові теми, Володя першим перевів мову на «теми вічні».

- Сенсей, ти обіцяв розказати про руського бодхі, - нагадав він.

- Ну якщо обіцяв, - сказав Сенсей і, трохи помовчавши, промовив: - Чули про такого святого на ім’я Ага̀піт?

Декотрі з нас заперечливо похитали головою.

- Ні, - відповів за всіх Віктор.

Мені ж ім’я Агапіт чомусь здалося знайомим. І я стала напружувати пам'ять, де ж могла його чути, причому не так вже давно.

- Агапіт, Агапіт, - задумливо промовив Микола Андрійович, мабуть, теж щось пригадуючи. – Хвилиночку… А це випадково не пов’язано якось з давньою медициною?

- З давньоруською медициною, - уточнив Сенсей. – Це був видатний монах Києво-Печерського монастиря, котрий лікарював у XI столітті. Слава про його дар зцілення від тяжких захворювань розійшлася далеко за межі Києва. Але це не найголовніше у його біографії.

Сенсей замовк, прикурюючи сигарету. І тут мене, як то кажуть, осінило, де я могла чути це ім’я. Про Агапіта розповідав знайомий мого дяді. У цей час ми з мамою якраз гостювали у дяді Віті в Москві, коли я проходила обстеження в московській клініці.

- І я знаю хто це! – натхненно промовила моя особа, на великий подив моїх друзів. – У мого дяді в Москві є хороший знайомий – вчений, який входив до наукової групи з вивчення Печерських мощей. Він розказував, що вони проводили якісь там біохімічні, рентгенологічні, бактеріологічні і ще.., не пам’ятаю, як це по науці називається… Коротше кажучи, якісь дослідження, що дозволяють відновити зовнішній вигляд і будову людини по кістках…

- Морфологічні та антропометричні, - підказав Микола Андрійович.

- Точно, - і вже безпосередньо звертаючись до нього за допомогою, промовила: - І ще ці.., коли дізнаються, хто чим хворів…

- Етіологічні.

- Так, - кивнула я. – Так вони завдяки цим дослідженням відновили істинний вигляд декотрих Печерських святих з Ближніх печер, в тому числі і Агапіта. Причому його мощі викликали цілий переполох серед вчених. А все почалося з того, коли вчені виявили, що мощі Агапіта випромінюють якийсь незрозумілий чи то фон, чи то поле, загалом, невідомий вид енергії. Потім проводили різні експерименти. Так біля його мощей мінялася і структура води, і рослини швидше росли, навіть згодом ставали більш витривалими і «здоровими». Виявили якісь захисні характеристики від дії радіації. І навіть у приміщенні, де знаходилися мощі, було щось знайдено, що чинить дуже сильний бактеріологічний вплив на повітря. Звичайна вода, яка деякий час стояла біля мощей Агапіта, міняла свої властивості. І в подальших експериментах на тваринах і людях ця вода мала лікувальний вплив, від якого у людей швидше загоювалися рани, проходили різні хвороби, а хворі тварини швидко одужували. І найголовніше, виявили якусь незрозумілу циклічність «фону» мощей. У певні дні це «поле» різко посилювалося, причому в багато разів. Загалом, поводило себе як у живого організму… От!

Видавши всю інформацію, відому мені на той момент, я замовкла.

- Так, круто! – присвиснув Андрій.

- Що ви хочете, Агапіт був Бодхісатвою.

- Зачекай, - промовив психотерапевт, - він же належав до християнської релігії. А Бодхісатва – це начебто буддійський Схід.

- Я тобі колись пояснював первинне значення слова Бодхісатва, пам’ятаєш? Це слово з Шамбали. Бодхісатва, як і людина, належить Богу. А релігії, розділення вірувань – це всього лише бізнес людей, що торгують ім’ям Бога.

- Добре. Тоді інше запитання. Якщо Агапіт був бодхі, тоді, по ідеї, враховуючи рівень його знань… В цілому, чому ж тоді засновником Києво-Печерської Лаври, цього першого духовного центру у Древній Русі вважають Антонія, а не Агапіта, котрий жив у його час?

Сенсей усміхнувся.

- Вірніше буде сказати, що Антоній жив у часи Агапіта… А щодо твого запитання, то ти забув одну маленьку деталь. Бодхісатви рідко коли виступають у якості лідерів людського суспільства, якщо це не пов’язано з якоюсь певною місією, як у бодхі Ісси. Зазвичай їхні учні та послідовники стають такими. А Бодхісатва, як правило, залишається непоміченим для широких мас.

- А чому? – здивувалася Тетяна.

- Тому що Бодхісатва, враховуючи його невтручання у справи людські, може тільки порадити, як змінити суспільство у кращий, духовний бік. А саме перетворення – бажання і справа рук самих людей, тобто, наприклад, тих же його учнів і послідовників.

- Ти хочеш сказати, що Антоній був учнем Агапіта? – прозрів Микола Андрійович.

Сенсей кивнув. Лікар подумав, а потім розгублено запитав:

- А як же це твердження, що Агапіт був учнем Антонія? Воно ж на чомусь базувалося?

- Його «база», як ти кажеш, є всього лише церковною версією, яка, в свою чергу, зводилася на основі таких книг, як «Отечник»…

- «Отечник»? – перепитав Володя.

- Так. Або інакше його ще називають «Києво-Печерський патерик». Це книга про життя і діяльність святих отців Печерських, написана у XIII столітті. А також по записах монаха Печерського монастиря Нестора Літописця «Житія…» або, наприклад, відомої вам зі шкільної програми його книги «Повість минулих літ». – Сенсей зробив паузу і, подивившись на наш молодий колектив, добродушно промовив: - Якщо ви, звичайно, вчилися у школі, а не відбували там від дзвінка до дзвінка.

- Як же, пам’ятаємо, пам’ятаємо, - похвалився Костик. – Я навіть дату її написання запам’ятав. – І виразно промовив: - 1113-1115 роки від різдва Христового.

Хлопці розпливлися у посмішках.

- Вірно, - підмітив Сенсей. – Тобто через деякий час після реальних подій, з урахуванням тодішньої політичної ситуації у державі, а також уподобань та симпатій серед вищого духовенства.

- Ну так, - насмішкувато сказав Віктор. – Піди там розбери, хто був правий. Як кажуть у нашому оточенні, вислухавши в суді двох свідків по одній і тій самій дорожній пригоді, втрачаєш довіру до істориків.

Ми засміялися, а Костик додав свого гумору у наш сміх.

- Це як у Бернарда Шоу запитали після його чергової промови: «Що скаже з цього приводу історія? А той відповів: «Історія, сер, збреше, як завжди».

- Ну навіщо ж так категорично, - заперечив Сенсей під сміх хлопців. – Просто кожна людина, описуючи минуле, мотивує його, в першу чергу, особистісними міркуваннями. А особистісні міркування залежать від ступеню її духовності та особистої зацікавленості, виходячи з чого страждає об’єктивність. Дай завдання десяти людям описати одну й ту ж подію і, будьте певні, кожен піднесе її на свій лад. Наприклад, політик змалює так, як це йому видається вигідним у світлі подій, що відбуваються у його час. Лікар опише з позиції медичних поглядів. А проста людина з життєво-побутової позиції, акцентуючи увагу на тих моментах, які їй особисто цікаві. От і виходить різна історія. Але в будь-якій історії можна вловити основну суть тих подій, що відбуваються. Як то кажуть, треба зріти в корінь.

- Взагалі-то ти правий, - погодився Микола Андрійович. – У багатьох випадках погляд на нинішню історію у нас дійсно однобокий, не кажучи вже про далеке, майже забуте минуле…

- А якщо врахувати, що люди, на жаль, не міняються, вірніше не хочуть змінюватися… - з відтінком суму промовив Сенсей.

- …історія відповідно повторюється, - підсумував його думки Микола Андрійович.

- Як це не сумно.

Сенсей задумливо подивився на вогнище. Постало недовге мовчання. Ми ж не відважувалися влізти зі своїми питаннями у хід діалогу між «метрами».

- Так що ж було насправді тисячоліття тому? – жваво поцікавився Микола Андрійович.

- Це, звичайно довга історія...

- А ми і не поспішаємо, - відповів за всіх Володя, зручніше влаштовуючись на своєму місці і приготувавшись слухати.

- Ну, коли не поспішаєте, - в тон йому відповів Сенсей, - тоді слухайте… Мабуть, оповідь про час перебування Бодхісатви Агапіта на руській землі варто почати з розповіді про Антонія. Згодом ви зрозумієте чому…

Був теплий літній вечір. Навкруги панувала повна тиша. Морські хвилі ледь чутно плескотіли об берег, відводячи нас своїм монотонним мелодійним сплеском у тунель часу, в те далеке минуле, яке, як не дивно, таким далеким, по суті, зовсім не здавалося.

- …Антонія, до прийняття у чернецтво, звали Антипом. Народився він на Чернігівській землі, у місті Любечі, у 983 році, за п’ять років до хрещення Русі, під час правління у столиці-граді Києві Володимира І Святославича.

- Це часом не того, кого називали Красним Сонечком у руських билинах? – вставив своє слівце Костик.

- Він самий, онук княгині Ольги й київського князя Ігоря, - уточнив Сенсей і продовжив: - На молодість Антипія випав буремний час. Якраз ішло становлення Давньоруської держави, об’єднання східнослов’янських племен. На півдні та Заході велися війни з сусідніми країнами. Та ще й воду каламутили внутрішні чвари, протиборства між різноманітними релігіями. В цей же час активним ходом, так би мовити «наказом згори», йшло заміщення багаточисельних засад язичництва новими християнськими канонами. Причому з обох боків діло доходило і «до вогню і до меча». Коротше, звичайний хаос, або, як у нас би сьогодні сказали, «свавілля часів перемін».

- Так і є, як то кажуть, ворогу не побажаєш народитися у час перемін, - пробасив Володя.

- Точно. А Антипію от довелося…

- Як і нам усім також, - тихо додав Віктор.

- Загалом, молодість у Антипія була «веселою». Те, що відбувалося навкруги багато в чому сприяло тому, що він став робити спроби розібратися не тільки у зовнішньому, але і, в першу чергу, в самому собі. І не просто розібратися, а вдумливо розібратися. Багато людей у той час вірили в Бога. І він відчував, що Бог є. Але чому ж навколо творилася така смута? Чому Бог допускав таке зло? Йшло якесь протистояння, непотрібне кровопролиття. Страждали люди, страждали їхні діти, лютували хвороби, злиденність, смерть. Антипій мав можливість чути проповідників різних релігій. І всі вони вчили вірі у свого бога, поклонінню Йому і молитвам. Та парадокс був у тому, що в них самих була відсутня та чиста віра, про яку говорили, і самі вони не виконували того, що вимагали від інших. У Антипія не було довіри і до тих, хто приходив з мечем, розповідаючи про Бога. А з іншого боку, його мучили думки, чому, якщо Бог люблячий, то навкруги стільки горя, безглуздо проливається багато крові? Чому Бог допускає такі тяжкі страждання?

Запитань було безліч, але, як завжди, в такому рою думок жодної путньої відповіді. Та одного разу, від одного мандрівника, що зупинився у них на ночівлю, він почув історію, яка його дуже зацікавила. Той мандрівник повідав про життя Ісуса Христа. Антипій був вражений. Адже виходить, що люди вбили навіть Сина самого Бога. Чому ж тоді всемогутній Бог не зупинив цих людей? Чому не втрутився, коли його власний Син страждав від нечестивих і тіло Його помирало на хресті? Але коли до Антипія дійшло, що суть криється у людському виборі, виборі кожної людини перед ликом Господнім, він зрозумів, що причина хаосу, що діється навколо, була не у Богу, а в самих людях, в тому числі і в ньому.

Це усвідомлення настільки перевернуло його особисті погляди на життя, що він став по-іншому дивитися не тільки на давно минулі події тисячолітньої давнини, але й на теперішнє. Він щиро возлюбив Христа, бо той був близьким йому за своїми стражданнями. Антипій дійсно щиро, по-справжньому возлюбив Бога і замислився, хто ж він є насправді перед Його лицем?

Антипія вразило і те, що на світі живуть люди, які істинно присвятили своє життя Богу. Він вперше почув від мандрівника, що є таке святе місце на горі Афон, що на землі Грецькій. І що живуть там люди інакші, не такі, як усі. Залишають вони цей буденний світ і усамітнюються заради Бога, заради молитви до Нього про спасіння душі своєї. Носять чорний одяг. І дають три обітниці: по̀слуху, безшлюбності та безкорисливості. А кличуть тих людей «ченцями».

І Антипій запалав бажанням стати «ченцем» і перебувати у безперестанній молитві до Бога. Та тільки не знав він, ні як іти до тієї гори на землі чужій, Грецькій, ні як правильно молитися Богу, аби бути почутим Ним. І став тоді Антипій звертатися до Бога своїми простими, щирими словами і просити Його, щоб Той дав йому мудрого наставника, котрий навчив би його молитви істинної, що приводить до спасіння душі. І таким сильним було це бажання, так настійливо він про це думав і щиро просив у Бога не один місяць і не один рік, що, кінець кінцем, відбулося наступне.

Це сталося взимку, на світанку дванадцятого лютого за старим стилем (Юліанським календарем) або за новим стилем двадцять п’ятого лютого (за Григоріанським календарем, за яким ми ведемо нині літочислення). В ту ніч він не міг заснути, знову розмірковуючи про Бога. І так він заглибився у свої роздуми, що став звертатися до Нього як люблячий син до свого рідного Батька, вимолюючи у нього, як міг, душеспасительну молитву. Він інтуїтивно відчув, що у Бога потрібно просити тільки про духовне, а не про тлінне земне. І просити щиро, з чистою вірою в душі. І коли Антипій черговий раз заглибився у своє мислене звернення до Нього, раптово неприродній жар спалахнув у його грудях. Здавалося, жар посилювався щосекунди. І врешті-решт став настільки сильним, що було несила його терпіти. Антипій поспіхом одягся і вийшов надвір.

На морозі йому стало трохи легше. Дув холодний, пронизливий вітер. Ішов сніг. Антипій вирішив сховатися від негоди у найближчій копиці сіна. Спостерігаючи зі своєї схованки за розбурханою стихією природи, відчуваючи у грудях сильний жар, Антипій зі ще більшою щирістю став звертатися до Бога. На нього нахлинуло незвичайне почуття близькості Бога, близькості найріднішої і дорогої серцю Істоти, від чого на душі зробилося дивовижно легко і добре.

Був уже світанок. Вітер раптово стих. Снігопад припинився. На горизонті, крізь свинцеві хмари, стали пробиватися перші промені сонця, оживляючи грою сяючого світла сліпучо-білий простір. І тут Антипій побачив недалеко від себе незвичайного старця у чорному одязі. Сиво-русяве волосся з білосніжною бородою обрамляли його незвичний лик. Легка, привітна посмішка блукала на його вустах. А незвичайні очі, які дивилися ніби в саму душу хлопця, випромінювали глибоке співчуття і незмінну доброту.

Старець став наближатися, непомітно і нечутно ступаючи босими ногами по снігу. Дивовижно, але Антипій чув його привітні слова, лагідний мелодійний голос, хоча той і не розкривав рота. Він зупинився зовсім близько, так, що Антипій навіть відчув тонкий благоуханний аромат, що йшов від нього. Несподівано з грудей старця стала з’являтися яскрава блакитно-біла куля. ЇЇ світло було незвичайної чистоти і яскравості. Однак воно не сліпило і не різало очі. Навпаки, притягувало до себе погляд своїм м’яким світінням та заворожливими переливами. Серед цього потоку чистого світла стали проявлятися золоті букви, що світилися, перетворюючись на єдиний текст. Антипій швидше зрозумів, що там було написано, бо в той момент у його голові зазвучав мелодійний голос старця зі словами душеспасительної молитви: «Отче мій Істинний! На тебе Єдиного уповаю і молю тебе, Господи, лиш про спасіння душі своєї. Хай буде воля Твоя свята…» У цей час Антипію стало на душі так хороше і так спокійно, ніби через цю молитву сам Бог звернув на нього свою увагу і простяг своєму чаду руку допомоги.

Оповістивши молитву, старець велів іти йому у Царгород…

- Царгород? – несміливо перепитав Славко, мабуть, з одного боку не бажаючи переривати Сенсея і в той же час охоплений цікавістю. – А де такий?

- Ну, це нинішній Стамбул у Туреччині, розташований на обох берегах проливу Босфор між Європою та Азією, що з’єднує Чорне і Мармурове моря, - дав повну відповідь Сенсей, напевно, щоб більше не виникало питань з географії.

- Так, далеко він його послав, - вставив Костик. – А навіщо йому турки?

- Сам ти турок, - шикнув на нього Андрій, невдоволений, що іще й Костик вліз зі своїми питаннями, порушивши хід такої захоплюючої розповіді. – Кажуть же тобі, це був тоді Царгород.

- А-а-а, значить, там русичі були? – не вгавав той, силуючись докопатися до суті.

- Ні. Просто в ті часи так русичі називали Константинополь – столицю тодішньої Візантійської імперії, - терпляче пояснював Сенсей.

- Константинополь? – радісно промовив Костик і, напевно, вирішивши реабілітуватися, швидко проторохкотів: - А це випадково не на честь того імператора Костянтина, котрий створив релігію християнства?

- Саме так. На честь римського імператора Костянтина. – Та тільки-но Костик розкрив рота з наступним запитанням, Сенсей випередив його. – На честь римського імператора, тому що це місто з 330 року нашої ери стало столицею Римською, а потім з 395 по 1453 і Візантійської імперії. А взагалі воно було засноване у 659 році до нашої ери і називалося Візантій.

Отримавши таку вичерпну відповідь, Костик одразу притих, тим більше що Андрій злегка штовхнув його у бік, давши зрозуміти, щоб той помовчав. Сенсей же продовжив розповідь далі:

- Так от, старець велів іти у Царгород, а звідти на Святу гору, де Бог сподобить йому зустріч з Тим, у Кому істинно перебуває сам Дух Святий, і Той буде йому яко Світоч на шляху до Бога. Сказавши це, старець зник. Знову здійнявся вітер. Небо затягло хмарами, і знову пішов сильний снігопад. Але Антипій вже не зважав на вируючу стихію. Він був щасливий і сповнений рішучості виконати веління старця, добродушний лик котрого залишився у його пам’яті на все життя. Це видіння стало ключем до всієї його подальшої долі. Можна сказати, що з цього моменту, моменту його особистого вибору, життя Антипія різко змінилося.

Цілий тиждень Антипій перебував у незвичайному стані душевного піднесення, безперестанно повторюючи молитву, дану йому старцем. Нібито сам Бог знаходився поряд з ним і невимовно радував душу своєю присутністю. Саме в ці дні у Антипія з’явилося нове, ні з чим не зрівняне почуття до Бога. І він вперше зрозумів, що таке справжня любов Божа. Це почуття не йшло ні в яке порівняння з його попередніми роздумами про Бога, наївним зіставленням зі звичайними людськими емоціями, що побутували серед людей. Це було дещо вище, що не піддається опису людською мовою. Це було саме Те, від чого душа радісно трепетала, перебуваючи у неземному захваті.

Але рівно через сім днів від незабутнього видіння це незвичайне відчуття Присутності зникло, залишивши у пам’яті лише приємні спогади воістину божественного почуття радощів душі. Антипій, не роздумуючи, спорядився і подався у дальню дорогу, до пуття не відаючи, у який бік іти. Але, як то кажуть, язик до Києва доведе. Антипія він довів до Царгорода. Шлях був нелегким. Але, безупинно повторюючи про себе почуту від старця душеспасительну молитву, Антипій відчував, що сам Бог йому допомагав. Дивом рятуючись від небезпек своєї подорожі, Антипію в той же час несказанно щастило як на хороших попутників, так і на добрих людей, що вказували потрібну дорогу, давали подаяння і тимчасову ночівлю-притулок.

Діставшись, нарешті, до Царгорода, тобто Константинополя, Антипій довго ходив столицею. Хоч і було гарним місто, та все у ньому було чуже: чужа мова, чужі люди, чужі звичаї. Не один день він пробув там, перш ніж зустрів попутника на Афон.

Тут Володя, ввічливо кашлянувши в кулак, промовив:

- Про Афон чув. Та чесно кажучи, навіть не знаю, де він розташований: - І розтягнувши губи в ніяковій посмішці, додав: - Явно не «гаряча точка» планети.

- Це точно, - посміхнувшись, погодився Сенсей і став пояснювати. – Якщо глянути на сучасну карту, то Афон знаходиться у нинішній Греції. Це такий вузький гористий півострів, точніше сказати східне відгалуження півострова Халкіді̀ки в Егейському морі. Він закінчується горою Афон висотою трохи більше двох кілометрів. Вона-то і дала назву півострову.

- Так, з географією у нас явно у всіх пробіли, причому білі-білі, - усміхнувся Віктор.

- Нічого страшного, відновимо, коли вони «білі», - добродушно промовив Сенсей і став розповідати далі. – На той час, коли туди прийшов Антипій, Афон був уже визнаний незалежною чернечою державою, що формально, за адміністративними мірками підпорядковувалася візантійському імператору. А фактично там була влада Прота – всіма шанованого старця, котрого обирали для керівництва на рік від усіх тамтешніх монастирів. На Афоні вже стояли тоді такі монастирі, як Велика Лавра, Протатон, Моні-Івірон. Але Антипія туди одразу не прийняли.

Тоді Антипій, за порадою старого монаха, оселився в одній з печер, розташованій в усамітненому місці у південно-західній частині острова. Треба відмітити, що всі два роки, що він прожив у печері, не дивлячись на скудність їжі, були для нього одними з кращих років на Афоні. Він був щасливий, що нарешті досяг Афона, як велів йому старець у видінні. Він був щасливий, що мав можливість ретельно молитися Богу даною йому у видінні молитвою, жити заради цього і бути наодинці з Ним посеред цієї чудової природи. Вдень він відвідував чернечі храми, опановував нову мову і правила житія монахів. А вечорами старанно молився, частенько проводжаючи у молитві захід сонця і зустрічаючи світанок. І лише через два роки Антипій був прийнятий ігуменом одного з монастирів і пострижений в монахи, отримавши нове ім’я Антоній, на честь преподобного Антонія Великого Єгипетського, який вів подвижницький образ життя і жив довгий час в печерах на самоті.

Антоній прийняв ігумена цього монастиря за того самого «Світоча», про якого говорив старець у видінні. Ігумен же, у свою чергу, як і годиться йому за духовним саном, почав вчити Антонія чернечому житію. Через декілька років Антоній досяг такого духовного росту, так «подвизався в доброчесності», що вже багато хто «духовно користався від нього». Навіть монахи дивувалися настільки швидкому укріпленню його духу і волі. І було ігумену видіння, що Антоній буде причетний до піднесення християнської віри на Русі, що Антонію судилося підготувати Обитель для самого Духа Святого. Ігумен розцінив це як знак і поспішив відправити його на Русь, до Києва.

Антонію було тоді біля тридцяти років. Діставшись до Києва, він відвідав монастирі, які будувалися ченцями з греків, що прийшли задля хрещення Русі разом з митрополитом Михаїлом. Але не схотів зупинятися у жодному з цих монастирів. І став ходити по гористих місцевих окраїнах. Врешті-решт знайшов невелику печеру, яку колись скопали варяги, і оселився у ній. Та прожив у ній недовго. Тільки-но зі смертю князя Володимира влада перейшла до Святополка, знову почалися кровопролиття й гоніння. Антоній пішов назад на Афон, де й прожив до старості в ретельному молінні.

Хоча Антоній і жив по розпорядкам монастиря та все ж у нього було особливе свято в духовних обрядах. Він помітив, що кожного року у день пам’ятного видіння незвичайного старця, з самого рання Антоній починав відчувати незвичний приплив сил. До нього знову повертався той самий стан духовного піднесення, який він відчував після видіння. Це тривало рівно тиждень, а потім зникало. І Антоній почав ставитися до цих днів як до особливого свята для своєї душі. У цей тиждень він намагався усамітнитися, не приймати їжу і ще з більшим сумлінням молитися Богу. І ефект виявився вражаючим. Це незвичайне почуття внутрішнього піднесення багатократно підсилювалося і з кожним роком ставало все сильніше й сильніше.

Осягаючи в подальшому церковну літературу, Антоній все частіше доходив висновку, що в тому пам’ятному видінні до нього являвся сам Архангел Гавриїл – передвісник радості і спасіння, першопровісник і служитель Божественної всемогутності чудес і таїн Божих, хоча і в дещо незвичному для церковних уявлень баченні.

Але найголовніші події в духовному житті Антонія почалися, коли йому вже перевалило за шістдесят років. Якось серед братії пройшла чутка, що їхній монастир невдовзі повинна відвідати одна таємнича персона. І судячи з розпорядження старців, дійсно готувалися до приходу вочевидь важливого для них духовного гостя. Як згодом розповідав Антоній самому Агапіту, він тоді подумав, що очікується прихід якогось дуже авторитетного духовного старця. Та яким же був його подив, коли замість старця він побачив молодого чоловіка з приємною зовнішністю, світло-русявим волоссям. Незвичайними у ньому були хіба що його проникливі очі, що не по роках світилися якоюсь глибокою мудрістю та одухотвореним блиском. Але більше за все Антонія вразило те, з яким трепетом і глибокою повагою поставилися деякі старці Афона до цього молодого чоловіка. Він не міг зрозуміти, чому його перебування тут було вкрите якоюсь завісою непроглядної таємниці. Ким же той був, що їхні старці виказували йому таку шану і увагу? Начебто не монах, а говорив такі духовні речі, якими навіть їхні мудрі наставники заслуховувалися. Мало того, цей хлопець виявився вельми освіченою людиною. Досконало володів кількома мовами. І що особливо приємно здивувало Антонія, так це те, що шановний гість був вихідцем із землі Руської і, як потім з’ясувалося, чудово знав Київ та його віддалені місця. А звали того молодого чоловіка Агапітом.

Навіть коли Антонія познайомили з ним особисто, він попервах ніяк не міг звикнути до простоти спілкування цього хлопця з ним, незважаючи на важливість його персони для Афону і того, з яким трепетом до нього ставилися їхні старці. Але, напевно, найбільш вражаючим була та простота і ясність, за допомогою яких Агапіт пояснював духовні мудрування святих отців. А вже про тлумачення Вчення Ісуса Антоній міг слухати його годинами, тому що Агапіт говорив так просто і зрозуміло, з такими прикладами і подробицями, ніби сам був присутній при тих подіях тисячолітньої давнини. І ці розповіді примушували Антонія знову й знову перечитувати наявну церковну літературу.

За той період часу, що Агапіт перебував на Афоні, Антоній дуже здружився з ним. Незважаючи на свою молодість, Агапіт володів солідним багажем знань, в тому числі і у галузі медицини. І деяким з цих знань він навчив Антонія. Агапіт так само добре розбирався, кажучи нашою мовою, у фізиці, хімії, знанні природних явищ, а також у сферах людського життя – у філософії, політиці, релігії. З ним було приємно поспілкуватися на різні теми. І ці бесіди залишали якесь незбагненне, приємне відчуття в душі.

Антоній подружився з Агапітом, незважаючи на таку суттєву різницю у віці. І у цій дружбі він розкрив для себе цілковито нову вражаючу Особистість Агапіта, коли той став посвячувати його у таємниці великої науки «Беляо Дзи» (Мистецтва Білого Лотоса). Саме з вуст Агапіта Антоній вперше почув про попередню людську цивілізацію Альт-Ланди, про підземний Храм Лотоса, збудований у ті часи на території Київської землі, про ношу, яку передав Ісус Андрію Первозванному для тих місць. Багато чого повідав і багато чому навчив його Агапіт.

Згодом вони розсталися. Агапіту необхідно було йти до столиці Візантії, а звідти на Схід. Але він пообіцяв, що обов’язково зустрінеться з Антонієм, і «передрік» їхню зустріч на землі Київській, у місці, відміченому ще у часи Альт-Ланди.

- А що, там дійсно є відмічене місце? – поцікавився Костик, явно бажаючи почути продовження.

- Звичайно, - відповів Сенсей. – Про це місце сказано навіть у Євангелії від Андрія Первозванного…

- Андрія Первозванного?! – жваво стрепенувся Андрій, начебто тільки зараз почув це ім’я.

- А хто це? – лінькувато запитав Руслан, почухуючи бік.

Сенсей усміхнувся, дивлячись на нього і промовив:

- Андрій, це один з найближчих учнів Ісуса. Він був серед перших, кого Ісус, проповідуючи в Палестині, взяв до себе в учні.

- А що.., хіба є таке Євангеліє від Андрія Первозванного? – здивувався Микола Андрійович. – Біблію читав. Про Андрія чув. А за Євангеліє від нього… я не пригадую. Може, ця книга просто не увійшла до Біблії? Там же скільки Євангелій – чотири, п’ять?

- Чотири, - відповів Сенсей і, помовчавши, додав: - Від Матвія, від Марка, від Луки та Іоанна. Хоча і ті були писані.., - але, не договоривши, продовжив: - У Біблії Євангелія від Андрія Первозванного дійсно немає. До Біблії увійшли не всі євангелія, а лише ті, які були відібрані імператором Костянтином і його помічниками для виконання поставлених перед ними задач. Решта євангелій просто відкинули, тому що в них трактувалося далеко не те, що їм було потрібно і вигідно. І навіть ті, що відібрали, були добряче підредаговані згідно з обстановкою нового часу і утвердженням християнства як нової релігії.

З 364 року, коли «Новий заповіт» був затверджений як такий і до моменту першого видання Біблії, текст також неодноразово редагувався. Плюс неточності перекладу зіграли свою роль. Адже Біблія писалася на древньоєврейській, незначною частиною арамейською мовами, а «Новий заповіт» грецькою. Так що перша друкована книга, видана у 1455 році, - це вже була суттєва різниця навіть між тією, яка редагувалася у 364 році. Плюс коректування, які були внесені в подальшому. В результаті маємо те, що маємо. І, тим не менш, дійшло дуже багато цінного і потрібного людям, - підкреслив Сенсей. – І знову ж, якщо говорити про євангелія, то окрім канонізованих церквою, існує десятки апокрифічних євангелій.

Руслан насупив брови і діловито запитав:

- А що таке апо… апо… ну, ця критика?

- Апо̀крифи - це твори, які не визнані церквою чи жрецтвом священними книгами. А взагалі, слово «апо̀криф» походить від грецького «apokryhos», що означає «таємний», «секретний». І початково його відносили до творів однієї з груп християн, котрі іменували себе гностиками і намагалися зберегти своє вчення у таємниці.

- Так, так, - кивнув Микола Андрійович. – До речі, я читав, що у 1946 році на півдні Єгипту була знайдена ціла бібліотека творів християн-гностиків.

- Абсолютно вірно, - підтвердив Сенсей. – Там якраз серед іншої літератури і знайшли так звані Євангелія від Фоми, від Філіпа, Істини, апокриф Іоанна. А раніше на папірусах у Єгипті були знайдені уривки з невідомих євангелій, причому написані у різних версіях…

- Ну треба ж, оказія яка для попів! – хіхікнув Женька. – Ці книженції не признають, а їх всьо находють та находють. Прямо біда з цьою древньою «макулатурою».

Сенсей і хлопці посміхнулися.

- Тут же проблема в тому, що навіть апокрифи поділяють на «дозволені» і так звані «відречені». «Відречені», звичайно ж, старалися знищити. До речі кажучи, перший офіційний перелік «відречених» книг був складений у Східно-Римській імперії у V віці нашої ери. Звичайно, що після такого «вандалізму» нащадкам дісталися тільки назви і цитати, наведені у своїх творах християнськими письменниками II-IV віків, які сперечалися з цими книгами… Втім, все як завжди, - знизав плечима Сенсей.

- Так, сумно, - промовив Микола Андрійович. - Це ж історія роду людського. І навіщо було її знищувати? Ну лежала би книжка собі і лежала до свого часу. Нехай би нащадки її виносили на об’єктивний суд.

- Розумієш, у чому справа, - став пояснювати Сенсей, - деякі з цих книжок дійсно представляли цінність, оскільки відображали істинне Вчення Ісуса у такому вигляді, в якому він давав. Тому вони не залишали байдужою жодну людську душу, бо істинне Вчення Ісуса робило людей по-справжньому вільними від усіх страхів цього світу. Вони починали розуміти, що тіло – тлінне, душа – безсмертна. Люди переставали бути заручниками і рабами ілюзії матеріального світу буття. Вони розуміли, що над ними тільки Бог. Вони усвідомлювали, наскільки коротке життя і тимчасові ті умови, в які загнане їхнє нинішнє тіло. Вони знали, що це життя, як би воно не здавалося довгим, - всього лише одна мить, в якій перебуває їхня душа. Вони розуміли, що будь-яка земна влада, чи то політиків чи релігійних структур, обмежується всього лише владою над тілами. Правителі ж приклоняються перед своїм «богом», котрому дана влада на Землі над її матерією, але не над душею. Тому що душа належить тільки істинному Богу Єдиному. І перші послідовники Ісуса, які сповідували Його Вчення (а не релігію, якою воно стало пізніше), вони втрачали страх перед цим життям. Вони починали відчувати і розуміти, що Бог з ними зовсім поряд, ближче і рідніше за всіх і Він – вічний… Така істинна свобода людей страшно лякала можновладців. Тому останні і зайнялися збором і ретельною переробкою наявних уже на той час письмових джерел про Вчення Ісуса. Дуже багато було знищено після відбору необхідної їм інформації для створення нової релігії, що насаджувалася вже можновладцями як то кажуть зверху вниз.

Тому багато з письмових джерел, де наводилися істинні слова Ісуса, просто не вписувалися у збірники «нової ідеології для мас». Але, не дивлячись на всі свідомі упущення, хитрощі та егоїстичні амбіції людей, що перебували у різні часи при владі у релігійних верхівках, ці письмові джерела були і є!

Так от, у Євангелії від самого Андрія Первозванного сказано, що після того, як люди Понтія Пілата врятували Ісуса після розп’яття, Ісус розмовляв з Понтієм Пілатом і саме за його проханням прийняв рішення піти на Схід. Перед відходом він розподілив між апостолами регіони, кому куди йти проповідувати Вчення.

- Так начебто апостоли там жереб якийсь тягнули, кому куди йти, - помітив Микола Андрійович.

- Ні, жеребу як такого ніколи не було. То вже домисли людей. Апостоли… До речі, слово «apostols» з грецької перекладається як «посланець». Так от, учні-посланці Ісуса були людьми абсолютно різними і, звичайно, відрізнялися один від одного ступенем свого духовного розвитку. Ісус розподілив між ними різні регіони з відповідними народами і племенами, виходячи з духовної зрілості самих посланців. Хто був сильніший, тому діставалися більш важкі місця або особливо важливі регіони для майбутнього духовного відродження людства, а хто слабший – менш складні «ділянки». В цілому, кожному була визначена ноша по силі його… - Сенсей помовчав, а потім сказав: - Надто важливим це було для багатьох душ людських і в тому часі і в прийдешньому, щоб розповсюдження даного Вчення довіряти простому жеребу розуму людського…

Андрію ж, як одному з сильних учнів, він наказав обійти з проповіддю Фракію, Скіфію, Сарматію. Та головне дійти до Борисфенських гір і закласти там благословення земель тих, на які через тисячу років зійде сам Дух Святий, звівши там свою Обитель. Ісус дав Андрієві насіння лотоса і велів покласти цю ношу у землі тій в якості дару Духу Святому. Його слова стали ребусом, загаданим Ісусом, як для самого Андрія, так і для тих, хто згодом стикався з цим описом. Мало хто розумів, чому Ісус дав йому саме насіння лотоса, навіть якщо ці насінини були всього лише символікою.

- А й правда, навіщо? – здивувався Андрій.

Сенсей лише загадково посміхнувся і, ухилившись від прямої відповіді, промовив:

- Будь-яке насіння – це, в першу чергу.., ну, щоб вам було більш зрозуміло, скажімо образно, - це «мікрочіп», що має величезну пам'ять. Воно здатне нести матрицю не тільки майбутньої рослини, але й величезну кількість іншої інформації. Коли-небудь пізніше я вам розкажу про це докладніше. На додачу до всього, це насіння побувало в руках самого Ісуса – Сина Божого. Та ще й насінини лотоса, схожість яких зберігається протягом тисячоліть… От і робіть висновки.

Сенсей замовк. А ми сиділи, дивлячись на нього і тупо намагаючись наздогнати своїми дрібними думками «висновки», що, власне кажучи, тоді такого особливого відбулося. Андрій же, очевидно намагаючись на своєму мисленому рівні звести кінці з кінцями у хаотичному клубку питань, запитав:

- А як Андрій Первозванний знайшов те місце, яке вказав Ісус?

- Елементарно, - просто промовив Сенсей. – У «Благій вісті», тобто, говорячи грецькою euange`lion, Андрій описав не тільки правдиве життя Ісуса, але і свій похід під час виконання місії. І якраз там він згадує, що коли дістався тих місць біля ріки Борисфен (а Борисфеном раніше називали Дніпро), то Андрій одразу впізнав це місце, бо Ісус, виявляється, описав його з детальною точністю. Створювалося таке враження, що Ісус добре знав ці гори, хоча ніколи не згадував, що тут бував.

- А що, Він там бував? – поцікавився Юра.

- Він же Син Божий, - з посмішкою промовив Сенсей. – А Бог всюди. – І зробивши паузу, продовжив розповідь: - Загалом, Євангеліє від Андрія Первозванного тому й було відкинуте, що ніяк не підходило до «крою та шиття білими нитками» нової релігії. В основному з двох причин. По-перше, воно було надто волелюбним і правдивим, бо там були написані істинні слова Ісуса, так би мовити, з перших вуст. Та й сам стиль викладу Вчення Ісуса був надто простим, мудрим і дохідливим. Андрій також описав подробиці реального життя свого Учителя, про те, що Ісус у молодості був на Сході, що знову-таки ніяк не вписувалося у церковні догми. Та й, окрім того, згадка про насіння лотоса загнала їхню «величність цензорів» у глухий кут. Адже це вже припахало такими релігіями, як буддизм, індуїзм. Нікому не хотілося домішувати до своєї власної релігії таку яскраву чужу символіку. Так що це стало ще одним каменем спотикання, суперечок і чвар між тими, хто вирішував, у яких «фарбах» повинна бути витримана ідеологія даної релігії. Тому і прибрали Євангеліє від Андрія Первозванного, так би мовити, подалі, «геть з очей».

Були, звичайно, ще версії Євангелія від Андрія Первозванного, що ходили серед різноманітних ранніх християнських груп, та це вже були в основному записи послідовників Андрія Первозванного про саме Вчення Ісуса.

- А що сталося з цим Євангелієм від Андрія? Його що, знищили? – поцікавився Андрій.

- Намагалися, звичайно, - усміхнувся Сенсей, видно, пригадавши у цей момент якийсь смішний випадок. – Але, як то кажуть, такі речі у воді не тонуть і у вогні не горять, навіть якщо цього ну дуже хоче дурість людська… Але це все так, дрібниці життя… Після того, як Андрій Первозванний виконав наказ Учителя, через багато років справдилися слова Ісуса. В тих місцях виникло місто Київ – «мати міст руських», столиця колиски об’єднання слов’ян – Київської Русі. А у місці, де було Андрієм «покладено» насіння лотоса, через тисячу років зійшов сам Дух Святий в людському тілі і заснував там свою Обитель.

- А як це, зійшов Дух Святий в людському тілі? – перепитав Костик.

- Ну, простіше кажучи, прийшов керівник Шамбали у тілі Агапіта.

- Сам Владика Шамбали? – здивувався Андрій.

Сенсей усміхнувся.

- Так. Йому доводиться відвідувати людський світ так би мовити за службовим обов’язком, хоча би раз на дванадцять тисяч років. А при важливих подіях для людства і того частіше, ледве не кожну тисячу років, особливо на початкових і завершальних стадіях чергової цивілізації.

Костик тільки відкрив рота, аби щось запитати, як Сенсей, дивлячись на нього, випередив з відповіддю:

- Мається на увазі «цивілізації» у поняттях Шамбали… Але, напевно, ми відхилилися від теми. Повернемось до тих подій, що відбулися через тисячу років після Ісуса… Коли Агапіт пішов з Афона, через декілька років ігумену знову було сповіщення від Бога. Йому явився у видінні сам Архангел Гавриїл і повелів відправити Антонія у Русь. Було це в рік 1051.

Цього разу Антоній, прибувши до Києва, вже не ходив по християнських монастирях, хоча у будь-якому з них не відмовили би у притулку поважному старцю з Афонської гори. Антоній цілеспрямовано прийшов на те місце, де випадково зупинився першого разу, відвідуючи Київ, і куди велів йому повернутися Агапіт перед своїм відходом. Він оселився на пагорбі біля Дніпра, у тій самій печері. І став жити, очікуючи на Агапіта і перебуваючи в постійних молитвах до Бога, особливо тій, що вела його з юних років. Незважаючи на те, що він часто відчував нестачу в харчуванні, щоденно фізично працював, поглиблюючи печеру, все ж він був знову по-справжньому щасливий. Тому що перебував наодинці з Богом як тоді, в далекій молодості, коли він жив у печерах Афона.

Невдовзі про нього почали довідуватися місцеві мешканці. І Антоній став прославлятися серед них тим, чому вчив його на Афоні Агапіт – чудесами, даром передбачливості, зціленням молитвами. І люди потяглися до нього: одні за лікуванням, інші за благословенням, треті з бажанням лишитися разом з ним, стяжаючись в духовному подвигу. Так що до приходу Агапіта з Антонієм вже проживали у печері декілька чоловік, пострижених старцем за їхнім проханням у чернечий чин. До цього часу вони розширили і поглибили печеру спільними зусиллями, влаштувавши там собі келії для житла.

Антоній з величезною радістю зустрів свого давнішнього друга. Бачачи таке шанобливе ставлення старця до Агапіта, і решта братії поставилася до нього з такою ж повагою. Агапіт не припиняв дивувати Антонія своєю загадковою, багато в чому таємничою особистістю. По приходу Агапіта до Києва Антоній став свідком того, як той мав таємну зустріч з самим Ярославом Мудрим. Агапіт передав для його «книгоположниці» чотири цінні рукописні книги і три манускрипти. Причому три книги були прикрашені дорогим камінням. А четверта, хоч і виглядала скромно, але, вочевидь, була дуже древньою. Антоній був вражений. Адже кожна книга була справжнім шедевром і коштувала цілого статку. А манускрипти… Навіть один манускрипт за тих часів оцінювався неймовірно дорого. І дозволити собі такий розкішний, воістину царський подарунок могла лише людина, ну, як мінімум, «голубої королівської крові». Але тоді не тільки це вразило Антонія. Головне як Агапіт і Ярослав вільно спілкувалися один з одним! Ярослав розмовляв з ним так, наче давно і добре знав Агапіта, ніби вони були добрими, старими друзями і це не дивлячись на значну різницю у віці та високе великокняже становище Ярослава.

Після тієї пам’ятної зустрічі Антоній, приголомшений побаченим, поспішив запропонувати Агапіту очолити братію, в якій був старшим. Одначе Агапіт забажав залишити все як є і бути у нього простим монахом. Він попросив Антонія нікому не розголошувати про його зустріч з Ярославом. І захотів бути постриженим у «чернечий чин», аби нічим не виділятися серед іншої братії.

- Во дає! – вирвалося у Костика. – Він же був Бодхісатвою! І забажав стати простим монахом?!

Сенсей пильно на нього подивився і чітко промовив:

- Для Бодхісатви будь-яка влада – це пустий звук. Бодхісатва служить тільки Богу. На відміну від людей, він знає, що таке є перебування «тут» і що таке є перебування «там».

Костик трохи зніяковів і сконфужено промовив:

- Ні, ну я не втому плані… Я мав на увазі… - і тут він, видно, знайшов підходящий довід, - я мав на увазі, відпочивати ж треба колись Людині. А то все робота та робота. Адже, наскільки мені відомо, прості монахи в ті часи пахали як папи Карли.

На що Сенсей відповів:

- Для Бодхісатви відпочинку як такого в людському розумінні не існує. Він знає, що таке час і вміє його цінувати. Агапіт, звичайно, був впливовою, сильною особистістю. Але він свідомо пішов від влади, управління братією і присвятив весь свій вільний час реальній допомозі людям. До речі, пізніше, коли число братії збільшилося, Антоній передав правління Варлааму, а сам став за прикладом Агапіта простим монахом.

- А яку допомогу надавав людям Агапіт? Лікував? – поцікавився Володя.

- Так. Агапіт, окрім інших своїх достоїнств, був іще й хорошим лікарем. Його сердечне, турботливе ставлення до хворих породило про нього небувалу славу і повагу в народі, причому далеко за межами Києва, хоча сам Агапіт практично ніколи не виходив за територію монастиря. Він став одним із найвідоміших лікарів XI віку. Люди називали його «Лічець від Бога». Він виліковував такі важкі хвороби, за які вже ніхто не брався із тодішніх знаменитих лікарів. Взяти хоча би такий історично відомий факт, коли Агапіт зцілив лежачого при смерті чернігівського князя Володимира Всеволодовича Мономаха. Лікар на прізвисько Вірменин, який вважався кращим на той час ескулапом у знатних людей, нічого не міг зробити, щоб допомогти князеві. А Агапіту достатньо було передати з посильним князя «чудодійного зілля», приготованого з молитвою, аби за лічені дні поставити Володимира Мономаха на ноги. Згодом князь приходив до Печерського монастиря, щоб віддячити Агапіту, і приносив з собою багато дорогих дарунків і золото. Але Агапіт відхилив це все як від самого князя, так і від боярина, котрого той прислав пізніше від свого імені. Бо лікував Агапіт як простих людей, так і знатних з однаковою сумлінністю безоплатно, за що називали його Агапітом Лікарем Безвідплатним. Звичайно, це викликало звичну людську заздрість, що граничила зі злістю, у таких лікарів, як Вірменин. Але якщо брати самого Вірменина, то, зрештою, він усвідомив, Ким в дійсності був Агапіт. І саме завдяки цьому Вірменин в подальшому став монахом у Печерському монастирі.

- Так він ще й грошей не брав за лікування?! – знову здивувався Костик. – А як же Агапіт жив?

- Скромно. В духовному подвигу. – І посміхнувшись, Сенсей додав: - Його келія викликала жалість навіть у крадіїв. Тому що єдиним, що було у ній цінним – це сам Агапіт, його досвід і знання.

- А чим же він харчувався, святим духом, чи що?

Сенсей посміявся.

- Ні. Самоїдством він точно не займався.

- Так же недовго і того… ноги простягти.

- Ну рано чи пізно кожен з нас ноги простягне, - чи то жартома, чи всерйоз сказав Сенсей. – Та суть же не в цьому.

- Ні, ну зрозуміло... Але ж він не крав ці гроші, а чесною працею заробляв. Тим більше люди самі йому несли. Чому ж він не брав?

- Розумієш, у чому річ, Агапіт вчив монахів істинному служінню Богу. Він говорив, що «золото» і «монах» речі несумісні. Людина не може служити двом панам: або вона служить Богу, або багатству земному, тобто дияволу. Третього не дано. Монах же за всі свої діяння істинно очікує винагороду тільки від Бога у тому світі, а не тут від людей. Злато ж є сміття для душі і спокуса для помислів. Це є скверна, яку багато хто прагне, але яка насправді є обман примарний. Істинна цінність для монаха в молитві щирій про душу свою. Не про ситість пуза свого та здоров’я тіла потрібно піклуватися. Бо скільки б ти не їв, рано чи пізно все одно зголоднієш. І яким би не було твоє здоров’я, рано чи пізно плоть твоя все одно помре. Душа ж вічна. І тільки вона варта турботи істинної. Як говорив Агапіт, монах молиться за сердечним бажанням за всіх людей, але весь сенс чернецтва – це служити Богу і вимолити у Нього спасіння для своєї душі.

Сенсей замовк. Постала тиша. Та невдовзі її порушив задумливий голос Віктора:

- На таке здатен далеко не кожний…

Але тут у роздуми хлопця вліз Костик зі своїми «умовиводами»:

- Значить, Агапіт був, висловлюючись сучасною мовою, народним цілителем?

На що Сенсей з усмішкою відповів:

- Ну, якщо висловлюватися сучасною мовою, то Агапіт швидше був академіком. Як я вже казав, він не тільки досконало володів медичними знаннями, але й іншими дисциплінами. Знав декілька мов. Вільно читав трактати-оригінали античних, давньоримських авторів. Займався перекладом книг на слов’янську мову. Переклав для «книгоположниці» Ярослава мудрого не тільки книги зі Сходу, але навіть привезені з собою древньоєгипетські манускрипти.

Пізніше Агапіт також допомагав… або, вірніше сказати, консультував Святослава, який складав «Ізборник 1073 року», де, окрім статей енциклопедичного характеру, були докладно описані медичні відомості. Зокрема, способи розпізнання хвороб, різноманітні поради з виготовлення та застосування лікарських рослин, відомості про фізіологію та анатомію людини. Цю книгу потім довго використовували в якості навчального посібника.

Агапіт прививав культуру і жагу до пізнання, звичайно, і серед