Стопа в пісок – шелест піщинок. 5 page

Подорожній пішов за змією. Він відчув, як сили поступово поверталися до нього. І Подорожній подумав: «Може я є змія?». Та в цей момент змія зупинилася і обернулася до нього. І він побачив, що у змії є зуби, наповнені отрутою. Тіло затремтіло від страху і понесло його геть. І зупинилося лише тоді, коли звалилося у гарячий пісок. Він був злий на себе, що не зміг встояти, адже всього лише крок відділяв від спасіння. Тіло зрадило його. Але ж він вважав, що його тіло є він.

Насилу піднявшись, Подорожній знову побрів пустелею. Він ходив під палючими променями сонця, згадуючи прохолоду і спокій змії. Туга заволоділа ним. І тут він побачив, як промайнула тінь. Він подумав, що це міраж, примара змії. Але тінь знов промайнула. Придивившись, Подорожній побачив ящірку. Йому здалося, що і від неї віє прохолодою. І він подумав: «Якщо від неї віє прохолодою, як від змії, то може, і вона теж знає, де є джерело». І він подався за нею, намагаючись не відстати. Але ящірка пересувалася спритно і швидко. Вис наживши Подорожнього по пустелі, вона зарилася в пісок. І скільки Подорожній не копав у тому місці, так знайти її і не зміг. Але, втративши ящірку, він не засмутився. Адже це була не змія, а всього лише непосидюча ящірка, що тільки примарно нагадувала змію. І вся суть її лише пуста метушня.

Підійнявшись з колін, Подорожній безцільно пішов по пустелі. Він був розчарований у своїх зустрічах, злий на неслухняне, голодне тіло. Йому набридло це марне блукання, безглузді переживання, обнадійливі мрії, пусті турботи і безмежне розчарування, брехня, обман, ілюзії цієї пустелі.

Спека ставала нестерпною. Тіло стогнало та знемагало від спраги і голоду. Та Подорожній вже не звертав на нього уваги. Він усе йшов і йшов, поки у нього залишалися хоч якісь сили. Остаточно ослабнувши, він упав у розпечений під сонцем пісок і не міг поворухнути навіть пальцем. Лише очі ще споглядали безкінечний простір чистого неба, що злився з безмежними барханами пустелі. Подорожній перевів погляд на безліч різноманітних піщинок перед його обличчям. Кожна піщинка чимось відрізнялася від інших. Та у масі піску ці відмінності були непомітні. Вітер з легкістю переміщав їх.

І Подорожній подумав: «Я такий самий, як ця піщинка. Я не знаю, хто я. Але якщо я є, значить, мене Хтось створив. А якщо Хтось створив, значить, на те була Його воля. Тоді мої поневіряння тут всього лише частина Його задуму. І ця пустеля – всього лише місце втілення Його волі. Те, що відбулося зі мною, повинне було відбутися. Адже суть не у зовнішньому русі, а у сутності внутрішнього. Якщо я помру, що зміниться? Адже цим піщинкам не потрібне моє життя. Але навіщо тоді Він створив мене? Як жаль, що я упустив змію…»

Подорожній впав у забуття. Пробудило його яскраве світло. Він примружив очі і прикрив рукою. Йому здалося, що світло стало менше. Тоді Подорожній прибрав руку від обличчя. Він побачив, що була вже ніч. Перед ним палало вогнище. А біля вогнища сидів Мандрівник і готував їжу. І Подорожній запитав його:

- Хто ти?