Стопа в пісок – шелест піщинок. 1 page

Життя – це всього лише крок,

А роки у ньому – шелест піщинок.

Ріґден Джаппо

Всі хлопці побігли купатися. Нарешті настав момент, коли Сенсей залишився один. Він стояв на мілині, поступово звикаючи до прохолодної морської води. Скориставшись його самотністю, я стала розповідати йому свій дивний сон про Червоного Вершника, що наснився мені напередодні вночі. Це незвичайне видіння вразило мене своєю небувалою реалістичністю, яскравістю та емоційністю. Оповідаючи про це Сенсею, я пожалілася на те, що ніяк не можу пригадати його значення, пам’ятаю лише, що це було дуже важливо для мене. Всупереч моїм очікуванням повного розшифрування цього сну з фізіологічної та філософської точок зору, Сенсей лише посміхнувся і якось загадково поглянувши на мене, промовив:

- Прийде час, і ти все дізнаєшся.

Ці слова вкрай заінтригували мою особу, але Сенсей більше нічого до цього не додав. Залишивши мене у повній розгубленості, він приєднався до компанії наших молодців, які вже щосили розважалися, намагаючись зупинити своїми богатирськими тілами набігаючі хвилі. «Дивний сон. Дивна відповідь. І що би це все могло означати?» - знову задумалася я.

Спостерігаючи за Сенсеєм збоку, я не припиняла в котрий раз дивуватися, наскільки природнім він був у здавалося б цілковито різних сферах реальності. В компанії з хлопцями він практично нічим не вирізнявся, хіба що більшою витривалістю і чудовим почуттям гумору. Але варто було, образно кажучи, торкнутися струн його духовного життя, як від них починала линути прекрасна мелодія, що чарувала своєю незвичайною піднесеністю, простотою, витонченістю і в той же час винятковою мудрістю, яка прямо-таки притягувала до нього…

Дивовижно загадкова Людина. Аналізуючи минуле, я наштовхнулася на цікаве спостереження: все – з ким або чим би Сенсей не стикався, починало поступово змінюватися. Для мене залишалося незбагненним, як він це робив? Взяти хоча б мою долю. Адже ще півроку тому моє тіло, не дивлячись на сімнадцятирічний вік, знаходилося на волосок від загибелі. І в той важкий період, коли практично навкруги була повна безвихідь, і очі близьких родичів були повні скорботи і співчуття, саме в цей «останній момент» я зустріла майстра східних єдиноборств – Сенсея, пізнання і можливості котрого явно виходили за рамки повсякденної буденності. Сенсей в буквальному значенні змінив не тільки мою долю, але і весь світ у моєму сприйнятті. Тепер я точно впевнена, що ця зустріч аж ніяк не була щасливою випадковістю, як вважала раніше. Склавши всі «несподівані випадковості», які невмолимо привели мене до певних наслідків у житті, я переконалася, що ця зустріч – швидше закономірність, прояв чиєїсь волі з неба. І якщо завдяки Сенсею я залишилася все ж таки жива, значить, Комусь це було потрібно.

Але навіщо? І для чого? Що в моїх силах зробити такого, заради чого мене залишили? Складно гадати про те, що не відаєш. Та і як можна збагнути до кінця задум Вищих сил? Адже випадкова зустріч, слово, навіть безслівна дія може породити таку низку подій, яка незримо призведе до якихось глобальних змін, чи то в окремих індивідах, чи в масштабах суспільства в цілому. Але звичайна людина, що спричинила цей початковий поштовх, так, напевно, і не дізнається про загальний результат свого вчинку, оскільки живе в обмеженому маленькому світі думок і оточенні виключно «своєї реальності». І найдивовижніше те, що кожна людина щоденно, навіть не підозрюючи про це, робить з волі власного вибору свій невеликий внесок у цей наростаючий сніжний ком прийдешніх подій.

Я інтуїтивно відчувала, що розгадка істинного сенсу моєї долі криється у цьому таємничому сні. І як допитливій людині мені хотілося дізнатися все одразу і бажано більш детально. Але таємниця залишалася таємницею.

Після апетитного сніданку наша велика компанія блаженно вляглася на пісочку, підставляючи свої тіла ласкавим променям ранкового сонця. Наша компанія – це група різновікових ентузіастів, об’єднаних спільним захопленням східними єдиноборствами (і не тільки), а також особливою, щирою повагою до нашого тренера Ігоря Михайловича, котрого ми по-дружньому називали Сенсеєм.

Сенсей – дійсно особистість неординарна. Зовні він нічим не виділявся з компанії. Молодий білявий чоловік спортивної статури. Хіба що надзвичайно проникливі й розумні очі міг би помітити при першому погляді уважний спостерігач. А так… За віком і солідністю швидше вирізнявся наш сорокарічний психотерапевт Микола Андрійович. За серйозністю – Володя, давнішній друг Сенсея, який очолював якийсь підрозділ спеціального призначення, як говорять у народі – «спецназ». За командним голосом – Віктор, наш старший семпай, молодий хлопець, що працював у міліції. За наснагою, розіграшами і невичерпним гумором – Женя та його друг Стас, високі хлопці атлетичної комплекції зі старшої групи. Ну, а за юністю – Руслан і Юра, а також наша розвесела компанія, яка колись, надивившись фільмів про східні єдиноборства, відправилася на пошуки хорошого Учителя і натрапила на таку скарбницю знань, як Сенсей, навіть у думках не припускаючи, що такі унікальні особистості існують на білому світі. Наша розвесела компанія – це Андрій, Костик, Славко, Тетяна і я. У цьому році для нас уже «відгримів» останній шкільний дзвоник, пройшла спекотна пора випускних екзаменів. Позаду шкільні роки, а попереду ціле життя зі своїми незгодами і радощами, перемогами і поразками, падіннями і злетами. І ми якраз знаходилися у тій самій невизначеній «серединці», яка нам здавалася найкращим часом для «перепочинку».

Ішов всього лише третій день незабутнього відпочинку з Сенсеєм на морському узбережжі. Але які це були дні! Це був той самий золотий час, коли ти маєш можливість не тільки відпочити в компанії зі своїми кращими друзями, але й поповнитися приголомшливими враженнями, найголовніше, мудрістю від такого душевного спілкування з Сенсеєм.

Славко та Юра на чолі з Володею, слідуючи армійському порядку, пішли до моря драїти пісочком посуд, оскільки сьогодні вранці настала їхня черга. Причому жодних заперечень з боку молодих хлопців навіть не надходило. Їм вистачило одного легкого нагадування у вигляді командно-басистого голосу Володі «Пішли!», щоб з ентузіазмом схопитися за каструлі. Ця комічна ситуація викликала цілу хвилю жартів у Володін бік. Але Володя, анітрохи не знітившись, по-військовому сказав:

- Порядок є порядок.

В руках у Миколи Андрійовича знову з’явилася книга, з якою він уже третій день не розлучався, час від часу її почитуючи. Судячи з тих питань, які він підійняв у розмові з Сенсеєм, книга вочевидь була якось пов’язана з його психотерапевтичною діяльністю. Він розмірковував про те, що психологія, на жаль, ще молода наука і що хороший психолог на сьогоднішній день повинен бути і хорошим філософом, тому що біля первинних джерел розвитку науки стояли саме філософи.

От візьміть хоча би одного з перших родоначальників психології – Сократа. Послухайте, які чудові слова він написав. – Микола Андрійович відкрив закладену сторінку і зачитав вголос. – «Як не варто намагатися лікувати очі окремо від голови і голову – окремо від тіла, так і не варто лікувати тіло, не лікуючи душу…» І ще: «Лікувати ж душу… потрібно відповідними замовляннями, останні являють собою не що інше, як правильні слова, - Микола Андрійович зробив на останній фразі особливий наголос, - від цих слів у душі вкоріняється розсудливість, а її укорінення та присутність полегшують впровадження здоров’я і в ділянку голови, і в ділянку всього тіла».

Микола Андрійович замовк, пробіг очима сторінку, а потім продовжив:

- «Крітій, почувши мої слова, вигукнув: “Мій Сократе, головний біль був би для юнака істинним даром Гермеса, якби примусив його заради голови вдосконалити і свій розум!”»

- Це точно, - усміхнувся Сенсей.

- Треба ж, написано чотирнадцять віків назад, а актуально й до цих пір.

- Безумовно, тому що мудрість не знає часу.

- Так, наскільки Сократ вірно підмітив.

- Сократ лише передав те, чому його вчили. Сократ не був би Сократом, якби не зустрів на своєму шляху Крітона, якого привабила його душевна краса і який дав йому відповідну освіту. Тому ви глибоко помиляєтесь, думаючи, що психологія бере початок від Сократа. Те, що було передане Сократу від його Учителя, а пізніше, відповідно, його нащадкам, це всього лише далекий відголос справжніх знань древніх… Психологія більш давня наука, ніж вважається. І зовсім не нова. ЇЇ засновниками і творцями є аж ніяк не Сократ, Вільям Джемс, тим більше Ле Бон, Зігмунд Фрейд, Альфред Адлер та інші. Ці люди намагалися лише через призму свого світогляду по зернинках частково відновити те, що колись було дане людям в цілому і що легковажно втрачене з часом… А взагалі ця наука корінням іде у глибоку старовину.

- Психологія… як наука… в глибоку старовину?! – відверто здивувався Микола Андрійович.

- Так, саме як наука, - підтвердив Сенсей. – Древні володіли такими знаннями, до яких сучасним людям ще дуже далеко. Якщо сьогодні психологія тільки намагається вивчити структуру особистості, загальні закономірності, закони спілкування між людьми, то для древніх це була лише поверхнева філософія, оскільки вони володіли більш тонкими знаннями психології – різноманітними психотехніками. Вони вивчали глибини себе, своєї душі, а не свого Его. А наука «психологія» починається саме з вивчення себе. І чим краще людина пізнає себе, тим краще вона розумітиме не тільки інших, але і весь світ в цілому.

- Чекай, але і в сучасній психології є досить багато різних психотехнік.

- Так, але яких психотехнік? Як правило, найелементарніших, і зауваж, у більшості своїй спрямованих на матеріальне начало. Хіба можна сучасне людство, при нинішньому розвитку науки психології, назвати духовно розвинутим суспільством? Звичайно ні. Тому що сучасна психологія торкається в основному нижчого рівня – вона намагається вирішити проблеми конфліктів, породжених Егом людини. Простіше кажучи, вона вариться в бульйоні Тваринного начала не дивлячись на те, що в її задачах значиться зрозуміти душу людську. За такого співвідношення «теорії» і «практики» ви самі розумієте, яке суперечливе майбутнє на неї очікує. Тобто, за великим рахунком сучасна психологія намагається примирити егоїзм з манією величі.

- Ну, в принципі, це одне й те ж саме, - акуратно помітив психотерапевт.

- От і я про теж, - підкреслив Сенсей, даючи можливість Миколі Андрійовичу глибше усвідомити зміст його слів. – Я в жодному разі не применшую значення психології у сучасному світі. Це хороша дисципліна, потрібна. ЇЇ дійсно варто розвивати, вона допомагає людям знімати стреси, боротися зі своїми страхами. Але у мене напрошується одне запитання, докторе. Скажіть мені, будь ласка, чому всі психологи ніяк не можуть навести лад у своїй голові, намагаючись при цьому залізти в чужу голову?

- Ну… як чому? – повільно протягнув Микола Андрійович і після короткої паузи пожвавлено відповів: - Їсти ж хочеться.

Вони весело посміялися, після чого психотерапевт продовжив бесіду.

- Якщо древні володіли такими знаннями, значить, по ідеї, у них повинен би був бути взагалі золотий вік.

- Абсолютно вірно. Так воно і було.

Микола Андрійович замислився, а потім спитав:

- А яку давнину ви маєте на увазі? У нашій цивілізації?

Я помітила, що Микола Андрійович спілкувався з Сенсеєм то по-дружньому на «ти», то з переходом на шанобливе «ви».

- Я б, звичайно, не назвав би навіть початок нашої цивілізації давниною. Наша цивілізація існує всього якихось дванадцять тисяч років. Хоча на початку її розвитку людству була передана певна частина знань, в тому числі і в галузі психології.

- Передані знання? Цікаво, а кому ж вони були передані?

- Ці знання були розкидані по всьому світі: в Європі, Азії, Африці, Південній та Північній Америці. Їх зберігали як сокровенні знання мудреці в племенах Давнього Єгипту, Індії, Месопотамії, Сибіру, Китаю. Але, не дивлячись на всю широту географії посвячених у них, ці знання з часом все-таки були втрачені. У зв’язку з чим зараз ви, панове, змушені заново винаходити колесо.

- І все ж таки дивно. Як ці знання могли отримати люди на різних континентах, тим більше в племенах? І найцікавіше, хто їх міг передати? Адже, наскільки мені відомо, раніше океан був нездоланною перешкодою. Перелетіти його ще було ні на чому, а переплисти практично неможливо.

- Просто у вашій уяві, для того, щоб це зробити, обов’язково необхідна якась техніка або, в крайньому випадку, пристрій. А древні обходилися своїми здібностями. Я не даремно сказав про їхні тонкі знання людської психіки. Тому що вони вміли управляти своїми здібностями. І те, про що зараз сперечаються, - про левітацію, телекінез, телепортацію, телепатію і тому подібне – для древніх була звичайна реальність. Це було так само природно, як, наприклад, для нас їзда на велосипеді чи плавання…

- От здорово! – безпардонно вліз у розмову Руслан, який, як і ми, виявився випадковим слухачем бесіди «метрів». – От би нам такі знання! Схотів – полетів. Це ж круто! А можна цьому навчитися, Сенсей?

Сенсей поглянув на хлопчину спочатку серйозно, але потім на його обличчі з’явилася легка усмішка.

- Звичайно, можна.

- А як, якщо в подробицях це все розглядати? – спробував «розумно» поставити запитання Руслан.

Сенсей трохи помовчав, дивлячись на нього, зберігаючи при цьому на обличчі ледве помітну посмішку, а потім промовив:

- Елементарно. Розумієш, головне у цій справі – твій підхід, твоє бажання, внутрішнє налаштування і найважливіше – твоя велика жага відчути цю левітацію. Сам принцип левітації не складний. Основне зерно полягає у твоєму бажанні…

- Ну, це начебто зрозуміло, а конкретніше… У фізичному сенсі? – допитувався Руслан, зосереджено насупивши брови, ніби перед ним лежав непідсильний ребус.

- Конкретніше? Ну, скажімо так. Кожна людина є генератором строго індивідуального торсіонного поля. Це торсіонне поле впливає на фотони оточуючого його фізичного простору і взаємодіє з торсіонними полями інших індивідуумів. Для того, аби почався ефект левітації, тобто простіше кажучи, ефект зависання в повітрі твого фізичного тіла, необхідно надати певного збудження за допомогою психічної енергії і перевести кінетичну енергію у потенційну і навпаки. Це викликає потужний сплеск психічної енергії, внаслідок викиду адреналіну, яка і призведе до величезного збудження торсіонного поля іншого індивідуума, що неминуче позначиться на значному збільшенні та пришвидшенні твого енергетичного потенціалу.

Так от, коли ти настроюєшся подумки, в лабільній спиновій системі, тобто у твоєму мозку, виникають певні спинові структури, які повторюють просторово-частотну структуру сформованого образу. Ця інформація, у свою чергу, передається не тільки організму в цілому, але і в оточуюче середовище і тим самим взаємодіє з фотонами, тобто квантами електромагнітного випромінювання. За наявності певних умов, а саме особистої сили та чіткої концентрації думки, відбувається ефект, який згодом і дозволяє різко зменшити твою вагу. А далі, як то кажуть, діло техніки. Так от, з якою силою спрацює твій генератор стійкої думки, стільки й триватиме ефект левітації. Звичайнісінька фізика і нічого складного і надзвичайного у ній немає…

Хлопці намагалися уважно вслухатися у кожне слово Сенсея. Я ж взагалі, не второпавши і половини, що він сказав, старалася просто запам’ятати його слова, дублюючи їх подумки, щоб потім записати їх слово в слово у свій щоденник. А у Миколи Андрійовича від усього почутого просто щелепа відвисла і був такий нерозуміючий погляд, наче у студента-першокурсника, що присутній на чиємусь захисті як мінімум докторської дисертації.

- …Тобто все залежить від твоєї внутрішньої сили волі. Адже ця сила величезна. Он люди у давні часи «вімани» в повітря підіймали, ці величезні конструкції однією лише силою своєї волі, тобто психічною енергією сконцентрованої думки, не кажучи вже про їхні власні тіла. Древні здатні були піднімати і переміщати сотні тонн. А чому їм це вдавалося? Тому що ці люди володіли дисципліною свого розуму… Найголовніше – це концентроване зосередження на бажаному результаті, тоді відбувається акумуляція психічної енергії. В голові у тебе повинна бути тільки кінцева мета, чітка і ясна. Ти повинен відчути і уявити весь цей процес реально…

Під час такого пояснення Сенсея у Руслана з’явився цілеспрямований погляд. Вочевидь, хлопець палав бажанням втілити слова одразу в практику.

- Сенсей, а цьому довго вчитися? – натхненно пролопотів Руслан.

- Ну, якщо серйозно, щоб навчитися левітувати годинами, звичайно, потрібен час. А щоб зависнути на декілька секунд – це може зробити практично кожен з початківців.

- Ух ти! – захоплено промовив Руслан. – Так можна прямо зараз спробувати?!

- А чому не можна? Все можна, якщо дуже захотіти.

- А як? Що треба робити? – квапливо допитувався Руслан.

- Ну, в даному випадку, при початковому навчанні дуже важливий розбіг. На перший раз я, звичайно, не обіцяю, що ти будеш довго літати, але біля хвилини вільного польоту – це цілком реально. Більше ти навряд чи витримаєш. У крайньому випадку, після подолання критичної точки, ти зможеш декілька секунд бігти по воді.

- Так? По поверхні?! – радісно вигукнув Руслан.

- Звичайно… Тут дуже важливий елемент швидкості, а також імпульсна сила відриву…

Тут я чомусь згадала про водомірок, з якою швидкістю і легкістю ці комахи ковзають по поверхні води. Мені пригадалися уроки зоології і подумалося: «Якщо врахувати маленьку вагу і плівку поверхневого натягу води, то, мабуть, цей процес цілком можливий».

Серед нашої компанії почався цілий ажіотаж. Руслан із зосередженим обличчям, дослухаючись до слів Сенсея, готувався стартувати у бік моря. Інші хлопці з цікавістю спостерігали за цим процесом. Женька зі Стасом стали підказувати Руслану, як взяти хороший старт. Андрій з Костиком виявили бажання бути наступними учасниками цього експерименту. Ми з Тетяною вже майже із заздрістю дивилися «на щасливчика» Руслана, котрий першим у нашій компанії здійметься в повітря.

І тут Костик з властивим йому ентузіазмом запропонував, звертаючись до Сенсея:

- А може мені замість Руслана спробувати, так би мовити, задля чистоти експерименту. У мене все-таки вага на два кілограми менша за його.

- На два кілограми, на два кілограми, - передражнив його жартома Руслан. – Хто першим запитав, той перший і полетить! Займай чергу.

- Та яка різниця, - махнув рукою Костик. – Сенсей, може ми вдвох одночасно? А то раптом у нього не вийде зробити так, як треба?

- Це ми ще подивимось, у кого не вийде! – наїжачився Руслан. – І взагалі, йди звідси, тільки заважаєш зосередитися…

Сенсей же тільки усміхнувся на такий хлоп’ячий запал і продовжив свої настанови:

- Та чого ви переживаєте, хлопці, всі встигнете спробувати, якщо бажання таке присутнє. Я ще раз повторюю, головне – це взяти хороший розбіг…

- А я щось буду при цьому відчувати… фізично? – ретельно розпитував Руслан, скоса поглядаючи на спроби Костика прилаштуватися поряд з ним.

- Безумовно. Певні відчуття будуть. В момент відриву, наприклад, у тебе різко зміниться частота пульсу. Вона збільшиться порядком на сорок одиниць. Зміниться також когерентність хвилевих процесів у твоєму мозку. При злеті спочатку настане повна зупинка дихання, а потім зміниться сам характер дихання. Загалом, за гаму відчуттів не турбуйся. Вважай, що повний букет тобі вже забезпечений. Головне для тебе зараз – це взяти хороший розбіг. Ти зрозумів?

Руслан стояв у повному напруженні, так би мовити у бойовій готовності номер один:

- Зрозумів, зрозумів, - рапортував він. – А далі як? Як же ж відриватися від землі?

Сенсей відповів:

- О, за це не турбуйся, від землі точно відірвешся. Головне, гарненько розігнатися. Дивись, жодних сторонніх думок. Головне мета. Твоя мета – політ.

- Зрозумів, зрозумів! Так, мета є. Думок немає. Що робити далі?

- А далі, - промовив Сенсей, - розбігаєшся і… з усієї сили даєш Володі під зад. – І при цьому вказав на нашого спецназівця. Той якраз перебував у відповідному нахилі і мирно мив посуд біля кромки моря. Так, для «початкового поштовху» Руслана Володя якраз знаходився у «стартовій позиції». – І все! Подальша левітація тобі точно гарантована.

Запанувала тиша. Народ з подивом перевів погляд з нашого спецназівця Володі на Сенсея, намагаючись зрозуміти що відбувається. Але ця застигла у часі німа сцена тривала недовго. Першим, до кого дійшла вся суть сказаного Сенсеєм, був Микола Андрійович. Його розібрав такий регіт, що навіть потекли сльози. До хлопців дійшло трохи пізніше. Та коли «прозріла» і я, повітря узбережжя вже щосили здригалося від розкотистого сміху нашої компанії та «люб’язних поступок» Руслана і Костика один одному на право першого «злету». Навіть наші «чергові», обернувшись на повальний регіт колективу, поспішили приєднатися до нас з недомитими каструлями. Охоплені цікавістю, вони ще хвилин з десять намагалися добитися від нашої помираючої зі сміху компанії, що ж тут все-таки сталося.

Після того як хлопці трохи вгомонилися і в більшості своїй побігли купатися, жартома експериментуючи один на одному «новий метод левітації», тільки тоді Микола Андрійович знову повернувся до цікавої йому розмови з Ігорем Михайловичем, яка так безцеремонно була перервана безглуздою цікавістю Руслана.

- От я ніяк не збагну, по-перше, хто міг передати древнім ці знання, а по-друге, як могли сприйняти ті первісні племена своїм примітивним мисленням таку науку?

- Справа в тому, що ці племена були далеко не первісними. Це нащадки цивілізації атлантів, що залишилися в живих. Їхнє мислення зовсім не було примітивним, як ти вважаєш. Воно було абсолютно таке ж, як і у нас. Адже протягом всього цього часу людський мозок не зазнав жодних змін. Більш того, вони використовували можливості головного мозку значно краще і якісніше, ніж ми.

- Тобто ти хочеш сказати, що інтелектуально вони були значно більш розвинутими за нас?

- Може це і парадоксально для тебе звучить, але це факт. Якщо рахувати у відсотковому співвідношенні, то зараз ми використовуємо біля 10% від наших можливостей, а вони використовували – понад 50%. От і рахуй. Виходить, що вони у п’ять разів були розумнішими за нас, не дивлячись на всю ілюзорну «високотехнологічну» розвиненість нашого часу.

- Але як таке можливо?

- Справа в тому, що за великим рахунком ми тільки-но приступаємо до освоєння наших можливостей. А на початку цієї цивілізації люди, маючи високий потенціал своїх розумових можливостей, навпаки, деградували, тобто йшли від своїх більших досягнень до менших. Це нормально, адже ті розрізнені групи були залишками від минулої високорозвиненої цивілізації. В подальшому їхні нащадки втратили колишні здібності і знання, так би мовити докотилися до ручки, а потім знову почали все по новій.

Вся проблема полягає у тому, що високорозвинені цивілізації дуже залежні від зовнішніх факторів. - Сенсей глянув у небо. – От візьми, наприклад, Сонце. Сучасні вчені припускають, що його ресурсів вистачить на мільярд років. А потім воно може розширитися і згаснути, внаслідок чого все живе на Землі зникне. Ну, по-перше, це всього лише їхні припущення і здогади, оскільки про Сонце вчені ще мало що знають. А по-друге, навіть зараз, у будь-яку секунду, на Сонці може відбутися мегавикид у бік Землі. І якщо таке станеться, то через три дні від усього живого на Землі мало що залишиться. Від людства – в кращому випадку маленькі розрізнені групки людей, перед якими гостро постане проблема виживання. Адже щоб харчуватися навіть рослинами, треба ж їх іще виростити, а для цього у свою чергу, необхідно хоча би знайти їхнє насіння. Та навіть якщо не брати до уваги глобальну катастрофу. Просто уяви, що буде з нами, якщо у нас зараз забрати електропостачання, газ, нафту, кажучи простіше, всі блага цивілізації. Ми виявимося практично непристосованими до виживання. Так вийшло і тоді…

- Еге, таким чином і з’явилися в історії «мисливці» та «збирачі», - смутно усміхнувся лікар, - з несподіваними проблисками астрономічних і математичних знань, притаманних вищій цивілізації.

- Абсолютно вірно. Спочатку були племена, громади. Потім в них стрімко стала розвиватися релігія. Відбулася узурпація влади декотрими індивідами, зацікавленими у зниженні інтелекту в масах. Тупими ж легше управляти. Ось так ми, дорогий Микола Андрійович, і докотилися до того, що маємо.

- М-да, - тяжко протяг психотерапевт і, трохи подумавши, додав: - А й правда, людина є в першу чергу споживачем різних продуктів цивілізації і лише невеликою ланкою в ланцюгу їхнього виробництва. А якщо нічого цього не буде, тоді як бути? Навіть будинок не збудуєш. Там же, окрім теоретичних знань, необхідна ще маса винаходів цивілізації, та ж цегла, цемент, цвяхи і так далі. А так…

Микола Андрійович знизав плечима.

- А так тільки шалаш або землянка, - усміхнувся Сенсей.

- Так, в кращому випадку печера, - підтримав його гумор Микола Андрійович. – Адже якщо по суті розібратися, що вміє робити сучасна людина, якщо залишиться сам на сам з природою? І справді нічого путнього.

- Це точно… Деякі особливо ліниві індивіди навіть поняття не мають про елементарні речі, наприклад, як і що вирощувати, - промовив жартома Сенсей: - У них же продукти «ростуть» в магазинах, прямо в поліетиленових упаковках. Про що тут можна говорити?

Почувши таке, я почала «приміряти» сказане до своєї особи. При цьому поспіхом спробувала згадати дачний досвід своєї сім’ї, що і як мама саджала на городі. І взагалі, чого я вмію робити у цьому житті, а чого ні. Пробілів у «елементарних речах» виявилася така велика кількість, що просто сама собі вжахнулася. І я вирішила, щоб там не було по мірі можливості наздогнати упущене. Намітила собі в планах по приїзді додому розпитати старше покоління про те, як же вони виживали в роки війни, коли навкруги були суворі умови, голод, розруха. А також поставила мету взяти посильну участь у дачних справах і дійсно навчитися, як говорить Сенсей, «елементарному». Адже коли тебе примушують щось робити – це одне, але коли сам палаєш бажанням навчитися – це зовсім інше.

Наші «метри» знову посміялися над своїми жартами, а потім Сенсей запропонував:

- Добре, докторе, досить про «сумне», пішли купатися. – І глянувши на розташування сонця на небосхилі, по-філософськи додав: - Поки ще є така можливість.

Вдосталь накупавшись, Стас і Женя вирішили податися у подорож водою на надувному човні, попірнати з аквалангами і за можливості порибалити. В попутники до них охоче приєдналися Володя і Віктор. Підготувавши надувного човна і завантаживши туди риболовецьке приладдя, ця четвірка попливла вздовж берега у напрямку рибзаводу. Решта, що називається, досхочу бовталися у воді, чергуючи тривале купання з коротким відпочинком на гарячому піску. Сенсей з Миколою Андрійовичем віддавали перевагу «сонячним ваннам», після яких робили довгі запливи у бік моря, куди наша компанія запливати не відважувалася.

Час повноцінного відпочинку пролітав непомітно. Наші хлопці, після чергового купання, блаженно розвалившись на березі, від примітивної розваги зі створення маленьких пісочних гірок шляхом вдосконалення творчої думки дійшли до ідеї створити таку собі скульптуру з піску за участю тіл. «Жертвами» грандіозного задуму стали Костик, Руслан і Славко, вірніше, їхні голови, руки і ноги. В процесі «ліплення» творчий апетит і бурхлива фантазія розгулялися не на жарт, завдяки чому для прикраси «витвору мистецтва» у справу пішло кухонне начиння (у вигляді тарілок, ложок, виделок), елементи одягу, а також природні дари, такі як очерет, водорості, ракушки та бідна місцева рослинність. Зважаючи на виключне положення голів «позуючих» під час нашої творчої активності їх постійно доводилося поїти, підгодовувати, чухати носи, щоки, відганяти мух та іншу живність, яка, користуючись моментом, намагалася на них видертися, ніби допитливі туристи на гору Кіліманджаро. Врешті-решт, після наполегливої праці, що супроводжувалася нескінченним потоком сміху, замість задуманого казкового «Змія Горинича» у сучасному варіанті у нас вийшов, як сказав Андрій, «мутант невідомої породи». Коли ми вносили останні штрихи до прикрас нашого «красеня», одна з його «голів» (котра носила ім’я Руслан) вздріла вдалині Стаса і Женю, що бігли по березі.

- О, а де човен? – здивувалася найбільш «гостроока голова Горинича». – Чого це вони?

«Голова» на ім’я Славко ліниво повернулася в той бік у своєму неперевершеному вбранні у вигляді «капелюха» зі звисаючими з нього водоростями і, хмикнувши, додала:

- Забули, напевно, щось.

І, нарешті, третя «голова», наймудріша (на ім’я Костик), що знаходилася посеред двох інших і відповідно до свого статусу була прикрашена суперчалмою, власноруч виготовленою Тетяною з рулону туалетного паперу, серветок і всякої трав’яної рослинності, розсудливо промовила:

- Якби вони щось забули, вони б не летіли з такою швидкістю.

І дійсно, судячи з поспіху хлопців, не можна було сказати, що біг у них був прогулянковий. Тим більше відсутність Віктора і Володі, а також відповідного спорядження, з яким вони попливли, явно говорило про те, що з ними щось трапилося. Вся наша увага зосередилася на старших хлопцях.

Парубки ж, добігши до табору, стали відновлювати дихання після швидкісного бігу, при цьому зі здивуванням дивлячись на наш втілений творчий задум.

- Трапилося що? – стурбовано поцікавилася «наймудріша голова».

- Ну ви даєте! – усміхнувся Женя, споглядаючи грандіозну скульптуру.