Свого свій зрозуміє, буквою лиш натякни. 12 page

Я коли повернулася до нормального життя, то приїхала до свого міста і навмисно пішла показати нашим лікарям результат, в який вони не вірили. Вони тільки розвели руками. І уявляєте, ніхто з них навіть не поцікавився, як я добилася таких результатів. Хоча всі колись хором кричали, що це неможливо… Ось же ці знання, запроваджуйте. Скільком же людям можна допомогти! Так ні, пуста гордість не дозволяє… До кінця днів своїх буду вдячна Ігорю Михайловичу за все те, що він зробив своїми золотими руками! А скільки він народу на ноги поставив. Я тут поки їздила, такого надивилася. Люди сюди приїжджають дійсно з останньою надією на одужання. І ті ж лікарі та професори своїх дітей і внуків привозять.

Я аж здригнулася при згадці імені костоправа. «Невже це… Та ну, не може бути!» - подумала я, гублячись у здогадах. Усе всередині мене напружилося і перетворилося на єдиний слух. Тут черга загула новою хвилею.

- Так, великої душі людина! – сказала якась жінка. – Люди говорять, що його прадід теж був знаменитим костоправом на Орловщині. Кажуть, що дар Божий мав, хворобу безпомилково визначав.

- А наш он, теж такий сильний, наче рентгеном проглядає. У мене зміщення диска, так він одразу сказав – 6 мм. А потім зробили знімки і точно – все співпадає.

- Це тому, що в нього руки особливо чутливі. Я читала в газеті, що він заховану дитячу волосинку, ну ніби людський нерв, під сорока сторінками паперових листків знаходить. Журналісти експеримент цей ставили. «Це рівнозначно тому, - каже він, - як начебто потрібно знайти точне місце защемлення нерва і маніпуляціями рук звільнити його від затиску».

- Спасибі Господу, що є така людина. Спасибі, що Він до нього нас привів, - перехрестилась жінка, яка розповідала про свою Анюту.

- А ви знаєте, я минулого року у нього остеохондроз лікувала, - говорила якась літня жінка з білим, сивим волоссям. – А в цьому році важке підняла і спину знову зірвала. Та так прихопило, що дві ночі не спала, нічого не хотілося. Один тільки гострий біль… Так чи свідомість втратила, чи зовсім із сил вибилася, та тільки відключилася ввечері зовсім. І сниться мені ніби наш костоправ підійшов до мене, погладив по голові і каже: «Не бійся, зараз стане легше, а завтра їдь до мене. Все буде добре». Так що ви думаєте, я встала ранком зовсім інша, навіть біль трохи попустив. Зараз вже третій сеанс приймаю, зовсім уже ожила. А то ж місця собі не знаходила… Але що дивно, уві сні у лікаря волосся було до плечей, як у ангела, і очі такі добрі-добрі…

- Так, волосся у нього незвичайне, такий білявий колір рідко зустрічається.

- І що б ми без нього робили? Дійсно, напевно, Бог нам ангела прислав.

Після цих слів старезна бабця, що до цих пір дрімала на краю лавки, несподівано для всіх проскрипіла своїм голосом:

- Не ангела, а архангела.

І знову поринула у свої дрімоту. Це невимовно здивувало весь натовп… Тут якийсь шахтар, судячи з чорного обідку навколо очей, не витримав і сказав:

- Не знаю, який він там ангел чи архангел, але мужик він класний! Він мене на ноги поставив, хоча в Бога я не вірю.

- Я теж не вірив, - вставив міцний дідок. – Тридцять років з партквитком проходив, а тепер ось, - він вийняв з-під одягу хрестик на нитці і показав, - із хрестом ходжу. А все після одного випадку. Таке повік не забудеш… Я ж на заводі працюю, біля домни стою. В той пам’ятний день треба було йти на зміну. А вночі мені перед цим наснився наш Михалич і каже: «Завтра неодмінно будь у мене, не йди на роботу. Підеш на неї – не повернешся». Ну до цього я в нього лікувався, а тоді у мене, значить, перерва була в лікуванні. Встаю вранці, спина поболює. Ну, думаю, вона, напевно, і вночі боліла, от він і наснився. Збирався вже йти на роботу. А потім подумав, ну що іти, зараз важке треба тягати, куди мені. Там же поки пробу візьмеш, усе собі позриваєш. Ну й вирішив поїхати до костоправа. Відпросився з роботи. Так уявляєте, у нас в той день вибух був на домні, майже всю мою бригаду поклало. А якби тоді і я був, я ж біля горна стою… От як це все зрозуміти простому смертному… Я хотів сказати про це Михаличу, а він палець до губ приклав, мовляв, мовчи. І все… І як після цього в Бога не повірити.

- Ой, а ви знаєте, у нашого сусіда теж схожий випадок був, - підключилася до розмови жінка років тридцяти. – Він мені, до речі, і дав адресу костоправа. Він у нього колись лікувався. Так минулого року сусід під завал потрапив. Пам’ятаєте, хто тутешній, той вибух на шахті? Так от, його засипало тоді десь під стійкою. Він розповідав: «Лежу один у темряві, засипаний породою. Страх узяв невимовний бути похованим заживо. Вже з життям прощався, з усіма близькими… Бачу перед очима, ніби з туману, образ нашого костоправа з’являється і так спокійно своїм мелодійним голосом говорить: «Не бійся, не бійся. Рано тобі ще помирати. Я з тобою побуду, поки тебе врятують…» А коли отямився, каже, його вже рятувальники витягали. Так він один з усієї ланки й вижив. Після цього випадку мужик зовсім змінився. Пити покинув, у Бога увірував, жінка ним разом з дітьми не натішиться. Класний мужик став!

У цей час черга попереду заворушилася. Натовп розступився і з неї вийшов у білому халаті… У мене від несподіванки ледве сумка з рук не вивалилася.

- Сенсей, - тихо прошепотіла я і вже наступної миті закричала на все горло. – Сенс… ой, Ігор Михайлович!!!

Сенсей озирнувся і, побачивши мене, дав знак, щоб підійшла. Я ледве протиснулася крізь чергу. Серце так і калатало в грудях. Привітавши мене, він спитав:

- А ти чого тут? Щось сталося?

- Та маму сильно спина прихопила…

Ми відійшли з ним у якийсь закуточок, де Ігор Михайлович закурив сигарету.

- Нам татів генерал цю адресу дав, - видала я на одному подиху всі «державні таємниці». – Навіть он, свою «Волгу» виділив.

Сенсей глянув у той бік, де стояли машини.

- А, Олександр Васильович… Як його здоров’я?

- Ну, як він розказував татові, він уже два роки бігає без проблем.

- Добре. А у мами що сталося?

Я почала докладно розповідати все, що знала, посилено жестикулюючи руками від хвилювання. Вислухавши мене, Сенсей промовив:

- Так, бери маму, пройдете разом зі мною.

Я радісно побігла до матері і сказала, що Ігор Михайлович прийме нас без черги. Мама, звичайно, зраділа, але і здивуванню її не було меж. Насилу піднявшись, ми пішли з нею за костоправом.

- Це мій Сенсей, Ігор Михайлович, - з невимовною гордістю представила я його мамі.

Ми пройшли вглиб будинку, заповненого людьми, що чекали своєї черги. В прийомній кімнаті стояв тапчан, а в кутку була невелика іконка із засвіченою лампадкою. Я допомогла мамі роздягтися до пояса і лягти на тапчан. І, виходячи з кімнати, побачила, як Ігор Михайлович схилився над маминою спиною, прощупуючи її хребет рукою. Вже знаходячись за шторкою, в сусідній кімнаті, я почула голос Сенсея:

- Так, ви знаєте, у вас тут серйозна проблема, дорсолатеральне пролабування до 7 мм в сегменті L4-L5, що викликає стеноз міжхребцевого отвору, внаслідок чого відбувається затискання спинномозкового корінця.

- А по-простому це як?

- Простіше кажучи, це грижа диска. Внаслідок руйнування диска, його секвестри, тобто шматочки цього диска випали у хребтовий канал у бік хребетного отвору і тиснуть на спинномозковий корінець. Ось це і викликало ці болі… Це, звичайно, серйозно, але можна виправити.

За щільною шторкою почувся легкий хрускіт хребта і декілька незвичних за звуком оплесків. Через деякий час Сенсей покликав мене, щоб я допомогла мамі вдягтися. Домовившись про наступний сеанс, ми попрощалися і повільно пішли до машини.

- Ну як? – спитала я маму.

- Терпимо, - відповіла вона.

Коли ми їхали назад, я всю дорогу не могла заспокоїтися, думаючи про Сенсея. Я вважала його ким завгодно: фізиком, хіміком, філософом, істориком, сходознавцем, фізіологом. Але простим костоправом – це було вже занадто! Ну, нехай навіть не простим, а досить відомим… І все ж-таки, з його-то неймовірним потенціалом знань, з його-то феноменальними здібностями і, врешті-решт, з такою винятковою чистою людською мораллю, він міг бути видатним вченим, політиком… Та ким завгодно, займаючи за своїм рівнем знань вищі ніші суспільства… На що він розтрачає свій потенціал?! І якби не аргумент на користь моєї мами, мій розум ще б досить довго продовжував обурюватися.

В цей час, виїжджаючи якимись об’їзними дорогами з цієї глухомані, ми проїхали повз стареньку, напівзруйновану церквичку, мабуть, ще дореволюційної будови. Мої думки переключилися на роздуми про вічне, про Бога, про віру, про Великих. І тут мене осінило: «Сенсей же дійсно реально допомагає людям! Адже він своїми руками зціляє тисячі змучених болем тіл, скалічених муками душ, повертаючи людям здоров’я, віру і радість життя… Боже, та так само чинили всі Великі! Бо кожен із них ішов до людей з відкритою душею і творив добро. Та й Сенсей колись згадував про… Невже і Він… От тобі й на!»

Я гарячково почала пригадувати всі моменти, що підтверджували мої здогади. А приїхавши додому, перечитала весь свій щоденник, де стосувалося особистості Сенсея. Так, той факт, що він костоправ, доповнював основну пропущену ланку в моєму логічному ланцюжку доказів для мого ж розуму. «Бо найголовніше – він виліковує тіло і душу різних людей. А відтак, спілкуючись з такою величезною кількістю народу, за кожним з яких стояла конкретна доля, проблема, людський біль, він краще за всіх політиків знає настрій людей, їхнє ставлення до життя, а також духовний рівень розвитку. Адже кращу професію для земного життя Бодхісатви і придумати неможливо». Від таких відкриттів у мене аж мурашки по шкірі стали бігати, а сонячне сплетіння залоскотало усіма переливами якихось поспіральних хвиль.

Та тільки-но цей ажіотаж думок став згасати, вакантне місце поквапився зайняти мій «здоровий глузд». «А з іншого боку, - подумала я, - чого це я так його піднесла? Може, це все – лише моя уява. Втомилася, перехвилювалась, наслухалася в черзі всіляких розмов і на тобі поспішливі, якісь фантастичні висновки… Ну допомагає людям, ну є в нього до цього талант і здібності, так і що? Просто він – хороший професіонал, як сказала та жінка у черзі. От і все. І на вигляд звичайна людина, зі звичайним обличчям, схожим на всі людські обличчя. Нічим зовні не відрізняється від інших. Такий, як і всі…»

І тут я помітила, що чим глибше розвивала теорію «здорового глузду», тим більше в мені з’являлося чогось нехорошого, якоїсь злості чи що, якоїсь чорної заздрості, що от Сенсей володіє таким талантом і здібностями, а я – ні. І як полізла всіляка гидота в мої думки, що я навіть сама за себе злякалася: «Стоп, стоп, стоп! Це хто там бурю у склянці робить? Товариші, але ж це не я! Хіба душа може так погано думати? Ні. Вона ж сама доброта. А цей весь бруд звідки? Це ж не моє судження. Якісь нав’язливі думки, котрі нахабно повертаються знову й знову, пробуджуючи в мені злість і ненависть… Це ж інстинкти тваринного начала!» І тут я остаточно на себе розсердилася: «Як вони мені остогидли! Скільки ж можна бути тупою, впертою скотиною?! Набридло. Просто набридло. Так і все життя пролетить у злих помислах і марнославстві…»

Тут до мене прийшла інша думка: «А може через ось цей роздутий власний егоцентризм ми і не помічаємо, які чудові шанси пропонує нам Доля. А для душі, що блукає у віках, як у пітьмі, може бути взагалі такий шанс випадає раз у тисячоліття. Хто знає, що ми не бачимо через свою заздрість і злість… Господи, ну чому ми такі сліпі! Чому починаємо по-справжньому цінувати щось тільки тоді, коли втрачаємо? Чому ми сприймаємо Великих тільки після їхньої смерті?

Он, Христа розіп’яли, теж через чиюсь роздуту манію величі і наш стадний егоцентризм. А яка Велика Людина була, скільки ще благого для душ людських міг би зробити. Будь він живий, а люди хоч трішечки більше відкриті серцем, може людська цивілізація такий би стрибок зробила у своєму розвитку, що ми, далекі нащадки, вже давним-давно жили б у справжньому, єдиному, вільному суспільстві, без кордонів і держави, без насилля і терору, в мирі й гармонії… Так ні ж-бо, навіть за життя Ісуса мало хто цінував Його по-справжньому. А більшість, напевно, заздрила Йому, зловтішалася і дорікала своєю тваринною пихою, жлобством, ненавистю й байдужістю. Зате після Його смерті як всі одразу увірували!

Та навіть узяти просто наших сучасників, видатних особистостей. Коли їх усіх визнають? В основному після смерті. Причому потім про них добре відгукуються всі, навіть ті, хто за життя робив їм безліч капостей. А в своїх думках, напевно, і раді-радесенькі, що позбулися свого суперника. От підла звірина натура.

Коли ж ми прокинемося, коли ж ми будемо думати душею, а не тілом? Адже тоді весь світ зміниться і стане зовсім іншим! Так і хочеться крикнути це на весь світ! Та який сенс?! Потрібно не кричати, а діло робити, самому змінюватися. І не допускати цих паразитів свідомості навіть і близько до поля розуму. Так, якби це зрозуміла більшість, то тоді, може бути, ми навчилися б у масі своїй цінувати і поважати тих геніїв, котрих так рідко посилає природа світу! Як говорив великий класик: «Природа-мати, коли б таких людей ти іноді не посилала світу, заглухла би життєва нива».

Наступного дня, у поїздці на чергове духовне заняття, я всю дорогу розповідала хлопцям свою приголомшливу новину про те, що наш Сенсей відомий костоправ, і про те, що бачила і чула у нього на прийомі. Для них це виявилося теж повною несподіванкою. На потаємній галявині вже зібралися майже всі. Сенсей, привітавшись, ввічливо поцікавився у мене, як себе почуває мама.

- Дякую, трохи краще. Болить, звичайно, ще сильно. Але сьогодні вона хоч ніч спокійно проспала.

- Це добре. Нічого, помаленьку відновимо здоров’я.

У цьому я навіть не сумнівалася. І за великим рахунком, була дуже рада, що все саме так сталося. Для моєї любимої мами кращого лікаря і не побажаєш. Тепер моя душа була спокійна.

- А ви знаєте, - продовжувала моя особа, - я так здивувалася, побачивши вас. Я думала, що костоправством займаються тільки якісь старенькі дідусі й бабусі.

- Це багато хто так вважає.

- Чому так?

- Тому що в костоправстві серед людей справжні знання і досвід приходить з роками, так і виходить, що під старість.

Я помітила, що ніхто з присутніх старших хлопців, а також Микола Андрійович, навіть не здивувалися при слові «костоправ», напевно давно про це знали.

- Скажіть, - вела далі я із захватом дивлячись йому в очі, - а з допомогою віри можна хвороби хребта лікувати?

- Віра здатна пересувати гори, не те що якийсь там хребець. Та далеко не кожний має істинні віру.

- Чому?

- Сумніви гризуть, наше тваринне начало пригнічує. Тому для людини здобути справжню віру дуже складно. Хоча для головуючої в розумі душі – дуже просто.

- Ну, а от якщо людина просто «сліпо» вірить у своє одужання чи одужання свого близького, лікування швидше проходитиме?

- Звичайно. І не тільки швидше, але й значно легше і ефективніше.

- Пробачте, - вступив до розмови Микола Андрійович. – Я ось давно хотів спитати у вас, чому ви обрали собі саме цю професію?

- Ну, як сказати, - відповів Сенсей. – Як і будь-яка людина, коли у мене постало питання про вибір професії, я замислився. Але, погодьтеся, що може бути краще на світі, ніж повертати людям здоров’я, і що може бути складніше в організмі, ніж хребет, хіба що головний мозок… А що таке хребет? Ви подивіться в анатомії на картину його нервових сплетінь – це ж «древо життя», яке своєю кроною іде у головний мозок, а коріннями пов’язане з кожним із органів людини. Образно кажучи, це «древо життя» «живить» весь організм здоров’ям. І якщо, не дай Бог, у ньому сталися якісь негаразди, це одразу позначається на роботі органів і всього організму в цілому. Адже практично дев’яносто з гаком відсотків усіх хвороб з’являються внаслідок порушень функцій у хребті, від найбільш «незначних» до летальних. Проблеми виникають практично у кожної людини протягом всього життя… Хребет на сьогоднішній день залишається для науки таємницею з таємниць. І він, так само, як і головний мозок, маловивчений.

- Взагалі-то так, - промовив Микола Андрійович. – Якщо чесно, я ніколи про це не замислювався… Та коли він настільки важливий і складний орган в організмі, то щоб його лікувати, я думаю, потрібно володіти солідними знаннями.

- Само собою. Хребет – це дуже цікава, досконала біомеханічна структура. Його лікування – велика відповідальність, тому що тут потрібно точно встановити діагноз, зчитати інформацію, вік, масу і ще цілий перелік різноманітних факторів, а потім прийняти правильне рішення і розрахувати відповідну силу і «дозу» впливу. Адже це своєрідна мікрооперація, тільки без розтину. Тим більше, потрібно враховувати, що йде ревіталізація в процесі експлуатації. Костоправство – це дуже серйозна професія. Тут людина повинна досконально знати все: біомеханіку, анатомію, патологію, генез, морфогенез, фізику, хімізм клітини. Коротше кажучи, людина повинна знати і чудово розбиратися у вертебрології.

- В чому, в чому? – перепитав Руслан. – А що це таке за … брологія?

- Не брологія, а вертебрологія, - з посмішкою відповів Сенсей. – Це наука про хребет, куди входить сукупність усіх цих наук плюс специфічні знання про хребет.

- А які специфічні знання? - поцікавився Микола Андрійович.

- Тут потрібно ще знати тонкощі та прийоми різноманітних мануальних способів лікування вертеброгенних патологій, остеопатії, хіропрактики і так далі, тобто досвід попередніх поколінь в області костоправства. Адже костоправство – це досить-таки давня і цікава професія, - і начебто між іншим, Сенсей додав: - Ну і, звичайно ж, це спілкування з великою кількістю різних людей.

Не знаю, як інші, але я прекрасно розуміла, що саме останні слова Сенсея були головною причиною у виборі його професії. У цьому я була абсолютно впевнена на всі сто відсотків.

Тим часом Сенсей перевів тему розмови на медитації. Ми стали обговорювати свої домашні результати, а потім знову намагатися посилено працювати над собою, наближаючись маленькими кроками до своєї далекої заповітної мрії – стати Людиною.

Я помітила, що дні стали пролітати, як одна мить. І в мене навіть з’явилося відчуття, що часу на всі справи мені стало помітно не вистачати. Я навіть закинула декілька гуртків, щоб хоч якось усе встигати… Наші заняття і тренування продовжували радувати своєю новизною та неповторністю. На черговому тренуванні Сенсей почав пояснювати нову тему:

- Сьогодні ми ознайомимось і, як звичайно, частково вивчимо стиль тайцзицюань, який вважається школою «ушу» м’якого напрямку. Виник цей стиль в одному з найвідоміших монастирів Китаю, розташованого в горах Уданьшань. Примітно, що місцеві гори раніше називалися горами Великого Спокою. Та одного разу там, осягнувши Дао (що в даосизмі вважається внутрішньою божественною силою і певною первинною субстанцією, з якої утворено все у Всесвіті), вознісся серед білого дня у небо чоловік, якого звали Чжень У. На його честь і назвали гори Уданьшань.

Згідно з однією з легенд, у тому монастирі у XII столітті жив монах Чжан Саньфен. Одного разу, почувши на подвір’ї незрозумілий шум, він визирнув у вікно. Монах побачив сороку, що сиділа на дереві, і змію – на землі. Вони дивилися одна на одну. Щоразу, тільки-но сорока злітала з дерева, щоб напасти на змію, та швидко повертала до неї голову і звивалася так, що сорока не могла її дзьобнути. Спостерігаючи за ними, на Чжана зійшло осяяння: противника можна перемагати, ухиляючись від нього.

За іншою легендою, йому підказав цю мудрість сам Чжень У, явившись уві сні. Як говорить прислів’я: «Святий передав, мудрий зрозумів». Осягнувши головний принцип єдиноборства, Чжан Саньфен після багаторічних тренувань розробив стиль «м’якого напрямку», отримавши назву «великий переділ» (тайцзицюань). Якщо дослівно перекласти дане слово, то «тай» означає великий, «цзи» - переділ, «цюань» - кулак.

Ще за однією версією, розробка цього стиля приписується й іншому Чжан Саньфену з Удана, який жив у XIV столітті, учню знаменитого майстра Хо Луна (Вогняного Дракона). Існують, звичайно, й інші легендарні версії виникнення цього стиля. Але, так чи інакше, основний принцип тайцзицюаня не змінився і полягає у наступних постулатах: статика створює динаміку, піддатливе долає жорстке; повільним перемагають швидке, коротким – довге. Тобто, наприклад, на різкий атакуючий рух противника відповідають м’якою поступливістю, тим самим амортизуючи удар, простіше кажучи, пропускаючи в пустоту. В результаті противник втрачає стійкість. І от тоді достатньо декількох грамів, щоб подолати силу в тонну. Про техніку цього стиля древні писання майстрів тайцзицюаня гласять: «Рухи малі, а зміни великі, піддатливе долає жорстке; перейнявши силу противника, її використовують; нападають зненацька, впливають на точки».

Тайцзицюань схожий на плавний танець. На вищому рівні майстерності у стилі відсутні будь-які установки руху і комплекси, зберігаються лише основні принципи. Тіло рухається ніби самостійно, виконуючи в динамічній медитації довільний своєрідний танець.

Але щоб прийти до більшого, треба починати з меншого. Тому ми і почнемо з найпростішої вправи – «штовхаючі руки». Вона виконується в парі. Тут необхідно, злегка торкаючись руками, м’яко, по черзі штовхати один одного, для починаючих – за відомою траєкторією руху, для більш досвідчених – довільно. Ця вправа розвиває реакцію на дії напарника, відгадуючи його наміри. Тобто, «прислухаючись», куди він хоче рухатися, ви повинні постаратися його обманути – відірватися від його «прилиплих» рук. За неточного руху напарника, наприклад, якщо той поворухнувся жорстко чи втратив стійкість, ви легким поштовхом кидаєте його на землю. Рухи повинні бути розкуті, але свідомість зберігає пильність. Також я вам покажу відповідний комплекс дихання.

Ці і наступні вправи можна використовувати і в якості оздоровчої гімнастики. Особливо з лікувальною метою тайцзицюань корисна людям, які знаходяться у постійному нервовому стресі, тому що плавні рухи з рівномірною швидкістю вирівнюють потенціали в корі головного мозку, запобігаючи його перевантаженням. І, окрім того, саме зосередження думки на русі відволікають людину від повсякденних проблем, відновлюючи її нервову систему. Ну і, звичайно ж, ця гімнастика тренує всі суглоби і зв’язки. Вона корисна всім. Так що, коли прийдете додому, можете навчити їй своїх мам і тат, бабусь і дідусів, щоб вони ніколи не хворіли.

Хочу звернути вашу особливу увагу на той факт, що древні майстри гімнастики тайцзицюань настійливо вимагали від своїх учнів «очищення, спокою, відсутності неправильних діянь, збереження чистоти серця, стриманості у своїх бажаннях». У цьому випадку людина не тільки переможе свої хвороби, але й знищить своє его, очистивши тим самим шлях до вдосконалення духу. Вони твердо були впевнені, що Небо бачить де (духовність, любов) людини і, в залежності від її де, - винагороджує. Мудрість майстрів, що дійшла з глибини віків, актуальна і на сьогоднішній день. Кожний з присутніх може максимально використовувати отримані знання, і не лише задля самозахисту, але й для розкриття свого внутрішнього світу, осягнення таємниць природи і світобудови. Завжди варто пам’ятати, що людина може добитися всього, якщо чітко визначена мета… Ну, а тепер перейдемо до практичної частини…

Ми вишикувалися, і Вчитель показав нам дихальні вправи у «Липучих руках». Далі, після індивідуальної демонстрації прийомів Сенсеєм, майже кожний через декілька секунд приземлявся на п’яту точку під сміх товаришів, котрі через хвилину вже самі сиділи в такому ж положенні. Більш серйозні бійці за неправильного виконання відлітали в ударі метри на 3-4. Найцікавіше, що спочатку всі хвилин десять сміялися один з одного, через двадцять хвилин ми, вже мовчки, крекчучи підіймалися, а ще через півгодини зайнялися дійсно серйозною роботою, повністю зосередившись на рухах і точності виконання. Нікому вже не хотілося бути блазнем, падаючи зайвий раз.

Особливо гарно працювали «швидкісні хлопці», в тому числі Стас і Женька. Певно, цим мистецтвом вони теж займалися давно. Їхня абсолютна неповторна рухова імпровізація була схожа на грандіозний танець, повний непередбачуваних і в той же час раціональних рухів. І якщо хтось із них помилявся, то тут же відлітав по повному розряду, збиваючи водночас купу народу. Коротше, аби не калічити оточуючих, цих парубків перемістили в кінець залу, майже біля самого виходу. Але й тут Женька зі Стасом перевершили самих себе. Працюючи в режимі спарингу, Женька на секунду відволікся на двері, які щойно відкрилися і тут же отримав від Стаса могутній удар, який мало того, що відкинув до цих злощасних дверей, так іще й поставив його перед виходом навколішки. У цю мить до залу увійшов презентабельний чоловік невизначеного віку, з величавим обличчям, схожим на Рамзеса. Від нього віяло якимось східним витонченим ароматом. Він був одягнений у шикарне пальто, з-під якого виднівся дорогий костюм. «Рамзес» здивовано подивився на Женьку. Але той і тут не розгубився і, торкнувшись чолом підлоги, ритуально промовив:

- О, вітаємо вас, великий Чжень У, найбажаніший гість нашого племені!

Потім він швидко скочив на ноги, і вклонившись йому ще раз уклоном бійця, розвернувся і пішов до Стаса, котрий ледве стримувався, щоб не розсміятися. Сенсей з посмішкою підійшов і привітався з гостем.

- І довго він відпрацьовував такий вид привітання? – з сильним акцентом, ламаною українською мовою запитав «Рамзес».

- Ви вже не гнівіться на нього. Молоде та зелене. Вічно щось наплутає.

«Рамзес» ще більше здивувався і з легкою образою в голосі промовив:

- Невже я схожий на китайця?

- Ні, звичайно, але… - і тут Сенсей сказав фразу якоюсь незвичайною мовою.

«Рамзес» розсміявся і додав щось у відповідь. Так, розмовляючи цією мелодійною, дуже приємною на слух мовою, вони пішли до окремого кабінету, призначеного для фізруків. Я звернула увагу, що хода у гостя була така ж, як і у Сенсея.

Тільки-но двері за ними захлопнулися, Стас не витримав і розсміявся, одразу ж отримавши удар від Женьки. Впавши з гуркотом на лавки, він хвилин п’ять так і не зміг піднятися, зайшовшись у нападі сміху. Може, вони з Женькою так би й реготали до кінця тренування, та старший семпай, котрий був відповідальний за дисципліну під час відсутності Сенсея, показав їм чималого кулака, і хлопці швидко зам’яли це діло і зайнялися роботою.

Мене страшенно розпирала цікавість, хто ж це за таємничий гість. Але мої спроби дізнатися у старших хлопців не увінчалися успіхом. Вони явно дали мені зрозуміти, що у справи Сенсея не втручаються.

Хвилин через тридцять, під кінець тренування, з кабінету вийшов «Рамзес» із Сенсеєм, щось дорогою з посмішкою підтверджуючи. Вони розсталися як давні, хороші приятелі, тепло потиснувши один одному руки. Після уходу таємничого гостя Сенсей з такою ж легкістю перейшов на українську і став пояснювати, мов нічого й не було, помічені помилки у хлопців. Настрій у нього явно став піднесений.

Вдома я записала, як завжди, все найцікавіше до свого щоденника. Візит цього незвичайного іноземця викликав безліч запитань. І я вирішала залишити розгадку цієї таємниці на невизначене «потім». Як любив повторювати сам Сенсей: «Немає на землі нічого таємного, що коли-небудь не зробилося б явним». З таким оптимістичним прогнозом на майбутнє я продовжила свою діяльність спостерігача.

На духовних заняттях ми відшліфовували старі медитації. Все було, як звичайно, хіба що тільки Микола Андрійович був відсутній майже весь тиждень. Це було на нього не схоже. Нарешті наш психолог з’явився у доброму здоров’ї та навіть піднесеному настрої. Він прийшов перед початком заняття, коли на галявині стояла наша розвесела компанія разом із Сенсеєм, Женькою і Стасом. Очі Миколи Андрійовича світилися надзвичайною радістю і захватом.

Швидко привітавшись з усіма, він почав збуджено розповідати, звертаючись до Сенсея:

- Ми нарешті завершили експеримент, все підтвердилося. Результати просто вражаючі… Ця техніка зміни стану свідомості, що ви давали, - це ж докорінно міняє всю картину світу, всі уявлення про наше існування… Та втім, все по порядку…

Наші хлопці здивовано дивилися на незвичну жваву поведінку Миколи Андрійовича. Сенсей уважно його слухав, покурюючи сигарету.

- …Я підібрав, на мій погляд, більш-менш підходящу кандидатуру. Лікувався у нас один мужик, алкоголік невиправний. Два класи освіти і те в інтернаті. Ріс по притулках. Він з післявоєнних сиріт. Армія, шахта й суцільний алкоголізм – от і все життя. Та коли я його ввів у змінений стан свідомості, він розказав таке, причому на якійсь давньоруській мові, що всі мої колеги, присутні на експерименті, були просто вражені його відповідями. Ми записали все на плівку і віднесли до знайомого професора, історика, крупного спеціаліста у цій галузі. Результат перевершив усі сподівання. Це здивувало навіть самого професора. Виявляється, цей алкоголік говорив мовою древлян. Як сказав нам професор, колись жили такі східнослов’янські племена. Наш підопічний розповідав приголомшуючі подробиці і побутові дрібниці сьомого віку, багато з яких не лише співпадали з відомостями, отриманими в результаті розкопок, але й були невідомі на сей день науці. Він також згадував про географічну місцевість, де нібито він жив, ріку Случ. А в кінці про якийсь свій серйозний конфлікт з людиною з племені дреговичів. Усе це з вражаючою точністю співпадає з наявними даними… Ви не уявляєте собі, який це грандіозний прорив у науці! Тільки для чистоти експерименту необхідно підтвердити ці відомості ще кілька разів. Необхідно науково обґрунтувати. Я тут підібрав ще одного кандидата…