Сутність та особливості підприємницької діяльності в туризмі

Термін "підприємництво" вперше ввів на початку XVIII ст. французький економіст Ришар Кантильон. Він розглядався як самостійна діяльність, спрямована на отримання доходу (прибутку) і пов'язана з господарським ризиком. Поняття "підприємництво" асоціюється з економічною активністю, спрямованою на здобуття вигоди, тобто із заповзятливою діловитістю у сфері бізнесу.

Сучасна економічна наука до факторів розвитку бізнесу відносить не тільки землю та її багатства, працю та капітал, а й підприємницькі здібності, що утворюють особливий ресурс - інтелект. Це дає підставу стверджувати: для підприємця в туристичному бізнесі головним ресурсом є не гроші, не знаряддя чи предмети праці, а його уміння господарювати (талант господарника), знання психології споживача туристичного продукту та суспільних потреб у туристичному бізнесі.

Підприємця варто відрізняти від менеджера. Підприємець виступає ініціативним і самостійним агентом ринку. Він діє на "свій страх і ризик", використовує власні ресурси і несе повну відповідальність за результати своєї діяльності.

Менеджери найчастіше є найманими працівниками, що виконують завдання, поставлені підприємцем. Менеджер у своїй діяльності ризикує власністю підприємця, хоча за договором може нести майнову відповідальність за свої дії. Підприємець може поєднувати в собі риси власника ресурсів (капіталу) і менеджера. Його часто порівнюють із гравцем в економіці, який не тільки пускає капітал у гру, а й добре знає правила гри, щоб у будь-який момент ними скористатися самостійно або разом зі своїми менеджерами.

Виникнення туристичного підприємництва пов'язане з переходом туризму на комерційну основу, тобто з появою організації платних подорожей різної спрямованості як основи ринкових відносин.

Бурхливий розвиток туризму в Україні на підприємницькій основі історично збігається з чумацтвом, яке дало поштовх до пізнання нових земель найперше з метою пошуку нових ринків збуту. Зміцнення торговельно-обмінних відносин між регіонами України, а також між Україною та іншими територіями викликало взаємний інтерес до культури, звичаїв, релігії, історичних пам'яток не тільки свого народу, а й народів інших країн.

Вважається, що чумацтво зіграло велику роль у формуванні в Україні сільської буржуазії і в розвитку підприємництва, у тому числі й туристичного. Стійкому розвиткові підприємництва сприяло також скасування кріпацтва і перехід до ринкових відносин.

Однак перешкодами на шляху розвитку підприємництва в Україні були світові війни та Велика Жовтнева соціалістична революція.

В часи радянської влади в колишньому СРСР підприємництво вважалося сугубо капіталістичною формою господарювання, неприйнятною для соціалізму. Та все ж навіть у пору централізованого управління, яке пригнічувало ініціативу на місцях, підприємництво існувало "інкогніто". Нині підприємництво позбулося клейма "непорядності", що сприяє зростанню його престижності як виду діяльності.

У чинному законодавстві України підприємництво розглядається як безпосередня самостійна систематична, на свій ризик діяльність, пов'язана з виробництвом продукції, виконанням робіт, наданням послуг з метою одержання прибутку, що здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб'єкти підприємницької діяльності в порядку, установленому законодавством.

З цього визначення видно, що до підприємництва відноситься й діяльність з надання послуг. Отже, надання туристичних послуг є об'єктом підприємницької діяльності всіх суб'єктів туристичної індустрії.

Статус підприємницької структури одержують фізичні та юридичні особи шляхом державної реєстрації у встановленому порядку.

Економічною передумовою існування підприємництва є приватна власність на засоби виробництва. Для розвитку підприємництва в туризмі неодмінною умовою виступає не тільки приватна власність, а й інші умови, зокрема:

- стабільність державної економічної й соціальної політики;
- пільговий податковий режим для соціальних видів туризму;
- розвинута інфраструктура підтримки підприємництва, починаючи з ліцензування і закінчуючи державними органами регулювання й контролю;
- гнучкий ринковий механізм участі туризму в глобалізаційних процесах і в інтеграції України в європейські та світові економічні структури.

Основні принципи підприємництва для всіх видів діяльності визначені в законодавстві України. Принципи підприємництва в туристичному бізнесі представлені на рис. 2.1.

Головна мета підприємництва в туризмі полягає в розробленні маршрутів, формуванні туристичних потоків за обраними маршрутами, у виробництві туристичних товарів і наданні туристичних послуг, комплектуванні туристичного продукту відповідно до попиту споживачів з вигодою (прибутком) для себе. Якщо діяльність не передбачає одержання прибутку, то вона не відноситься до підприємницької. Тому головна відмінність підприємця від інших агентів корисної для суспільства і людей діяльності пов'язана з обов'язковим одержанням зиску (прибутку). У такому розумінні термін "підприємництво" ототожнюється з поняттям "бізнес".

Рис. 2.1. Принципи підприємницької діяльності в туристичному бізнесі

Отже, підприємці в туризмі - це ділові люди, поведінка яких характеризується пошуком нового, кращого, прогресивного у світовому масштабі. Для них далекі риси самозаспокоєності, застою, самовдоволення та марнотратства.

У сучасних умовах до традиційних рис підприємця (діловитість, напористість, енергійність, винахідливість, схильність до ризику) додається освіченість, комунікативність, інтелект, почуття соціальної відповідальності, культура ділових відносин і т.п.

Бізнесмен-початківець у туризмі, як правило, поєднує функції менеджера і підприємця. Практика підтверджує: виживання і розвиток туристичних підприємств забезпечується саме таким поєднанням. Підприємства, що зуміли ввести підприємницький підхід до організації діяльності, стають лідерами і новаторами в туристичному бізнесі. Підприємництво для них стає стилем поведінки, політики та практики діяльності.

Учасниками відносин, пов'язаних з підприємництвом в туристичному бізнесі, є, з одного боку, юридичні та фізичні особи, які створюють туристичний продукт, надають туристичні послуги або здійснюють посередницьку діяльність щодо їх реалізації, а з іншого -громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, в інтересах яких здійснюється туристична діяльність.

Основними суб'єктами підприємницької діяльності у туризмі є туристичні оператори (туроператори), туристичні агенти (турагенти) та інші структури (дилери).

Туроператори - це юридичні особи (підприємства), створені згідно із законодавством України, основною діяльністю яких є організація туризму, формування туристичного продукту, його реалізація та посередницька діяльність із надання характерних і супутніх туристичних послуг мандрівникам. Важливу роль в економіко-технологічному механізмі туристичного бізнесу виконують турагенти, якими можуть бути як юридичні, так і фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності, які здійснюють посередницькі функції з реалізації туристичного продукту туроператорів або окремих послуг інших суб'єктів туристичного бізнесу.

Обов'язковою вимогою для всіх суб'єктів туристичної діяльності є отримання ліцензії на відповідний вид діяльності.

Сукупність підприємницьких структур з обслуговування туризму утворює туристичну інфраструктуру, яка являє собою комплекс юридичних і фізичних осіб економічної та соціальної сфер діяльності, що надають туристам послуги з тимчасового розміщення (проживання), харчування, перевезення, екскурсійного обслуговування, відпочинку, рекреації тощо. Розвиток масового туризму сприяв переходу його інфраструктури на індустріальну основу, внаслідок чого з'явилася індустрія туристичного бізнесу.

Економічний успіх підприємництва забезпечується інноваціями, точніше, інноваційним менеджментом. Це пояснюється тим, що інноваційна заповзятливість у туризмі забезпечує появу нових послуг (продукту), привабливих не тільки для туристів, а й для інвесторів.

Варто особливо підкреслити, що Україна має потребу в такому туризмі, в якому іноваційність, діловитість, ефективна комунікативність стали б нормою господарювання кожного суб'єкта туристичного бізнесу.

Серед функцій підприємництва в туризмі виділяються такі:

1) організація маркетингу і реклами з метою визначення місткості ринку вироблюваних і запроектованих до впровадження туристичних послуг;
2) упровадження інновацій у виробництво туристичних послуг і формування туристичного продукту (пакета послуг);
3) формування ефективної системи забезпечення туристичної діяльності необхідними ресурсами;
4) просування на ринок (збут) туристичного продукту.

Щоб виконувати ці функції, підприємництво в туризмі повинне грунтуватися на науково-технічній, організаційно-управлінській та виробничо-комерційній творчості.

Об'єктом підприємницької діяльності в туристичному бізнесі виступає виробництво туристичних послуг, формування та збут туристичного продукту. Схема формування та збуту (продажу) пакетів туристичних послуг, необхідних для задоволення потреб туристів під час подорожування, представлена на рис. 2.2.

Завершальним етапом економіко-технологічної системи туристичної діяльності, як видно зі схеми, є споживання туристичного продукту, тобто комплексу туристичних послуг, які включено до вартості обслуговування туру за певним маршрутом.

Загальновизнаними є особливості споживання як окремих туристичних послуг, так і в складі турпродукту, які визначають специфіку туристичної діяльності.

Перша особливість полягає в тому, що для споживання турпродукту в пакеті або окремих послуг турист повинен прибути в місце їхнього надання. Найчастіше процес споживання туристичних послуг, що містяться в турпродукті, відбувається в туристичних дестинаціях, у яких ці послуги надаються.

Слово "дестинація" походить від латинського і означає місце перебування. Цей термін набув широкого вжитку в кінці 90-х років минулого століття. Дестинація в туризмі розглядається як приваблива для туристів географічна територія. Для подорожі туриста - це місце призначення. Індустрія туризму в дестинаціях призначена для перевезення розселення (розміщення), організації харчування, відпочинку, рекреації, розваг, роздрібної реалізації товарів туристичного попиту та сувенірів.

Рис. 2.2. Схема формування та збуту туристичного продукту

Щоб якась територія називалася дестинацією, вона повинна відповідати ряду вимог:

1) виробляти певний набір послуг, необхідних для прийняття туристів за їх вимогами. До такого набору послуг відносяться:

- доставка (трансферт) до дестинації і назад;
- можливість ночівлі (наявність готелів, кемпінгів, дачних будиночків тощо) та харчування (ресторани, бари, кафе та ін.) з відповідним рівнем обслуговування;

2) мати цікаві для туриста пам'ятки культури, історії, релігії, природи та об'єкти розваг;
3) володіти інформаційними системами, необхідними для просування продукту на туристичному ринку (система комп'ютерного резервування та бронювання).

Дестинація в туризмі - це територія, на якій пропонується певний набір послуг, що відповідають попиту туриста на перевезення, ночівлю, харчування, відпочинок, розваги тощо.

Оскільки виробництво і споживання туристичних послуг відбувається на одному й тому самому місці, то виникає мультиплікативний ефект, який характеризується економічним зростанням дестинації у зв'язку зі споживанням турпродукту, пов'язаного з наданням транспортних послуг, житла, харчування, системи гостинності в цілому, створенням умов для лікування, розваг, освіти, отримання нових вражень тощо.

Друга особливість туристичного споживання пов'язана з ринковим середовищем туристичного бізнесу, яке має особливий, часто культово-інтелектуальний характер, хоча туристичний ринок включає і придбання уречевлених (матеріальних) предметів споживання, у тому числі товарів культової і культурологічної спрямованості, що відображають історичну, національну, соціологічну та іншу специфіку місця відвідування туристів. У цьому сенсі туристичне споживання і ринок туристичних послуг несуть у собі особливу культурологічну спрямованість, пізнавально-романтичний аспект, а туристична послуга має невловимий, нематеріальний характер, хоч і справляє глибоке емоційне враження. Прикладом може слугувати висока пізнавальна сила впливу розповіді екскурсовода.

Третя особливість туристичного споживання пов'язана з тим, що надання туристичних послуг обумовлене договором купівлі-продажу конкретного туру. За таким договором одна сторона (туроператор, турагент) за узгоджену плату зобов'язується забезпечити надання замовленого іншою стороною (туристом) комплексу туристичних послуг, тобто туристичного продукту. Договір на туристичне обслуговування укладається за загальними положеннями договору про надання послуг, якщо інше не передбачено законодавством України, у письмовій (електронній) формі. Він може укладатися шляхом видачі ваучера, який являє собою форму письмового договору на туристичне та екскурсійне обслуговування. В договорах обумовлюються строки надання та види туристичних послуг, їх загальна вартість, розмір фінансової відповідальності турагента (тур-оператора) або межі відповідальності суб'єкта туристичної діяльності за договором агентування, інші дані, обумовлені характером угоди. Ваучер є документом суворого обліку.

До початку надання туристичних послуг споживачеві за його вимогою надається вся інформація, яка його цікавить.

Четверта особливість споживання турпродукту (послуг) пов'язана із зовнішніми ефектами для туристичного ринку, які по-іншому називаються екстерналіями. Суть цих ефектів полягає в тому, що виробництво, формування, реалізація та споживання туристичних послуг утворюють зовнішні вигоди для туристичного бізнесу різного рівня і спрямованості. Однак зовнішні ефекти, що створюються туризмом, можуть бути позитивними й негативними. Позитивні ефекти - це доходи не туристичних суб'єктів підприємництва, пов'язані зі збільшенням реалізації товарів і послуг, що не входять до туристичного продукту; розвиток інфраструктури дестинації у зв'язку з туризмом; збільшення кількості робочих місць і скорочення безробіття; зростання державних доходів за рахунок одержуваних податків і мита від туристичної діяльності. До негативних впливів туризму відносяться: забруднення зовнішнього середовища, нанесення збитків живій природі і погіршення екології в цілому.

І, нарешті, важливою особливістю туристичного продукту є те, що багато його складових не можуть накопичуватись і зберігатися для наступного споживання. Це стосується, наприклад, непроданого місця в готелі, каюті на круїзному кораблі, автобусі, поїзді. Якщо продаж не відбувся, це означає, що туристична послуга пропала для її володаря. Ось чому застосовуються знижки або інші пільги при реалізації квитків в останні хвилини перед відправленням транспорту.

Оскільки туристична діяльність є нерозривною єдністю виробництва і споживання послуг, то туристичний бізнес виступає як поєднана в часі і просторі система виробництва і споживання послуг, необхідних для задоволення потреб туристів, а підприємництво в туризмі -це сукупність різних видів діяльності, що покликані задовольняти комплекс потреб туристів і забезпечувати отримання прибутку підприємцям. Отже, туристичне підприємництво передбачає діяльність з метою отримання прибутку від виробництва й реалізації продукту (окремих послуг), необхідного для задоволення потреб туристів.

Туристичну діяльність слід розглядати як товарно-грошові відносини між туристами, туристичними підприємствами, сферою гостинності та обслуговування в дестинаціях.

Зростаючий попит на туристичні послуги звичайної якості породив масовість їх виробництва, у результаті чого надання послуг і реалізацію товарів для туристів поставлено "на конвейєр". З'явилися різноманітні підприємницькі структури і суспільні інституції, що виготовляють різні компоненти для формування й реалізації турпродукту. Це викликало необхідність сертифікації та стандартизації у сфері туристичної діяльності, гармонізації вітчизняних стандартів, норм і правил з міжнародними стандартами, рекомендаціями, нормами та правилами, що стосуються вимог до об'єктів туристичних відвідувань, взаємодії туроператорів, раціонального використання обмежених туристичних ресурсів, якості туристичних послуг. Перелік туристичних послуг, що підлягають обов'язковій сертифікації, стосуються безпеки для життя та здоров'я людей, захисту їхнього майна та охорони довкілля. Порядок проведення сертифікації послуг у сфері туристичної діяльності визначаються Кабінетом Міністрів України.

Розглядаючи роль підприємництва як на рівні всієї сфери туристичної діяльності, так і окремої дестинації або суб'єкта туристичного бізнесу, слід зазначити, що воно виконує ряд функцій:

по-перше, виступає важливим фактором зміни структури туризму через механізм переливання капіталу з менш прибуткового бізнесу в більш прибутковий, оскільки спонукальним мотивом підприємництва є максимізація прибутку. Гонитва за максимальним прибутком виступає "живильним " середовищем для конкуренції;
по-друге, сприяє ефективному формуванню і використанню туристичних ресурсів, мінімізації витрат та економічних ризиків, пов'язаних з банкрутством;
по-третє, створює стимули для підвищення кваліфікації працівників туризму, що забезпечує наближення рівня обслуговування туристів до світових вимог.

У цілому підприємництво сприяє відновленню і розвиткові економіки туризму, створенню інноваційного середовища, відкриває шлях до перетворень, а тому стає рушійною силою розвитку економіки не тільки туризму, а й економіки всієї країни.

8. Характеристика збутових каналів.

Характеристика каналів збуту

Канал збуту - це шлях, по якому товари рухаються від виробників до споживачів. Він включає в себе всіх фізичних та юридичних осіб, пов'язаних з просуванням товарів і їх обміном.

Відносини між учасниками каналів збуту можуть будуватися як у усній угоді між виробниками і продавцем, так і на детальному письмовому контракті між ними.

Функції каналу збуту

• дослідна - збір інформації, необхідної для здійснення успішної реалізації продукту, насамперед, про споживачах;

• стимулююча - створення та поширення відомостей про товар, які активізують покупки;

• контактна - налагодження та підтримування зв'язків з реальними і потенційними покупцями;

• переговорна - проведення переговорів між виробниками і продавцями за погодження цін та інших умов продажу;

• організаційна - організація руху товару, тобто транспортування, складування і зберігання продуктів;

• фінансова - пошук і використання коштів для покриття витрат по функціонуванню каналу;

• ризикова - прийняття відповідальності за функціонування каналу.

Типи каналів збуту

1. Прямі канали пов'язані з переміщенням товарів і послуг від виробників до споживачів без використання незалежних посередників (канали нульового рівня).

Використовуються - при складному технологічному виробництві (виробник забезпечує монтаж)

• при виготовленні вузькоспеціалізованої продукції

•; при наявності конкретних заявок споживачів

Директ-маркетинг - представники відділу збуту підприємства регулярно відвідують своїх клієнтів

Телефон-маркетинг (телемаркетинг) - реалізація товарів і послуг по телефону або через Інтернет-магазин.

2. Непрямі канали пов'язані з переміщенням товарів і послуг від виробника до незалежного учасника руху товарів, а потім до споживача.

До послуг посередників вдаються підприємства, які згодні відмовитися від багатьох збутових функцій і додаткових витрат заради збільшення своїх ринків і обсягів збуту.

Переваги - збільшуються ринки та обсяги продажів

Недоліки - знижується контроль за збутом; послаблюється контакт зі споживачем.

Використання - при територіально роз'єднаних ринках, при більших витратах на утримання складів.

Порівняльна характеристика каналів збуту

Характеристика Прямі Непрямі

Оптові фірми Збутові агенти

Обсяг збуту Невеликий Великий Середній

Контакти з виробником Дуже тісні Незначні Малі

Витрати збуту Високі Середні Низькі

Політика цін Гнучка Досить гнучка Недостатньо гнучка

Знання предмета збуту Відмінні Задовільні Гарні

Зона дії Вузька Широка, по всьому ринку Вузька, але кілька агентів можуть охопити весь ринок

Право власності на товар У виробника У посередника У посередника

Показники:

Рівень каналу - будь-який посередник, що виконує роботу з пересування товарів.

Довжина (протяжність) каналу - число проміжних ланок.

Ширина каналу - кількість учасників у кожній ланці каналу реалізації.

1. Канал нульового рівня

ВИРОБНИК? СПОЖИВАЧ

Канал нульового рівня вигідний якщо:

• потрібно безпосередній контакт між покупцем і продавцям

• всі споживачі розташовані на невеликій території, близько до торгових точок

• всі торгові точки мають свої склади

• кількість споживачів невелика

Три основних способи прямого продажу - торгівля на рознос, посилкової торгівля і торгівля через що належать виробнику магазини. Комівояжери фірми «Мері Кей» продають домогосподаркам косметику методом торгівлі на рознос. Фірма «Франклін Мінт» продає предмети колекціонування методом посилкової торгівлі, а фірма «Зінгер» продає свої швейні машини через власні магазини.

2. Канал першого рівня:

ВИРОБНИК?РОЗНІЧНИЙ ТОРГОВЕЦ?ПОТРЕБІТЕЛЬ

Однорівневий канал вигідний:

• ринок погано вивчений

• кількість сегментів невелика

• широкий асортимент продукції

• незначний обсяг сервісного обслуговування

3. Канал другого рівня:

ПРОІЗВОДІТЕЛЬ?ОПТОВИЙ Торговець?РОЗНІЧНИЙ Торговець?ПОТРЕБІТЕЛЬ

Дворівневий канал вигідний, якщо:

• ринок розташований на великій території

• поставка товарів здійснюється терміновими партіями

• різниця між продажною ціною і собівартістю достатня для організації розгалуженої збутової мережі

• споживачі великі

4. Канал третього рівня:

ПРОІЗВОДІТЕЛЬ?ОПТОВИЙ ТОРГОВЕЦ?МЕЛКООПТОВИЙ Торговець?РОЗНІЧНИЙ ТОРГОВЕЦ?ПОТРЕБІТЕЛЬ

Фактори, що впливають на вибір каналів збуту

1. Споживачі. Від їх бажань залежить:

• характер продажу (на лотку, в магазині і т.д.);

• характер оплати (готівка, чеки тощо);

• перевагу тих чи інших товарних марок і упаковок.

2. Товари. Швидкопсувні товари вимагають коротких каналів, одяг і взуття - широких, товари виробничого призначення - коротких, пов'язаних з роботою на замовлення і т.п.

9. Ефективність використання трудових ресурсів туристичної галузі та їх оцінка.
10. Обов’язки та завдання менеджера з персоналу.

. Загальна характеристика професії
Спеціаліст з кадрової роботи.

2. Посадові обов’язки
В епоху розвиненого соціалізму менеджерів з персоналу називали просто кадровиками. Зазвичай їх функції зводилися до заповнення трудових книжок і відправки людей на відпочинок. Робота не складна і особливих зусиль не вимагала. Але часи змінилися, а з ними і вимоги. Зараз в обов’язки HR-ника входить розробка і підтримка корпоративного стилю компанії, підбір кандидатів на вакантні місця, створення системи заохочення і покарання працівників підприємства. Адже найголовніше - це результат, а щоб були результати, потрібна серйозна мотивація. Як її досягти, менеджер з персоналу вирішує сам, виходячи зі своїх міркувань про ефективність цих методів і ситуації, що склалася в колективі. Треба сформулювати цілі і місію організації, довести їх до співробітників, проводити заходи, які посприяють зміцненню внутрішнього духу компанії, відкрити перед кожним працівником його перспективи на посаді. Менеджеру з персоналу повинно бути добре з людьми, а людям - з ним. Спілкування має бути легким, оскільки по роду занять розмовляти доведеться багато. Співробітників потрібно вміти вислухати, цінувати особливості їхньої поведінки, зуміти спрогнозувати професійну успішність, інколи допомогти хорошою порадою. В той же час ці фахівці мають бути хорошими управлінцями. Для того, щоб впоратися з поставленими перед ними завданнями, від менеджерів з персоналу потрібна жорсткість і авторитетність.

3. Кваліфікаційні вимоги
Прийнято вважати, що менеджер з персоналу повинен мати психологічну освіту. Але це не завжди виправдано: психологія як наука має опосередковане відношення до функцій, якими наділений такий фахівець. Освіта може бути будь-якою, але обов'язково – системною і глибокою. Особлива увага приділяється і таким моральним якостям, як організованість, практичність, комунікабельність, вміння зрозуміти інших.

Вважається, що здійснення обов'язків менеджера з персоналу неможливе без фундаментальної психологічної освіти. Інший варіант – людина з великим діловим і життєвим досвідом. Ідеал, зрозуміло, в поєднанні цих умов. У невеликій компанії менеджер з персоналу виконує всі функції кадровика і безпосередньо здійснює підбір персоналу. В починаючій фірмі або тій, що розширюється, менеджер з персоналу оцінюється, в першу чергу, по ефективності роботи відібраних ним людей. У обов'язки кадровика входить визначення і реалізація системи відбору персоналу. Така система, в свою чергу, визначається кадровою стратегією фірми. Під цим терміном розуміється декілька досить простих варіантів: фірма може створюватися на рік-два, щоб витягнути максимальний прибуток і зникнути або працювати на перспективу; персонал може «вирощуватися» безпосередньо на фірмі або «перекуповуватися» на фірмах, що мають більший досвід діяльності.

В багатьох фірмах, на жаль, діє система, при якій перспективний співробітник без досвіду роботи береться на мінімальну зарплату і, в міру того, як переростає якийсь професійний рівень, звільняється. Таким чином, в компанії, що існує, наприклад, п'ять років, немає жодного співробітника, що пропрацював більше року.

В невеликих компаніях менеджер з персоналу часто самостійно або ж за допомогою 1–2 помічників здійснює весь комплекс посадових обов'язків (підбір і найм персоналу, навчання і розвиток персоналу, розрахунок зарплат і визначення системи компенсацій, ведення кадрового діловодства тощо).

Функції менеджера з персоналу зазвичай варіюються залежно від розмірів компанії, політики керівництва відносно персоналу, корпоративної культури компанії і розмірів самого відділу роботи з персоналом. Приводимо опис стандартних функціональних завдань, що стоять перед менеджером з персоналу:

1.
Кадрове діловодство.
Документальне оформлення і облік контактів, призначень, звільнень, переміщень.
Облік і ведення особистих справ, оформлення трудових книжок.
Розробка, оформлення і облік договорів підряду з особами нештатного складу. Формування і ведення звідного табеля обліку робочого часу.
Підготовка матеріалів з персоніфікованого обліку для Пенсійного фонду.
Оформлення договорів про матеріальну відповідальність.
Оформлення і облік відряджень.
Ведення кадрової бази даних.
Формування штатного розкладу.

2.
Підбір персоналу
Укладення договорів з рекрутинговими компаніями, згідно із запитами підрозділів компанії.
Проведення співбесід і тестування кандидатів, що претендують на роботу в компанії.
Видача висновків професійної придатності.
Планування найму співробітників.

3.
Організація навчання і перепідготовки співробітників компанії.
Організація корпоративних тренінгів.
Залучення сторонніх організацій, що здійснюють навчання персоналу. З'ясування потреби в проведенні того чи іншого типа навчання.
У разі потреби сприяння у навчанні співробітників за кордоном і обговорення даного питання з вищестоящою посадовою особою.
Допомога у виборі стороннього учбового закладу і організації навчання співробітників.

4.
Нарахування заробітних плат і розробка компенсаційних схем.
Проведення аналізу ринку праці, систем компенсацій і бонусів.
Здійснення контролю і прийняття рішень з нарахування, змін, скорочення окладів співробітників.
Розробка схем додаткових виплат, бонусів.
Розробка методів нематеріальної мотивації співробітників.
Розробка критеріїв оцінки якості виконання співробітниками їх функціональних завдань.
Організація проведення атестацій співробітників.
Координація кар'єрних просувань і нових призначень всередині компанії.

5.
Оптимізація організаційної структури компанії
Розробка оптимальної організаційної схеми.
Проведення реструктуризації компанії відносно кадрів.
Переміщення співробітників всередині структурних підрозділів компанії.
Ротація персоналу.

6.
Формування кадрової політики компанії.
Участь в формуванні корпоративної культури компанії.
Розробка місії компанії відносно кадрів.

При вирішенні кадрових питань компанія може спиратися як на власний відділ кадрів, так і на послуги незалежних консультантів, тренінгових компаній тощо. Послуги останніх (консультації і проведення навчальних програм) коштують досить дорого. Їх переваги полягають в незалежності від керівництва компанії, ширшому погляді на круг проблем, що стоять перед компанією. На Заході звернення до послуг подібних консультантів вважається ефективнішим, ніж утримання в штаті фірми власного фахівця з кадрової роботи.

В багатьох випадках неодмінною умовою прийому на роботу менеджера з персоналу ставиться знання ним КЗпП і кадрового діловодства. Насправді, дуже небагато психологів володіють даними предметами. В дуже великому числі комерційних організацій кадрове діловодство практично не ведеться або їм займається людина, яка називається інспектором відділу кадрів.

Само собою, персональник повинен пам’ятати дати днів народжень, весіль, прийняття на роботу та інших подібних подій.

Перспективи посадового зростання менеджера з персоналу залежать перш за все від самої організації, де він працює. Якщо організація невелика, але динамічно розвивається, і менеджер з персоналу є єдиним представником відділу кадрів, то наступною його посадою може бути посада начальника відділу кадрів. В крупних компаніях, з чисельністю персоналу більше 200 чоловік, за наявності начальника відділу кадрів, кар'єрне зростання менеджера з персоналу може бути вельми трудним. Виключенням може бути лише та ситуація, коли менеджеру з персоналу належить розвивати новий напрямок, наприклад, роботу з персоналом, навчання і т. д.

Зарплата менеджерів з персоналу може серйозно варіюватися, залежно від багатьох чинників, серед яких: напрям діяльності підприємства, чисельність персоналу, коло обов'язків на цій посаді тощо.
11. Прямий маркетинг туристичного агента.
12. Теорії мотивації.

Психолог Хельмут Шельц, відштовхуючись від предмета аналізу, класифікував всі існуючі теорії мотивації на три напрямки. Давайте розглянемо кожне з напрямів і теорії, які до нього увійшли.

1. Теорії, в основі яких лежить специфічна картина працівника.
У цю групу включені теорії, які орієнтуються на певний образ працівника, його мотиви, потреби, уподобання. Наприклад:

Теорія «XY»
Автор теорії «XY», Джеймс Макгрегор стверджує, що існує два підходи, які використовуються для управління підлеглими.
Підхід «X» - люди потребують постійному контролі і примусі до дії. Якщо перефразувати відому приказку, то у них замість батога і пряника є суто батіг. Підхід «Y» полягає в широкій участі працівників у процесі прийняття рішень, кожен співробітник має велику свободу дій, але разом з тим наділений відповідальністю і правом ризикувати.

Теорія «Z»
Нову координату в теорію МакГрегора додав Вільям Оучі. Згідно з його думку, потрібно прагнути до повного включення працівника в робочий процес компанії, дбати про його родину та близьких. Таким чином, працівник стає невід'ємною частиною компанії. До речі цю теорію активно використовують, як основу мотиваційної політики, японські і частина корейських компаній.


2. Внутрішньоособистісні теорії
Теорії цієї групи побудовані на аналізі структури потреб і мотивів особистості і їх прояв. Іншими словами, теорії більше прив'язані до психології людини як особистості. Наприклад:

Ієрархія потреб А. Маслоу
Всі людські потреби розташовуються у вигляді ієрархії, тобто кожної нової потреби передує задоволення попередньої, більш значущою для людини. Серед основних потреб Маслоу виділив фізіологічні потреби, потреба в любові, потреба в безпеці і т.д. (Більш докладно про піраміду Маслоу читайте в статті «Що таке мотивація»).

Теорія потреб Альдерфера
К. Альдерфер кілька переробив теорію свого попередника Маслоу, запропонувавши виділити три основні групи потреб: екзистенціальні, соціальні і потреби розвитку. Відповідно до його теорії, у людини немає ієрархічної будови потреб, на пріоритетність тієї чи іншої групи потреб можуть впливати різні зовнішні і внутрішні фактори.

Теорія двох факторів
Професор Херцберг розробив двухфакторную теорію мотивації - так звані гігієнічні фактори і власне мотиватори людини. Під гігієною він має на увазі умови роботи, зарплату та інші чинники, що створюють моральне задоволення. Мотиватори - це сама робота, яка дає визнання, реалізацію своїх бажань та ідей.


3. Процесуальні теорії
Процесуальні теорії виходять за рамки окремого працівника і вивчають вплив на мотивацію різних факторів середовища (зовнішні фактори). Наприклад:

Теорія справедливості
Теорія справедливості С. Адамса передбачає, що, оцінюючи винагороду за результати праці, співробітники прагнуть до соціальної рівності. Наприклад, якщо працівник вважає, що йому в порівнянні з іншими недоплачують, він може зажадати підвищення зарплати, знизити ефективність роботи або звільнитися.

Теорія очікування
Згідно теорії очікувань Віктора Врума, наявність потреби не є єдиною необхідною умовою для мотивації. Людина також повинен сподіватися (чекати), що обраний ним тип поведінки дійсно приведе до наміченої мети.
Очікування відповідно до цієї моделі можна розцінювати як оцінку ймовірності події. При аналізі мотивації розглядається взаємозв'язок трьох елементів: витрати - результати - винагорода.