Крапку в кінці заголовка не ставлять!.

Нумерація:
Арабськими цифрами у правому верхньому куті без знака №.
Першою сторінкою є титульна, яка не нумерується.

Якщо в роботі є таблиці, кожна з них повинна мати свою назву. Слово "Таблиця" друкується з великої літери справа. Якщо у розділі одна таблиця, вона не нумерується, якщо ж їх кілька, то пишеться "Таблиця 1.1", "Таблиця 1.2", де перша цифра вказує на номер розділу, а друга – таблиці.

Назва таблиці друкується посередині рядка малими буквами (перша – велика).

32) Згідно легістського підходу, під правом розуміють продукт держави (його влади, волі, розсуду, свавілля), право – наказ (примусове правило, норма, акт) офіційної (державної) влади, і тільки це є право. Право зводиться до примусово-владних наказів, тобто закону – до того, що офіційно наділене в даний час і в даному місці законною (владно-примусовою) силою.

Для юридичного типу праворозуміння характерна та чи інша версія розмежування права і закону (позитивного права). При цьому під правом (в тій чи іншій формі) мають на увазі дещо об’єктивне, що не залежить від волі, розсуду чи свавілля законовстановлюючої (державної) влади, тобто певне, відмінне від інших соціальне явище (особливий соціальний регулятор і т.ін.) зі своєю об’єктивною природою та специфікою, своєю сутністю, відмінними принципами і т.ін. Також в межах юридичного типу праворозуміння зазначені науковці виділяють два підходи: 1) природно-правовий підхід, що виходить з визнання природного права, що протистоїть праву позитивному; 2) лібертарно-юридичний підхід, який виходить з розмежування права і закону (позитивного права) і під правом має на увазі не природне право, а буття і нормативне вираження (конкретизацію) принципу формальної рівності (як сутності і відмінного принципу права).

1. Природно-правовий тип праворозуміння (юснатуралізм) – один з найдавніших варіантів праворозуміння. Природне право трактується як постійне та незмінне, що подібне досконалим законам природи, таке ж довершене і розумне. Виникнення природно-правової ідеології обумовлене соціокультурними чинниками буття аграрного суспільства. На питання виникнення природного права надавались різні відповіді. Починаючи з античності, природне право уподібнювалося розумним законам природи яким підкоряється усе живе (такі природні закони що примушують людей захищати свою безпеку і своє майно, вступати до шлюбу, мати дітей та турбуватися про них і т.д. фактично природне право ототожнюється з природною закономірністю, такою як, наприклад, народження і подальша смерть). В середньовіччі природне право отримало теологічне (божественне) обґрунтування (його трактували як волю Бога, яка знаходить відображення в людському розумі та Святому Писанні). Найбільш логічного завершення теорія природного права отримала під час буржуазних революцій в XVII-XVIII ст.ст. коли представники юснатуралізму (Г. Гроцій, Т. Гоббс, Ж.-Ж. Руссо, О. Конт, О. Радищев та інші) пов’язали природне право з правами і свободами людини, які безпосередньо випливали з природи самої людини. І вже під кінець Новітнього часу природне право починають розглядати як певний правовий ідеал (сукупність моральних вимог до права) на який необхідно рівнятись позитивному (державою встановленому) праву.

Соціологічний тип праворозуміння. Цей тип праворозуміння починає формуватись у другій половині XIX ст. Основні представники – Є. Ерліх, Г. Гурвич, Р. Паунд, Е. Дюркгейм. Для соціологічного праворозуміння характерне прагнення зрозуміти право як соціальне явище, що відображає закономірні умови соціального буття і яке відносно незалежне від держави.

Право, з позицій такого підходу, виникає безпосередньо в суспільстві, в окремих правовідносинах. Соціологічна теорія визначає кілька етапів виникнення та існування права: перший етап –«живе право», що існує у правилах самого життя і виявляється як «внутрішній порядок людських союзів»; другий –формування «права юристів», що міститься у судових рішеннях; третій –виникнення та функціонування офіційного права, що його формулюють офіційні органи в законах та інших актах.

Для соціологічного підходу право є не просто нормативне встановлення, наказ, а те, що реально визначає поведінку суб’єктів, їх права і обов’язки та втілюється в правових відносинах. Правові відносини передують правовій нормі. Право розглядається не як система абстрактних і формальних норм, а як «живий» порядок, як система фактичних правовідносин. Право –це частина життя, яка змінюється разом із навколишньою дійсністю, тому право може існувати поза буквою закону. Прихильники цієї теорії закликають до гнучкості права і виступають проти чіткості правової термінології та юридичних конструкцій. Пов’язаність суддів та інших суб'єктів правозастосування твердими і чіткими нормами права вони називають кайданами, а «поступливість» і «м’якість» права –благодіянням для суспільства.

Інтегративний підхід до праворозуміння (Д. Холл) полягає у спробі інтегрувати окремі концепції природного права, позитивізму і нормативізму теорії соціологічної юриспруденції, створивши нову школу права, яка б відповідала сучасним вимогам. Згідно з інтегративним підходом до розуміння права всі його ознаки є істотними і необхідними. Інтегративне визначення права дається авторами як сукупність визнаних у даному суспільстві і забезпечених офіційним захистом нормативів рівності і справедливості, які регулюють конкуренцію і злагоду різної волі у їх взаємовідносинах одне з одним.

33) За джерелами формування та гли­биною відображення правової дійс­ності у загальнотеоретичній правовій літературі, як відомо, традиційно вио­кремлюються три рівні правосвідо­мості: буденний (повсякденний, побу­товий), професійний (практичний) і науковий (теоретичний). За аналогією з цими рівнями можна, очевидно, вио­кремити відповідні рівні розуміння права.

Буденний (буденно-емпіричний) рівень праворозуміння — це образ пра­ва, який відображається в буденній суспільній правосвідомості та харак­теризує ставлення суспільства до пра­ва, його правобачення і правовідчуття. Він формується переважно під впли­вом почуттєво-наочного сприйняття права і, як правило, не завершується виробленням більш-менш чіткого по­няття про нього. Цей рівень праворо­зуміння притаманний здебільшого людям, які не мають спеціальних юри­дичних знань, проте у своєму повсяк­денному житті як самі стикаються з правом, так і спостерігають за право­вими діями (актами), що здійснюють­ся іншими людьми. Це так зване неюридичне сприйняття права, яке часто не має чіткої віддиференційованості від моральних устоїв суспільства. Во­но засноване на набутому досвіді й уявленнях про правове відповідно до ціннісних координат певного суспіль­ства і відповідної епохи. Саме на бу­денному рівні праворозуміння най­більш чітко проявляються його національні та цивілізаційні особли­вості, належність до певної культурно-історичної спільноти. Свій зовнішній вияв буденний рівень праворозуміння знаходить у ставленні до права і пра­вових явищ, визначенні їх місця в ієрархії цінностей, повазі чи навпаки неповазі до права, у певних традиціях, відповідних сюжетах національної міфології, народних приказках і при­слів´ях, нарешті, в особливостях національного правового менталітету, зокрема правового мислення.

85) Вимоги до змісту наукової роботи

3.1. Титульний аркуш містить: назву міністерства, територіального відділення МАН, а також відомості про базовий науковий навчальний заклад (школа, позашкільний заклад), у якому виконано наукову роботу; прізвище, ім’я, по батькові автора; його звання (кандидат у члени МАН, дійсний член МАН); назву наукової роботи; науковий ступінь; прізвище, ім’я, по батькові наукового керівника (або консультанта); назву села, міста (області); рік подання на конкурс.

3.2. Зміст.

Зміст — це друга після титульного аркуша сторінка, на якій визначено структуру (план) наукової роботи з назвами розділів, підрозділів та номерів початкових сторінок.

3.3. Перелік умовних позначень, символів, одиниць, скорочень і термінів (за потреби). У випадку використання у науковій роботі специфічної термінології або маловідомих скорочень, нових символів після другої сторінки (змісту) необхідно записати їх перелік на окремій сторінці. Перелік слід друкувати двома стовпчиками за абеткою: ліворуч, у першому стовпчику — скорочення, праворуч — розшифрування.

3.4. Вступ.

У вступі необхідно розкрити актуальне значення теми (проблеми) та стан її вивчення.

Після визначення актуальності проблеми наукової роботи формулюють мету й завдання дослідження, обґрунтовують важливість його проведення. Не слід формулювати мету як «Досягнення...», «Вивчення...», тому що ці слова свідчать про засіб досягнення мети, а не саму мету.

Обґрунтовуючи наукову новизну отриманих результатів, необхідно аналітично довести їх відмінність від тих результатів, що були відомі раніше.

У вступі потрібно зазначити практичне або теоретичне значення наукової роботи, особливо для розвитку (пізнання) відповідних галузей науки, техніки, виробництва, культури в окремому регіоні зокрема або в Україні взагалі.

Повідомити про те, на яких науково-практичних конкурсах, інших заходах оприлюднені результати досліджень (апробація результатів).

Якщо за результатами наукового дослідження були публікації в учнівській пресі, різних регіональних виданнях, то обов’язково зазначити їх кількість.

3.5. Основна частина.

Основна чистина наукової роботи складається з розділів, а також із підрозділів, пунктів, підпунктів. Кожний розділ починають із нового рядка.

34) Аналіз наукової та навчальної літератури дає можли­вість виділити такі основні підходи до сучасного право­розуміння: нормативний, соціологічнийіприродно-право­вий.

Обґрунтування – послідовність міркувань, які приводять до неспростовних висновків.

28) Тому можна сказати, що сутність природно-правового мислення виявляється у філософській, насамперед моральній, критиці права і держави. У процесі цієї критики відбувається порівняння правових і державних відносин на відповідність їх сутності та смислу. Таким чином, ця критика спрямована на легітимацію й обмеження права і держави.

Внаслідок закладеної у ньому критичної установки природно-правовий спосіб мислення здобуває особливу соціальну значимість у перехідні періоди розвитку суспільства, що характеризується загостренням суперечностей між ідеалом і дійсністю, новими прогресивними прагненнями і старим позитивним правом, чи, іншими словами, досвідом переживання несправедливості. Тому найбільш активно і плідно природно-правові концепції розвиваються у періоди реформ і змін. Саме ця обставина пояснює розквіт природного права в Західній Європі в епоху Ренесансу і відродження природного права у Росії на рубежі XIX—XX ст., у Німеччині після другої світової війни та у посттоталітарних державах у наш час.
29) Правовий позитивізм. Основними відмінними рисами правового позитивізму як філософського способу осмислення права є:

1. Ототожнення права і позитивного права, чи правопорядку, що розуміється як система встановлених норм і історично сформованих інститутів. Тому об'єктом такого осмислення виступають винятково феномени позитивного права: правові інститути, юридичні норми, виражені в законах і т.д. Будь-які ж феномени надпозитивного плану не визнаються правовим позитивізмом у якості правових і відкидаються.

2. Тенденція до абсолютизації державного суверенітету, ототожнення права з наказами держави. «Усяке право є команда, наказ», – таке кредо правового позитивізму, сформульоване одним з його засновників Джоном Остіном.

3. Прагнення дати ціннісно-нейтральне поняття права, згідно з яким діючі норми встановлюються законодавцем відповідно до фактичного критерію. Ці уявлення протиставляються традиції природного права, що розглядає право в поняттях справедливості і загального блага.

Юридичний позитивізм заперечує можливість пізнання сутності права. Його метод є: а) «емпіричним», тобто обмежується в пізнанні права вивченням зовнішніх ознак, доступних для безпосереднього спостереження і сприйняття і відносить пізнання сутності правових явищ і їх ціннісного змісту (недоступних для безпосереднього споглядання) до предмету філософських спекуляцій і «ідеології»; б) «дескриптивним», тобто описує зміст права, розглядаючи його таким, і тільки таким, яким воно є; в) «аналітичним», тобто суть його складається в логічному і лінгвістичному аналізі юридичних понять, а ширше — текстів, на основі сприйняття права в законі як «даного»¹. Аналітичний метод являє собою удосконалення традиційного формально-догматичного методу, а в цілому юридичний позитивізм являє собою теоретичне обґрунтування такого методу.

у праві -одна з бурж. теорій права, що базується на філософії позитивізму і неокантіанства. В Європі був особливо поширений в період між 1-ю і 2-ю світовими війнами. Засновник Н.— австр. юрист Г. Кельзен та його послідовники А. Меркль, Й. Кунц, А. Фердросс та ін. розглядають право як замкнуту систему норм, джерело яких міститься у межах цієї системи, що існує незалежно від соціальної реальності, екон. і політ. умов. Назвавши цю доктрину "чистою теорією права", їїприхильники, на відміну від марксизму-ленінізму, розглядають норми права поза простором і часом, розривають форму і зміст права, ігнорують класову оцінку діючого права. Звідси провідна теза Н.: "право може бути зумовлене тільки правом, сила права — у ньому самому". Заг. джерелом норм права виступає невизначена "основна" норма, яка проголошується передумовою всього бурж. правопорядку, в т. ч. конституції. Створення всіх ін. юрид. норм прихильники Н. покладають як на законодавця, гак і на особу, яка застосовує право. Н. у праві використовується для обгрунтування порушення режиму бурж. законності. Нині Н. у праві особливо поширений у країнах Лат. Америки.

21) Порядок створення, реорганізації, ліквідації, ліцензування, атестації та акредитації вищого закладу юридичної освіти, а також здійснення державного контролю за якістю підготовки випускників встановлює Кабінет Міністрів України.

Документи про вищу юридичну освіту, перепідготовку і підвищення кваліфікації, які видаються акредитованими вищими закладами юридичної освіти, визнані державою і дійсні на всій території України.

У своїй діяльності вищі заклади юридичної освіти керуються Конституцією України, законами України, постановами Верховної Ради України, указами і розпорядженнями Президента України, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України, нормативними актами Міністерства освіти, інших міністерств і відомств України та Статутом вищого закладу освіти, який приймається на загальних зборах (конференції) трудового колективу, затверджується у встановленому порядку."

Вищі заклади, незалежно від їх статусу, мають право на добровільних засадах об'єднуватися в комплекси та інші типи об'єднань у встановленому порядку.

19) Об’єктивні тенденції наукового співробітництва виявляються в різних формах: на двосторонній та багатосторонній основі. Проводяться численні міжнародні конгреси, семінари, симпозіуми з проблем фундаментальної та прикладної науки, здійснюються спільгі розробки вчених та організацій.

Генеральна Асамблея ООН в резолюції 51/63 1996 року “ДОсягнення наки та техніки та їх взаємодія на міжнародну безпеку” рекомендувала державам-членам ООН дослідити шляхи та способи подальшого розвитку міжнародно-правових норм, що торкаються передачи високих технологій з військовим застосуванням. Створюється база даних про відповідні науково-дослідні організації з метою підвищення рівня міжнародного наукового співробітництва та партнерства.

З травня 1993 р. виконується програма науки та техніки з метою розвитку та розробляються рекомендації по реалізації Віденської програми дій. У ПРООН відділ науки та приватного сектора здійснює проекти в науково-технічних галузях.

Згідно з рекомендаціями Віденської конференції Генеральна Асамблея ООН встановила Міжурядовий комітет з науки та техніки та утворила Центр з науки і техніки. В 1981 р. ООН прийняла міри щодо створення Системи фінансування науки та техніки для розвитку.

Нарегіональному рівні під патронатом ООН проводяться міжнародні конференції з окремих науково-технічних питань – по народонаселенню в Делі 1974 р., по водним ресурсам в 1977 р. в Аргентині, новим джерелам енергії 1981р. в Найробі та ін. На конференції по народонаселенню був створений Центр ООН по населенним пунктам, на конференції по водним ресурсам розроблено план дій щодо координації використання водних ресурсів.

Здійснення комплексних програм наукових досліджень проводиться спеціалізованими установами ООН та ін. Міжнародними організаціями. Наприклад, “Людина та біосфера” в рамках Міжнародного гідрологічного року в ЮНЕСКО, “Програма оцінки світових рибних ресурсів” ФАО і ООН, ряд програм по вивченню клімата Всесвітньої метеорологічної організації, “Програма Чорнобиль” МАГАТЕ і ООН та ін.

Щодо СНД, то для координації взаємодії 15 травня 1992 р. на основі Угоди про міждержавне науково-технічне співробітництво було створено Міждержавний науково-технічну раду, яка складається з уповноважених представників держав. Рада виконує такі функції: узгодження пропозицій по напрямках міжнародного науково-технічного співробітництва; вибір форм спільної діяльності; надання документів по співпраці; прийняття рішень про формування робочих органів Ради. Місцеперебуванням робочих органів Ради є місто Київ.

В 1995 р. держави учасники СНД уклали Угоду про створення спільного науково-технологічного простору, що оснований на формуванні технопарків, і зон технологічної кооперації та передачі новітніх технологій.

20) Науково-дослідна робота студентів - один із важливих засобів підвищення якості підготовки та виховання спеціалістів з вищою освітою, які здатні творчо використовувати в практичній діяльності новітні

досягнення науково-технічного прогресу.

Сучасне поняття науково-дослідної роботи студентів включає в себе два взаємопов´язаних елементи:

а) ознайомлення студентів з елементами дослідної праці, привиття їм навичок цієї праці;

б) власне наукові дослідження, які здійснюються студентами під керівництвом професорсько-викладацького складу вузів.

Науково-дослідна робота студентів являє собою комплекс форм та методів формування у майбутніх спеціалістів творчого мислення, засвоєння теоретичних знань, набуття навичок дослідника. Лише у "живій" науково-дослідній роботі можна оволодіти методами та технікою дослідження, розвинути в собі почуття нового, привчитись до самоосвіти. Науково-технічна творчість дозволяє студентам бачити прикладне значення науково-дослідної роботи та взаємозв´язок дисциплін, що підвищують рівень її успішності, творчу та наукову активність. Водночас, розвиток наукових досліджень у вузах безпосередньо впливає на якість навчального процесу: вони змінюють вимоги до рівня знань студентів, структуру процесу навчання, підвищують ступінь підготовленості майбутніх спеціалістів, їхній практичний творчий світогляд.

Розвиток та використання творчого потенціалу студентів для підвищення ефективності різних аспектів господарської діяльності ставить перед науково-дослідною роботою студентів певні завдання, головні з яких наступні:

-вивчення методології дослідження та використання її для поглибленого та творчого засвоєння навчального матеріалу, а також в майбутній практичній діяльності;

- ознайомлення студентів з основними напрямками НТП в економіці, впровадження досягнень НТП в практику;

- ознайомлення студентів з методами планування і організацією науково-дослідної роботи;

-вивчення методики та засобів самостійного вирішення наукових проблем по обраній спеціальності;

-набуття творчих трудових навичок у використанні наукових методів при вирішенні виробничих завдань.

15) У своїй єдності саме вони складають правовий статус індивіда, який, у свою чергу, відображає особливості соціальної структури суспільства, рівень демократії та стан законності. Правовий статус як юридична категорія не лише визначає стандарти можливої та необхідної поведінки, що забезпечують нормальну життєдіяльність соціального середовища, а й характеризують реальну взаємодію держави та особи. Права особи у структурі правового статусу — це формально визначені та юридично гарантовані можливості користуватися соціальними благами і реалізовувати суб'єктивні інтереси. Це — частина об'єктивного права, що визначає його належність певній особі. Іншими словами, це ті юридичні можливості певної людини, що є похідними від загальних абстрактних правил, закріплених законодавчо.

Свободи особи — нормативно закріплені можливості, що мають певні особливості у порівнянні з правом. Надаючи свободи, держава робить акцент на значенні людини у певних сферах суспільної діяльності. Це виявляється у самостійному виборі суб'єктом способу життя, діяльності та поведінки в умовах, що забезпечуються державою і суспільством. Свободи, у свою чергу, надають можливість встановити певну межу, що визначає можливості втручання держави у життя особи. Як правило, свободи мають диспозитивний зміст, що надає можливість вибору того варіанту поведінки, котрий найповніше забезпечує реалізацію суб'єктивних інтересів. Згадаємо, наприклад, конституційно закріплену свободу совісті, що гарантує можливість сповідувати релігію, не сповідувати ніякої релігії, мати та поширювати релігійні та не релігійні погляди. Саме це забезпечує неможливість тиску на волевиявлення людини, обмеження її свободи.

10) Наука та її місце в системі сусп. наук
Суспільні (соціальні) науки – це науки, предметом дослідження яких є явища суспільного життя.

Однією із системних галузей знань, що належить до групи суспільних (соціальних) наук, зокрема наук про політичну і юридичну надбудову, є юридична (правова) наука.

Юридична наука як система знань – це наука про закономірності процесу розвитку держави та права і, що найголовніше, сутність держави та права. Вона досліджує їх місце і роль у суспільному житті. Ці два суспільні явища, феномени (державу і право) юридична наука завжди розглядає у сукупності та взаємозв’язку.

Предметом юридичної науки, що відрізняє її від інших суспільних наук, є держава і право як суспільні явища.

У системі юридичної науки можна виділити п’ять основних груп юридичних наук:

· загальні теоретико-історичні юридичні науки;

· галузеві юридичні науки;

· комплексні юридичні науки;

· прикладні юридичні науки;

· міжнародно-правові юридичні науки

· 14,49,55.Функції юридичної практики

· У правотворчій діяльності юридична практика виконує наступні функції:

· — правоспрямовуюча функція. Аналіз юридичної практики допомагає правотворчому органу визначити шляхи розвитку права, врегулювати нерегламентовані ним суспільні відносини, заповнити прогалини, усунути суперечності, колізії у праві, санкціонувати звичаї;

· — оптимізуюча функція оптимізує діяльність правотворчого суб'єкта, значно підвищує ефективність і продуктивність його роботи.

· У тлумаченні правових норм юридична практика, крім оптимізуючої функції, виконує наступні:

· — з'ясувальнозабезпечуюча функція. Юридична практика створює моделі тлумачення норм права, забезпечуючи таким чином правильне й однакове розуміння суб'єктами права дійсного змісту правових норм;

· — роз'яснювальнозабезпечуюча функція. Дана функція юридичної практики спрямовує уповноважених суб'єктів права на правильне і однакове роз'яснення іншим членам суспільства дійсного змісту правових норм.

· До функцій юридичної практики у такому виді правової діяльності, як реалізація права, можна віднести такі:

· — правотворча функція. Юридична практика, формуючи моделі дій соціальних суб'єктів для досягнення бажаного ними результату, створює звичаї і прецеденти, які врегульовують суспільні відносини, нерегламентовані правовими нормами.
— правоконкретизуюча функція. зміст багатьох норм права конкретизується, узгоджується з вимогами інших правових норм, долаються суперечності, заповнюються прогалини у праві;

· — правостабілізуюча функція. Юридична практика, створюючи певні моделі дій, вчинення яких дозволяє особі досягнути бажаного результату з найменшими затратами зусиль і часу, спрямовує діяльність суб'єктів права в русі однакової реалізації правових норм, у тому числі їх застосування;

· - оптимізуюча функція. юридична практика суттєво оптимізує діяльність ченів суспільства з реалізації норм права та підвищує ефективність цієї діяльності.

13) Закон України «Про наукову і науково-технічну діяльність» (ст. 1) дає визначення основних суб’єктів наукової діяльності:

1) вчений – фізична особа (громадянин України, іноземець або особа без громадянства), яка має повну вищу освіту та проводить фундаментальні та (або) прикладні наукові дослідження і отримує наукові та (або) науково-технічні результати;

2) науковий працівник – вчений, який за основним місцем роботи та відповідно до трудового договору (контракту) професійно займається науковою, науково-технічною, науково-організаційною або науково-педагогічною діяльністю та має відповідну кваліфікацію незалежно від наявності наукового ступеня або вченого звання, підтверджену результатами атестації;

3) науково-педагогічний працівник – вчений, який за основним місцем роботи займається професійно педагогічною та науковою або науково-технічною діяльністю у вищих навчальних закладах та закладах післядипломної освіти III-IV рівнів акредитації;

4) науково-дослідна (науково-технічна) установа – юридична особа незалежно від форми власності, що створена в установленому законодавством порядку, для якої наукова або науково-технічна діяльність є основною і становить понад 70 відсотків загального річного обсягу виконаних робіт.

У Законі України «Про вищу освіту» від 1 липня 2014 р.передбачено, що наукова і науково-технічна діяльність у вищих навчальних закладах є невід'ємною складовою освітньої діяльності й здійснюється з метою інтеграції наукової, навчальної і виробничої діяльності в системі вищої освіти (ст. 65 п. 1).

Згідно зі ст. 5 п. 1 Закону України «Про вищу освіту» підготовка фахівців з вищою освітою здійснюється за відповідними освітньо-професійними, освітньо-науковими, науковими програмами на таких рівнях вищої освіти: початковий рівень (короткий цикл) вищої освіти; перший (бакалаврcький) рівень; другий (магістерський) рівень; третій (освітньо-науковий) рівень; науковий рівень.

З метою забезпечення керівництва атестацією наукових і науково-педагогічних кадрів, пов’язаною з присудженням наукових ступенів і присвоєнням учених звань, Указом Президента України від 25 лютого 1992 р. № 100 було створено Вищу атестаційну комісію (далі – ВАК) України. Закон України «Про вищу освіту» від 1 липня 2014 р. містить розділ XIII Міжнародне співробітництво» (статті 74-76).

73) Метод сходження від абстрактного до конкретного. Завдання теоретичного пізнання полягає в тому, щоб дати цілісний образ досліджуваного явища. Будь-яке явище дійсності можна уявити як конкретне переплетення найрізноманітніших зв'язків. Теоретичне дослідження виділяє ці зв'язки і відображає їх за допомогою певних наукових абстракцій. Але простий набір таких абстракцій не може дати необхідного уявлення про природу явища, тому необхідно осмислено відтворити об'єкт у всій повноті та складності його зв'язків і відношень. Такий метод дослідження називають методом сходження від абстрактного до конкретного. Застосовуючи його, дослідник спочатку знаходить основний зв'язок (відношення) досліджуваного об'єкта, а потім поетапно простежує, як він змінюється в різноманітних умовах, відкриває нові зв'язки та взаємодії і таким чином відображає у всій повноті сутність досліджуваного об'єкта. Метод сходження від абстрактного до конкретного застосовується при побудові різноманітних наукових теорій і може використовуватись як у теоретичних, так і в прикладних науках.

Метод ідеалізації полягає в тому, що дослідник у думках конструює об'єкти, яких немає в дійсності або які практично нездійсненні. Мета ідеалізації: позбавити реальні об'єкти деяких притаманних їм властивостей і наділити (подумки) ці об'єкти певними нереальними і гіпотетичними властивостями. При цьому мета досягається зазвичай завдяки багатоступінчастому абстрагуванню, переходу думки до кінцевого випадку розвитку якоїсь властивості.

Формалізація – це метод вивчення різноманітних об'єктів шляхом відображення їхньої структури в знаковій формі за допомогою штучних мов, наприклад, мови математики. Це побудова абстрактних моделей,які розкривають сутність досліджуваних процесів дійсності. При формалізації міркування про об'єкти переносять у площину оперування зі знаками (формулами). Відношення знаків заміняють собою висловлювання про властивості й відношення предметів. Таким шляхом створюють узагальнену знакову модель певної предметної галузі, що дає можливість виявити структуру різноманітних явищ і процесів при абстрагуванні від якісних характеристик останніх. Виведення одних формул з інших за правилами логіки і математики дає формальне знанняголовних характеристик структури різноманітних, часом дуже далеких за природою, явищ. Формалізація, як правило, пов'язана із застосуванням математичного апарату. Вона широко застосовується при математичному моделюванні у багатьох галузях науки.

Гіпотетико-дедуктивний метод. Цей метод як різновид аксіоматичного методу використовують для побудови теорій в емпіричнихнауках. Його особливість – створення системи дедуктивно пов'язаних між собою гіпотез, із яких виводять твердження про емпіричні факти. Таким чином, система теоретичних знань будується не «знизу» за рахунок індуктивних узагальнень наукових фактів, а розгортається ніби «згори»:створюється гіпотетична конструкція; потім вона дедуктивно розгортається, створюючи систему гіпотез; ця система гіпотез піддається дослідній перевірці, у процесі якої уточнюється і конкретизується.

Системний метод. У найзагальнішому розумінні під системним дослідженням предметів і явищ навколишнього світу розуміють такий метод, з позицій якого вони розглядаються як частини або елементи певного цілісного утворення. Застосування структурного метод у надає можливість вияви­ти стійкі взаємозв'язки між складовими певної системи (держави, права, механізму правового регулювання) та зовнішніми явищами і процесами (наприклад, економічними, соціальними, психологічни­ми, культурними та іншими факторами). Функціональний метод дозволяє проаналізувати соціальне при­значення держави і права, зміст їхніх функцій, сприяє глибшому осягненню їх сутності, пошуку шляхів удосконалення і підвищення їх ефективності. Необхід­ність використання цьогометоду пов'язана з функціональним харак­тером держави, права, їх елементів, впливом на суспільні відносини з метою їх упорядкування, охорони та розвитку.

Порівняльний метод відіграє надзвичайно важливу роль у системі методів юридичної науки і практики – завдяки йому встановлюється тотожність або відмінність об'єктів, що порівнюються.

76) Історико-правовий метод є основним для історико-юридичних наук: історії держави і права, історії вчень про право і державу. Але він застосовується і в загальній теорії права, і в теорії держави в процесі аналізу історичних джерел, документів минулих років (законів, офіційних документів, судових рішень по конкретних справах і т.п.). Це дозволяє отримати знання про події, явища, законодавчих установленнях, юридичній практиці, що існували в різні періоди життя людської спільноти, і робити відповідні теоретичні висновки. Важливим прийомом історичного методу є наукова (уявна) реконструкція подій минулого з тим, щоб скласти про них максимально повне уявлення в конкретиці часу і простору. У результаті створюється інформаційна основа для висновків про ті чи інші історичні закономірності (закономірностях в зародження і розвиток того чи іншого конкретного об'єкта), що становить вже предмет історії.