Тип 4: внутрішньо складний і зовні важко життєвий світ

У четвертому типі життєвого світу діяльність суб'єкта ускладнена і внутрішніми коливаннями (знайома за минулим нагоди боротьба мотивів), зовнішніми труднощами, які можуть гальмувати реалізацію обраного дії, спокушаючи суб'єкта кинути цю нелегку справу, переглянути зроблений вибір, і перемкнутися на інше, більш легке дію, мотив.

Внутрішньої необхідністю для людини в даному випадку є реалізація свого життєвого задуму, того, що їм відчувається як справа життя, покликання.

Основним новоутворення, що допомагають впоратися з важким і складним світом, є воля. Одна з основних функцій волі полягає в тому, щоб не дати боротьбі мотивів зупинити або відхилити активність суб'єкта.

Воля служить не однієї будь-якої діяльності, а будівництва всього життя. Її призначення полягає у втіленні задуму людини про себе, про своє життя, втіленні життєвого творчості. Воля постійно стежить за виникаючими в ситуації зовнішніми та внутрішніми можливостями та вимогами, оцінює їх.

Для вольового поведінки характерно усвідомлене співвіднесення реалізованої діяльності (ситуативного) з усім задумами, цілями, планами, намірами, зобов'язаннями, очікуваннями особистості, тим, що не входить в дану просторово-часову ситуацію (надсітуатівной).

Специфічною критичної ситуацій для даного світу є криза, коли реалізація свого життєвого задуму стає для людини неможливою.

Характерний для даної ситуації вид переживання називається творчим переживанням. Творче переживання є роботою за самотворення, самостроітельство. Воно відновлює втрачену можливість жити і діяти.

У ситуації, коли неможливими стали лише колишні форми реалізації життєвого задуму, в процесі творчого переживання людина прояснює для себе внутрішню суть свого життєвого задуму і шукає нові форми практичної реалізації своїх ідеальних цінностей, оформляючи нового конкретний життєвий задум.

Можливі ситуації, коли досвід здійснення людиною свого життєвого задуму повністю дискредитує і сам задум, і ціннісну систему особистості, на якій він був заснований. Тут робота творчого переживання включає в себе і створення нової системи цінностей, і створення нової цілісності своєї історії життя і нового образу себе, і у викоріненні всього пов'язаного з колишніми, відкинутими цінностями, і, нарешті, в чуттєво-практичному втіленні нового ідеалу.

Узагальнюючи питання про ставлення суб'єкта до реальності у разі різних типів переживання, Ф. Є. Василюк робить наступні висновки.

Гедоністське переживання ігнорує реальність, спотворює і заперечує її, формуючи ілюзію задоволеності і збереження порушеного змісту життя.

Реалістичне переживання приймає реальність як вона є, пристосовуючись до неї динаміку і зміст потреб суб'єкта.

Ціннісне переживання намагається обеззброїти реальність ідеальними процедурами, перетворюючи його в предмет інтерпретації та оцінки. Вчинилося подія лише ідеально перетворюється ціннісним свідомістю.

Творче переживання відрізняється чуттєво-практичним ставленням до реальності.

У реальної життєвої ситуації людина може використовувати різні види переживання чи будь-які їхні комбінації. Використання різних видів переживання в одній ситуації призведе, відповідно, до різних результатів.

33. Структура психологічного переживання.

Обычно в переживании участвует не один какой-нибудь механизм, а создается целая система таких механизмов. "Клинический опыт показывает, – пишет Д. Рапопорт, – что защитные мотивы сами становятся предметом защитных образований, так что для того, чтобы объяснить самые обычные клинические явления, приходится постулировать целые иерархии таких защит и производных мотиваций, надстраивающихся одна над другой" (цит. по: 241, с.28). Однако признание защитных и компенсаторных систем и иерархий само по себе не освобождает многих авторов от атомистических презумпций и связанных с ними иллюзорных надежд рано или поздно отыскать исчерпывающий набор защитных или компенсаторных "первоэлементов", из которых складываются эти системы; надежд, настолько родственных методологической мечте Уотсона и многих рефлексологов обнаружить врожденный репертуар атомарных реакций – кирпичиков любого возможного поведения, что есть все основания полагать, что теоретическое мышление в области изучения процессов переживания проделает такую же эволюцию, которая в физиологическом изучении поведения ознаменовалась переходом от рефлексологических представлений о движении к физиологии активности Н. А. Бернштейна. Эту эволюцию тем легче "предсказать", что она уже осуществляется как на уровне эмпирических исследований преодоления человеком критических жизненных ситуаций, в которых клинический опыт буквально навязывает специалистам представление об уникальности каждого процесса переживания, так и на уровне теоретической рефлексии: "Перспективным представляется подход к компенсаторным механизмам как эвристике, – пишет Ю. С. Савенко, – т.е. как к системе приемов, формирующихся конкретно к ситуации и не лишенных творческого начала, не ограничивающихся привычными шаблонами" (129, с.71).

Ориентироваться на такого рода методологию – это не значит отрицать существование более или менее устойчивых механизмов переживания, это значит понимать такие механизмы как особые "функциональные органы" (69; 84; 91; 92), т.е. определенные организации, складывающиеся для реализации целей конкретного процесса переживания (197).

Подобный "функциональный орган", или механизм переживания, раз сложившись, может стать одним из привычных средств решения жизненных проблем и пускаться субъектом в ход даже при отсутствии ситуации невозможности, т.е. оставаться переживанием лишь по своему происхождению, но не по функции.

В длительном переживании можно наблюдать применение большого количества средств и стратегий, постепенно сменяющих друг друга. Несмотря на большие вариации в этой смене наблюдаются особые закономерности. Д. Гамбург и Дж. Адаме, анализируя совладание с соматическим заболеванием, выявили следующую закономерность смены фаз переживания: "Сначала это попытки снизить значение события. Во время этой острой фазы наблюдаются тенденции к отрицанию природы заболевания, его серьезности и вероятных последствий. На смену фазе "защитного избегания" рано или поздно приходит другая, когда пациенты не отворачиваются от действительных условий заболевания, ищут информацию о факторах, способствующих излечению, принимают вероятность долговременных ограничений... Этот переход от отрицания к признанию обычно совершается не одномоментно, а за счет целого ряда приближений, в результате которых больной приходит к полному пониманию своей ситуации" (195, с.278). Но отрицание может быть и второй фазой процесса, означая патологическое развитие переживания

Підходи

1. НЛП