Соціально-економічний розвиток та суспільно-політичне життя на українських землях у складі Австрійської імперії кінця XVIII – першої половини ХІХ ст.

Наприкін. XVIII ст. відбувся черговий переділ України. Внаслідок першого поділу Польщі 1772 р. Галичина увійшла до складу Австрійської монархії. У 1774 р. імперія Габсбургів загарбала північну частину Молдавії з містами Чернівці, Серет та Сучава. Північну частину нового краю, названого Буковиною, заселяли українці. Протягом XVI—XVII ст., раніше, ніж Галичина та Буковина, під владу Габсбургів потрапило Закарпаття.

Таким чином, західноукраїнські землі стали колонією Австрійської монархії. Крім немилосердного визиску з боку феодально-абсолютистської держави, політики онімечення, в Галичині тривав процес полонізації, на Закарпатті — мадяризації, а на Буковині — румунізації українського населення. Подвійний, а то й потрійний національний і соціальний гніт, багатовікова роз´єднаність стали серйозним гальмом не лише економічного, а й духовного поступу українців.

Східна Галичина разом з частиною польських земель входила до "королівства Галіції та Лодомерії з центром у Львові. На чолі Галичини був губернатор, якого призначав Відень. Буковиною певний час управляла військова влада, а в 1786 р. її було приєднано до Галичини, разом з якою вона перебувала до 1849 р., а потім була перетворена в окрему провінцію. Закарпаття, у зв´язку з тим, що підпорядкування Угорщини Відню було дуже умовним, фактично управлялося з Будапешта. Отже, навіть перебуваючи у складі однієї держави, західноукраїнські землі були розчленовані на три частини.

Економіка Галичини, Буковини, Закарпаття була найвідсталішою серед австрійських провінцій, їхня промисловість залишалася на мануфактурній стадії. Розвивалися винокуріння, пивоваріння, металообробна, фарфорово-фаянсова, цукрова, лісова, добувна галузі промисловості, виробництво грубого сукна. Проте панівне становище займало ремісництво.

Найбільшою перешкодою для розвитку сільського господарства, яке відігравало головну роль в економіці Західної України, залишалося кріпацтво. Позаекономічний примус і насильство перестали діяти як економічний чинник розвитку панщинного господарства і тільки загострювали суперечності цієї системи виробництва. Чи не найгіршим становище селян було в Галичині, де під час літніх сільськогосподарських робіт панщина сягала 6 днів на тиждень.

Австрійські правителі, як і їх попередники, бачили у західноукраїнських землях насамперед джерело для поповнення державної казни та армії. Але водночас вони змушені були подбати про забезпечення там хоча б елементарної соціальної справедливості та порядку. Тому австрійська імператриця Марія-Терезія (1740—1780) та її син Йосиф II (1780—1790) здійснили т.зв. реформи "освіченого абсолютизму", які мали на меті поліпшити матеріальне становище жителів імперії. Одним із головних об´єктів реформаторської політики стала Галичина, де правляча польська шляхта довела місцеве населення до крайнього зубожіння та морального занепаду і яка була потенційним джерелом державних смут і заворушень. Перетворення зачепили насамперед аграрні відносини, церкву й освіту.

Найжаданішою для галицького населення була аграрна реформа. Вона передбачала: 1) звільнення селян з особистої залежності від поміщиків; 2) передання права здійснення суду над селянами від пана до спеціально призначеного державного чиновника; 3) заборону збільшувати поміщицькі землеволодіння за рахунок "прирізки" селянських земель; 4) обмеження панщини, тривалість якої не могла перевищувати 3 днів на тиждень; 5) заборону проживати у селі лихварям (як правило, євреям), які відмовлялися займатися сільським господарством, тощо.

Важливою для західноукраїнських земель була церковна реформа, яка докорінно змінила на краще становище греко-католицької церкви. її основними положеннями були: 1) зрівняння прав католицько!, протестантських і греко-католицької церков та забезпечення віруючим цих віросповідань однакових можливостей; 2) підпорядкування церкви державі та надання священикам статусу державних службовців із відповідною платнею; 3) заборону місцевій верхівці римо-католицької церкви переводити греко-католиків на латинський обряд та вживати термін "уніат", що мав образливий підтекст.

Тісно була пов´язана з церковною освітня реформа, яка, серед іншого, передбачала: 1) ліквідацію ордену єзуїтів (1773) і його багатолітнього домінування у навчальних закладах та відкриття у Львові на місці єзуїтської колегії університету (1784); 2) створення греко-католицьких семінарій для навчання українського духовенства; 3) запровадження системи початкових і середніх шкіл, причому на рівні початкової школи навчання для дітей мало проводитися рідною мовою.

Реформаторська діяльність Марії-Терезії та Йосифа ІІ була на той час прогресивним явищем. Реформи викликали в західноукраїнському суспільстві почуття глибокої вдячності та відданості Габсбурзькій династії. Однак уже незабаром прогресивні нововведення було зведено нанівець наступними австрійськими правителями. Єдиною інституцією, яка зберегла всі надбання і навіть суттєво зміцнила їх після започаткування у 1808 р. Галицької митрополії, була греко-католицька церква.

У відповідь на обмеження попередніх здобутків селяни посилюють антифеодальну боротьбу, що проводилася в різних формах: скарги, втечі, підпали, розправи, відмова від сплати податків, невиконання розпоряджень адміністрації маєтків. Своєрідною формою протесту був рух опришків, що поширювався на Прикарпатті. Опришки нападали на панські й державні маєтки, забирали або нищили майно, руйнували панські двори, розправлялися з феодалами та адміністрацією.

Постійною та наймасовішою формою антифеодальної боротьби була відмова широких мас селянства від виконання феодальних повинностей. Кульмінаційним пунктом селянського руху напередодні революції 1848—1849 рр. були антифеодальні виступи 1846—1848 рр. на східно-галицьких землях. Це був удар, від якого феодально-кріпосницька система вже не могла отямитись. Повстання було придушене, проте стало однією з вирішальних передумов скасування панщини не лише в Галичині, айв усій Австрії.