Що робити Євросоюзу?

Таким чином, ЄС відновив торговельні переговори з Вірменією у вкрай непростий для Єревана момент.

Поки рано говорити про прорив, але цей процес можна вважати спробою почати двосторонній діалог з тих напрямків, у яких найбільше зацікавлена вірменська сторона. Незважаючи на зобов'язання в рамках Митного союзу, Вірменія не перестає декларувати зацікавленість у розвитку торговельно-економічних відносин з Євросоюзом.

На користь цих переговорів свідчать і настрої жителів Вірменії.

Згідно з опитуванням, проведеним GallupInternational у 2014 році, у Вірменії спостерігалося зниження кількості прихильників інтеграції країни в Євразійський економічний союз. Якщо в квітні 2013 року 67% респондентів підтримували ідею вступу до цього об'єднання, то в серпні 2014 року ця цифра знизилася до 57%.

Можливе надання сусідній Грузії безвізового режиму з ЄС також має суттєво вплинути на підтримку громадянами Вірменії розширення рамок співпраці з Брюсселем.

Ще одним фактором на користь європейського вектора в майбутньому може стати демонстрація позитивного ефекту від імплементації Угоди про асоціацію між ЄС і Грузією.

Водночас переговори з Єреваном можна назвати знаковими і для ЄС.

Два роки тому для Євросоюзу настав момент переосмислення цілей і завдань Східного партнерства. Єдина стратегія щодо всіх країн-учасниць ініціативи виявилася нежиттєздатною.

У цьому контексті відновлення діалогу з Вірменією може стати успішною спробою застосування індивідуального підходу, коли поступова реалізація неголосних ініціатив може в подальшому призвести до постановки більш амбітних завдань.

Однак найважливішим є те, що активізація економічного співробітництва з ЄС залишається одним із небагатьох факторів, які знижують ймовірність нового приходу великої війни у Закавказзя.

19. Особливі відносини Вірменії з мусульманським світом на прикладі Туреччини та Ірану.

Ключове питання вірмено-турецьких відносин (як і азербайджано-вірменських) - карабахський конфлікт, який став серйозним викликом для зовнішньої і внутрішньої політики Ірану.

Незважаючи на офіційні декларації про підтримку мусульманського справи у всьому світі, Іран займає сторону не єдиновірного Азербайджану, а фактично, хоча зі зрозумілих причин і небезоговорочно, християнської Вірменії. Заявляючи, з одного боку, про ісламської солідарності в питанні про карабаському конфлікті, з іншого боку, Іран нарощує все більш тісні зв'язки з Вірменією. У цілому конфлікт в Нагірному Карабасі поставив іранську дипломатію в скрутне становище, оскільки Іран не може байдуже дивитися на проблеми своїх одновірців - азербайджан-шиїтів, які зазнали поразки від християн-вірменів.

Крім усього іншого, конфлікт в Карабаху породив для Ірану проблеми іншого гатунку. Іран аж ніяк не зацікавлений в розширенні територіальних придбань Вірменії в Азербайджані, що могло б призвести до потоку біженців в іранські провінції, які межують з Азербайджаном. Такі побоювання цілком обгрунтовані, якщо врахувати, що, за наявними даними, на початку війни в цю країну прибуло більше 1 млн. 200 тис. біженців-азербайджанців, і іранське керівництво змушене надати їм притулок і їжу при відсутності якої б то ні було фінансової підтримки з боку як Баку, так і міжнародних організацій.

При такому положенні Ірану ставало все важче поєднувати політику зміцнення своїх відносин з християнською Вірменією і підтримкою шиїтського Азербайджану у війні з Вірменією. Відносини між Іраном і Азербайджаном погіршилися після приходу до влади в Баку в червні 1992 року пантюркістських уряду А. Ельчібея, яке своїми авантюристськими експериментами створювало загрозу територіальній цілісності Ірану. Показово, що дії Ірану щодо примирення сторін були фактично заморожені, оскільки Ельчібей відкидав будь-яке посередництво, що виходив від Ірану.

Відносини між Іраном та Вірменією серйозно погіршилися після того, як 17 березня 1994 вірменські сили збили іранський літак, в результаті чого 34 особи, що знаходилися на його борту, були вбиті. Хоча радикальна ісламська газета "Джумхурія ісламі" зажадала від уряду змусити Вірменію прийняти на себе відповідальність за цей інцидент, іранське керівництво вирішило не робити рішучих дій, оскільки не бажало різкого погіршення відносин з Вірменією. Воно лише попередило як вірменську, так і азербайджанську сторони вирішити проблему шляхом переговорів, щоб не дестабілізувати обстановку в регіоні.

Хоча час від часу дипломатичні відносини між Тегераном і Єреваном давали тріщини, торговельні та економічні відносини між ними з року в рік неухильно розширювалися. Так, під час візиту прем'єр-міністра Вірменії Г. Багратян в Іран в середині 1995 року між двома країнами було підписано 10 торговельних угод. Особливо велике значення серед них мали угоди про покупку Вірменією іранського газу і будівництво газопроводу та експорті до Вірменії електрики.

Певну роль у розширенні і зміцненні вірмено-іранських відносин зіграв перший науково-політичний симпозіум "Вірменія-Іран: вчора, сьогодні, завтра", що відбувся 19-23 грудня 1998 р. в Тегерані в Центрі політичних і міжнародних досліджень. Він був організований Кавказьким центром іраністики в Єревані спільно з Центром політичних і міжнародних досліджень МЗС Ірану, а також Інститутом вірменських досліджень в Тегерані.

Що стосується взаємин Вірменії і Туреччини, то відносини Єревану і Анкари вважаються не тільки одним з найбільш болючих моментів у зовнішній політиці цих держав, але мають фундаментальне значення в контексті майбутнього політичного та економічного облаштування регіону Південного Кавказу. Після розвалу СРСР необхідність відновлення контактів між Вірменією і Туреччиноюпостійно акцентується Сполученими Штатами. Особливої ​​актуальності ця проблема набуває в рамках зобов'язань з нормалізації відносин з сусідами, взятих Вірменією при вступі до Ради Європи, і в контексті прагнення Туреччини стати членом Євросоюзу.

Каменем спотикання для політики Анкари в Закавказзі залишаються неврегульованість турецько-вірменських відносин і небезпеку відновлення бойових дій в зоні карабаського конфлікту. Офіційно проголосивши нейтралітет у цьому конфлікті, Туреччинафактично повністю стала на бік Баку. Більш того, намічаються контури військово-політичного альянсу двох країн, спрямованого своїм вістрям проти Вірменії.

У цілому ж, як Вірменія, так і Туреччина об'єктивно зацікавлені в нормалізації міждержавних відносин. Але це дуже важко здійсненне завдання, якщо врахувати, що занадто великі ворожість і недовіру у відносинах двох народів, викликаних історичноюпам'яттю про колишні образи та постійно оновлюються нинішніми конфліктами. З обох сторін не припиняється пропаганда, покликана, по суті справи, очорнити один одного в очах як світової громадської думки, так і громадськості своїх країн. Як зазначала Д.Б. Малишева, у Східній Анатолії, або, як вона свого часу називалася. Західної Вірменії, місцеві фундаменталісти будують свою антивірменський кампанію на страху населення перед можливістю територіального реваншу Вірменії та повернення на ці землі вірмен.Адже певні політичні сили у Вірменії продовжують обговорювати питання про територіальні претензії до Туреччини, не знімають звинувачення в геноциді вірмен 1915 року, а погляд на Туреччину і всі тюркське як на причину національної трагедії вірмен усе ще превалює у громадській думці країни.

Поки що зберігається ряд дуже труднопреодолімих перепон на шляху налагодження нормальних вірмено-турецьких зв'язків. До цих пір між Вірменією і Туреччиною відсутні дипломатичні відносини. Каменем спотикання в турецько-вірменських відносинах є відмова Туреччини визнати факт геноциду вірмен в 1915 році в Османській імперії. У результаті між двома народами зберігається глибоке взаємне недовір'я. Більш того, президент Р. Кочарян, прийшовши в 1998 році до влади, пообіцяв, що це питання буде винесено на міжнародний рівень і стане одним із зовнішньополітичних пріоритетів Вірменії. Показово, що в карабаському питанні Анкара продовжує займати підкреслено проазербайджанську позицію. У справу примирення двох держав намагаються внести свою лепту західні країни. Так, питання карабахського врегулювання і будівництва магістральних трубопроводів сталі і ключовими па відбулися в жовтні 1999 року в Єревані переговорах координатора Держдепартаменту США з відносин з новими незалежними державами, радника держсекретаря С. Сестановіча з вищим політичним керівництвом Вірменії. Сестановіч висунув ідею відкриття у вірменської та турецької столицях спеціальних інформаційних центрів - "прототипів майбутніх посольств Вірменії в Анкарі і Туреччини в Єревані".Що знаходиться в той момент в Єревані керівник Ради вірмено-турецької економічної співпраці К. Сояк заявив: "Ми хочемо, щоб наші держави співпрацювали і рухалися разом до Заходу". У той період під час візиту в Казахстан глава азербайджанського уряду А. Расі-заде заявив про можливість прокладки нафтопроводу з транспортування каспійської нафти через територію Вірменії.

Вірменське керівництво в принципі схиляється до позитивної оцінки можливого залучення Туреччини в процес врегулювання карабахського конфлікту й вирішення проблем Кавказу в цілому. Про те, що це могло б мати позитивний ефект, заявив, наприклад, міністр закордонних справ Вірменії В. Осканян під час зустрічі керівників дипломатичних відомств Греції, Ірану та Вірменії в Єревані у вересні 1999 року. Однак керівники основних політичних сил Вірменії негайно відреагували на цю заяву негативно. Так, керівник провідної парламентської фракції "Єдність" А. Маркарян, не відкидаючи в принципі ідею про необхідність нормалізації вірмено-турецьких відносин, вважав залучення Анкари в процес карабахського врегулювання абсолютно неприйнятним. Ще більш негативною була реакція лідерів лівих фракцій, які, за деякими даними, висловилися навіть за відставку міністра закордонних справ. Не можна не відзначити, що, виступаючи за нормалізацію відносин з Туреччиною, Єреван тим не менш наполягає на тому, щоб не пов'язувати це питання з карабахської проблемою.

20. Формування зовнішньої політика Республіки Грузія. Особливі стосунки Тбілісі та Москви.

У другій половині 1980-х pp. у республіці розпочався процес національно-державного відродження, що стрімко прискорився після того, як 9 квітня 1989 р. масова демонстрація в Тбілісі була розстріляна радянськими військами. У жовтні 1990 р. в Грузії відбулися перші в СРСР вільні парламентські вибори на багатопартійній основі, на яких перемогу здобула коаліція "Круглий стіл" на чолі з колишнім дисидентом 3. Гамсахурдіа, який був обраний головою Верховної Ради Грузинської PCP. 3. Гамсахурдіа взяв курс на створення унітарної грузинської держави, що викликало спротив абхазької і південноосетинської автономій.

1990-ті роки

Зовнішня політика грузії.png

У березні 1991 р. було проведено всегрузинський референдум, 93 % учасників якого висловилися за відновлення державної незалежності Грузії. У річницю розстрілу демонстрації в Тбілісі 9 квітня 1991 р. Верховна Рада Грузинської PCP ухвалила Акт про відновлення державної незалежності Грузії, визнавши дійсними Акт про незалежність Грузії 1918 р. і Конституцію Грузії 1921 р. Наприкінці квітня 1991 р. Верховна рада Грузії прийняла нову конституцію держави, а 26 травня 1991 р. на перших вільних президентських виборах переконливу перемогу здобув 3. Гамсахурдіа, отримавши майже 87 % голосів виборців.

У грудні 1991 - січні 1992 р. внаслідок збройного конфлікту в Тбілісі стався державний переворот. Загони опозиції на чолі з Джабою Іоселіані і Тенгізом Кітовані, по суті, привели до влади колишнього очільника грузинської компартії і міністра закордонних справ СРСР доби перебудови Едуарда Шеварднадзе, який у березні 1992 р. обійняв посаду голови Державної ради Грузії, а в жовтні 1992 р. був обраний головою парламенту республіки.

Гамсахурдіа Звіад Костянтинович

Законно обраний президент 3. Гамсахурдіа залишив столицю і весною 1992 р. повернувся на батьківщину в Мінгрелію (Східна Грузія), звідки почав партизанську війну проти уряду Е. Шеварднадзе. Мінгрельські підрозділи 3. Гамсахурдіа використали частину території східної Абхазії як головну базу в протистоянні з урядовими військами, провокуючи їх вторгнення у східну Абхазію. А це у свою чергу могло викликати нове громадянське протистояння, у якому абхазький уряд виступив би проти центрального уряду в Тбілісі. Восени 1993 р. 3. Гамсахурдіа здійснив ще одну спробу повернути владу, але в січні 1994 р. його було убито за нез'ясованих обставин.

За складної внутрішньої ситуації режим Е. Шеварднадзе потребував підтримки ззовні. У жовтні 1993 р. Грузія подала заяву на вступ до СНД, а 1 березня 1994 р. парламент республіки незначною більшістю голосів ратифікував відповідні угоди. Вступ Грузії до СНД посприяв припиненню грузинсько-абхазького протистояння. У травні 1994 р. за посередництва ООН і Росії сторони уклали угоду про припинення вогню і створення 24-кілометрової зони безпеки, до якої введено миротворчі контингенти ООН і Російської Федерації. У 1995 р. укладено грузинсько-російську угоду "Про правовий статус російських баз в Грузії", згідно з якою Москва зобов'язувалась надавати Тбілісі додаткову військову допомогу. Усе це зміцнило позиції режиму Е. Шеварднадзе. У 1995 р. парламент країни ухвалив конституцію, у якій поновлено посаду президента. 5 листопада 1995 р. президентом Грузії обрано Е. Шеварднадзе.

Грузія не багата на ресурси, але має значний транспортний і транзитний потенціал. Уже під час вірменсько-азербайджанського протистояння в Нагірному Карабасі вона як нейтральна сторона конфликту стала головним транспортним партнером і для Вірменії, і для Азербайджану. Чорноморські порти й автошляхи Грузії, а також залізнична магістраль до Туреччини, стали важливими термінальними пунктами кавказької ділянки так званого західно-східного транспортного коридору. Водночас серйозним транспортним ускладненням для самої Грузії залишаються її комунікації в північному напрямі, заблоковані бунтівною Абхазією.

З РОСІЄЮ

Ставши важливим транзитером каспійської нафти, що транспортується трубопроводом Баку - Джейхан, Грузія неминуче ставала конкурентом Росії, що прагнула не допустити виникнення маршрутів транспортування нафти з Каспію в обхід її території. Попри те, що 1995 р. Міжнародний нафтовий консорціум прийняв компромісне рішення про транзит азербайджанської нафти ще й у напрямку російського порту Новоросійськ, офіційний Кремль це не цілком вдовольнило. Як і те, що 1997 р. Грузія вступила до ГУАМ - об'єднання пострадянських республік, створеного для розвитку широкого транспортного коридору між Сходом і Заходом, яке Кремль одразу ж кваліфікував як антиросійське.

Поступово в грузинсько-російських відносинах нагромадилась низка інших проблем. Головною з них стало потурання Росії сепаратистським режимам у Сухумі й Цхінвалі. У зв'язку із цим, починаючи з 1996 р., центральною темою грузинсько-російської дискусії стало питання перебування російських військових баз на території Грузії. Попри те, що за угодою 1995 р. Росія отримала 25-літнє право володіння базами, парламент Грузії не ратифікував цієї угоди, що дозволило офіційному Тбілісі вимагати виведення російських баз з грузинської території. У листопаді 1999 р. на саміті ОБСЄ в Стамбулі Росія і Грузія підписали угоду про поступове скорочення російської військової присутності в Грузії, однак Москва не поспішала її виконувати, що сприяло поглибленню напруженості у двосторонніх взаєминах і розширенню співпраці Грузії з НАТО.

На тому самому стамбульському саміті 1999 р. між Грузією і чотирма державами - Азербайджаном, Казахстаном, Туркменистаном і Туреччиною - було підписано угоду про будівництво так званого Основного експортного нафтопроводу Баку - Тбілісі - Джейхан і транскаспійського газопроводу - проектів, що підривають монопольні позиції російського нафтопроводу Баку - Новоросійськ у регіоні. Ці угоди, а також грузинсько-російські протиріччя щодо Чечні, що призвели до введення офіційною Москвою 5 грудня 2000 р. візового режиму для громадян Грузії, у зв'язку з "небезпекою проникнення з грузинської території чеченських терористів", ще більше ускладнили двосторонні відносини.

Президент Е. Шеварднадзе (1995-2003) намагався утримати баланс між США та Росією, однак у відносинах з останньою наростала напруженість через війну в Чечні та ситуацію в Абхазії. Попри те, що основним джерелом нестабільності в Грузії є військові бази Росії, розташовані в Батумі, Ахалкалакі і Гудауті (там розміщений російський контингент Колективних сил СНД з підтримки миру в зоні грузинсько-абхазького конфлікту), російська влада від початку 2000-х рр. звинувачувала грузинське керівництво в тому, що воно прикриває чеченських "сепаратистів" і загрожувала нанести удар по "базах терористів" у Панкіській ущелині Грузії. У відповідь на це Е. Шеварднадзе звернувся до США з проханням розширити надання військової та економічної допомоги, підписав угоду про стратегічне партнерство з НАТО і оголосив про бажання Грузії стати членом НАТО і ЄС. У 2002 р. США направили сотні своїх військовослужбовців для надання допомоги грузинській армії в "анти-терористичних операціях" у Панкісі.

Зовнішньополітичний курс президента М. Саакашвілі (із січня 2004) майже по суті, не зазнав змін, оскільки головна стратегічна мета Грузії - інтеграція до європейської та євроатлантичної спільноти - залишається пріоритетною. Найважливішим партнером Грузії на терені СНД М. Саакашвілі проголосив Україну. Грузинсько-російські відносини після приходу до влади М. Саакашвілі ще більше загострилися навіть попри підписання високопоставленими представниками двох країн 30 травня 2005 р. заяви про початок виведення російських військових баз із Грузії. Погодившись на виведення своїх баз в Батумі і Ахалкалакі у трирічний термін, Росія застерігала Грузію, що вивід її військових сприятиме, мовляв, ескалації етнічних конфліктів у Грузії, як це мало місце в 2005 р. в Самцхе-Джавахеті після виведення 62-ї російської військової бази з Ахалкалакі (тоді, як відомо, спільними зусиллями грузинської і вірменської сторін ескалацію напруженості було зупинено). Нагадування офіційним Кремлем цього епізоду засвідчує побоювання Росії втратити контроль над Грузією зокрема і над державами Закавказзя в цілому, оскільки постачання свого єдиного боєздатного об'єкту на Південному Кавказі - 102-ї бази, дислокованої у вірменському місті Гюмрі, здійснюється росіянами через грузинську територію. Виведення російських військових баз із Грузії не вигідне Кремлю, оскільки порушує єдину систему протиповітряної оборони (ППО) на південному напрямку, оскільки дислоковані в кавказькому регіоні пункти управління російської системи ППО ще з часів СРСР розташовані на території Грузії.

Підписана Тбілісі та Москвою угода передбачає виведення військових баз Росії і штабу Групи російських військ у Закавказзі, розташованого в Тбілісі, до 2009 р. Представники грузинської сторони назвали цей документ "новим етапом у відносинах Москви та Тбілісі" і зазначили, що "Грузія чекала цього дня більш як двісті років". Але експерти вважають, що після виведення баз російська військова присутність у Грузії не тільки не скоротиться, але й набуде легітимного характеру.

Нагадаємо, що Грузія домагається виведення російських баз зі своєї території вже давно. Ще 1999 р. на стамбульському самі-ті ОБСЄ за договором про звичайні збройні сили в Європі Росія взяла на себе зобов'язання до 1 липня 2001 р. розформувати і вивести з території Грузії свої військові бази з Вазіані та Гудаути й узгодити з Грузією терміни й умови функціонування військових баз в Ахалкалакі та Батумі. Однак зобов'язання щодо закриття бази в Гудауті було виконане Росією лише частково (за даними Міністерства оборони Грузії, 300 російських військових продовжують перебувати там донині), а переговори з питань функціонування і виведення двох баз, що залишилися, тривали понад п'ять років. Москва всіма способами намагалася відкласти виведення військ і стверджувала, що зробити це в терміни, на яких наполягав Тбілісі, просто неможливо. Тому підписання двосторонньої Сочинської угоди 31 березня 2005 р. було сприйнято в Грузії з оптимізмом.

Президент країни М. Саакашвілі назвав цей документ "історично важливим", оскільки він "уперше розписує конкретний графік виведення техніки й озброєнь, графік виведення і закриття баз". Грузія в процесі переговорів наполягала, щоб обидві бази були закриті до 2008 р., коли в країні пройдуть парламентські та президентські вибори. Однак Росії вдалося продовжити перебування своїх військових на базі в Батумі ще на один рік.

Однак найбільше занепокоєння у військових експертів викликає інша поступка - разом із Сочинською угодою було підписано "Угоду про організацію транзиту російських військових вантажів і персоналу через територію Грузії". Згідно з нею, Росія протягом наступних п'яти років "здійснюватиме через територію Грузії транзит персоналу і військових вантажів" (зброї, військової техніки та боєприпасів) для "забезпечення діяльності російської військової бази № 102 у Гюмрі" (Вірменія). Інакше кажучи, Грузія стає країною, через яку Росія цілком легально поставлятиме зброю і переправлятиме війська на територію Вірменії - своєї союзниці по ОДКБ. А це може завадити як зміцненню добросусідських відносин Грузії з Азербайджаном, який в умовах невирішеної територіальної суперечки з Вірменією не хотів би зміцнення російської військової бази на її території, так і взаєминам Грузії з НАТО, адже не слід забувати, що Вірменія межує з Іраном, який входить у зону інтересів Заходу, Сполучених Штатів.

Сочинські документи також передбачають створення на місці бази в Батумі спільного російсько-грузинського антитерористичного центру. Який сенс розташовувати антитерористичний центр у Батумі? Такі центри мають розташовуватися там, де є напружена ситуація, а Аджарія в цьому сенсі радше приємний виняток на загальному тлі проблем, якими рясніє Кавказ. Антитерористичний центр на місці бази в Батумі - однозначно якийсь антинатовський проект. Ця база розташована на кордоні з Туреччиною, і ще з радянських часів використовувалася Москвою для стеження за Туреччиною і Чорним морем. Очевидно, Росія хоче продовжувати це робити й надалі, створюючи напружену ситуацію у взаєминах Грузії із західними партнерами. Таким чином, якщо до сочинських угод російські бази існували в Грузії під загрозою закриття, то тепер військова присутність Росії в цій країні може стати довгостроковою і юридично оформленою.

Як відомо, Грузія - це ключ до Кавказу і Чорноморського регіону, тож Росія за жодних обставин не може добровільно відмовитися від контролю над цією країною. Упродовж 2006 р. Росія, що не хоче миритися з євроатлантичним курсом Грузії, послідовно здійснювала економічний і політичний тиск на Грузію, зокрема ввела спочатку заборону на імпорт з Грузії вин і мінеральної води, а в жовтні 2006 р. оголосила, по суті, економічну і транспортну блокаду Грузії. Виходячи з того, що на російський ринок припадає понад 15 % зовнішньоекономічного обороту Грузії, причому поставки грузинських товарів у Росію на дві третини складаються з вина (40 %), спиртних напоїв (11 %) і мінеральної води (18 %), офіційна Москва фактично закрила для Грузії головний ринок збуту її товарів.

Іншим знаряддям економічного тиску Кремля є продаж російським "Газпромом" з 1 січня 2007 р. природного газу за ринковою ціною (в останні роки Грузія імпортувала з Росії близько 1,3 млрд куб. м. газу щорічно), що розглядається грузинським керівництвом як відкритий шантаж, мета якого є очевидною. Грузинський уряд ледь не продав на початку 2005 р. свій магістральний газопровід РАО "Газпром", однак після того, як у ході візиту до США президента Грузії у вересні 2005 р. було підписано грузинсько-американський договір у межах програми "Виклик тисячоліття", за умовами якого США виділили 49 мли дол. на реабілітацію газопроводу, про його продаж уже не йдеться. Між іншим, ця угода, згідно з якою офіційний Тбілісі у найближчі п'ять років має отримати 295 мли дол. американської допомоги для розвитку економіки країни, є найзначнішим проектом економічної допомоги, запропонований Грузії з часу здобуття нею незалежності.

Відверта прозахідна політика офіційного Тбілісі розв'язала руки Кремлю на Південному Кавказі, передусім у стосунках з Абхазією та Південною Осетією. Росія вже не приховує, що в грузинсько-осетинському і грузинсько-абхазькому конфліктах вона бере участь не як миротворець, а як зацікавлена сторона і цілеспрямовано підтримує сепаратистські рухи в цих двох грузинських регіонах. Жителям невизнаних республік масово видають російські паспорти, унаслідок чого переважна більшість населення (понад 90 % у Південній Осетії і 80 % в Абхазії) сьогодні має російське громадянство.

Головною причиною підтримки сепаратистських режимів на території Грузії стало не лише прагнення РФ будь-що утримати Південний Кавказ у сфері свого впливу, але й потреба Росії в тому, щоб Абхазія й Південна Осетія стали буферними зонами між нею і розширюваним Північноатлантичним альянсом. Після російсько-грузинської війни 8-12 серпня 2008 р. і визнання Росією незалежності Південної Осетії та Абхазії, Москва досягла цієї мети. А ще в Кремлі вважають, що втрата територіальної цілісності Грузії завадить їй вступити до НАТО

Однак така політика Росії на Кавказі в перспективі може обернутися для неї самої стратегічною поразкою. Перший крок на шляху вступу Грузії в Організацію північноатлантичного договору вже оформлений і реалізується. Це індивідуальна програма партнерства. Наступним кроком має стати запрошення приєднатися до Плану дій щодо членства в НАТО. У перспективі Грузія має стати повноправним членом НАТО, принаймні гарантії щодо майбутнього вступу країни до НАТО надані їй (разом з Україною) членами альянсу на Бухарестському саміті в квітні 2008 р.

21. Міжетнічні конфлікти й сепаратистські рухи в Грузії: внутрішньо- та зовнішнішньополітичний вимір.

Конфлікт в Абхазії - не тільки грузинська проблема. Як джерело нестабільності в усьому Кавказькому регіоні він зачіпає інтереси багатьох етнічних та політичних груп. Прямо чи опосередковано в протистояння було втягнуто Грузію, Абхазію, Росію, північнокавказькі республіки, Вірменію та Туреччину.

Абхазці тривалий час були тісно пов'язані з грузинами. Маючи досить умовну за радянських часів автономію, вони зберегли національну ідентичність та значною мірою "націоналізовані" місцеві владні структури. Більшість ключових посад в адміністрації автономії посідали саме етнічні абхазці. Характерною особливістю формування місцевої влади був протекціонізм, замішаний на партійних принципах. Це призвело до утворення міцного прокомуністичного апарату, який ще за часів президентства 3. Гамсахурдіа усіляко виявляв свою нелояльність до Грузії. У той час, коли більшість грузинів прагнули незалежності, часто вдаючись до політичної конфронтації з Москвою, абхазьке керівництво спиралося на підтримку з боку союзного центру, налагоджувало контакти з представниками радянських військ, чиє втручання в конфлікт згодом вирішило його на користь Абхазії. Сприяла вибуху націоналізму в Абхазії і невиважена національна політика уряду 3. Гамсахурдіа.

Ситуація загострилася з уведенням грузинських військ в Абхазію. З 1 липня 1992 р., після встановлення дипломатичних стосунків Тбілісі з Москвою, розпочався процес визнання Грузії провідними державами світу. Це стало приводом для встановлення контролю над усією територією країни, але з втручанням в конфлікт гірських народів Кавказу (традиційних союзників Абхазії) ситуація вийшла з-під контролю.

Почалася конфронтація за участю не лише кавказьких народів, але й ісламського світу. Позиція Росії стала ще одним фактором розгортання конфлікту. Тоді, коли Грузія відмовилася вступати до СНД, а Абхазія всіляко виявляла свою лояльність до СРСР, а згодом і до Росії та СНД, Москва проводила політику зближення з Абхазією. Після падіння режиму 3. Гамсахурдіа новий лідер Грузії Е. Шеварднадзе спробував врятувати країну від громадянської війни, розпочавши прямі переговори з Абхазією. Та було пізно - значні військові сили вже були втягнуті в конфлікт. Відсутність єдиної позиції грузинського керівництва щодо Абхазії та його неспроможність управляти військовими формуваннями призвели до втрати контролю над ситуацією, стихійних збройних сутичок між підрозділами грузинської армії та абхазькими сепаратистами.

Позиція Абхазії в конфлікті характеризувалася крайнім радикалізмом. Більшість населення не вірила в можливість проведення паритетних переговорів, що значною мірою зумовлювалось жорсткою позицією грузинського керівництва щодо основних вимог: повернення Абхазії до складу Грузії, а головне - повернення на абхазькі терени 300 тис. біженців, переважно грузинів, що втроє перевищує населення самої Абхазії. І це при тому, що грузинське населення Абхазії не є автохтонним, хоча традиційно грузини становили більшість у складі жителів Абхазії.

В умовах конфлікту сторони, як правило, мають справу з розбіжністю інтересів та інтерпретацій подій і фактів. І в даному разі населення Абхазії розглядає законні вимоги грузинської сторони, що ґрунтуються на нормах міжнародного права, як невиправданий тиск та спробу повернути території, що не належать Грузії. Спроби Тбілісі відстояти ідею об'єднання всіх народів Грузії в єдиній незалежній державі викликають обурення абхазької сторони, призводять до загострення протистояння. Незважаючи на максимально прийнятні умови автономії, абхазці не сприймають ці пропозиції як виправдані.

Впливовою в автономії є Компартія Абхазії (КПА), яка активно співпрацює з російськими комуністами. Вона має найчисельнішу фракцію в парламенті Абхазії, активно виступає за реставрацію СРСР. Зростанню ролі КПА сприяло складне економічне становище республіки. Громадська організація "Слов'янський дім" об'єднує політичні інтереси російських меншин в Абхазії та підтримується російською реакційною організацією "Конгрес російських комуністів". Та незважаючи на значний влив росіян в Абхазії, існує й чимало непорозумінь між ними та центральною владою, які підживлюються невдоволенням російської меншини існуючим економічним становищем російськомовного населення та розподілом фінансової допомоги, що надходить з Росії. Основною політичною силою в республіці залишається Рада Старійшин, створена першим президентом Абхазії В. Ардзінбою, що має центральне й регіональні представництва.

Грузинське керівництво неодноразово висловлювало незадоволення процесом врегулювання конфлікту, намагаючись максимально використати потенціал світового співтовариства. З одного боку, воно зацікавлене в надійних грузинсько-російських відносинах, з другого - в обмеженні присутності та впливу Росії в регіоні, що призводить до стагнації відносин між двома країнами, змушуючи Росію жорсткіше відстоювати власні інтереси. Грузія готова була дотримуватися курсу стратегічного партнерства з Росією, але за умови, що Росія розглядатиме Абхазію як складову Грузії.

Співробітництво з Росією мало допомогти грузинам вирішити абхазьку проблему. Адже, окрім Росії, Абхазія не має другого такого союзника. Щоправда, вона шукає контактів з іншими країнами, у тому числі й європейськими, де має своїх представників. Зацікавлена в отриманні необхідного озброєння, яке згодом мало перейти в її власність, Грузія свого часу підписала договір про розміщення російських військових баз на її території. Положеннями цього договору передбачалося відновлення територіальної цілісності Грузії, допомога РФ у створенні грузинської армії, роззброєння сепаратистських формувань. Проте жодна із цих умов не була виконана. Тому грузинським парламентом, різними політичними партіями, деякими вищими посадовими особами дедалі частіше порушувалося питання про виведення з території Грузії всіх російських військ, про можливий вихід Грузії з СНД.

Водночас Росія постійно вимагала продовження мандату перебування російських миротворчих сил в Абхазії. Однак, ці вимоги лише поглиблювали конфронтацію. У середині липня 2006 р. парламент Грузії прийняв резолюцію з вимогою виводу російських миротворчих сил з Абхазії та Південної Осетії. У відповідь на це парламент Абхазії закликав усі країни, у тому числі Росію, "негайно розпочати процес офіційного визнання незалежності Республіки Абхазія", а також вирішив звернутися до ООН, ОБСЄ та інших міжнародних організацій із проханням "припинити мілітаристські плани грузинського керівництва".

Після проголошення незалежності Косова і визнання її країнами Заходу у 2008 р., проблема міжетнічних конфліктів у Грузії постала з новою силою. З одного боку, російські військові бази й миротворчі сили, розташовані в зонах грузинсько-осетинського й грузинсько-абхазького конфліктів, розглядаються в Національній військовій стратегії Грузії як загрози національній безпеці країни. З другого, бажання Грузії вступити до НАТО провокує РФ на активнішу підтримку сепаратистських територій у Грузії.

Наприкінці квітня 2008 р. над Абхазією було збито безпілотний літак-розвідник, що залетів з території Грузії. Цей інцидент викликав серйозний міжнародний скандал. Грузія звинуватила Росію в тому, що її військово-повітряні сили збили літак, а також зажадала розгляду цього випадку в Раді Безпеки ООН. Тим часом РБ ООН не прийшла до єдиної думки щодо ситуації в Абхазії. З обох питань - про зміцнення зв'язків Росії й невизнаних республік і про політ грузинського безпілотного літального апарата - члени Ради заслухали лише думку Росії.

Після цих подій, ситуація в зоні грузино-абхазького конфлікту різко загострилася. Москва ввела в Абхазію додаткові сили миротворців. А Тбілісі розцінив цей крок як військову агресію, однак цей крок Кремля, як показали наступні події, був лише однією з ланок плану Росії остаточно відірвати від Грузії Абхазію і Південну Осетію, реалізованого в серпні 2008 р. внаслідок п'ятиденної російсько-грузинської війни у Цхінвальському регіоні Грузії.

22. Грузія та ЄС: від налагодження відносин до угоди про асоціацію.

Грузія та Європейський союз вже тривалий час підтримують інтенсивні дружні відносини, засновані на ясно вираженому бажанні Грузії стати членом Європейського союзу. Чіткого плану з прийому цієї країни в ЄС не існує. Грузія є членом Ради Європи і бере участь в таких програмах ЄС, як Європейська політика сусідства (ENP) і TRACECA (Transport Corridor Europe-Caucasus-Asia).

Після здобуття Грузією державної незалежності в 1991 році і з приходом до влади в цій закавказькій республіці президента Михайла Саакашвілі її урядом були чітко визначені пріоритети державної політики, спрямовані на створення якомога більш тісних відносин з країнами Заходу, в першу чергу з США і Європейським союзом. Під час своєї першої промови перед Європейським парламентом у 2006 році у Страсбурзі Саакашвілі висловився на користь вступу своєї країни до ЄС. Як заявив грузинський президент, Грузія — стародавня європейська країна, яка «за останні 3 роки перетворилася з пост- радянського хаосу в демократію з ринковою економікою».

«Європа почалася тут» — знак в Національному Музеї Грузії в Тбілісі

Після війни в Південній Осетії в 2008 році зближення Грузії і ЄС помітно сповільнилось. Саакашвілі звинуватив Європейський союз в тому, що Спільнота не сприймала всерйоз і ніяк не реагувала на його попередження з приводу концентрації російських військ на кордонах з Грузією. 15 вересня 2008 Європейський союз прийняв рішення відправити в район збройного конфлікту з грузинської сторони групу спостерігачів за дотриманням умов перемир'я і припинення вогню. Двома тижнями пізніше почалася оперативна фаза Місії спостерігачів Європейського союзу (European Union Monitoring Mission (EUMM) в Грузії. На Кавказ були відправлені 200 спостерігачів ЄС з 22 держав Співтовариства.

Прапор Грузії біля будівлі Ради Європи в Страсбурзі

Незважаючи на те, що військовий конфлікт між Грузією і Росією відсунув можливий вступ цієї країни в Європейське Співтовариство в невизначене майбутнє, ЄС як і раніше продовжує зміцнювати відносини з цією державою. Так, в 2009 році Брюссель з цією метою створює програму Східне партнерство, призначену для надання допомоги Грузії і п'яти іншим колишнім радянським республікам.

У травні 2010 року глава представництва Євросоюзу в Росії Фернандо Валенсуела заявив, що в осяжній перспективі приєднання Грузії до Євросоюзу не буде.

У липні 2010 року в Батумі стартували переговори представників ЄС і Грузії з приводу укладення двосторонньої угоди про асоціацію. Більш того, Євросоюз і Грузія створюють зону вільної торгівлі, так більше чверті зовнішньої торгівлі Тбілісі вже припадає на ЄС. За оцінками Брюсселя, нова угода забезпечить приріст економіки Грузії на 4,3% на рік.

Стара будівля Парламенту Грузії у Тбілісі

Після підписання Угоди про асоціацію з ЄС у 2013 році перед Грузією відкривається більш реальна можливість стати повноцінним членом Європейського Союзу. Як заявив на підписанні голова Єврокомісії Жозе Мануель Баррозу, «…ми відчиняємо двері нашим майбутнім членам»[1].

Основні етапи

· 24 березня 1992 р. — Грузія стає членом ОБСЄ — Організації з безпеки і співробітництва в Європі.

· 4 вересня 1992 р. — до членів —акціонерів банку ЄБРР приєднується Грузія (30010 тис. €). Організація ЄБРР є найбільшим інвестором в регіоні і активно підтримує держави Центральної та Східної Європи, вкладаючи кошти як у нові виробництва, так і в діючі фірми.

· 27 квітня 1999 р. — Грузія стає 41-м членом Ради Європи.

· 26 травня 2008 р. — Європейським союзом заснований проект Східного партнерства, головна мета якого — зближення ЄС з 6-ма країнами колишнього СРСР: Азербайджаном, Вірменією, Білоруссю, Грузією, Молдовою і Україною.

· 15 липня 2010 р. — ЄС і Грузія готують договір про асоціацію. Документ — перший етап на шляху євроінтеграції для шукачів членства в ЄС.

· 25 лютого 2013 р. — Грузія отримала план дій щодо лібералізації візового режиму з ЄС.

· 28 листопада 2013 р. — Грузія парафувала Угоду про асоціацію з ЄС на Вільнюському саміті Східного партнерства.

· 1 січня 2014 р. — Грузія офіційно стала 40-м членом Європейської організації безпеки аеронавігації Євроконтроль.

Громадська думка[

Різні верстви та соціальні групи населення Грузії відзначають неоднозначну позицію, щодо наміру інтеграції в ЄС. За оцінкою екс -спікера Давида Бакрадзе, представницький рівень конференції (9-а міжнародна конференція «Європейський шлях Грузії — Євросоюз і його європейські друзі» в Батумі), яка проводилася в 2012 році, перевищує рівень всіх попередніх конференцій. Щорічно до Грузії приїжджає все більше людей з метою обговорення перспективи членства Грузії в Євросоюзі. Крім того, парламент Грузії розглядає законопроект про зобов'язування Громадського мовника приділяти десять секунд соціальній рекламі у зв'язку з інтеграцією Грузії в НАТО і ЄС. Ініціатива належить парламентському комітету освіти, науки і культури.

23. Спроба поглиблення діалогу між Грузією та Західним світом: відносини офіційного Тбілісі з США та НАТО.

НАТО

Вперше офіційна заява про бажання Грузії вступити до НАТО прозвучала з вуст президента Едуарда Шеварднадзе на Празькому саміті Північноатлантичного Альянсу наприкінці 2002 року. На цій зустрічі країні була запропонована Індивідуальна програма партнерства^[2].

Важливим внутрішнім фактором, який вплинув на зовнішню політику Грузії, стали парламентські вибори 2 листопада 2003 року. Тоді політичні сили на чолі зМіхеїлом Саакашвілі, Ніно Бурджанадзе і Зурабом Жванією заявили про численні порушення на виборчих дільницях. Вони ініціювали акції громадської непокори, які досягли піку в перший день засідання нового грузинського парламенту — 22 листопада. У той день опозиціонери на чолі з Саакашвілі з трояндами в руках захопили будинок парламенту. Виступ президента Едуарда Шеварднадзе перервали, його у супроводі охоронців змусили піти з парламенту. Опозиція заявила про початок «революції троянд», яка завершилася 23 листопада, коли другий президент Грузії оголосив про власну відставку.

Ще до свого обрання на пост президента Грузії Міхеїл Саакашвілі розглядався як прозахідно орієнтований політик, який, ставши главою держави, продовжить курс зближення із Заходом і дистанціювання від Російської Федерації. Однак, прийнявши президентські повноваження, Саакашвілі проголосив налагодження відносин із Росією як одну з головних цілей свого зовнішньополітичного курсу, зосередивши увагу на необхідності підтримки тісних партнерських зв'язків, особливо у сфері економіки. При цьому грузинське керівництво не збиралося згортати зв'язки і з іншими суб'єктами міжнародного права, зокрема зОрганізацією Північноатлантичного договору. Підтвердженням цього стало утворення 17 лютого 2004 року Державного міністерства з питань євроатлантичної інтеграції, яке координує діяльність, пов'язану з інтеграцією країни до НАТО. Цю структуру очолив Тамар Баручашвілі^[3].

6 квітня 2004 року Президент Грузії Міхеїл Саакашвілі представив штаб-квартирі НАТО Презентаційний документ своєї країни для участі в Індивідуальному плані дій, який остаточно затверджений в жовтні 2004 року. Грузинська сторона повинна була виконати усі зобов'язання, передбачені даним планом, після чого отримувала право почати роботу над необхідним для країни-кандидата в члени НАТО Планом дій, що відкриває шлях до реальних переговорів про членство в НАТО^[4]. Саакашвілі заявив:

У березні 2005 року до Грузії прибула делегація експертів НАТО для оцінки ходу виконання індивідуальної програми співпраці Грузії з Північноатлантичним альянсом. Представники НАТО ознайомилися з рівнем підготовки грузинських військовослужбовців і технічною оснащеністю грузинської армії. У рамках зустрічей із вищим керівництвом Міністерства оборони Грузії експерти НАТО отримали інформацію про хід реформ у системі, згідно з програмою індивідуального плану співробітництва, яка була затверджена комітетом НАТО у жовтні 2004 року.

Важливим внеском у діяльність НАТО стало підписання в Брюсселі 2 березня 2005 року угоди, яка встановлювала порядок транзиту через територію Грузії вантажів і персоналу, необхідних для функціонування Міжнародних сил безпеки, що перебували під командуванням НАТО на заході Афганістану. Тим самим офіційний Тбілісі дав дозвіл на використання грузинської території з метою передислокації в південному напрямку військових вантажів і армійських підрозділів країн-учасниць НАТО, не лише повітряним коридором, але і з використанням сухопутних і морських шляхів Грузії^[13].

У вересні 2006 року керівництво НАТО запропонувало Грузії розпочати Інтенсифікований діалог. Такий формат відносин надавав можливість Грузії докладніше обговорювати з НАТО, які стандарти необхідні для вступу до організації і яким чином повинні здійснюватися реформи в Грузії для досягнення даних стандартів.

У тому ж році грузинський парламент прийняв постанову «Про інтеграцію Грузії до НАТО», в якому чітко зафіксовано, що «прагнення Грузії вступити до НАТО ґрунтується не тільки на непохитній волі грузинського керівництва, але й на повній згоді основних політичних сил та громадському консенсусі». Крім того, у постанові наголошується, що «інтеграція Грузії до НАТО тісно пов'язана із зміцненням демократичних інститутів і мирним, політичним врегулюванням конфліктів в країні»^[14].

Після таких заяв грузинська делегація була запрошена на дводенний саміт Північноатлантичного альянсу, який вперше проходив на території пострадянської держави — у Латвії. Хоча питання про приєднання Грузії до числа членів НАТО не було ключовим на цій зустрічі, однак у Декларації Ризького саміту від 29 листопада 2006 року міститься згадка про цю закавказьку державу. Зокрема, керівництво Альянсу підтвердило свій намір продовжувати процес Інтенсифікованого діалогу і зобов'язалося співпрацювати з Грузією задля продовження її внутрішніх реформ^[15].

У 2007 році Грузія провела у себе навчання ВПС під егідою НАТО в рамках програми «Партнерство заради миру». У жовтні 2007 року Альянс і Грузія почали співпрацювати в області конверсії та управління військовими об'єктами.

США

Дипломатичні відносини Грузії і США були встановлені в 1992 році. 1997 рік можна вважати початком сучасного етапу американської політики в Закавказзі, і зокрема в Грузії. У квітні цього року Держдепартамент США на вимогу конгресу представив доповідь з проблем американської політики в Каспійському регіоні і в жовтні цього ж року був представлений законопроект, який отримав назву «Стратегія Шовкового шляху», який був схвалений сенатом в липні 1999 року.

США-НАТО-ГРУЗІЯ зі статті

У Грузії розпочалися військові навчання за участю США і Великобританії

У передмісті Тбілісі на колишній російській військовій базі "Вазіані" 11 травня відкрилися військові навчання Noble Partner 2016 ("Гідний партнер 2016") за участю 650 американських, 500 грузинських і 150 британських військовослужбовців.

На церемонії відкриття навчань були присутні перший особи Грузії - президент Георгій Маргвелашвілі, прем'єр Георгій Квірікашвілі і міністр оборони Тіна Хідашелі.

особливий інтерес викликає те, що вперше для участі в навчаннях в Грузії доставлено більше десяти основних бойових танків сухопутних військ США M1A2 "Абрамс" (Abrams), а також БМП M2 "Бредлі" (Bradley).

У Росії висловили невдоволення зближенням Грузії з НАТО

Офіційна мета навчань - підготовка грузинського контингенту "сил швидкого реагування НАТО". Заплановані бойові стрільби і десантування з військово-транспортних літаків.

Навчання Noble Partner 2016 триватимуть до 26 травня - Дня незалежності Грузії і завершаться спільним військовим парадом.

НАТО і Грузія запланували спільні навчання влітку цього року.