Геополітичне середовище та зовнішня політика Республіки Узбекистан 5 page

У 2006-2007 рр. по магістралі БТД експортувалося до 500 тис. барелів нафти на добу, на повну потужність - 1 млн барелів на добу, або 50 млн т. на рік - БТД вийшов у 2009 р.

Важливим чинником енергетичної незалежності Азербайджану є й збільшення видобутку природного газу. Перспективна газоконденсатна структура Шах-Деніз на шельфі Каспію була відкрита 1976 р., але за наявності гігантських родовищ Західного Сибіру її розвідка та розробка були визнані недоцільними. Активна розвідка родовища розпочалася в 1996 р. після підписання контракту з консорціумом іноземних компаній (азербайджанська частка в консорціумі становить 10 %). Реалізація проекту здійснюється дещо відособлено від інших проектів газової галузі Азербайджану, що зумовлено його експортною спрямованістю - на Туреччину, далі - до Греції, а можливо, і до інших країн Європи, насамперед до Італії.

На першому етапі реалізації проекту Азербайджан, Грузія і Туреччина домовилися про постачання 178 млрд кубометрів газу з родовища Шах-Деніз. Видобуток газу розпочався в середині 2006 р. і на перших порах становитиме 8,1 млрд кубометрів на рік, надалі планується його збільшення до 16 млрд. Постачання газу здійснюється Південнокавказьким газопроводом (Баку - Тбілісі - Ерзерум). "Слабким місцем" азербайджанського газу може стати його ціна - як відомо, морський видобуток значно дорожчий, ніж на суходолі. Зокрема, у 2006 р. вартість азербайджанського газу на кордоні з Туреччиною становила близько 100 дол за 1000 кубометрів. Це значно ускладнює конкуренцію з іранським газом, ціна якого на кордоні з тією самою Туреччиною є дещо нижчою. Крім того, Іран постачає газ для Нахічеванської автономії Азербайджану, що через Нагірнокарабаський конфлікт не має кордонів з Азербайджаном.

Серед пріоритетних напрямків зовнішньої політики Азербайджану - розвиток співпраці з європейськими та євроатлантичними структурами. Зокрема, у другій половині 1990-х рр. Азербайджан уклав угоду про партнерство і співробітництво з Європейським Союзом та угоду про співпрацю з НАТО у рамках Ради Євроатлантичного партнерства за програмою "Партнерство заради миру".

Г. Алієв був одним з найпалкіших прибічників ідеї створення в рамках СНД окремої організації для співробітництва пострадянських держав поза російським контролем - ГУАМ (1997 р.). Активно сприяв зміцненню відносини з Україною, прагнучи створення міжнародно-політичної противаги впливам Росії в межах СНД. Уведений в дію нафтопровід Баку - Супса має важливе значення й для України, оскільки якісна азербайджанська нафта може поставлятися танкерами до Одеси та інших українських портів. Аналогічне значення має й робота поромної переправи Поті-Іллічівськ, яка відкрилась у квітні 1999 р. і здатна забезпечити участь України у програмах розвитку транспортних шляхів між Європою та Азією. Саме Г. Алієв 16 березня 2000 р. поставив свій підпис під азербайджансько-українським Договором про дружбу, партнерство і співробітництво.

У світлі значних порушень, зафіксованих міжнародними спостерігачами на парламентських виборах 2005 р. в Азербайджані, перед владою України постала дилема - принциповість чи прагматизм, що вирішилася на користь останнього. Це означає, що, як і для політичної еліти країн Заходу, для влади України визначальним у виробленні офіційної позиції стосовно Азербайджану є питання каспійської нафти: у Києві сподіваються за допомогою Баку вирішити проблему диверсифікації джерел енергоносіїв, а також наповнення нафтопроводу Одеса - Броди - Плоцьк - Гданськ. Не останню роль відіграє те, що для офіційного Баку наша країна цікава насамперед у контексті зовнішньополітичної підтримки у вирішенні проблеми Нагірного Карабаху. Окрім того, для України сьогодні важливо зберегти Азербайджан як учасника ГУАМ.

Щодо зовнішньої політики чинного Президента Азербайджану Ільхама Алієва (з 2003), то попри незмінність її стратегічного курсу, вона зазнає певної трансформації у зв'язку зі змінами, що відбуваються у світі в цілому і на пострадянському просторі, зокрема. Так, наприклад, можна констатувати зростання інтересу офіційного Вашингтона до Азербайджану після того, як американські військові змушені були вивести свої бази з Узбекистану після андижанських подій 2005 р. Зокрема, в Азербайджані вже функціонують дві американські радіолокаційні станції, встановлені неподалік від кордонів республіки з Росією та Іраном. За активного сприяння Вашингтона в Баку створено військовий центр для спостереження за пересуванням кораблів і літаків уздовж усієї акваторії Каспійського моря.

Росія також намагається підсилити свій вплив на ситуацію в Азербайджані, чому сприяють дружні стосунки керівників обох держав, а також бажання російської влади не допустити розміщення в Азербайджані американських військових баз. Адже приводом для такого розміщення може стати як необхідність охорони нафтопроводу Баку - Тбілісі - Джейхан, так і ймовірний силовий тиск на сусідній з Азербайджаном Іран.

13. Складе партнерство. Азербайджансько-російські міждержавні відносини на сучасному етапі.

Щодо азербайджансько-російських відносин, то з часу розпаду СРСР вони складаються непросто, не в останню чергу через те, що в азербайджанському суспільстві Росія все ще сприймається країною, що має намір відновити своє колишнє домінування на Кавказі в цілому і в Азербайджані зокрема. Напруга в двосторонніх стосунках зберігається з декількох причин. По-перше, багато азербайджанців вважає, що питання Карабаху це не конфлікт між Азербайджаном і вірменами Карабаху і навіть не міждержавна азербайджано-вірменська суперечка, а війна, яку проти Азербайджану веде Росія, щоб перешкодити утворенню сильної незалежної Азербайджанської держави і повернути її до сфери свого впливу і контролю. Ця суспільна думка ґрунтується на російському бажанні розмістити в Азербайджані свої військові бази і направити російських прикордонників для охорони азербайджанських кордонів з Іраном і Туреччиною.

По-друге, Азербайджан підозрює (до речі, небезпідставно) РФ у прихованому постачанні зброї одному з учасників Нагірнокарабаського конфлікту - Вірменії. По-третє, позиція, зайнята Росією щодо юридичного статусу Каспійського моря, однозначно спрямована на забезпечення контролю за нафтовим експортом з Азербайджану, оскільки спрямувати значну його частину через територію своєї держави російському керівництву не вдалося.

Суперечливою у двосторонніх відносинах залишається й роль СНД на пострадянському просторі, що її функціонування офіційний Баку кваліфікує як засіб відновлення російського впливу на колишні республіки СРСР і як об'єднання, не здатне стати співдружністю справді рівних суверенних держав. Саме тому Азербайджан з 1997 р. бере активну участь у роботі ГУАМ - утворення пострадянських держав, що прагнуть вийти з-під опіки Росії. Баку розглядає ГУАМ як ще один інструмент впливу на вирішення проблеми територіальної цілісності країни. Про це, зокрема, свідчать результати бакинського саміту ГУАМ (18-19 червня 2007 р.), під час якого азербайджанське керівництво вперше отримало публічну підтримку своїх дій зі "збирання земель" від найбільшого учасника об'єднання - України. Президент України В. Ющенко назвав політику Вірменії у Карабасі "окупаційною" і висловив готовність відправити український миротворчий контингент у зону азербайджансько-вірменського конфлікту.

У лютому 1999 р. Азербайджан вийшов із Договору про колективну безпеку СНД, а в листопаді на стамбульському саміті ОБСЄ підписав пакет угод про будівництво нафтопроводу Баку - Джей-хан, альтернативного російським маршрутам транзиту нафти в регіоні.

Не схвалює Росія і переведення на рівень стратегічних азербайджансько-американських відносин, а також те, що напередодні візиту І. Алієва до США (квітень 2006 р.) Азербайджан було названо "ісламським союзником" США. Раніше ним вважалася лише Туреччина.

Між тим, саме Баку є тією точкою дотику на Південному Кавказі, у якій позиції Москви і Вашингтона в багатьох аспектах збігаються. І США, і Росія зацікавлені в стабільному, модернізованому, світському Азербайджані. Для Білого дому, як і для Кремля, значно більше важить передбачуваність режиму, аніж проблеми демократизації внутрішньополітичного життя в країні.

Незадоволення Кремля викликають також "особливі відносини" (енергетичне партнерство, спільні транспортні проекти) між Азербайджаном і Грузією, що взяла курс на євроатлантичну інтеграцію і прагне позбутися російської імперської спадщини. Саме розвиток азербайджансько-грузинських взаємин став головною причиною охолодження відносин Москви й Баку в кінці 2006 - на початку 2007 р. На відміну від грузинського президента М. Саакашвілі, І. Алієв не пішов шляхом поглиблення розколу у взаєминах з Росією. У березні 2007 р. азербайджанський лідер відвідав з неофіційним візитом Москву і на зустрічі зі своїм російським колегою В. Путіним наголосив на тому, що попри політизацію Кремлем проблеми ціни на природній газ у відносинах з пострадянськими державами і критику такої політики офіційним Баку, Азербайджан цінує добросусідські взаємини з Росією.

Є розбіжності між Москвою й Баку і в питанні російсько-вірменського стратегічного союзу, наявністю якого пояснюється неучасть Азербайджану в ОДКБ і його членство в ГУАМ. Військову присутність Росії у Вірменії (особливо після виведення російських частин із Грузії, що передислоковуються до Вірменії) лідери Азербайджану розцінюють як привід для ймовірної ескалації вірменсько-азербайджанського протистояння.

Однак, не зважаючи на принципові розбіжності щодо окремих політичних і економічних питань двосторонніх взаємин, Росія і Азербайджан мають значний потенціал для розвитку партнерства, у чому передусім зацікавлена чисельна азербайджанська діаспора в Росії. Цей чинник справив свій вплив і на припинення неофіційної підтримки Азербайджаном руху за незалежність Республіки Ічкерія, що мала місце впродовж 1990-х рр., і залучення російських компаній до участі в енергетичних контрактах. Усе це, на думку Баку, призвело до окремих змін у ставленні Кремля до проблеми врегулювання конфлікту в Нагірному Карабасі.

14. “Одна нація – дві держави”: Особливості азербайджансько-турецького діалогу.

«Радість Азербайджану – це радість Туреччини, а його горе – наше горе

Переважна більшість населення Азербайджану, як і Туреччини, – тюркомовна, зі спільною багатовіковою історією, а політичне керівництво республіки виховане в атеїстичному радянському дусі.

у червні 1992 р. напередодні президентських виборів Ельчибей заявив: «В Азербайджану з Туреччиною особливі родинні відносини. Наші народи близькі за мовою, культурою, менталітетом, і, звичайно, Туреччина буде займати головне місце у зовнішній політиці республіки. Економічні відносини з Росією будуть підтримуватися, але ми проти вступу до СНД». Г. Алієв, який у 1993 р. з’явився в блокованому з боку Вірменії та Ірану Нахічевані звернувся за допомогою до Анкари. Для встановлення зв’язку між державами через ріку Араз було збудовано міст, який став єдиним елементом, що з’єднував дві сусідні держави 2. Однак намагання копіювати політику Анкари у створенні держави-нації, загрожувало Азербайджану втратою державно-національної ідентичності, витісненням груп тюркського походження з адміністрації й провідних галузей економіки, а також зростанням самосвідомості іранських і дагестанських етносів.

Проблема полягала не в тому створювати чи не створювати державу-націю, а у виборі – Азербайджан це держава азербайджанців чи держава турків. Азербайджанська еліта, що мала і має, переважно курдські, іранські та дагестанські корені розуміла це, а тому противилася таким тенденціям. У лютому 1994 р. відбувся перший візит до Туреччини Г. Алієва як глави держави. Виступаючи у Великому національному зібранні (парламенті) Турецької Республіки (ТР), він заявив, що двосторонні відносини з Туреччиною завжди будуть пріоритетними у зовнішній політиці Азербайджану, який готовий розвиватися за турецькою політичною та соціально-економічною моделлю, але потрібний час для розв’язання завдань, що стоять перед республікою

3. Тоді між двома державами були укладені договір «Про дружбу і співробітництво», угода про створення змішаних робочих груп з урегулювання прикордонних питань, а також угоди про захист інвестицій, про уникнення подвійного оподаткування та про співпрацю у сільському господарстві

4. Анкара відстоювала інтереси Азербайджану на міжнародній арені, а взаємна зацікавленість держав дозволила їм протягом 1997-1998 рр. визначити головні контури, напрямки і стиль співробітництва. У травні 1997 р. під час офіційного візиту Г. Алієва до Туреччини було підписано дев’ять документів, найважливіший з них – Декларація проб поглиблення стратегічної співпраці між Азербайджанською й Турецькою Республіками.

5. Як головні, так і другорядні напрями зовнішньої політики Азербайджан здійснював з урахуванням інтересів та за згоди Туреччини.

«Туреччина – братська країна, ми дві країни одного народу»

15. Відносини Азербайджану з ЄС: баланс між боротьбою за демократію та економічними інтересами.

фундаментом взаємин Азербайджанської Республіки (АР) і Євросоюзу (ЄС) є Угода про партнерство та співробітництво (УПС). Цей документ був підписаний 22 квітня 1996 року в Люксембурзі і набув чинності 1 липня 1999 року.

Постанова про включення АР в Європейську політику сусідства (ЄПС) було прийнято ЄС 14 червня 2004 року. АР в рамках Європейської Політики Сусідства (ЄПС), отримує від ЄС, перш за все, фінансову і економічну підтримку.

Економічно, АР є важливим партнером для ЄС, оскільки країни ЄС є найбільшими імпортерами азербайджанської нафти.

АР є членом Ради Європи, і тому входить в європейські структури. Однак з ЄС ця країна пов'язана за допомогою плану дій в рамках ЄПС.

Парламентський комітет співробітництва між ЄС та АР, в який входять (по обидва боки) високопоставлені політики, вважає за можливе вступ АР в ЄС.

відносини між Азербайджаном і ЄС значно загострилися. 10 вересня Європарламент прийняв резолюцію, в якій засудив Баку за «безпрецедентні репресії» щодо громадських активістів в республіці. Крім того, резолюція містить заклик до європейської влади «провести ретельне розслідування звинувачень в корупції щодо президента Алієва і членів його сім'ї», а також розглянути питання введення «адресних санкцій і візових обмежень проти всіх політичних діячів, чиновників і суддів, причетних до переслідувань».

Відповідь азербайджанської сторони був швидким і різким: Баку скасував візит на високому рівні делегації Європейської служби зовнішньополітичної діяльності, оголосив про вихід Азербайджану з Парламентської асамблеї «Євронест» і пригрозив ввести відповідні санкції щодо членів Європарламенту.

До того ж президент Алієв під час публічного виступу 15 вересня засудив дії ЄС щодо біженців з Сирії та інших країн, натякаючи на те, що Брюссель проводить політику подвійних стандартів в сфері прав людини.

«Де ваша терпимість і доброта, щедрість? Де ваші цінності?»- Наводить новинний сайт Contact.az слова Алієва про дії ЄС в рамках кризи, що склалася з біженцями.

Дана спалах є лише черговим симптомом дисфункції, на протязі вже деякого часу виявляється у відносинах між Брюсселем і Баку. Основною причиною нинішніх проблем є розбіжності в баченні і цілях обох сторін. Брюссель бачить в Азербайджані пострадянська держава, яке потрібно за допомогою договору про партнерство інтегрувати в загальноєвропейський порядок, заснований на верховенстві закону, демократії і правах людини. Тим часом Азербайджан, якому нафтодолари надають впевненість, вважає себе рівнею Євросоюзу. Тому азербайджанські лідери домагаються співпраці на інших умовах. З цієї причини Азербайджан не проявляє ніякого інтересу до договору про асоціацію з ЄС, на кшталт тих, що були підписані Україною, Грузією і Молдовою. Замість цього Баку бажає збудувати з ЄС стратегічне партнерство.

Євросоюз справедливо відмовляється від такого стратегічного партнерства з Азербайджаном. Економічний і дипломатичний вплив Баку незрівнянно з рівнем загальновизнаних стратегічних партнерів - Індії, Південної Кореї і, до української кризи, Росії.

У сферах спільних інтересів ЄС і Азербайджану - особливо в торгівлі енергоносіями - співпраця цілком налагоджено і без стратегічного партнерства. А з геостратегічної точки зору важливість Азербайджану, по всій видимості, буде скорочуватися в результаті укладення договору про ядерну програму Ірану, так як у міжнародної спільноти, можливо, відпаде необхідність в Баку як заслін проти іранських витівок. З цієї причини договір про стратегічне партнерство був би лише джерелом престижу для азербайджанського керівництва.

Отже, який у ЄС є вибір, крім як з горем навпіл підтримувати відносини з Азербайджаном, які все більше обмежуються лише діловим співробітництвом, і в яких сторони навіть вже не намагаються зберегти видимість наявності загальних цінностей і цілей? Відповідь на це питання: вибір невеликий.

Євросоюз часто критикують за те, що на черговий арешт активіста або правозахисника він реагує лише заявами про «стурбованість». Але у Брюсселя немає очевидних важелів, здатних більш ефективно вплинути на алієвського адміністрацію.

Чиновники ЄС можуть ввести адресні санкції щодо осіб, причетних до порушень прав людини, як це було зроблено у випадку з Білоруссю. Європарламент вже кілька разів просив це зробити. Подібні санкції могли б послати Баку потужний сигнал, але, як видно на прикладі Білорусі, Ірану і Куби, санкції рідко покращують частку політв'язнів і ситуацію з правами людини в цілому. Крім того, складно буде домогтися згоди всіх країн-членів ЄС на введення санкцій, так як деякі з цих держав підтримують близькі двосторонні зв'язки з Баку.

Але ЄС може показати своє невдоволення і іншими методами. Одним з них є демонстративно різне ставлення до націленим на реформи урядам, на зразок Грузії, і відстаючим, на зразок Азербайджану. Наприклад, президенту Ради ЄС Дональду Туску, можливо, не варто було відвідувати Баку після поїздки в Тбілісі в кінці липня. Подібне дипломатичне нехтування потенційно могло б вплинути на азербайджанське керівництво, яке безсумнівно піклується про міжнародний імідж країни.

Євросоюз також може підтримати висвітлюють події в Азербайджані незалежні засоби масової інформації - причому незалежні як від держави, так і від опозиції.

Відсутність чітких і ефективних важелів природно засмучує тих, хто сподівається на розвиток громадянського суспільства в Азербайджані. Але в історії рідко все буває ясним і прямолінійним. У ній багато прикладів непередбачуваних, несподіваних і невідворотних змін. В Азербайджані, незважаючи на гадану політичну апатичність населення, відбулися спонтанні протести проти порушень в Губі і Ісмаїлі, а недавно заворушення охопили Мінгечаур через підозрілу смерть людини в тюрмі.

Подібні спалахи не обов'язково є провісниками швидкого повстання проти адміністрації президента Алієва. Але ЄС варто стежити за внутрішніми процесами в азербайджанському суспільстві і бути готовим надати щедру дипломатичну й економічну допомогу, коли і якщо демократичні зміни здадуться можливими. Але Євросоюз та інші міжнародні гравці повинні усвідомити, що створювати умови для змін повинен сам азербайджанський народ.

16. Геополітичне становище Вірменії.

Вірменія є членом ООН та її спеціалізованих організацій. У 2001 р. Вірменія вступила до Ради Європи, а 10 грудня 2002 р. Генеральна рада ВТО в Женеві офіційно затвердила членство Вірменії у цій організації. З 5 лютого 2003 р. положення ВТО про торгівлю і обмін товарами стали частиною міжнародних зобов'язань Вірменії як у рамках цієї структури, так і в форматі підписаного з Європейським союзом Договору про партнерство і співробітництво.

Республіка Вірменія - член СНД, Організації Договору про колективну безпеку (ОДКБ*, до якої входить більшість підписантів Ташкентського пакту (травень 1992 р.*, учасник ЄврАзЕС (з 2003 р.*, активний учасник субрегіональних і регіональних інтеграційних угруповань, в тому числі в рамках структур СНД, Чорноморської асоціації економічного співробітництва та ін.

Перший президент країни Л. Тер-Петросян прагнув підтримувати тісні зв'язки з Росією, США і Францією - країнами, де є великі вірменські общини і звідки поступало чимало валютних надходжень. Нинішнє керівництво Вірменії проводить скоріше політику балансування між Росією, з якою Вірменія пов'язана договорами щодо правового статусу російських збройних сил (1992 р.*, російської військової бази на терені країни (1995 р.* та „Про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу" (1998 р.*, що створили передумови для тісного військового союзу обох держав, та західними державами, передусім з США, на підтримку яких Вірменія сподівається при урегулюванні карабахського конфлікту.

Союзницькі стосунки Вірменії та Росії базуються на співпадінні або близькості геополітичних, військових, економічних та інших інтересів. Вірменія і Росія, які зацікавлені в стабілізації ситуації на Кавказі, мають схожі позиції з більшості питань міжнародної політики. Головними факторами традиційної лояльності вірмен до Росії є релігійний та досвід спільного проживання вірмен і росіян у складі однієї держави. Також за останнє десятиліття значно зросла вірменська діаспора в Росії, що головним чином мешкає в Москві і в Краснодарському краї і нараховує за останніми даними 1,8-2 млн. осіб. Особливі стосунки з Вірменією важливі і для Росії, оскільки через вірменську територію приходять залізничні й автомобільні дороги, повітряні шляхи, що з'єднують Росію з країнами Близького і Середнього Сходу. Базовим елементом стратегічного партнерства двох країн вважається дислокована на території Вірменії 102 російська військова база, що має на озброєнні зенітно-ракетні комплекси С-300 і винищувачі МіГ-29. Також на вірменській території несуть службу російські прикордонники, що спільно з вірменами охороняють вірмено-турецький і вірмено-іранський кордони.

Щоправда не таким взаємовигідним є економічне співробітництво двох держав. Користуючись економічними труднощами Вірменії, Росія, по суті, нав'язала своєму партнеру підписання угоди за принципом „борг в обмін за майно". У рахунок погашення державного боргу обсягом 93,76 млн. дол. США Вірменія передала Росії Разданську ТЕС (вироблена на ній електроенергія експортується Росією до Туреччини і Грузії*, оборонне підприємство „Марс" і три науково-дослідних інститути у сфері ВПК.

Взаємини Вірменії з іншими сусідами - Азербайджаном і Туреччиною практично припинилися після того, як 1992-1993 рр. озброєні вірменські формування окупували Нагірний Карабах і частину азербайджанської етнічної території. Наслідком цього стала економічна блокада Вірменії Туреччиною й Азербайджаном й закриття вірмено-турецького кордону. Через деякий час вірмено-азербайджанський політичний діалог на вищому рівні було відновлено. Як наслідок, тільки президенти Р. Кочарян і Г. Алієв провели 19 таких зустрічей, після смерті Г. Алієва його син Ільхам поновив практику зустрічей глав двох держав у грудні 2003 р. Щодо вірмено-турецьких взаємин, та їх покращанню не надто сприяє активність офіційного Єревану у питанні про визнання світовим співтовариством факту різанини вірменського населення в Османській імперії у 1915 р. актом геноциду. Між тим, станом на 2003 р. факт геноциду визнало 15 парламентів, у тому числі російський, французький, італійський і канадський, а також законодавчі органи понад 30 американських штатів. Щодо Вірменії, то Туреччина однією з перших визнала її незалежність. Тим не менше, до нормалізації відносин між країнами ще далеко. Анкара звинувачує в цьому Єреван. Вірменія досі не звільнила захоплені нею території Азербайджану, незважаючи на чотири резолюції, прийняті Радою Безпеки ООН. У свою чергу, Туреччина не визнає факту здійснення геноциду проти вірмен у 1915-1918 рр. Стосунки з вірменською діаспорою в Туреччині і самими турками донині досить напружені, оскільки Єреван через вірменське населення в Турецькій Республіці тисне на Анкару.

На противагу вісі Анкара-Баку Вірменія зміцнює взаємодію з Іраном і Грецією, а також низкою арабських держав (Єгипет, Сирія, Ліван*. Щоправда розширення відносин Вірменії й Ізраїлю викликає негативну реакцію офіційного Тегерану. У цілому вірмено-іранські міждержавні відносини розвиваються доволі плідно. Попри те, що більшість населення Ірану в Нагірно-Карабахському конфлікті була на боці Азербайджану, іранська владна еліта зайняла позицію обережного нейтралітету. У 1993 р. за посередництва офіційного Тегерану бойові дії вдалось припинити, але мир тривав недовго. Коли Вірменія поновила широкомасштабний наступ у Карабасі тодішній президент Азербайджану Абульфаз Ельчібей відмовився від посередницьких послуг Ірану. У той час, коли Туреччина і Азербайджан запровадили жорстку економічну блокаду Вірменії, саме Іран став найбільшим торговельним партнером офіційного Єревана, за обсягом міждержавного товароообігу залишивши далеко позаду Російську Федерацію. Він фактично врятував Вірменію від економічного краху, враховуючи, що ця країна має найбільшу протяжність кордону з Туреччиною та Азербайджаном, а від Росії її відокремлює недружня до офіційної Москви Грузія. Іран постачає до Вірменії електроенергію і газ, великі обсяги продовольства, реалізує в цій країні масштабні економічні проекти, чим обмежує ефективність азербайджано-турецької блокади.

В останні роки Вірменія проводить комплементарну (багатовекторну* зовнішню політику, намагаючись не грати на геополітичних суперечностях великих держав, а шукати вигоди в узгодженні їх інтересів. Звідси - лінія Вірменії на розвиток союзницьких взаємин з Росією, налагоджування тісних взаємин з США, Євросоюзом, іншими країнами та міжнародними організаціями.

до європейських структур. Підтвердження цього полягає у співпраці республіки з ЄС, Радою Європи, ОБСЄ, іншими організаціями. Вірменія згідно з рішенням Ради Європейського союзу від 14 червня 2004 р. про включення держав Південного Кавказу до сфери діяльності своєї програми „Політика європейського сусідства" стала її учасником. Ця програма базується на проекті „Розширена Європа - нове сусідство", підготовленому Єврокомісією в березні 2003 р. Доповідь по Вірменії була представлена в березні 2005 р., після чого офіційний Єреван і ЄС розпочали підготовку плану дій Республіки Вірменія за програмою „Політика європейського сусідства".

Водночас обидві сторони мають намір розвивати свої зв'язки в рамках підписаного у 1996 р. Договору про партнерство і співробітництво, що вступив у дію в липні 1999 р. Ним, зокрема, передбачалось надання Євросоюзом всебічної підтримки Вірменії при її переході до ринкової економіки і сталої демократії. У рамках договору створена і діє Рада ЄС - Вірменія, у якій Євросоюз представляють члени його Ради і Єврокомісії, а Вірменію - члени її уряду. Створений і діє Комітет парламентського співробітництва ЄС - Вірменія для координації зв'язків Національних зборів Вірменії з Європарламентом і парламентами держав-членів ЄС. Також указом президента Вірменії створено Міжвідомчу комісію з питань європейської інтеграції і співробітництва між європейськими регіональними організаціями і Вірменією.

Здійснюються серйозні кроки в напрямку розширення військово-політичного співробітництва Вірменії і країн ЄС, свідченням чого є встановлення дружніх зв'язків з Великобританією, Італією, Румунією, Болгарією, Німеччиною, Литвою, Латвією і особливо з Грецією. Європейський вектор зовнішньої політики Вірменії, головною складовою реалізації якого є участь республіки в програмі „Політика європейського сусідства", важливий для країни передовсім тому, що її національна безпека і подальший розвиток значною мірою визначаються результативністю переговорів з урегулювання нагірно-карабахського конфлікту, що проходять у рамках ОБСЄ, і можливістю сприяння держав ЄС у питанні нормалізації вірмено-турецьких відносин. Адже не слід забувати, що серед обов'язкових умов, що їх має виконати Туреччина на шляху вступу до ЄС, не останнє місце займають проблеми розблокування турецько-вірменського кордону і визнання офіційною Анкарою геноциду вірмен 1915р.

Вірмено-американське співробітництво, що значною мірою визначається наявністю в США численної вірменської діаспори (до 1 млн. осіб*, характеризується досить значними обсягами американської економічної допомоги, участю США в підготовці офіцерських кадрів для вірменської армії, а також допомогою в модернізації вірменських засобів зв'язку і комунікацій.

Співробітництво Вірменії з НАТО розвивається в межах програми „Партнерство заради миру" (ПРМ*, також офіційний Єреван має статус асоційованого члена Парламентської асамблеї НАТО. Вірменські військовослужбовці беруть участь у спільних навчаннях у межах ПРМ, а у 2003 р. подібні навчання, до яких долучилася ще й Росія, вперше були проведені на вірменській території. Між тим, вірменське керівництво насторожено ставиться до спроб НАТО і такого її члена як Туреччина впливати на вирішення військово-політичних проблем Закавказзя.

Щодо взаємин Вірменії з Україною, то їх розвиток базується на основних засадах Договору про дружбу і співробітництво від 14 травня 1996 р. Однак як і її союзниця Росія, Вірменія негативно ставиться до спроби України активізувати діяльність ГУАМ. Офіційний Єреван насторожено спостерігає за спробами розвитку військової складової цієї організації і побоюється можливих ускладнень для себе в підключенні до транспортних і енергетичних коридорів.