Звинувачення у злочинах

За канонічним правом звинувачення в єресі та в інших підсудних інквізиції злочинах проводилось до трьох умов: затримка на місці злочину, через покази свідків, визнання своєї провини самим звинуваченим. Для визнання підозрюваного винним та його засудження було достатньо збігу свідчень двох осіб (подібних за часом, місцем та за змістом). При цьому канонічне право вважало законними свідками практично всіх осіб, які могли що-небудь засвідчити по справах віри, в тому числі відлучених від церкви та позбавлених прав, співучасників злочину, клятвопорушників, особистих ворогів та близьких родичів, а також кріпаків підозрюваної особи. Інквізиційний процес був таємний.

Для обвинуваченого залишались невідомими особи, які надавали свідчення проти нього. Заборонялось розголошувати імена цих осіб під страхом відлучення від церкви. Церква пояснювала це інтересами їхнього захисту від помсти єретиків та чаклунів. Утаювання імен обвинувачів, неможливість надати пояснення їхнім свідченням та заборона очних ставок з ними позбавляли обвинуваченого права на захист.

Від ступеню причетності до злочину та його тяжкості, особи, які покаялися та прилюдно відреклися від єресі, засуджувалися до епітелії (повинні стояти босоніж перед церквою під час богослужіння на визначеній неділі та святкові дні, постувати у визначені числа, не залишати місце проживання під час визначеного строку, носити одяг покараного санб’єніто та ін.), до втрати духовного та світського сану, тимчасового або постійного відлучення від церкви, відмови в причасті перед смертю, до заслання, вигнання, тимчасового або довічного ув’язнення. В усіх випадках, як додаткове покарання, застосовувалась конфіскація майна засудженого, а також поширення з судження на родичів і нащадків до третього покоління включно.