Основні події та поразка повстання

У Лисянці поляки пробували поставити сильніший спротив відділові Залізняка, що начисляв кругло 300 повстанців. У місті скрилося багато польської шляхти й жидів з околиці. Місто було добре укріплене й мало військову залогу. Губернатор міста Кучевський пробував мобілізувати до оборони всіх міщан, що були в більшості українцями. Але вони відмовились і вимагали здачі міста. "Все одно - казали вони губернаторові - Гетьманщина буде, не встоїшся!". Повстанці здобули місто й винищили поляків.

Із Лисянки вирушив Залізняк, з'єднавшись із кількома іншими загонами повстанців, на найсильнішу в тому часі твердиню Умань, де розігралася головна драма [1].

Місто Умань було центром величезних посілостей родини Потоцьких в Україні. 8-го квітня 1760 року тут з особливою парадою було проголошено заложення фортеці. Місто обведено валом і ровами та збудовано укріплені брами. Власник посілостей, Францішек Салєзи Потоцкі, що був київським воєводою, призначив адміністратором цілої Уманщини з осідком в Умані з титулом "генерального губернатора" Рафала Младановича, який прибув до Умані із 32 гарматами. В час Коліївщини в Умані були стаціоновані частини польської регулярної армії, три сотні драгунів і триста вояків артилерії й технічних відділів під командою Ленарта, ок. тисячі надворних козаків під командою польських полковників Обуха, Магнушевського й Лаща та козацьких сотників Івана Гонти, Дашка і Яреми, 800 узброєних конфедератів, 200 вояків "зеленої міліції", зорганізованої спеціяльно, з огляду на небезпеку, із селян. Коли колії почали наближатися до Умані, комісар дібр Радивилівських Бендзіньський, привів до Умані ще 500 своїх надворних козаків під командою сотника Уласенка [4].

Іван Гонта був тільки одним із сотників двотисячної козацької міліції Потоцьких в Умані, якою формально командували три польські полковники, але, не дивлячись на те, всі, від київського воєводи Салєзія Потоцького починаючи, вважали його, сотника Гонту, дійсним комендантом всієї козацької міліції.

Але, коли ранньою весною 1768 р. рознеслись вістки про нове гайдамацьке повстання, поляки почали підозрівати Гонту у зв'язках із гайдамаками: жиди донесли були уповноваженому Потоцького, Цєсєльському, що Гонта в часі побуту з міліцією в коші над Синюхою напередодні початку коліївського повстання вів таємні переговори із Залізняком і намовляв другого сотника козацької міліції Дашка приєднатися до українського повстання. Але доказів того поляки не мали, тим більше, що викликаний до Умані Дашко в дорозі загинув 2.

На вимогу Младановича сотник Гонта склав на ринку в Умані прилюдно присягу "на вірність вітчизні" і замість заплянованого повішення Гонти, поляки справили гучний бенкет у честь Гонти, в часі якого губернатор Младанович зі сльозами в очах благав Гонту про поміч, передаючи в його руки не тільки долю Умані, але й усю шляхту і "всю Україну". Делегація жидів принесла Гонті полумисок золотих червінців й інші подарунки і просила рятувати їх перед гайдамаками. Після цього, Гонта вирушив із козацькою міліцією проти коліївських повстанців і отаборився під містом. Тим часом на вістку про переможний похід коліїв, особливо ж після здобуття ними Лисянки, до Умані стали напливати з усіх сторін хвилі польських і жидівських утікачів. Коли в місті не стало вже місця, нові втікачі отаборилися в укріпленому таборі біля Грекового Лісу [3].

На вістку про те, що Залізняк вирушив із головними повстанськими силами з Лисянки на Умань, Младанович зі старшиною доручили міліції йти проти коліїв, а польському війську - отаборитися перед містом. Міліція повинна була пропустити коліїв і перейти непомітно в запілля повстанців. Плян був такий, що коли повстанці підійдуть під місто їх привітає з мурів міста артилерія, після чого польські частини заатакують їх ізпереду, а міліція ззаду. Залізняк надходив із північного сходу, здобувши міста Звенигородку, Буки й Соколівку.

По виїзді війська з міста від міліції не було три дні ніяких вісток. У місті росла паніка. Повновласник Потоцького Цєсєльський втік до Києва, брат Младановича на Волощину, а разом із ними втекло теж батато визначніших панів та старшин польської армії.

А тим часом Гонта, вирушивши ранком з постою в селі Попужинцях, здержав усіх і сказав полковникам Обухові й Магнушевському, щоб вони негайно поверталися до міста, якщо не хочуть загинути від повстанської шаблі. А всім козакам заявив, що він із сотниками Уласенком і Яремою переходить до Залізняка, щоб спільними силами визволити Україну з польського ярма, тож хай кожний рішається: або, йти з ним, або повертатися з польськими полковниками до Умані. Козаки всі до одного пішли за Гонтою. На особисте доручення Гонти окрема козацька сторожа відпровадила обидвох польських полковників під місто й повернулись. Але полковники не пішли до Умані, а втекли манівцями закордон, рятуючи власне життя й залишаючи Умань на ласку долі.

14-го (3-го за ст. ст.) червня 1768 року Гонта з усією козацькою міліцією приєднався до повстання. З'єднані сили повстанців зліквідували польський табір у Грековому Лісі, в якому мало бути від 5 до 8 тисяч польських панів із челяддю та жидів, і підійшли під Умань.

17-го (6-го за ст. ст.) червня 1768 р. вранці з мурів Умані поляки побачили наближення військ. Вони були певні, що це повертається Гонта з міліцією по розгромленні коліїв. В місті вибухнув шал радости. Але інженер Шафранський, який пильно дивився в далековид, спостеріг, що воно щось не так, бо за козаками Гонти маршували лави коліїв, і заалярмував польську старшину. Зчинився переполох. Всі брами були зачинені, а польські частини перед містом поставлені у стан бойової готовости.

Почалась облога міста. Вже першої ночі всі українці, що були тоді в Умані, члени "зеленої міліції", гарнізону, панська обслуга й українські міщани перейшли до повстанців; ті, які не могли перейти брамою, перескакували вали й рів і втікали до Гонти. В місті залишилися тільки поляки й жиди. Ранком 18-го червня Младанович, що вже, видно, переміг наслідки першого переляку, скликав усіх жидів казав їм навантажити фіри сукном та дорогими подарунками й післати це Гонті, благаючи у нього пощади для міста. Гонта й Залізняк зажадали, щоб місто здалося, запевняючи, що в такому випадку полякам і жидам буде запевнена змога безпечно виїхати з родинами з України в Польщу. Поляки відкинули ультиматум. Почався наступ. Селяни з околиці підрубували сокирами палісади валів, повстанська артилерія обстрілювала місто з гармат, а колії пробували наступати на вали, підходячи із двох сторін: від Грекового Лісу й зі сторони Нового Міста. Польська артилерія з валів завзято, хоч дуже нецільно, обстрілювала наступаючі лави повстанців, але запаси амуніції скоро вичерпалися [2].

Переполох у місті зріс, тим більше, що вичерпалися теж запаси води. Тому, коли ранком 21-го червня (н. ст.) недалеко брами появився Гонта з білою хоруговкою, викликаючи Младановича на переговори, той погодився і казав впустити до міста Гонту й гурт його охорони. Але у брамі виникло замішання, бо польські старшини, не дбаючи про збереження вимоги безпеки мирової делегації, кинулися зі зброєю на Гонту, щоб його вбити. Вив'язалась боротьба, в часі якої у відкриту браму вскочило більше повстанців, а за ними ввійшли й головні сили коліїв. Наступила кривава розправа, відома в польській мемуаристичній літературі під назвою "уманська різня", в якій загинуло від п'яти до вісімнадцяти тисяч осіб польської шляхти й жидів. Багато польських жінок і дітей урятував від загибелі Гонта, доручивши перевести їх до української церкви, або до своєї квартири в домі українського міщанина Багатого, а між ними й дочку та сина губернатора Младановича, які залишили опісля свої спомини про події в Умані [1].

Нищівний удар для повстання прийшов звідти, звідки ні повстанці, ні їхні провідники ніяк не сподівалися: з рук Москви. Бачучи свою неспроможність протиставитися переможним ударам коліївського повстання, як засвідчує польський сучасник, "польський уряд удався, отже, із просьбою про поміч до московського уряду і її одержав". З доручення московського уряду, що не менше був наляканий відновленням самостійної гетьманської України на Правобережжі, як поляки, під кінець червня 1768 року на зайняту українськими повстанцями територію ввійшли великі частини московської армії: генерал Кречетніков із Поділля, де та московська армія перебувала в тому часі як московська допомога польському королеві Станиславові Августові у війні проти його політичних противників, барських конфедератів; генерал Воєйков з Новоросійської губернії і генерал Рум'янцев з Лівобережжя. Це були великі частини добре зорганізованої московської армії; а однак москалі не виступили проти українських повстанців відверто, але застосували методу підступу і зради.

Перший удар був скерований на центр повстання - на Умань. З доручення ген. Кречетнікова під Умань підійшли полки полк. Кологрівова і полк. Гурьєва. Це занепокоїло командування українського військового табору біля Умані, яке зарядило стан готовости, готуючись до збройної розправи. Але висланці ген. Кречетнікова заявили Залізнякові й Гонті, що москалі ставляться прихильно до українських змагань і що московська армія переходить тільки через Україну до Польщі на допомогу польському королеві проти його польських противників - "барських конфедератів". Сам ген. Кречетніков відвідав український військовий табір, хвалив дисципліну й порядок і запропонував співпрацю в боротьбі проти поляків. 6-го липня (н. ст.) московське командування повідомило, що московські війська відходять у Польщу й запропонувало відгуляти прощання на знак приязні українського й московського народів [4].

Колії повірили в щирість та приязнь москалів. Влаштовано бенкет, під час якого зрадливі москалі обильно вгощали коліїв горілкою, придержуючись самі суворо таємного наказу не пити. Над раном 7-го липня, коли полк. Гурьєва повідомлено, що підпоєні колії заснули, а їх табір щільно оточений московськими військами, московський полковник Гурьєв несподівано вдарив в лице полковника Гонту на знак московським солдатам, щоб вони закували в кайдани Гонту, Залізняка й інших українських старшин. Заскочені таким підступом і зрадою, Гонта й Залізняк не встигли вхопити зброю, як тічня московських солдатів кинулась на них і закувала в кайдани. Одночасно вся маса московської солдатні, що оточила табір коліїв, кинулась на сплячих коліїв, щоб їх кувати в кайдани. Заскочення було нищівне. Бій тривав до обіду. Більшість або прорвалася боєм з оточення, або лягла в бою [3].

Але ядро збройних сил і керівництво відновленої української держави було знищене: Залізняка, Гонту й більшість головних старшин, що були в тому часі в Умані, захопили москалі таким способом у полон. Разом із ними захоплено тоді в полон живими 780 козаків з колишньої міліції і 65 запорожців, та 14 гармат. Під датою 27-го червня ст. ст. (8-го липня 1768 р. за н. ст.) ген. Кречетніков записав у своєму дневнику "рапорт от полк. Гурьєва" про повну "перемогу" підступних москалів у їхньому намаганні ліквідувати по наказу цариці Катерини Другої українське повстання проти Польщі. Закутих у кайдани Залізняка й Гонту наказав ген. Кречетніков важко збити нагаями. На наказ того московського генерала арештовано теж дружину й малолітні дочки Гонти та прилюдно важко збито їх нагаями [2].

Отже, повстання яке в середині літа набрало великого розмаху зазнало поразки з боку тих на кого вони не чекали, а сааме з боку російських військ.

ВИСНОВКИ

Отже, повстання 1768 р. мало дуже велике значення у процесі боротьби українського народу за свою ідентичність, зокрема даному повстанні за релігійну ідентичність. Повстання ґрунтувалося на ряді причин та передумов, головними з яких є наступні: тяжке соціальне та економічне становище народних мас, наступ уніатства на релігійні вірування та релігійні традиції населення України. Передумови до даного повстання слід шукати зі встановленням з 2 пол. XVII ст. певних суспільно-політичних та соціально-економічних умов для розгортання селянського руху.

Про головні вимоги “коліїв” дізнаємося з грамот М. Залізняка до народу. У них йшлося про визволення селян з під гніту польських панів, конфіскацію та поділ їхнього майна між народними масами, скасування панщини й ліквідація стану феодалів. Постать Мелхиседека Значко-Яворського є неоднозначною в історії Коліївщини. Ця постать до початку повстання була лицем активної боротьби православної церкви проти уніатської. Однак його безпосередня участь у Коліївщині ставиться під сумнів у колах дослідників. Постать Максима Залізняка та Івана Гонти є надзвичайно важливою в історії Коліївського повстання. У цьому повстанні вони втілювали ідею народного гніву, непримиренності до існуючого ладу. Народ зробив їх героями у думах, піснях та покладав на них усі свої надії.

Однією з трагічних сторінок української історії є позиція Запорізької Січі щодо народного бунту. Козацька старшина котра не хотіла втрачати власні посади, привілеї та голови, радо втілювала в життя усі настанови російської самодержиці імператриці Катерини II, вислужуючи собі додаткові переваги над іншими. Позиція заборони Запорізькій Січі брати участь у повстанні Росією, також пояснюється тодішньою політичною ситуацією між Росією та Османською Портою, які перебували на грані війни. Росія не хотіла оголювати свої південно-західні кордони, тому тримала тут досвідчене запорозьке військо. Повстання показало політичний ситуацію тодішньої Речі Посполитої.