Державне регулювання оплати праці

В умовах ринкової економіки розвиток заробітної плати поля­гає в подальшій її диференціації та індивідуалізації на основі повно­го врахування як індивідуальних результатів праці, так і особистих ділових якостей, включаючи кваліфікацію, відповідальність, творчу ініціативу, якість роботи, досконалість рішень. Ринкове регулювання заробітної плати, особливо для осіб, попит на працю яких зменшуєть­ся, а також для працівників з низькою результативністю діяльності має вирівнюватися державним втручанням у соціальні процеси.

Держава здійснює регулювання зарплати працівників підпри­ємств усіх форм власності і господарювання шляхом установлення розміру мінімальної заробітної плати, інших державних норм і гаран­тій, умов і розмірів оплати праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, керівників державних підприємств, а також через оподаткування доходів працівників.

Механізмом державного регулювання заробітної плати є реалі­зація соціально-економічної політики держави. Використання конкретних механізмів державного регулювання оплати праці залежить від впливу різноманітних чинників. Зокрема, механізм державного регулювання оплати праці реалізується шляхом встановлення:

1) мінімальної заробітної плати, яка регулюється з урахуванням рів­нів економічного розвитку країни, продуктивності праці, серед­ньої заробітної плати, а також вартості мінімального споживчого бюджету («кошика»);

2) державних норм і гарантій з оплати праці: за роботу в надуроч­ний час, святкові та вихідні дні й за час виконання державних обов'язків тощо;

3) умов визначення частини доходу, що спрямовується на оплату праці;

4) міжгалузевих співвідношень в оплаті праці;

5) умов і розмірів оплати праці в бюджетних організаціях та установах;

6) максимальних розмірів посадових окладів керівників державних підприємств;

7) рівня оподаткування підприємств і доходів працівників. Велике значення має повна реалізація інформаційної функції держави, тобто своєчасна підготовка й оприлюднення статистичних даних: щоквартально — про середню заробітну плату й тривалість ро­бочого часу за галузями, групами професій та посад; щорічно — про вартість робочої сили відповідно до Типової міжнародної класифіка­ції витрат на робочу силу.

У механізмі державного регулювання оплати праці велику роль відіграє соціальний захист, який здійснюється за допомогою:

• бюджетного фінансування народної освіти, культури, закладів охорони здоров'я, фізичної культури (на базовому рівні надан­ня послуг);

• участі у формуванні фондів соціального страхування (пенсій­ного, медичної допомоги, допомоги безробітним тощо);

• обмеженого дотування цін на товари (послуги), що перебува­ють під державним контролем;

• запровадження допомоги сім'ям із низькими доходами;

• застосування різних форм компенсації підвищення цін (для найбільш вразливих верств населення) та обмеженої індексації;

• забезпечення функціонування дієвої системи працевлаштуван­ня та допомоги безробітним.

Важливе значення має встановлення меж оплати праці (рис.7.2). Верхня межа встановлює максимальний рівень оплати праці, а ниж­ня — мінімальний. Верхня межа визначається рівнем продуктивності праці, оскільки прагнення до збільшення зарплати залежить від роз­міру фонду оплати, який, у свою чергу, зумовлений рівнем продук­тивності праці.

Мінімальний рівень заробітної плати має бути не нижчим від прожиткового мінімуму.

Рис. 7.2. Межі оплати праці

Прожитковий мінімум — це мінімальна кількість засобів, по­трібних для забезпечення життєдіяльності працівника і членів його сім'ї, відновлення робочої сили.

Існують дві основні форми прожиткового мінімуму: фізіологічна (життєві засоби, потрібні для задоволення лише головних фізіологіч­них потреб) та соціальна (мінімальні духовні та соціальні потреби).

Державне регулювання оплати праці полягає передусім у визна­ченні і перегляді розміру мінімальної заробітної плати й умов, які впливають на її величину.

Державне регулювання оплати праці має за мету визначити най­менший рівень заробітної плати, «стартові» позиції учасників колек­тивних переговорів, нижче рівня яких угоди неможливі.

Мінімальна заробітна плата — це законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може оплачуватися виконана працівником місячна, годинна норма праці (обсяг робіт). До мінімальної заробітної плати не вхо­дять доплати, надбавки, заохочувальні та компенсаційні виплати.

Розмір мінімальної заробітної плати переглядається залежно від зростання індексів цін на споживчі товари і тарифів на послуги за уго­дою сторін колективних переговорів. Відповідно до Закону України «Про Державний бюджет України на 2013 рік» розмір мінімальної заробітної плати з 1 січня 2013року в Україні встановлено на рівні 1147 гривень на місяць, з 1 грудня 2013 року – 1218 грн. Мінімальна заробітна пла­та — один із інструментів участі держави в регулюванні оплати праці.

До державних норм і гарантій у сфері оплати праці відносять та­кож норми оплати праці: за роботу в понаднормований час; у святко­ві, неробочі та вихідні дні; у нічний час; за час простою, який мав міс­це не з вини працівника; при виготовленні продукції, що виявилася браком не з вини працівника; працівникам, молодших вісімнадцяти років, при скороченні тривалості їх щоденної роботи тощо;гарантії для працівників щодо оплати щорічних відпусток; за час виконання, державних обов'язків; для тих, хто направляється для підвищення кваліфікації, на обстеження в медичний заклад; переведених за ста­ном здоров'я на легшу нижчеоплачувану роботу; переведених тимча­сово на іншу роботу у зв'язку з виробничою необхідністю; для вагіт­них жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, переведених на легшу роботу і т.п.

Державні гарантії в системі матеріального стимулювання праців­ників передбачають оплату: щорічних відпусток; за час виконання державних обов'язків; для осіб, які направляються для підвищення кваліфікації, на обстеження в медичний заклад; переведених за ста­ном здоров'я на легшу нижчеоплачувану роботу; переведених тимча­сово на іншу роботу у зв'язку з виробничою необхідністю; для вагіт­них жінок і жінок, які мають дітей віком бо трьох років, переведених на легшу роботу; при різних формах виробничого навчання, пере­кваліфікації або навчання інших спеціальностей; донорів, а також га­рантії та компенсації працівникам в разі переїзду па роботу до іншої місцевості, службових відряджень, роботи у польових умовах тощо встановлюється Кодексом законів про працю України та іншими за­конодавчими актами України.

Конкретна реалізація політики заробітної плати здійснюється на основі договірного регулювання оплати праці найманих працівників підприємств, що являє собою укладання системи тарифних угод на трьох рівнях:

- державному (генеральна тарифна угода);

- галузевому (галузева тарифна угода) або комунальному (регіо­нальна тарифна угода);

- виробничому (тарифна угода як складова частина колективно­го договору підприємства).

Галузева (тарифна) угода — це договір між представниками сторін переговорів з питань оплати праці та соціальних гарантій.

Генеральна угода укладається між Кабінетом Міністрів України, всеукраїнськими об'єднаннями організації роботодавців і підприєм­ців, з однієї сторони, та всеукраїнськими профспілками і профспіл­ковими об'єднаннями, з другої сторони.