Акціонерне товариство і його основні риси. Види акціонерних товариств

Необхідно відмітити, що акціонерні товариства належать до колективної форми власності, оскільки вони: 1) виникають внаслідок злиття багатьох індивідуальних капіталів в один і частка кожного учасника товариства в цьому капіталі визначається кількістю акцій, якими він володіє; 2) праця на цих підприємствах носить колективний характер, а величина прибутків, що розподіляються, залежить від результатів колективної праці, від колективно прийнятих на загальних зборах рішень.

Акціонерне товариство виступає основною формою сучасного підприємництва. Воно є юридичною особою, відокремленою від акціонерів. Кожний акціонер відповідає за майно корпорації в межах своєї частки, у межах своєї частки приймає участь в управлінні підприємством.

Акціонерне товариство – це господарське товариство, статутний фонд якого поділений на певне число акцій рівної номінальної вартості, і яке несе відповідальність за зобов’язаннями тільки своїм майном.

Більш докладно форму організації виробництва, яка розглядається, характеризують його основні риси:

1) Обмеженість ризику акціонера розмірами його внеску в товариство. Слід зазначити, що це найбільш важна риса акціонерного товариства, яка обумовлює їх розповсюдження. Широкі перспективи розвитку цієї форми капіталу забезпечує можливість обліку ризику, який вже з самого початку обмежений певною сумою.

2) Частка участі в акціонерному товаристві втілюється в оборотні цінні папери – акції. Акції, на відміну від частки участі в інших товариствах, можуть вільно відчужуватися. При цьому необхідно уяснити, що акціонер – співвласник підприємства, а власник облігації – не більш як кредитор.

Акціонерні товариства бувають двох видів: закриті й відкриті. Закриті – це такі товариства, акції яких розподіляються між засновниками й не можуть розповсюджуватися за підпискою, вільно купуватися й продаватися на ринку цінних паперів. Відкриті – акції таких товариств вільно розповсюджуються за підпискою, купуються й продаються на фондовій біржі.

В Україні на сучасному етапі формуються переважно акціонерні товариства закритого типу. Це зумовлено перш за все тим, що чинне законодавство на першому етапі приватизації передбачало передачу державного майна переважно трудовим колективам. Не сприяє розвитку відкритих товариств і недосконалість ринку цінних паперів, в результаті чого акціонери більшості відкритих товариств не мають справжніх акцій, в обороті їх заміняють різного роду тимчасові свідоцтва (свідоцтва депозитарію, свідоцтва про внесений пай та ін.)

2. Акція – цінний папір, який випускається акціонерним товариством, свідчить про внесення певного паю в капітал акціонерного товариства і про те, що її власник є членом даного товариства і має право на отримання доходу в формі дивіденду.

В залежності від критерію класифікації існує багато видів акцій. Розглянемо основні їх види.

1. За обсягом реалізації прав акціонера розрізняють:

· Прості акції – вони дають право участі їх власнику у справах акціонерного підприємства (брати участь у загальних зборах акціонерів, бути обраним до складу правління, спостережницької ради або ревізійної комісії). При цьому необхідно розуміти, що хоча формально кожен акціонер має право бути обраним на керівні посади в товаристві, проте реально ці посади займають лише ті, хто має більшу кількість акцій, а політику акціонерного товариства визначають власники контрольного пакету акцій (теоретично це 50% всіх випущених акцій і плюс ще одна, в реальності він значно менший, оскільки акціонерний капітал розосереджується серед великої кількості акціонерів, і іноді достатньо мати 5-10% від загальної кількості акцій, щоб управляти справами товариства). Окрім права участі в управлінні акціонерним товариством, прості акції дають своєму власнику також право на отримання дивіденду, проте оскільки дивіденди по простих акціях визначаються вже після виплати його по привілейованих акціях і здійснення першочергових платежів, виплата дивідендів про простим акціям не гарантується емітентом;

· Привілейовані акції своїм власникам гарантують першочергову виплату дивідендів у фіксованих процентах до номінальної вартості акцій. Вони забезпечують також пріоритетну участь у розподілі майна на випадок ліквідації акціонерного товариства. Водночас власники привілейованих акцій не мають, як правило, голосу на зборах акціонерів. Згідно з Законом України “Про господарські товариства” акціонерне товариство може випустити до 10% привілейованих акцій від загальної їх кількості, або, що одне й те ж, від вартості статутного фонду товариства.

2. За способом віддзеркалювання руху розрізняють: Іменні акції та на пред’явника. Громадяни (як фізичні особи) мають право бути, як правило, власниками іменних акцій. Обіг цінних паперів фіксується в книзі реєстрації, до якої вносяться відомості про придбання акцій, їх кількість на руках кожного акціонера. Акції на пред’явника реєструються лише за загальною кількістю.

Засновники акціонерного товариства частину акцій залишають у себе (згідно з Законом України не менше 25%), а решту реалізують за відкритою підпискою всім бажаючим (мова йде про відкрите акціонерне товариство) на так званому первинному ринку цінних паперів. На цьому етапі вони продаються за номінальною вартістю. Потім вже купівля-продаж акцій здійснюється на фондовій біржі, яка виступає в якості вторинного ринку цінних паперів. Тут реалізація акцій здійснюється за ринковими цінами, їх ще називають курсом акцій.

Доход на акцію, як вже зазначалося, називається дивідендом. Останній сигналізує про здібності підприємства отримувати доход, служить основою визначення курсової (або ринкової) ціни акцій і є найважливішим компонентом визначення ефективності вкладень в акції. До основних форм виплати дивідендів відносять: 1) грошову; 2) не грошову (акціями самого акціонерного товариства – у відповідності до номіналу, по курсу, акціями, що були випущені раніше, нового випуску) та інші грошові виплати; 3) змішану (базується на поєднанні попередніх форм).

Доходність акції визначається двома факторами: 1) розмірами дивіденду та 2) можливістю продати акцію на фондовій біржі по ціні, яка більше ціни придбання. Відповідно до цих чинників можна розрахувати спочатку доход, а потім і кінцеву (сукупну) доходність акції.

Фінансова система

Економічне життя країни неможливе без відповідної фінансової діяльності держави, яка зумовлена об’єктивною необхідністю розподілу національного доходу, а також задоволення як індивідуальних потреб громадян, так і потреб суспільства в цілому. Фінанси – це певні економічні відносини, які виникають між державою, банками, суб’єктами господарської діяльності, окремими громадянами при формуванні, розподілі та використанні грошових фондів. Сутність фінансів, закономірності їх розвитку і роль у процесі суспільного відтворення завжди визначаються економічним ладом, природою та функціями держави.

Сукупність різних видів фінансів та виконуваних ними функцій у їх взаємодії та взаємозв’язку утворюють фінансову систему.

Фінансова система має такі складові:

1. Державні фінанси – система грошових відносин, що виникає разом з державою і нерозривно пов’язана з її існуванням, це головний елемент в структурі фінансової системи. Грошові фонди, що знаходяться в розпорядженні держави, призначені для фінансового забезпечення її функцій (управління народним господарством, утримання законодавчої та виконавчої влади, оборона, фундаментальна наука, охорона природи тощо). Основною ланкою державних фінансів є державний бюджет, а основним механізмом мобілізації фінансових ресурсів в державний бюджет є податкова система. В системі державних фінансів особливо слід відмітити фінанси областей (регіонів) та органів місцевого самоврядування. За рахунок коштів місцевих бюджетів фінансуються витрати по розв’язанню проблем місцевого рівня. Джерелами місцевих доходів є кошти від приватизації, орендна плата, місцеві податки тощо.

2. Фінанси суб’єктів господарювання – це система відносин, що виникають у процесі господарської діяльності у зв’язку з формуванням і використанням грошових фондів, що забезпечують процес виробництва та відтворення в межах підприємства (підприємство формує фонд розвитку виробництва, фонд оборотних коштів, фонд оплати праці, споживання, страховий і резервний фонди, здійснює амортизаційні відрахування з основних фондів, сплачує податок з прибутку, здійснює внески в цільові позабюджетні фонди, сплачує податки в місцеві бюджети тощо).

3. Фінанси населення – грошові ресурси, що формуються у жителів країни з доходів, отриманих від трудової, господарської, інших видів діяльності або зі спадщини і спрямовуються на примноження їх власності.

Між названими ланками фінансової системи існує певний взаємозв’язок, проте фінанси підприємств та організацій мають найбільш суттєвий вплив на формування фондів грошових ресурсів держави і населення.

Держвний бюджет

Центральною ланкою фінансової системи будь-якої країни є державний бюджет. Бюджет як економічна категорія – це грошові відносини, що виникають з приводу перерозподілу національного доходу з метою утворення та використання централізованого фонду призначеного для фінансування економічного розвитку, соціально-культурних заходів, потреб оборони і державного управління. З погляду речового змісту бюджет є річним планом акумуляції державних доходів та їх витрат згідно з вимогами закону про бюджет. Він складається й затверджується, як правило, в кінці року, має силу закону і діє протягом запланованого періоду. Бюджет України затверджується Верховною Радою, а Уряд готує проект бюджету та відповідає за його виконання. Він організовує (через Міністерство фінансів, податкову службу) збирання доходів і здійснення (через державні служби) витрат у розмірах, установлених у бюджеті. Державні доходи поділяють на: 1) внутрішні (їх держава отримує всередині країни – різні види податків та неподаткові доходи) та 2) зовнішні (отримані за межами країни – кредити, допомога з інших країн). Структура державних витрат визначається роллю та важливістю виконуваних державою функцій. Стан держбюджету залежить від співвідношення між доходною та витратною його частинами. Нормальним вважається стан, коли витратна частина держбюджету дорівнює доходній. Профіцитний – коли доходи перевищують витрати, а дефіцитний – коли витрати перевищують доходи. Економісти вважають, що дефіцит держбюджету не є небезпечним для економіки в цілому, якщо він знаходиться на рівні 2-3% ВВП. У противному разі він негативно відбивається на функціонуванні грошової, кредитної системи і всієї економіки в цілому. В період економічної кризи 90-х років XX ст. в Україні проблема дефіциту державного бюджету була дуже гострою. Так, його рівень в 1993-1994 рр. становив 15-20% ВНП. Вирішення цієї проблеми відбувалося головним чином за рахунок грошової емісії, емісійного фінансування витрат держави, що збільшувало сукупний попит та за умов скорочення обсягів виробництва прискорювало інфляційні процеси. Окрім емісії незабезпечених грошей для фінансування держвитрат, в світовій економічній практиці використовують і інші способи подолання бюджетного дефіциту: 1) зменшення бюджетних витрат; 2) вишукування джерел додаткових доходів; 3) позичання грошей у громадян, інших держав і фінансових організацій. Використання останнього обумовлює зростання державного боргу. Державним (або урядовим) боргом називається сума позичених урядом коштів для фінансування дефіцитів. Збільшення державного боргу протягом певного року дорівнює дефіциту бюджету. Структурними елементами державного боргу є внутрішній борг (заборгованість держави своїм власним громадянам, які тримають внутрішні державні облігації) та зовнішній борг (заборгованість держави громадянам та організаціям інших країн). Загрозливим для стабільності економічної системи є перевищення державним боргом ВВП більше як у 2 рази. Для управління державним боргом (його зниження) використовуються такі заходи: сплата за рахунок золотовалютних резервів, його консолідація (зміна умов позик, наприклад, перетворення короткотермінових на довготермінові), конверсія (дозвіл держави на придбання іноземними кредиторами частини цінних паперів, майна; викуп короткотермінових зобов’язань через випуск нової довготермінової позики під вищий відсоток); надання нових кредитів міжнародними фінансово-кредитними організаціями та інші.

Сукупність усіх бюджетів країни в їх взаємодії являють собою бюджетну систему. Ця система залежить від державного устрою країни (унітарна чи федеративна держава), її підсистем (економічної, політичної тощо) і складається з двох або трьох ланок. Бюджетна система унітарних держав (Великобританія, Франція) складається з двох бюджетів (державного і місцевого), а до бюджетної системи федеративних держав входить ще третя, середня, ланка – бюджети членів федерації (у США, наприклад, це бюджети штатів). В Україні бюджетна система – змішана, частково триступінчастою, оскільки уряд Автономної Республіки Крим складає і затверджує бюджет через власні виборчі органи. Всі інші ланки бюджетної системи двоступінчаті. На державний бюджет покладаються функції оборони, управління народним господарством, охорона кордонів, пошта, зв’язок, освіта, соціальне забезпечення та інші. На місцеві бюджети покладається функція розвитку комунального господарства, будівництво певних об’єктів економічної та соціальної інфраструктури, розвиток охорони здоров’я, освіти (частково, утримання поліції та інші).

Дуже важливе значення для удосконалення бюджетних відносин має прийняття у 2001 році Бюджетного кодексу України, яким відзначені основи бюджетної системи країни, її структура, принципи, правові засади функціонування.