Адміністративно-командна система:ї

1. Державна власність на засоби виробництва;

2. Централізоване планування та управління економікою;

3. Монополізація та бюрократизація економіки;

4. Централізований розподіл матеріальних, трудових та фінансових ресурсів.

Сучасна ринкова система:

1. Колективна приватна та державна власність;

2. Державне регулювання економіки з метою стимулювання попиту та пропозиції;

3. Маркетингова система управління виробництвом

5 Власніть як правова і економічна категорія.Еволюція відносин власності Власність – дуже складне явище, яке з різних боків вивчається суспільними науками і характеризується різними аспектами: політичними, соціальними, морально-психологічними, ідеологічними, юридичними та економічними. Останні, тобто юридичне та економічне розуміння власності, є найважливішими.

З точки зору права відносини власності розглядаються у ракурсі “людина-річ” і являють собою зовнішню, законодавчо закріплену форму вияву реальних економічних відносин. Іншими словами, як юридично-правова категорія власність відображує майнові відносини, свідомі, вольові взаємовідносини юридичних і фізичних осіб з приводу привласнення благ, що закріпляються системою відповідних прав власності.

Політична економія розглядає відносини власності у ракурсі “людина-людина” і аналізує її економічну суть. Як економічна категорія власність відображує реальні відносини між людьми з приводу привласнення та господарського використання засобів виробництва та його результатів.

Вивчення власності як економічної категорії дозволяє вияснити такі важливі соціально-економічні питання:

1. Хто (які суб’єкти господарювання) мають економічну владу – привласнюють засоби та результати виробництва?

2. Які економічні зв’язки сприяють найбільш ефективному використанню виробничих умов?

3. Кому дістаються доходи від господарської діяльності?

Щоб відповісти на ці питання необхідно проаналізувати структуру єдиної системи економічних відносин власності. Вона включає такі економічні процеси:

1) привласнення факторів та результатів виробництва. Складовими привласнення є а) володіння – воно характеризує не обмежену в часі належність об’єкта власності певному суб’єкту, фактичне панування суб’єкта над об’єктом власності; б) розпорядження – це здійснюване власником або делеговане ним іншим економічним суб’єктам право прийняття планових та управлінських рішень з приводу функціонування і реалізації об’єкта власності; в) користування – процес виробничого застосування і споживання корисних властивостей об’єкта власності, а також створених за його допомогою благ;

2) господарське використання матеріальних та інших засобів. Власники засобів виробництва не завжди займаються виробничою діяльністю: вони дають можливість іншим особам використовувати їхнє майно у господарських цілях на певних умовах. У цьому випадку між власником та підприємцем виникають відносини господарського використання майна. Підприємець отримує можливість тимчасово володіти та користуватися об’єктом чужої власності (наприклад, у випадках виникнення орендних відносин);

3) економічна реалізація власності. Власність економічно реалізується тоді, коли приносить доход її власнику (це може бути прибуток, орендна плата, різного роду платежі та ін.). Необхідною умовою створення його джерела є включення власника у систему виробничих відносин суспільства, функціонування суспільного виробництва у багатоманітні прояву його організаційних форм.

Відносини власності пройшли еволюційний шлях розвитку. Спочатку виникає усуспільнений (колективний) тип привласнення, який панував досить тривалий час (десь 1 млн. років), а його характер був обумовлений дуже низьким рівнем розвитку продуктивних сил, високою залежністю життєздатності людини від певної спільності людей.

З розвитком матеріально-технічної основи виробництва, підвищенням продуктивності спільної праці з’являється новий тип привласнення – приватне привласнення. Спочатку він виступав у формах класичної (приватної) власності і являв собою або власність на засоби виробництва людини, яка сама виробляє продукт (цю форму власності в економічній літературі часто називають трудовою власністю), або власність на засоби виробництва людини, яка використовує чужу працю (рабовласницька, феодальна, одноосібна капіталістична – за умов останньої вже використовується праця найманих працівників). Розвиток продуктивних сил, зростання масштабів виробництва, його ускладнення з об’єктивною необхідністю обумовили певні зміни класичної (особистої) приватної власності. Почав поступово формуватися новий, третій, тип привласнення. Спільно-пайовий тип привласнення поєднує у собі основні принципи усуспільненого і приватного привласнення. Усуспільнена приватна власність почала виступати у формах акціонерної, колективної, пайової власності. Особливого розвитку за сучасних умов набула акціонерна (корпоративна) власність.

Не здають свої позиції і підприємства, що знаходяться у індивідуальній приватній власності. І хоча їхня частка у загальному обсязі виробленого продукту не є значною (у США, наприклад, вона складає десь 6% реалізованої продукції), кількість індивідуальних приватних підприємств постійно зростає і саме вони, як вважають вчені-економісти, закладають основи вільного підприємництва. Певний розвиток в сучасній ринковій економіці отримують і господарські товариства, якими володіють дві або більше осіб і функціонування яких також забезпечує поєднання функцій власника та виробника.

Розвиток та удосконалення приватної власності зовсім не означає, що усуспільнене привласнення себе вичерпало. Воно існує у формі державної власності, без існування якої не обходиться зараз ні одна ринкова країна.

Таким чином, економічну основу сучасних змішаних ринкових систем представляє сукупність різноманітних форм усіх розглянутих типів привласнення, що і забезпечує в кінцевому результаті ефективність їхнього функціонування.