Дослідження проблем тривожності у вітчизняній психології

В українській психології, яка розквітла в Києво-Могилянській академії, були створені значні психологічні системи. Вони відрізнялись принциповою логічною чіткістю, містили в собі великий емпіричний матеріал. В єдності логічної системи, а також в дослідних спостереженнях дедалі чіткіше виявляється ідея вчинку, яку приймають як логічний осередок психологічних систем [35].

В 1937 році Костюка Г.С публікує статтю "Про індивідуальний підхід до учнів в навчальній роботі", де підкреслює необхідність ретельного врахування індивідуальної своєрідності кожної підростаючої особистості, дає вчителям рекомендації, які не втратили своєї значущості і зараз. Також він є автором навчального посібника з вікової психології.

Аналіз праць вченого дав підстави виділити у психологічних умовах внутрішні (вікові та індивідуальні) та зовнішні (соціальні та педагогічні) чинники, які сприяють розвитку самостійності мислення у дітей молодшого шкільного віку. До внутрішніх факторів віднесено: вікові (адекватна самооцінка, впевненість в своїх силах, цілеспрямованість, критичність мислення, високий рівень пізнавальної активності); індивідуальні (задатки), досвід (знання, вміння, навички), характерологічні особливості (вольові якості), мотивація. До зовнішніх чинників віднесено: соціально-психологічні характеристики сім'ї (професія батьків, їх соціальний статус, стиль сімейного виховання), систему освіти (створення освітньо - виховного середовища, яке сприяє розвитку мислення), особистість творчого вчителя (гнучкість поведінки, самостійність, високий рівень розвитку професійної мотивації і емпатії, прагнення до особистісного зростання) [18].

У радянській та пострадянській психології термін «тривожність» досить часто використовується як загальне поняття, що об’єднує тривогу й власне тривожність. У сучасній психології прийнято розрізняти «тривогу» і «тривожність», хоча ще пів-століття тому ця різниця була неочевидною. Зараз подібна термінологічна диференціація характерна як для вітчизняної, так і для зарубіжної психології і дозволяє проаналізувати це явище через категорії психічного стану і психічної властивості.

«Тривога» розглядається як механізм розвитку неврозів; в цьому випадку її виникнення пов'язане з наявністю глибоких внутрішніх конфліктів на грунті завищеного рівня домагань, недостатності внутрішніх ресурсів для досягнення поставленої мети, неузгодженості між потребою і нежелательностью способів її задоволення і інш. Тому діагностика стану тривоги необхідна в плані психопрофілактики для своєчасного виявлення тих індивідів, хто схильний до виникнення неврозів.

Термін «тривожність» використовується для позначення відносно стійких індивідуальних відмінностей у схильності індивіда переживати цей стан. Ця особливість безпосередньо не проявляється в поведінці, але її рівень можна визначити виходячи з того, як часто і як інтенсивно у людини спостерігається стан тривоги.

У вітчизняній психології тривожність традиційно розглядалася як прояв неблагополуччя, викликане нервово-психічними і важкими соматичними захворюваннями, або представляє собою наслідок психічної травми. Прогнозування небезпеки в переживанні тривоги носить імовірнісний характер. На відміну від страху як реакції на конкретну загрозу тривога являє собою генералізований, дифузний або безпредметний страх. У людини тривога зазвичай пов'язана з очікуванням невдач у соціальній взаємодії і часто буває обумовлена неосознаваемості джерела небезпеки.

Дослідники Б. Кочубей, Є. Новікова, в рамках діяльнісного підходу, розглядають тривожність як один з головним факторів впливу на процес якості та продуктивності виконання суб’єктом особистісно значимих видів діяльності. Відповідно до цього розрізняють три основні рівні тривоги, пов'язаної з діяльністю: деструктивний, недостатній і конструктивний [13].

На думку Л. Ф. Обухової: «Тривожність – це постійна або ситуативна властивість людини, яка призводить до стану підвищеного занепокоєння, відчуття страху і тривоги в специфічних соціальних ситуаціях» [36].

По визначенню А. А. Петровської: «Тривожність – схильність індивіда до переживання тривоги, що характеризується низьким порогом виникнення реакції тривоги; один з основних параметрів індивідуальних розходжень [10, с. 116].

Так А. М. Прихожан вказує, що: «Тривожність - це переживання емоційного дискомфорту, пов'язане з очікуванням неблагополуччя, з передчуттям небезпеки, що загрожує» [25].

Трохи інакше розглядає поняття тривожність Р. С. Немов: «Тривожність - постійно або ситуативно проявляє властивість людини приходити в стан підвищеної турботи, відчувати страх і тривогу в специфічних соціальних ситуаціях» [23].

Сучасні дослідження тривожності спрямовані на розходження ситуативної тривожності, пов'язаної з конкретною зовнішньою ситуацією, і особистісної тривожності, що є стабільною властивістю особистості, а також на розробку методів аналізу тривожності, як результату взаємодії особистості і її оточень.

Н. Є. Аракєлов у свою чергу, відзначає, що тривожність – це багатозначний психологічний термін, що описують як певний стан індивідів в обмежений момент часу, так і стійка властивість будь-якої людини [3].

Таким чином, поняттям «тривожність» більшість психологів позначають стан людини, яке характеризується підвищеною схильністю до переживань, побоюванням і неспокою, що має негативну емоційне забарвлення.

У цей час відношення до явища тривожності в психології істотно змінилося, і думки щодо цієї особистісної особливості стають менш однозначними і категоричними. Сучасний підхід до феномену тривожності грунтується на тому, що останню не слід розглядати як спочатку негативну рису особистості; вона є сигналом неадекватності структури діяльності суб'єкта по відношенню до ситуації.

До теперішнього часу тривожність вивчається як один з основних параметрів індивідуальних відмінностей. При цьому її приналежність до того чи іншого рівня психічної організації людини до цих пір залишається спірним питанням; її можна трактувати і як індивідуальну, і як особистісну властивість людини.

Перша точка зору належить В. С. Мерліну і його послідовникам, які аналізують тривожність як узагальнену характеристику психічної діяльності, пов'язану з інертністю нервових процесів, тобто як психодинамічну властивість темпераменту [15, с. 112].

А. І. Захаров вважає, що тривога зароджується вже в ранньому дитячому віці і відображає «...тривогу, засновану на загрозі втрати приналежності до групи (Спочатку це мати, потім - інші дорослі й однолітки)». [16].

Велика кількість авторів уважають, що тривога є складовою частиною стану сильної психічної напруги - «стресу».

Вітчизняні психологи, що вивчали стан стресу, внесли в його визначення різні тлумачення.

Так, М. Р. Бітякова вивчала стрес, отриманий у лабораторних умовах. Вона визначає стрес як стан, що виникає в екстремальних умовах, дуже важких і неприємних для людини. Вона визначає стрес, як психологічне явище, що виникає в «украй важкій ситуації» [48].

При всіх розходженнях у тлумаченні розуміння «стресу», всі автори сходяться в тім, що стрес - це надмірна напруга нервової системи, що виникає в досить важких ситуаціях. Тому, стрес ніяк не можна ототожнювати із тривожністю, бо що стрес завжди обумовлений реальними труднощами, у той час як тривожність може проявлятися в їхній відсутності. І по силі стрес і тривожність - становища різні. Якщо стрес - це надмірна напруга нервової системи, то для тривожності така сила напруги не характерна.

Можна зробити висновок, що наявність тривоги в стані стресу зв'язано саме з очікуванням небезпеки або неприємності, з передчуттям його. Тому тривога може виникнути не прямо в ситуації стресу, а до настання цих станів, випереджати їх. Тривожність, як стан, і є очікування неблагополуччя. Однак тривога може бути різної залежно від того, від кого суб'єкт очікує неприємності: від себе (своєї неспроможності), від об'єктивних обставин або від інших людей.

Г. Блюм уважав важливим той факт, що, по-перше, як при стресі, так і при фрустрації автори відзначають у суб'єкта емоційне неблагополуччя, що виражається в тривозі, занепокоєнні, розгубленості, страху, непевності. Але ця тривога завжди обґрунтована, пов'язана з реальними труднощами [5, с. 104].

Так І. В. Імедадзе прямо зв'язує стан тривоги з передчуттям фрустрації. На її думку, тривога виникає при антиципації ситуації, що містить небезпеку фрустрації актуалізованої потреби. Таким чином, стрес і фрустрація при будь-якому їхньому розумінні містять у собі тривогу [11, с. 107]. Також І. Імедадзе виділяє два рівні тривожності: низький і високий. Низький необхідний для нормального пристосування до середовища, а високий викликає дискомфорт людини в навколишньому його соціумі.

Деякі вчені стверджують, що підвищена тривожність та її реалізація у результаті складної взаємодії когнітивних, афективних і поведінкових реакцій, супроводжуються впливом на людину різними стресовими ситуаціями.

Стійкий, високий рівень тривожності має негативний, дезорганізуючий вплив на діяльність і розвиток особистості дітей і підлітків незалежно від того, у якій формі та в якому вигляді вона виявляється. При високому рівні тривожність додає діяльності пристосовницький характер, негативно позначається на результативності діяльності й насамперед в оцінних ситуаціях (формується низький рівень домагань).

А. Качаєва зазначає, що за оптимального, нормального рівня – тривожність мобілізує – це ознака готовності людини діяти. У кожної людини існує свій оптимальний або бажаний рівень тривожності – це так звана корисна тривожність. Оцінка людиною свого стану в цьому відношенні є для неї важливим компонентом самоконтролю та самовиховання [18].

Однією з причин тривожності на психологічному рівні може бути неадекватне сприйняття суб'єктом самого себе. В. А. Пінчук стверджує, що тривожність обумовлена конфліктним будовою самооцінки, коли одночасно актуалізуються дві протилежні тенденції - потреба оцінити себе високо, з одного боку, і почуття невпевненості - з іншого. Те, що ефект неадекватності, будучи виразом конфліктного будови самооцінки, провокує розвиток неадекватною тривожності. Причиною виникнення тривоги може бути внутрішній конфлікт, суперечливість прагнень людини, коли одне його бажання суперечить іншому, одна потреба заважає іншій [37].

Підхід до пояснення схильності до тривоги з погляду фізіологічних особливостей властивостей нервової системи ми знаходимо у вітчизняних психологів.

Так, у лабораторії І. П. Павлова, було виявлено, що, швидше за все, нервовий зрив під дією зовнішніх подразників відбувається в слабкого типу, потім у збудливого типу й найменше піддані зривам тварини із сильним урівноваженим типом з гарною рухливістю [8, с. 129].

Дані Я. Л. Коломенського також указують на зв'язок стану тривоги із силою нервової системи. Висловлені ним припущення про зворотну кореляцію сили й чутливості нервової системи, знайшло експериментальне підтвердження в дослідженнях В. Д. Небиліцина. Він робить припущення про більш високий рівень тривожності зі слабким типом нервової системи [15, с. 118].

Трактування тривожності як особистісної властивості багато в чому спирається на ідеї психоаналітиків «нової хвилі» (К. Хорні), вона є наслідком фрустрації міжособистісної надійності з боку найближчого оточення (А. М. Прихожан,). Відповідно, до справжнього моменту механізми формування тривожності залишаються невизначеними, і проблема звернення до цієї психічної властивості у практиці психологічної допомоги багато в чому зводиться до того, чи є вона вродженою, генетично зумовленою рисою, або складається під впливом різних життєвих обставин. Спробу примирити ці, по суті, протилежні позиції зробила А. М. Прихожан, яка описала два типи тривожності:

- безпредметну тривожність, коли людина не може співвіднести виникаючі у неї переживання з конкретними об'єктами;

- тривожність як схильність до очікування, неблагополуччя в різних видах діяльності і спілкування [26, с. 164].

При цьому перший варіант тривожності обумовлений особливостями нервової системи, тобто нейрофізіологічними властивостями організму, і є вродженим, в той час як другий пов'язаний з особливостями формування особистості протягом життя.

У цілому, можна відзначити, що, наймовірніше, в одних людей існують генетично обумовлені передумови до формування тривожності, у той час як у інших дана психічна властивість є придбаною в індивідуальному життєвому досвіді.

Дослідження А. Прихожан свідчать про те, що тривога як тимчасовий стан, за умови виконання відносно простих видів діяльності, сприяє успішному її виконанню, активізує внутрішній потенціал особистості, сприяє вчасній реалізації поставлених завдань. Проте, за умови розв’язання складних, особливо інтелектуальних завдань переживання стану тривоги, занепокоєння, неспроможності дезадаптують особистість, блокують тим самим процес пошуку альтернативних та конструктивних рішень. Її дослідження показали, що є особливі способи її переживання, усвідомлення, вербалізації та подолання. Серед них можна виділити наступні варіанти переживання і подолання тривожності:

1. Відкрита тривожність - свідомо пережита і та, що виявляється в діяльності у вигляді стану тривоги. Вона може існувати в різних формах, наприклад: як гостра, нерегульована або слабко регульована тривожність, найчастіше дезорганизуюча діяльність людини; регулюється і компенсується тривожність, яка може використовуватися в якості стимулу для виконання відповідної діяльності, що, втім, можливо переважно у стабільних, звичних ситуаціях; культивована тривожність, пов'язана з пошуком «вторинних вигод» від власної тривожності, що вимагає певної особистісної зрілості (відповідно, ця форма тривожності з'являється тільки в підлітковому віці).

2. Прихована тривожність - в різній мірі неусвідомлювана, що виявляється або в надмірному спокої, нечутливості до реального неблагополуччя і навіть запереченні його, або непрямим шляхом через специфічні форми поведінки (смикання волосся, ходіння з боку в бік, постукування по столу, неадекватний спокій (реакції за принципом «У мене все в порядку!», пов'язані з компенсаторно-захисною спробою підтримати самооцінку; низька самооцінка в свідомість не допускаються) [26, с. 165].

Враховуючи виявлений В. А. Бакєєвою прямий взаємозв'язок між тривожністю і сугестивністю особистості, можна припустити, що остання призводить до посилення і зміцнення «замкнутого психологічного кола», констеллірующего тривожність. Аналіз механізму «замкнутого психологічного кола» дозволяє відзначити, що тривожність часто підкріплюється тією ситуацією, в якій вона одного разу виникла [15, с. 112].

Останнім часом в експериментальних дослідженнях все частіше робиться акцент не стільки на окремій межі, скільки на особливості ситуації та взаємодії особистості з ситуацією. Зокрема, виділяють або загальну неспецифічну особистісну тривожність, як специфічну, характерну для певного класу ситуацій (Ю. Л. Ханін) [50].

Тривога може викликати тільки ті ситуації, які особистісно значимі для суб'єкта, відповідає його актуальним потребам. При цьому виникла тривожність може як надавати мобілізуючий ефект, так і викликати дезорганізацію поведінки в рамках даної ситуації за принципом «вивченої безпорадності» (С. А. Шапкін) [39].