Теоретико-правова характеристика Особливої частини кримінального права

ЗМІСТ

ВСТУП ………………………………………………………………………….……3

РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ОСОБЛИВОЇ ЧАСТИНИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА

1.1 Поняття та значення Особливої частини кримінального права……………….7

1.2 Виникнення та генеза Особливої частини кримінального права……………11

1.3 Структура статей Особливої частини кримінального права………………....16

1.4 Співвідношення Загальної та Особливої частин кримінального права……...21

РОЗДІЛ 2 ЗМІСТ І ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ОСОБЛИВОЇ ЧАСТИНИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА

2.1. Загальна характеристика змісту Особливої частини кримінального права...24

2.2. Особливості сучасної побудови Особливої частини кримінального права...27

2.3. Вплив правозастосовної практики на розвиток Особливої частини кримінального права………………………………………………………………..30

РОЗДІЛ 3 ПРОБЛЕМИ УДОСКОНАЛЕННЯ ОСОБЛИВОЇ ЧАСТИНИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА

3.1. Удосконалення структури Особливої частини кримінального права………35

3.2. Питання криміналізації та декриміналізації суспільно небезпечних діянь...38

3.3. Уніфікація кримінально-правових норм Особливої частини кримінального права……………………………………………………………………………....…43

ВИСНОВКИ ………………………………………………………………………..46

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ……………………………………….49

ВСТУП

Вивчення курсу «Кримінальне право України» полягає у поступовому вивченні системи кримінального права України. Вона складається з двох частин: Загальної та Особливої. Загальна частина містить норми, що визначають завдання Кримінального кодексу України, поняття та класифікацію злочинів, ознаки суб’єкта злочину та форми вини. Особлива частина, у свою чергу, встановлює які суспільно небезпечні діяння є злочинами; які види покарань і у яких межах потрібно застосовувати до осіб, що їх вчинили; дефініції окремих понять; підстави та умови звільнення від покарання.

Таку структуру має і Кримінальний кодекс України 2001 року. Однак, окрім Загальної та Особливої частин, Кримінальний кодекс містить ще два структурних елементи – Прикінцеві та перехідні положення і Додаток – перелік майна, що не підлягає конфіскації за судовим вироком.

У даній роботі буде розглянута саме Особлива частина кримінального права України.

Актуальність теми. Вивченняданого питання є надзвичайно важливим в сучасному суспільстві. Перш за все, важливість полягає у тому, що внаслідок вивчення структури Особливої частини, можна з’ясувати які саме діяння визнаються злочинами та які заходи кримінального покарання можуть бути застосовані до осіб, що їх вчинили. Дослідивши дане питання, актуальним є визначення діянь, що потребують криміналізації або навпаки, тобто декриміналізації. Також не менш важливим є визначення доцільності міри покарань, що встановлена за той або інший злочин. Дане питання є дуже суттєвим, адже від його вирішення залежить майбутнє окремих осіб та їх близьких.

Ступінь розробленості проблеми. Основним джерелом вивчення та результатом роботи над даним питанням є Кримінальний кодекс України. Адже, саме в ньому відображено сучасний стан Особливої частини кримінального права України. Для вивчення генезису не менш важливе значення мають Кримінальний кодекс УСРР 1922 р., Кримінальний кодекс УСРР 1927 р. та Кримінальний кодекс УРСР 1960 р.

Для з’ясування змісту статтей Особливої частини науковці створюють науково-практичні коментарі до Кримінального кодексу України. Так, фундаментальним є коментар за загальною редакцією професора В. В. Сташиса та доктора юридичних наук, професора В. Я. Тація.

На термінологічні вади Кримінального кодексу України звертали увагу у своїх працях В. О. Навроцький, З. А. Тростюк, М. І. Хавронюк, О. О. Дудоров, М. І. Панов, М. І. Мельник та ін.

Проаналізувавши сучасний рівень досліджень даного питання, можна дійти такого висновку. Слід працювати над встановленням чіткості, ясності та однозначності розуміння всіх термінів і термінологічних конструкцій, що містяться у законі України про кримінальну відповідальність. Це має виключити неоднозначне тлумачення і застосування норм, адже у Кримінальному кодексі України, відповідно до його завдань – охорона правопорядку і запобігання злочинам, мають бути визначені максимально чіткі ознаки і межі злочинної поведінки.

Мета і завдання дослідження. Перш ніж розпочати дослідження, має бути поставлена мета та завдання. Мета даної роботи полягає в отриманні фундаментальних знань в області структури Особливої частини кримінального права України та її генезису, а також у можливості застосування даних знань на практиці. У свою чергу, основними завданнями роботи є:

1) з’ясування поняття та значення Особливої частини кримінального права України;

2) дослідження її виникнення та розвитку;

3) аналіз структури статей Особливої частини кримінального права України;

4) визначення її співвідношення із Загальною частиною кримінального права України;

5) надання загальної характеристики змісту Особливої частини кримінального права України;

6) виявлення особливостей її сучасної побудови;

7) встановлення впливу правозастосовної практики на розвиток Особливої частини кримінального права України;

8) вивчення проблемних питань, а також шляхів їх вирішення.

Об’єкт і предмет дослідження. Важливим для написання роботи є визначення об’єкта та предмета дослідження, їх співвідношення. Об’єктом, у даному випадку, є правові відносини, що складаються в процесі формування та розвитку Особливої частини кримінального права України. Об’єкт і предмет дослідження співвідносяться між собою як загальне і окреме. Предмет міститься в межах об’єкта. У даному випадку, предметом дослідження є правові норми, що визначають структуру Особливої частини кримінального права України, а також її генезис.

Методи дослідження. Для досягнення поставленої в роботі мети та розв’язання поставлених при виконанні роботи задач використовуються певні методи дослідження.

Так, історичний метод дає змогу дослідити виникнення, формування та розвиток Особливої частини у хронологічній послідовності з метою виявлення закономірностей і суперечностей. З історичним методом пов’язаний порівняльно-історичний. Він спрямований на зіставлення виявлених історичних фактів із іншими, схожими фактами, у тому числі з однотипними фактами, властивими іншим історичним періодам. При дослідженні даної теми він так само використовувався.

Дана робота основана також на діалектичному методі дослідження, адже він відіграє головну роль у теоретичному осмисленні об’єкта. За його допомоги надана теоретико-правова характеристика Особливої частини кримінального права України.

За допомогою методу системного аналізу досліджено Особливу частину як єдине ціле з узгодженим функціонуванням усіх елементів і частин.

Соціологічний метод дозволяє дослідити злочин як соціальне явище, а догматичний, у свою чергу, сприяє застосуванню формальної логіки.

При вивченні проблеми також застосовуються такі принципи як:принцип багатофакторності (передбачає вивчення всього комплексу факторів, що впливали на предмет дослідження); принцип усебічності(аналіз явищ у всій складності їх взаємозв’язків); принцип історизму (передбачає висвітлення минулого в його історичному контексті, з урахуванням тих змін, які відбувалися з предметом дослідження та з усіма пов’язаними з ним явищами).

Дослідження теми буде проводитися в курсовій роботі поетапно. Вирішення завдань, що постали перед початком дослідження, зумовили й структуру роботи. У Розділі 1 ми визначимо поняття, значення, історичний розвиток, структуру статей Особливої частини кримінального права України, а також її співвідношення із Загальною частиною. У Розділі 2 зазначимо зміст, тенденції розвитку Особливої частини, а також вплив правозастосовної практики на її розвиток. У Розділі 3 вивчимо існуючі проблеми та напрями їх подолання.

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ОСОБЛИВОЇ ЧАСТИНИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА

1.1 Поняття та значення Особливої частини кримінального права

Важливість розгляду даного питання важко переоцінити, адже від змісту Особливої частини залежить які саме діяння будуть визнаватися злочинами. В процесі свого розвитку суспільство дійшло висновку, що злочин це суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину. Для того аби громадяни розуміли за що саме вони можуть бути покарані, був створений Кримінальний кодекс України. Він, як і система кримінального права України, складається з Загальної та Особливої частин. В Загальній частині зазначається поняття злочину, мета та система покарань, підстави і порядок їх призначення, умови звільнення від кримінальної відповідальності та покарання. Особлива частина, у свою чергу, встановлює ознаки окремих злочинів та вказує на можливі покарання за їх вчинення.

Норми Загальної та Особливої частин кримінального права як певні підсистеми Кримінального Кодексу України перебувають у тісній і нерозривній єдності. Перш за все, норми Особливої частини базуються на нормах Загальної частини. Тому неможливо розкрити дійсний зміст норм Особливої частини, не звертаючись до частини Загальної. Разом з тим, всі інститути Загальної частини в своїй основі узагальнюють ті ознаки, що властиві усім злочинам, передбаченим Особливою частиною. Неможливе також застосування окремих видів покарань за злочини, передбачені Особливою частиною, без урахування положень, закріплених у Загальній частині, щодо мети, видів, меж і порядку призначення всіх покарань. Сама ж система покарань, що визначена в Загальній частині, знаходить своє виявлення і практичне застосування тільки через призначення конкретних покарань за окремі злочини, передбачені Особливою частиною Кримінального кодексу України.

Нерозривний зв'язок норм Загальної та Особливої частин полягає ще й у тому, що при кваліфікації діянь, вирішенні питань, пов'язаних зі звільненням від кримінальної відповідальності та покарання, застосовуються водночас норми обох частин. Так, при кваліфікації замаху на злочин застосуванню підлягають як норма Загальної частини, так і норма Особливої частини, у яких передбачено злочин, на який вчинювався замах. Наприклад, замах на умисне вбивство кваліфікується за ч. 1 ст. 15 та ч. 1 ст. 115 Кримінального кодексу України.

Єдність Загальної та Особливої частин забезпечує внутрішню узгодженість інститутів та норм Кримінального кодексу України і, в кінцевому результаті, ефективність їх застосування [2, с. 3-4].

Визначенню поняття «Особлива частина кримінального права України» приділяла увагу досить велика кількість вчених та науковців. Так, зазвичай її розуміють або як відповідну структурну частину КК України або як навчальну дисципліну. Значно рідше Особливу частину кримінального права України розглядають як галузь права або галузь правової науки. Д. О. Калмиков у своїй роботі приділив досить значну увагу даному питанню.

Він вважає, і це є цілком вірно, що говорити про Особливу частину кримінального права України як галузь права наразі немає жодних підстав, адже в загальній теорії права під галуззю права традиційно розуміється відносно самостійна сукупність юридичних норм, яка регулює якісно однорідну сферу суспільних відносин, тобто має свій власний предмет. Вона такою самостійністю не наділена, бо утворює єдине ціле та регулює якісно однорідну сферу суспільних відносин лише у тандемі з положеннями Загальної частини кримінального права України.

Окремої науки Особливої частини кримінального права України, так само, не існує та існувати не повинно. Адже, важко собі уявити, щоб хтось зміг дослідити ту чи іншу її норму, або навіть її частину, не використовуючи та не аналізуючи низки положень Загальної частини.

Проте, не дивлячись на те, що як самостійна наука Особлива частина існувати не може, вона через свою складність, обсяг і значення вивчається як окрема навчальна дисципліна. Як правило, під час її вивчення як навчальної дисципліни досліджуються: наукові основи кваліфікації злочинів; норми Особливої частини Кримінального кодексу України; практика їх застосування; співвідношення кримінальної та інших видів юридичної відповідальності; проблеми вдосконалення норм Особливої частини Кримінального кодексу України та практики їх застосування; генезис даних норм.

Найчастіше Особлива частина кримінального права України розглядається як структурна частина Кримінального кодексу України. У такому разі її слід розуміти як систему кримінально-правових норм, що містять положення, які не є загальними для всіх або більшості норм кримінального закону, в яких: зафіксовано видові ознаки окремих злочинів (ознаки юридичних складів злочину) та встановлено вид і розмір покарань за їх вчинення; роз’яснено кримінально-правові поняття, термінологічні звороти та ознаки, що стосуються окремих видів суспільно небезпечної поведінки; передбачено спеціальні види звільнення від кримінальної відповідальності за окремі злочини; встановлено винятки із загальних правил настання кримінальної відповідальності.

Не лише Д. О. Калмиков, але й багато інших науковців також приділяють свою увагу визначенню такого поняття як «Особлива частина кримінального права України». Зокрема, М. І. Бажанов, В. В. Сташис та В. Я. Тацій дають наступне визначення. На їх думку, це система норм, що встановлюють, які саме конкретні суспільно небезпечні діяння (дія чи бездіяльність) є злочинами, та які види покарань і в яких межах можуть бути застосовані до осіб, які їх вчинили.

В Особливій частині Кримінального кодексу України наводиться вичерпний перелік злочинів, які заборонені кримінальним законом під загрозою покарання. Іншими словами, тільки діяння, передбачене відповідною статтею Особливої частини КК, може вважатися злочином. Найважливіший принцип будь-якого цивілізованого права, зокрема кримінального права України: немає злочину без вказівки щодо цього в законі (nullum crimen sine lege) — повністю втілюється в Особливій частині Кримінального кодексу України. Діяння, прямо в ній не передбачене, ні за яких умов не може тягти за собою покарання. Застосування кримінального закону за аналогією тут цілком виключається. Тому суд, розглядаючи справу, має точно керуватися приписами кримінального закону, що підлягають застосуванню в цьому конкретному випадку, і не може поширювати їх на діяння, що не охоплюється диспозицією відповідної статті Особливої частини Кримінального кодексу України. Суд зобов'язаний керуватися тільки прямими вказівками того закону, який передбачає відповідальність за цей злочин. Він не має права заповнювати, на свій розсуд, дійсно існуючі чи такі, що здаються існуючими, прогалини. Заповнення таких прогалин, тобто криміналізація діяння (віднесення його до кола злочинів), — виключна прерогатива законодавця. У частині 4 ст. З зазначено, що застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборонено.

Значення Особливої частини кримінального права України надзвичайно суттєве. Воно полягає насамперед в тому, що вона встановлює законодавчі межі криміналізації суспільно небезпечних діянь, забезпечуючи тим самим реальні підстави додержання законності та прав людини. Крім того, в Особливій частині законодавець диференціює кримінальну відповідальність за конкретні злочини з урахуванням їх тяжкості, тобто характеру і ступеня суспільної небезпеки. Це створює ефективні можливості для здійснення цілеспрямованої кримінальної політики і проведення її в суворих рамках закону. Оголошуючи відповідні діяння злочинними і караними, законодавець тим самим має на меті сформувати у людей непримиренне ставлення до злочинних проявів, усвідомлення необхідності боротьби з такого роду вчинками. Загально превентивна функція норм Особливої частини полягає також у тому, щоб під загрозою покарання примусити нестійких членів суспільства утриматися від вчинення злочинів і, тим самим, сприяти їх попередженню [2, с. 4-5].

Виходячи з існуючих поглядів стосовно даного питання, можна дійти такого висновку. Особлива частина кримінального права України найчастіше розглядається як структурна частина Кримінального кодексу України і визначається як система норм, що встановлюють, які саме конкретні суспільно небезпечні діяння (дія чи бездіяльність) є злочинами, та які види покарань і в яких межах можуть бути застосовані до осіб, які їх вчинили. З даного визначення можна виокремити певні ознаки Особливої частини кримінального права України. По-перше, це система норм, тобто загальнообов’язкових формально визначених правил поведінки. По- друге, вони визначають які саме конкретні суспільно небезпечні діяння є злочинами. По-третє, вони також встановлюють види та межі покарань за скоєні злочини.

Таким чином, Особлива частина кримінального права України є невід’ємною частиною кримінального права загалом.

1.2 Виникнення та генеза Особливої частини кримінального права

Сучасний стан Особливої частини кримінального права України відображено в Кримінальному кодексі України, який був прийнятий 5 квітня 2001 року. Однак, до цього моменту Особлива частина кримінального права України пройшла через досить тривалий період розвитку.

Важливе значення для з’ясування історії розвитку Особливої частини кримінального права України мають праці такого науковця як І. Я. Терлюк, зокрема, його навчальний посібник «Огляд історії кримінального права України», а також Кримінальні кодекси 1922, 1927 та 1960 років.

Розвиток кримінального права України пов’язаний з історичним розвитком її територій. Його можна поділити на дорадянський, радянський та сучасний періоди.

Дорадянський період характеризувався такими джерелами кримінального права як: «Руська правда» (перший відомий кодифікований збірник давньоруських юридичних норм); три Литовські статути; магдебурзьке право («Саксонське дзеркало», «Вейхбільд», «Ландрехт»); звичаєве «козацьке» право Запорозької Січі; перший кодекс українського права (“Права, по которым судится малороссийский народ”, 1743); Уложення про покарання кримінальні й виправні 1845 року (діяло на тій території, що входила до складу Російської імперії); Звід законів Російської імперії, Кримінальне уложення (1903); перший австрійський Кримінальний кодекс (1768); Кримінальні кодекси 1787, 1852; польський Кримінальний кодекс 1932; Військово-кримінальний кодекс 1855; Кримінальне уложення 1903 (за доби Центральної ради); постанова Тимчасового уряду ”Про вжиття заходів проти осіб, що загрожують обороні держави, її внутрішній безпеці та завоюванням революції 1917 року”; ухвала Тимчасового уряду ”Про відповідальність за ображення дипломатичних представників іноземних дружніх держав”; ІІІ Універсал, що декларував відміну смертної кари (підтверджено Конституцією УНР); Закон про амністію від 19 листопада 1917 р., що став правовою основою звільнення усіх засуджених за політичні злочини; Закон про покарання учасників воєн і повстань проти Української держави (5 березня 1918 р.), що позбавляв громадянства УНР і висилав за межі України усіх причетних до зазначених у назві закону протиправних діянь; "Постанова про деякі тимчасові заходи щодо охорони державного порядку і громадського спокою" від 26 липня 1918 р. (за доби Гетьманату); «Закон про військову підсудність» від 30 травня 1918 р.; "Про карну відповідальність за вчинки проти національного розвитку українського народу" від 22 жовтня 1920 р. (за доби Директорії).

Радянський період, у свою чергу, є початком зародження такого поняття як «Особлива частина». Він характеризується появою Кримінальних кодексів, що відіграли важливу роль в розвитку Особливої частини кримінального права України.

Поява такого поняття як «Особлива частина» пов’язана із затвердженням Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом (23 серпня 1922 р.) і введенням у дію з 15 вересня 1922 р. Кримінального кодексу Української СРР, що будувався на основі Кримінального кодексу радянської Росії 1922 р. А фактично за своєю структурою перший український радянський кримінальний кодекс був ідентичним Кримінальному кодексу РСФРР (навіть було збережено однакову з Кримінальним кодексом РСРФР нумерацію й зміст статей). Порівняно з раніше чинним кримінальним законодавством, Кримінальний кодекс УСРР (1922 р.) передбачив у своєму складі Загальну (в основі якої було покладено російські “Керівні засади“ 1919 р.) і Особливу частини.

У Загальній частині законодавець подавав своє розуміння злочину, мети і системи покарань. Зокрема, під злочином розумілися “будь-яка суспільно-небезпечна дія або бездіяльність, що загрожує основам радянського ладу і правопорядку, встановленого робітничо-селянською владою на перехідний до комуністичного період“ (ст.6). Метою покарання, яке здійснювалося судовими органами на основі “соціалістичної правосвідомості“, мало стати позбавлення злочинця можливості вчиняти нові злочини, а ширше - попередження правопорушень.

Склади конкретних злочинів, що формулювалися в Особливій частині першого Кримінального кодексу УСРР, були спрямовані на виконання соціально-політичних завдань більшовиків. Крізь призму тих чи інших діянь, що визнавалися суспільно небезпечними, відносилися до категорії злочинних, конструювалися конкретні кримінально-правові норми, якими визначали відповідальність за конкретні злочини. Структурована на підставі родових об'єктів злочинних посягань Особлива частина Кримінального кодексу УСРР (1922 р.) включала такі групи злочинів - державні (контрреволюційні) злочини (вперше була встановлена відповідальність за недонесення про державні злочини); злочини проти порядку управління; посадові (службові) злочини; порушення правил про відокремлення церкви від держави; господарські злочини; злочини проти життя, здоров'я, свободи та гідності особи; майнові злочини; військові злочини; злочинні порушення правил охорони народного здоров'я; злочини проти суспільної безпеки та громадського порядку. Визначалися санкції за їх скоєння – від громадського осуду, позбавлення волі й до вигнання за межі УСРР. Максимальний термін позбавлення волі становив 10 років, а мінімальний — 6 місяців. У справах, що перебували на розгляді у ревтрибуналах, могла застосовуватися вища міра покарання — розстріл (звільнялися неповнолітні, вагітні жінки, а також розстріл як міра покарання не міг бути призначений, якщо з часу вчинення злочину минуло більше п'яти років) [8, с. 57-58].

Посилення кримінальної репресії спостерігалося з появою нової редакції Кримінального кодексу УСРР (редакція 1927 р.). Особлива частина якої, зокрема, передбачала: 1) можливість застосування кримінальної репресії за вчинення діянь без вини (до всіх повнолітніх членів сім'ї військовослужбовця, який вчинив втечу або переліт за кордон, що проживали з ним разом, навіть якщо вони не знали про намір винного, застосовувалось позбавлення виборчих прав та заслання у віддалені райони Сибіру строком на п'ять років); 2) можливість застосування заходів соціального захисту до осіб, які перебували у т. зв. небезпечному стані, тобто “небезпечні своїм зв’язком із злочинним оточенням чи своєю колишньою злочинною діяльністю“; 3) можливість застосування аналогії кримінального закону, яка розв'язувала руки виконавцям політики терору тощо. Характерним ставало покарання за неповідомлення про державні злочини. Кількість злочинів, за які передбачалася можливість застосування смертної кари зросла на третину. Розстріл як вища міра соціального захисту згадується близько 50 разів. Такі зміни обґрунтовано давали підстави зарубіжним правознавцям характеризувати тодішнє радянське кримінальне право “одностороннім класовим виміром справедливості з засадою терору у вигляді закону“.

Адміністративно-правова система, що стверджувалася в країні репресивними методами, потребувала нових визначень і доповнень у кримінальному праві, тому впродовж двох років після прийняття нової редакції кримінального кодексу було додатково прийнято ще 56 законодавчих актів. Вони стали опертям щодо розширення можливості кваліфікації широкого кола дій як злочинних, а отже, - і застосування кримінальної репресії.

Надзвичайно важливе значення для розвитку Особливої частини кримінального права України відіграв Кримінальний кодекс УРСР (28 грудня 1960 р.), що був уведений в дію з 1 квітня 1961 р. Зокрема, в Особливій частині якого, містилася Глава 1 “Державні злочини”. Ця глава мала дві частини: 1) особливо небезпечні державні злочини, 2) інші державні злочини. І хоча структурно та змістовно Кримінальний кодекс УРСР (1960 р.) був продовженням та розвитком Кримінального кодексу УСРР (у редакції 1927 р.), а внесені зміни та доповнення текстуально повторювали норми та статті найважливіших "союзних" кримінально-правових актів, він став першим післявоєнним нормативним актом УРСР, яким законодавець декриміналізував більше 70 діянь, які у Кримінальному кодексі УСРР 1927 р. визначались як злочини. В цілому головні положення Кримінального кодексу УРСР (1960 р.) говорили про значну демократизацію кримінальної політики держави. Свідчення цього - підвищення вікової межі для настання кримінальної відповідальності (з 14 до 16 років), попередня продовжувала існувати у випадках тяжких злочинів (розбій, зґвалтування і т.ін.); скорочення максимального строку позбавлення волі (з 25 до 15 років), розширення сфери застосування умовного засудження, звільнення від кримінальної відповідальності та покарання із взяттям особи на поруки. Оголошення смертної кари – розстрілу – визначалося виключною мірою покарання. Разом з тим, норми Кримінального кодексу УРСР (1960 р.) свідчили й про посилення боротьби з рецидивною злочинністю.

Впродовж понад 40-річного його застосування розвиток кримінального права в Україні відбувався, головним чином, за рахунок його змін (вносилися практично відразу після його прийняття). Так, станом на 1 січня 1985 р. з моменту введення в дію до Кримінального кодексу УРСР було внесено понад 340 змін і доповнень, які були в основному спрямовані на посилення репресивних заходів кримінально- правового примусу [8, с. 78-79].

Вироблені загальні та специфічні положення і принципи розвитку вітчизняного кримінального права лягли в основу діючого сьогодні Кримінального кодексу України, що був прийнятий 5 квітня 2001 р. і набрав чинності з 1 вересня 2001 р. Саме з його появою розпочався сучасний етап розвитку Особливої частини кримінального права України. Серед його новацій, слід відзначити наступні: відповідальність за навмисне доведення підприємства до банкрутства, фіктивне банкрутство, незаконну приватизацію державного і комунального майна шляхом заниження його вартості або використання підроблених приватизаційних документів; введення кримінальної відповідальності за такі злочини проти громадського порядку і моралі, як проституція, примушення до зайняття проституцією або втягування до неї. При цьому, якщо раніше передбачалася відповідальність за зґвалтування тільки жінки, то тепер передбачена кримінальна відповідальність за подібні дії і стосовно чоловіків; вилучення норми про кримінальну відповідальність за образу або наклеп (ці питання вирішуватимуться в цивільно-правовому порядку) тощо. Водночас у новому Кримінальному кодексі України залишилися недопрацьованими ряд інститутів. Це суттєво погіршує процес застосування кримінального закону, вимагає нових змін і доповнень. А отже, слід і надалі удосконалювати та поліпшувати зміст Кримінального кодексу України, зокрема, його Особливої частини. Адже, стан Особливої частини характеризує рівень розвитку суспільства загалом.

1.3 Структура статей Особливої частини кримінального права

Аналіз структури статей Особливої частини кримінального права України полягає в дослідженні структури статтей Особливої частини Кримінального кодексу України. Даний аналіз є необхідним для кращого розуміння її сутності та змісту.

Кримінально-правова норма визначається як загальнообов’язкове формально визначене правило поведінки, що регулює кримінально-правові відносини і закріплене в Кримінальному кодексі України. Структура кримінально-правових норм Загальної частини відрізняється від структури норм Особливої частини. Насамперед, ця відмінність полягає у тому, що норма Загальної частини складається з гіпотези та диспозиції, а Особлива з гіпотези, диспозиції та санкції. Санкція в Загальній частині є відсутньою, а гіпотеза в Особливій вважається загальною і нею виступає ст. 2 Кримінального кодексу України, яка встановлює загальні підстави кримінальної відповідальності. Однак, у деяких випадках гіпотеза в Особливій частині може бути присутня текстуально і починатися зі слова «якщо» (напр., ч.1 ст. 241 Кримінального кодексу України «…якщо це створило небезпеку для життя, здоров’я людей чи для довкілля»).

Науковці, що приділяють свою увагу структурі статей Особливої частини кримінального права України, поділяють її норми на диспозицію та санкцію.

Вони визначають диспозицію як частину норми (статті) Особливої частини Кримінального кодексу України, в якій називається конкретне злочинне діяння або описуються його ознаки. Наприклад, у ст. 119 Кримінального кодексу диспозицією будуть слова «вбивство, вчинене через необережність»; у ст. 304 Кримінального кодексу - «втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність, у пияцтво, у заняття жебрацтвом, азартними іграми».

В теорії кримінального права за технікою побудови і способом описування ознак конкретного виду злочину розрізняють чотири види диспозицій: просту, описову, бланкетну і відсилочну.

Простою вважається диспозиція, яка тільки називає злочинне діяння, не розкриваючи його змісту. Наприклад, без вказівки на ознаки діяння сформульована диспозиція ч. 1 ст. 369 Кримінального кодексу. Проста диспозиція використовується у тих випадках, коли зміст суспільно небезпечного діяння в загальних рисах достатньо зрозумілий і без описування його ознак у законі.

Простими, зокрема, є диспозиції ч. 1 ст. 125, ч. 1 ст. 146, статей 178, 302, 335, 336 Кримінального кодексу України.

Описовою визнається диспозиція, в якій описуються найбільш суттєві ознаки злочину. Наприклад, у ч. 1 ст. 127 розкривається зміст катування - умисне заподіяння сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій з метою спонукати потерпілого або іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі; у ч. 1 ст. 185 дається визначення крадіжки, у ч. 1 ст. 186 - грабежу, у ч. 1 ст. 187 - розбою, у ч. 1 ст. 189 - вимагання. Більшість статей Особливої частини Кримінального кодексу України має саме такі диспозиції.

Бланкетною є диспозиція, яка, не називаючи конкретних ознак злочину або називаючи тільки частину з них, відсилає для встановлення їх змісту до інших нормативних актів, що не є кримінальними законами (інших законів, інструкцій, статутів, положень, стандартів, правил, вказівок тощо). Наприклад, бланкетною є диспозиція ст. 251 (порушення ветеринарних правил), ст. 421 (порушення статутних правил внутрішньої служби) тощо. Суспільно небезпечні діяння, передбачені такими диспозиціями, називають злочинами зі змішаною протиправністю.

Відсилочною є диспозиція, яка відсилає до іншої статті або іншої частини статті кримінального закону, де називається злочин, або описуються його ознаки, або ознаки, що виключають відповідальність за злочин, описаний у цій диспозиції. Наприклад, відповідальність за невиконання наказу (ст. 403) можлива за відсутністю ознак, зазначених у ст. 402. Найчастіше відсилочні диспозиції вживаються для того, щоб уникнути повторень. Для цього законодавець використовує словосполучення «та сама дія», «дії, передбачені...», «ті самі дії», «ті самі діяння», «те саме діяння», «діяння, передбачені...», «вчинене особами, зазначеними в частинах першій або другій цієї статті», «один із злочинів, передбачених статтями...» тощо, якими здійснюється відсилання до норми, розташованої раніше, наприклад, в частині першій тієї ж статті, або діянь, опис яких розташований в інших статтях Особливої частини Кримінального кодексу України. Іноді замість цих слів називається злочин, суть якого розкрита в іншій статті або першій частині відповідної статті. Наприклад, ч. 1 ст. 115 розкриває поняття вбивства, а в ч. 2 та статтях 116, 117, 118 і 119 воно тільки називається; в частинах перших статей 185, 186 та 187 розкривається зміст крадіжки, грабежу та розбою, наступні ж частини названих статей починаються відповідно словами «крадіжка», «грабіж», «розбій», а далі йде перелік кваліфікуючих ознак.

Санкцію прийнято визначати як частину статті Особливої частини Кримінального кодексу України, яка встановлює вид і розмір покарання за злочин, вказаний у диспозиції.

Теорія кримінального права знає, а законодавча практика різних років розрізняла п'ять видів санкцій: неконкретизовані, абсолютно визначені, відсильні, відносно визначені та альтернативні санкції. Так, після Жовтневої революції 1917 р. і до прийняття у 1922 р. першого Кримінального кодексу нашої держави кримінальному законодавству була відома така неконкретизована санкція, як «покарати по всій строгості законів», яка, виходячи із її змісту, не називала ні вид покарання, ні його розмір. Абсолютно визначені санкції мали місце у кримінальних кодексах 1922, 1927 та 1960 років. Вони були двох видів. Санкції першого виду встановлювали один певний вид покарання та (за необхідності) його точний розмір. Наприклад, за самовільне залишення поля бою під час бою або відмову під час бою діяти зброєю була передбачена вища міра покарання - розстріл (ст. 206 Кримінального кодексу 1927 р.); за самовільне повернення висланих у місцевість, де їм проживати заборонено, передбачалась заміна висилки засланням на невідбутий строк (ст. 185 Кримінального кодексу 1960 p.). Санкції другого виду передбачали два альтернативних абсолютно визначених покарання. Наприклад, санкція ст. 258 Кримінального кодексу 1960 р. за добровільну здачу в полон передбачала смертну кару або позбавлення волі строком на 15 років. Неконкретизовані (невизначені) санкції допускали свавілля у їх застосуванні, а абсолютно визначені звужували можливості щодо індивідуалізації покарання. Відсильна санкція - відсилала до санкції іншої статті Кримінального кодексу, де визначався вид і розмір покарання за певні види злочинів. Наприклад, санкції статей 92 (злочини проти державної або громадської власності інших соціалістичних країн) та 146 (злочини проти власності об'єднань, що не є соціалістичними організаціями) Кримінального кодексу 1960 р. відсилали до санкцій відповідних статей глави II та глави IV названого Кодексу.

Чинне кримінальне законодавство використовує два види санкцій: відносно визначену та альтернативну.

Відносно визначена санкція передбачає покарання певного (лише одного) виду у певних межах, вказуючи або не вказуючи текстуально його нижчу межу, але обов'язково вказуючи його вищу межу. Наприклад, незаконне введення будь-яким способом наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів в організм іншої особи проти її волі (ч. 1 ст. 314 Кримінального кодексу України) карається позбавленням волі на строк від двох до п'яти років. Якщо текстуально нижча межа покарання певного виду не вказана, вона встановлюється на підставі відповідної статті Загальної частини Кримінального кодексу України. Наприклад, за ухилення від призову на строкову військову службу (ст. 335) передбачено покарання у виді обмеження волі на строк до трьох років. Це означає, що для визначення нижчої межі названого виду покарання треба звернутися до ч. 2 ст. 61 (обмеження волі), в якій встановлено мінімальний розмір цього покарання - один рік.

Альтернативна санкція передбачає не один, а два і більше видів основних покарань, із яких суд може призначити тільки одне. У формулюванні такої санкції присутній сполучник «або», який стоїть між назвами основних видів покарань.

Альтернативні санкції, залежно від визначення видів та міри покарання, мають різновиди:

а) санкція, в якій з кожного виду покарання вказані його верхня і нижня межі (остання може припускатися), тобто два або більше відносно визначених види покарання. Наприклад, санкція ч. 1 ст. 120 (доведення до самогубства) передбачає покарання у виді обмеження волі строком до трьох років або позбавлення волі на той самий строк;

б) санкція, в якій вказано відносно визначений і абсолютно визначений види покарання. Наприклад, санкція ст. 112 (посягання на життя державного чи громадського діяча) передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк від десяти до п'ятнадцяти років або довічне позбавлення волі;

в) санкція, в якій вказано два абсолютно визначених види покарання. Такі санкції були відомі кримінальному законодавству до прийняття нині чинного Кримінального кодексу.

У відносно визначених та альтернативних санкціях може міститися вказівка на одне або кілька додаткових покарань, котрі можуть бути застосовані як додаток до основного (одного із основних) видів покарання. Додаткове покарання може бути обов'язковим або факультативним. Санкції з додатковими видами покарання в юридичній літературі називають кумулятивними або такими, що підсумовують [9, с. 24-26].

Таким чином, структура статей Особливої частини кримінального права України змінювалася разом із розвитком кримінального права загалом. Сучасний стан структури статей Особливої частини відображений в Кримінальному кодексі України. Прийнято вважати, що норми (статті) Особливої частини складаються з диспозиції та санкції, а гіпотеза у більшості випадків є загальною.

1.4 Співвідношення Загальної та Особливої частин кримінального права

Загальна та Особлива частини кримінального права нерозривно пов’язані між собою і їх існування окремо один від одного неможливе. Проте виникає питання «Чому не можна об’єднати їх в одне ціле?». Для відповіді на це питання слід встановити співвідношення даних частин, тобто з’ясувати їх схожі та відмінні риси.

Науковці, що працювали над даним питанням, визначили фактори, які обумовлюють єдність Загальної і Особливої частин кримінального права України, і які, здавалося б, могли слугувати причиною їх об’єднання:

1) основний масив норм і Загальної, і Особливої частини кримінального права України виражені в одному й тому самому кримінальному законі - Кримінальному кодексі України;

2) обидві частини мають єдині завдання - опір злочинності, в них виражена воля одного й того ж законодавця - вищого органу державної влади України;

3) Загальна і Особлива частина виражають одну й ту ж саму кримінальну політику держави в боротьбі зі злочинністю. Основними напрямками цієї політики, яка реалізується нормами Загальної і Особливої частини, є: посилення відповідальності за тяжкі злочини, застосування суворих заходів впливу щодо рецидивістів, осіб, які вперто не бажають стати на шлях виправлення; пом'якшення або повне усунення відповідальності за діяння, які не становлять великої суспільної небезпеки, широке застосування видів покарання, не пов'язаних з позбавленням волі за необережні злочини, щодо осіб, які вперше і випадково порушили кримінальний закон, вчинили малозначні злочини;

4) в основу як Загальної, так і Особливої частини покладені одні й ті ж принципи (персональної відповідальності, індивідуалізації відповідальності та покарання, економії кари і т. ін.);

5) норми і тієї, і тієї частини застосовуються лише взаємопов'язано. Жодна норма Загальної частини не може бути усвідомлена і застосована, якщо не конкретизувати її зміст стосовно окремих видів злочинів - положень, які закріплені в Особливій частині. І навпаки, жодна норма Особливої частини не може бути застосована у відриві від положень, які містяться в нормах Загальної частини кримінального права;

6) структурні елементи кримінально-правової норми виражені і в Загальній, і в Особливій частині;

7) зміна змісту норм Загальної частини тягне за собою відповідні зміни в нормах Особливої частини (наприклад, при зміні тривалості виправних робіт, скасуванні заслання і вислання).

Визначені фактори доводять, що Загальна та Особлива частини надзвичайно пов’язані між собою. Проте кожна з них має свої особливості. До таких особливостей слід віднести наступне:

1) в змісті норм Загальної частин регламентовані положення, які спільні (загальні) для всіх чи більшості злочинів; в Особливій частині - які специфічні (особливі) для окремих видів злочинів;

2) структура норм: норми Загальної частини, як правило, складаються з гіпотези та диспозиції, норми Особливої частини - з диспозиції та санкції [11, с. 17-18].

Деякі науковці визначають також особливість, що полягає у наступному. Вони вважають, що при застосуванні норм Загальної частини допускається аналогія, а в Особливій же частині кримінального права вона абсолютно виключається. Проте слід не погодитися з даною точкою зору, адже в ч. 4 статті 3 Кримінального кодексу України чітко визначено, що застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборонено. Тобто, даною статтею охоплюється як Загальна, так і Особлива частини.

Проте незважаючи на це, можна дійти висновку, що обидві частини мають бути самостійними та в той же момент доповнювати один одного, адже це сприятиме ефективному функціонуванню системи кримінального права вцілому.

Таким чином, виходячи з теоретико-правової характеристики, що була надана Особливій частині кримінального права України, є зрозумілим те, що вона є важливим підґрунтям та необхідним базисом для подальшого вдосконалення та покращення її змісту і структури.

РОЗДІЛ 2