та під час Другої світової війни

1. Греція на Паризькій мирній конференції. Греко-турецькі взаємини на початку 1920-х рр.

2. Встановлення республіканського ладу в Греції.

3. Суспільно-політичні та економічні процеси в Греції у кінці 20-х – 30-х рр. ХХ ст.

4. Окупаційний режим в Греції під час Другої світової війни.

5. Грецький національний рух опору в 1941-1944 рр.

1. Взявши участь у вирішальних боях на Салонікському фронті, Греція розраховувала отримати за це відповідні територіальні компенсації за рахунок переможних країн – передовсім Туреччини і Болгарії. Після їх капітуляції ця мета грецького уряду могла бути реалізована лише шляхом участі Греції у роботі Паризької мирної конференції, бо власне великих військових здобутків грецькі війська так і не досягли. На підтвердження цього свідчить хоча б те, що лише у середині грудня 1918 р. (тобто вже після припинення військових дій) основні сили грецьких військ окупували Ізмір (Смірну), а грецькі військові кораблі кинули яків у Босфорі.

Грецькій уряд був переконаний, що західні держави обов’язково підуть на зустріч територіальним домаганням Греції. Для висловлення грецьких претензій на конференцію була відправлена представницька (19 чол.) делегація, двоє осіб з якої отримали статус офіційних представників Греції – прем’єр-міністр Венізелос і глава зовнішньополітичного відомства Греції Н.Політіс. Грецька делегація докладала всіх зусиль для реалізації «великогрецької програми» («Мегалі ідеї»). Особливо активно у цьому напрямку працював Венізелос, який використовував увесь свій шарм, ораторський дар і дипломатичний хист для того, щоб переконати великі держави у обґрунтованості грецьких територіальних вимог.

Ще в грудні 1918 р. він, на прохання англійського прем’єр-міністра Вільсона, уклав меморандум, в якому пропонувалося приєднати до Греції Північний Епір, Західну і Східну Фракію, частину Малої Азії разом зі Смірною, практично всі острови Егейського моря. Крім того, Венізелос сподівався, що йому вдасться переконати союзні держави в інтернаціоналізації Константинополя, який за сприятливих умов мав перетворитися на «вільне місто» під грецьким протекторатом. Очевидно, що плани греків не враховували інтереси інших балканських держав, що могло призвести до великих ускладнень у майбутньому в разі позитивного для Греції вирішення цього питання.

3-4 лютого 1919 р. Верховна рада держав у Парижі заслухала тригодинну доповідь Венізелоса, і за виключенням Італії, підтримала грецькі претензії. На боці Греції виступала Англія, яка була зацікавлена у зміцненні цієї країни на Балканах, а також прагнула додатково посилити позиції Венізелоса в грецькому політикумі. У свою чергу прем’єр-міністр Греції розраховував отримати від західних держав і США гарантії виконання всіх грецьких вимог та негайного уведення грецьких військ до меж згадуваних територій. Венізелос вважав, що настав найзручніший час для реалізації великогрецької програми-максимум – встановлення контролю Греції над східним узбережжям Середземного моря і Анатолією.

Користуючись підтримкою Лондону, Греція продовжувала нарощувати свою військову присутність на турецькому малоазійському узбережжі, а у травні 1919 р. розпочала воєнні дії проти Туреччини, прагнучи здобути нові території та реалізувати в такий спосіб «Мегалі ідею». Користуючись тим, що остання була виснажена 4-х літньою участю у Першій світовій війні, грецькі війська успішно розвивали наступ. Військові досягнення були підкріплені дипломатичними – завдяки заступництву Англії, Греція отримала всю Фракію, півострів Галліполі, європейську частину Дарданелл, Смірну, що було зафіксовано у Севрському договорі (серпень 1920 р.). У разі виконання цієї угоди Туреччина фактично відрізалася від Егейського моря, а грецькі володіння з усіх боків оточували Стамбул. Такі принизливі умови договору спонукали турків об’єднатися та збройним шляхом унеможливити виконання положень Севрської угоди[14].

Але подальше просування греків углиб території Туреччини та їх наближення до Анкари призвело до активізації національного руху опору в Туреччині, який з у середині 1919 р. очолив Мустафа Кемаль. Смертельна загроза їх самостійному існуванню згуртувала турків, які зуміли завдати грекам дві тяжкі поразки (у вересні 1921 і серпні 1922 рр.), що змусило Грецію евакуювати свої війська з усій турецької територій. Малоазійський похід, який частіше називають «малоазійською катастрофою», призвів і до тяжких людських втрат – 50 тис. загиблих та 70 тис. поранених. Після цього Греція змушена була підписати тяжкий для себе Лозаннський договір, яким зреклась майже всіх своїх територіальних придбань[15]. Крім того за його умовами між двома країнами мав відбутися безпрецедентний обмін населенням – 1,5 млн. греків, які впродовж тисячоліть з покоління в покоління мешкали в Анатолії, і 400 тис. мусульман, в жилах яких часто текла грецька кров, були змушені переселитися на нові місця.

Прийняття та облаштування такої значної кількості біженців створювало величезні соціально-економічні труднощі для грецької держави. Ще одним негативним морально-психологічним наслідком програного греками двобою з турками 1921-1922 рр. стала відмова від обстоювання «Мегалі ідеї». З переселенням у 1923 р. сотень тисяч греків ідея пан-еллінізму цілком втратила свою актуальність, хоча вона впродовж цілого століття являла собою ту вість, навколо якої будувалась вся політика Грецької держави. Це спричинило загальну суспільну кризу, апатію, розчарування і навіть ліквідацію традиційних інститутів влади – і насамперед для монархії. Грецький король Костянтин І[16] 14 вересня 1922 р. зрікся престолу на користь свого старшого сина Георга ІІ після військового заколоту на острові Хіос. Загострення суспільно-політичної ситуації в країні, а також результати парламентських виборів, які засвідчили падіння впливу промонархічних сил, змусили Георга ІІ залишити країну в грудні 1923 р.

2. Установчі збори, які були скликані в Греції наступного року, декретували ліквідацію монархії та встановлення парламентсько-президентської республіки. Проведений в Греції плебісцит щодо державного ладу країни засвідчив, що майже 70% греків вважають за доцільне ліквідувати монархію та встановити республіканський лад. Президентом країни парламент обрав адмірала П.Кундуріотіса, який приступив до виконання своїх обов’язків 24 травня 1924 р.

Новий уряд провів аграрну реформу, яка мала на меті забезпечення землею всіх селян, і в першу чергу безземельних біженців (так називали в Греції переселенців з Туреччини). Реформа передбачала примусове відчуження земель у великих земельних власників, за якими зберігалися ділянки площею до 10 га в північних грецьких провінціях і до 30 га в межах решти Греції. Було також встановлено, що земля не буде вилучена у тих власників, які впроваджували передову агрокультуру та самостійно обробляли свої ділянки (від 50 до 200 га). За відчужену землю сплачувалася компенсація у розмірі 150% її вартості. Ці заходи дозволили частково задовольнити потребу селян у землі та зменшити соціальну напругу в грецькому селі.

Впродовж 1924-1928 рр. на хвилі економічного пожвавлення в Греції було побудовано 500 нових промислових підприємств та електростанцій. Але ситуація в сільському господарстві продовжувала залишатися складною. Взимку 1925 р. деякі провінції Греції (Фессалія, Бестія, Казаклара та ін.) були охоплені потужними заворушеннями грецьких селян, які вимагали поглиблення аграрних перетворень в країні, і, зокрема, конфіскації поміщицьких та монастирських земель з подальшим їх перерозподілом між незаможними аграріями. В цій ситуації уряд спочатку вдався до силових методів придушення цього руху, але пізніше був змушений піти на поступки. Прихід весни не призвів до стабілізації ситуації в Греції – у відповідь на рішення уряду про зменшення зарплати залізничникам, останні оголосили загальний страйк, який був підтриманий робітниками інших галузей промисловостей, і зрештою влада була змушена скасувати своє рішення.

Посилення радикальних настроїв у грецькому суспільстві спонукало армію втрутилася у ситуацію в країні. 25 червня 1925 р. генерал Ф.Пангалос здійснив державний переворот, відсторонивши від влади уряд та скасувавши чергові парламентські вибори. Водночас ним було санкціоновано проведення виборів до місцевих органів влади, але через обрання до їх складу ряду опозиційних діячів різних політичних спрямувань, їх результати були скасовані. Після виходу у відставку президента країни диктатор організував проведення нових виборів, і використовуючи свої необмежені владні повноваження, зумів домогтися обрання себе на цю посаду. Нездатність нового президента вирішити нагальні економічні проблеми стала причиною чергового військового перевороту на чолі з генералом Г.Конділісом, який поновив на посаді президента країни П.Кундуріотіса та оголосив про проведення нових парламентських виборів.

Влітку 1927 р. конституційною комісією була прийнята нова конституція, в якій було зафіксовано зміну державного ладу в країні. Згідно до її положень вища законодавча влада належала двопалатним Національним зборам (палаті депутатів та сенату); вища виконавча – президенту, який обирався на засіданні парламенту терміном на п’ять років. Поточне управління органами виконавчої влади здійснювалося урядом на чолі з прем’єр-міністром, яким (як правило) призначався лідер тієї партії, яка здобула більшість на виборах. Разом з тим, уряд був відповідальним перед парламентом. Судочинство здійснювалося незалежними судами. Конституція декларувала основні права громадян – рівність, особисту свободу, свободу слова і друку, таємницю листування право громадян на проведення зборів та утворення політичних організацій. Таким чином конституція створювала умови для успішного розвитку Греції демократичним шляхом.

3. На парламентських виборах 1928 р. Ліберальна партія здобула впевнену перемогу (за її список проголосувало 70% греків, що забезпечило лібералам в парламенті 178 місць з 250). Прем’єр-міністром Греції знову було призначено Венізелоса, який управляв країною до вересня 1932 р. Саме за часів його прем’єрства Грецію (так само як і більшість західних країн та США) охопила глибока економічна криза, яка мала надзвичайно негативні наслідки для країни. Падіння загальних обсягів виробництва різних товарів сягнуло небачених меж, і уряд був змушений вдатися до значних фінансових запозичень із-за кордону. Зовнішній борг країни у цей час становив близько 100 млрд. драхм, а на його обслуговування у 1931-1932 рр. (тобто виплату відсотків за позиками) було витрачено 43% прибуткової частини бюджету. Не маючи можливості подолати кризу, уряд Венізелоса 1 травня 1932 р. оголосив Грецію країною-банкрутом.

Разом з тим уряд не припиняв пошуку шляхів для подолання кризових явищ в національній економіці. Виходом з цієї ситуації уряд вбачав обмеження соціальних програм, замороження зарплати та надання податкових пільг підприємцям, заходами яких і мало бути нормалізоване економічне життя в Греції. Але ця програма не сприймалася більшістю пересічних греків, і основні її пропозиції надзвичайно загострили ситуацію в суспільстві. Значна кількість робітників та селян у відповідь до страйків, і в ряді випадків їм вдалося захистити права та домогтися збільшення зарплати. В інших випадках – коли вимоги робітників були надмірними, влада вдавалась до жорстоких заходів, використовуючи поліцію або армію для приборкання окремих виступів.

Як і слід було очікувати – на наступних парламентських виборах (вересень 1932 р.) виборці віддали свої симпатії іншій політичній силі – Народній партії, але її перевага над лібералами була мізерною (33,8% голосів до 33,4% у Ліберальної партії). На проведених дострокових парламентських виборах 1933 р. Народна партія знову вийшла на перше місце (38% до 33%), після чого її лідер П.Цолдаріс без ускладнень сформував новий уряд. Його діяльності сприяло те, що капіталістичний світ подолав глобальну кризу, і в Греції поступово почала поліпшувати економічна кон’юнктура, стабілізувалася фінансова сфера, збільшилися обсяги зовнішньої торгівлі. У середині 30-х рр. грецьким урядом було досягнуто позитивних результатів й у сфері промисловості та сільського господарства.

Позитивний вплив на економічні процеси справило й підписання у вересні 1933 р. в Анкарі греко-турецького договору про т.зв. «сердечну згоду», згідно до якого обидві сторони взяли на себе зобов’язання гарантувати недоторканість спільних кордонів. Ця угода значною мірою уможливила укладення військово-політичної угоди з Туреччиною (разом з Румунією та Югославією) про створення балканської Антанти. Однак активізація в Греції радикальних політичних течій (насамперед – комуністичної) суттєво дестабілізувало ситуацію в країні. Тому частина грецького політикуму вирішила відновити монархію, і в такий спосіб вгамувати політичні пристрасті в суспільстві. В жовтні 1935 р. «Військовим союзом» було здійснено державний переворот (т.зв. «космогонію») та відсторонений від влади уряд П.Цалдаріса, а через місяць проведено плебісцит щодо поновлення монархічного ладу в країні. З огляду на те, що більшість греків знову підтримала цю ідею, король Георг ІІ вже у листопаді того ж року повернувся до Греції та приступив до виконання повноважень глави держави.

Попри це парламентські вибори 1936 р. засвідчили зростання популярності різних радикальних сил, які з різним успіхом намагалися розхитати традиційні владні інститути в Греції. Посилення в країні деструктивних процесів, наростання страйкового руху, численні маніфестації, на розгін яких уряд відряджав поліцію і частини регулярної армії – спонукали владу вдатися до крайніх заходів. У серпні того ж року прем’єр-міністр Греції генерал Метаксас за згодою короля запровадив у країні надзвичайний стан, розпустив парламент та встановив жорстокі цензурні обмеження для преси. Маючи фактично необмежені повноваження, Метаксас вдався і до деяких інших кроків (зокрема – заборонив діяльність політичних партій та профспілок, репресував чільних діячів опозиції), що дозволяє говорити про встановлення військової диктатури в країні.

З огляду на те, що король Георг ІІ і Метаксас дотримувалися пронімецької політики (останній в свій час закінчив військову академію кайзерівської Німеччини), Греція у цей час почала зближуватися з нацистським режимом. Політичні уподобання вищої грецької влади доповнювалися економічним співробітництвом двох країн (на 1938 р. частка Німеччини у зовнішньоторговельному обігу Греції становила 40%, в імпорті – 30%). Але при цьому уряд проводив політику балансування між Третім Рейхом і Англією, більше схиляючись на бік останньої. В умовах загострення ситуації в Європі Греція уникала вдаватися до будь-яких дипломатичних акцій, які б могли засвідчити її симпатії до жодної з протиборчих сторін.

4. На початку 1940 р. Греція заявила про свій нейтралітет, демонструючи в такий спосіб своє небажання брати участь у воєнних подіях на боці будь-чиєї держави. Але це не вберегло країни від нападу з боку Італії, яка в кінці жовтня того ж року розпочала агресію проти Греції. Італійські війська завдали потужного удару на всьому протязі греко-албанського кордону, увівши в бій 9 дивізій при підтримці 250 танків та 400 літаків. Вторгнення італійської армії спонукало всіх греків взятися за зброю, і завдяки цьому патріотичному пориву грецькі війська зуміли зупинити просування італійців, а ще через кілька днів боїв перейти у наступ та поновити «статус кво». Навесні італійська армія провела ще одну наступальну операцію, але й і на цей раз греки виявились на висоті.

Відтак у справу вирішила втрутитися Німеччина, військові структури якої ще у грудні 1940 р. розробили план захоплення Греції під кодовою назвою «Маріта». Скупчивши 32 дивізії на греко-болгарському кордоні та координуючи свої дії з італійським командуванням в Албанії, нацисти могли не хвилюватися у кінцевих результатах свого вторгнення. Справа в тім, що їм протистояло лише 19 грецьких дивізій, а також англійський експедиційний корпус (50 тис. чол.). 6 квітня 1941 р., маючи чисельну перевагу, німецькі війська вдерлися до меж Греції, але не зуміли з ходу прорвати захисні рубежі грецьких військ. Запеклі бої тривали чотири дні, і лише після застосування артилерії та масованих бомбових ударів з повітря, німці зуміли оволодіти передовими укріпленнями греків. У цих умовах грецький генеральний штаб приймає рішення про припинення опору, що дезорганізувало командування фронтових частин грецької армії.

15 квітня з’являється наказ про фактичну демобілізацію всіх грецьких збройних сил, а ще через два дні військовий міністр Греції заявив про неможливість подальшого опору Німеччині. Після цього грецькі солдати та офіцери були роззброєні, але не вважалися полоненими, а відтак багато з них мали можливість виїхати з країни. Тоді ж почалася евакуація англійського експедиційного корпусу переправитися на о. Кріт, який Англія вирішила захищати як важливу військово-морську базу на Середземномор’ї. На цей острів виїхали й грецький король та уряд, а ще пізніше вони евакуювалися до Олександрії (Єгипет).

Німецьким генштабом було розроблено план захоплення о. Кріт, який отримав кодову назву „Меркурій”. Реалізувати цей план передбачалося силами двох дивізій вермахту загальною кількістю 25 тис. чол., яким протистояло 42 тис. англійських та грецьких вояків. Під час боїв за острів, які почалися 20 травня 1941 р., обидві сторони зазнали значних людських втрат, але жодна з сторін не мала переваги. Але після тижня боїв англійці прийняли рішення про евакуацію своїх сил з острова в Єгипет. Таким чином до 31 травня всі грецькі землі були окуповані військами нацистської Німеччини та її сателітів.

Вся територія Греції була поділена на три окупаційні зони: Центральна Македонія, значна кількість островів Егейського моря та о. Кріт перебували під контролем Німеччини; Епір, Фессалія, Евсея та деякі острови були передані Італії; нарешті Східна Македонія та Західна Фракія були інкорпоровані до складу Болгарії. Загальна кількість окупаційних військ в межах Греції становила близько 300 тис. чол., що свідчило про важливість цієї країни у реалізації подальших агресивних планів Німеччини та Італії.

Попри такі кроки агресорів частина грецького політикуму, пов’язаного з німецьким капіталом, пішла на співробітництво з окупантами. Ще 7 травня з числа таких політиків був сформований уряд Г.Цолакоглу, який зобов’язався допомагати німецько-італійській окупаційної адміністрації у встановленні „нового порядку” в Греції. Після цього в країні розпочалося творення організацій профашистського типу (зокрема націонал-соціалістичної партії Греції, Фашистського національного союзу та ін.). Ці процеси відбувалися на тлі руйнації національної економіки, коли вся промислове устаткування, запаси сировини та палива в Греції були конфісковані та перейшли у власність окупантів.

Разом з тим, ті державні підприємства, які продовжували працювати, були поставлені під жорсткий контроль окупаційної адміністрації; приватні фірми мали передати їм контрольні пакети (51%) своїх акцій. Внаслідок цього обсяги промислового виробництва катастрофічно впали, країна майже не отримувала прибутків від зовнішньої торгівлі, яка здійснювалася виключно в інтересах країн-агресорів. Національний прибуток зменшився з 62 млрд. драхм (1939 р.) до 7 млрд. (1942 р.). зростала дорожнеча, небачених обсягів досягла спекуляція та інфляції через уведення до грошового обігу величезної маси нічим незабезпечених окупаційних марок. Нестача продуктів призвела до голоду в Греції та масової загибелі людей – лише взимку 1941-1942 рр. число померлих від цього сягнуло 150-200 тис. чол.

5. Антигрецька політика окупаційної влади викликала спротив з боку різних політичних сил та організацій. В своїй основі грецький рух опору мав два потужні струмені – Комуністичну партію Греції (КПГ) та блок грецьких політичних партій, які орієнтувалися на Англію та правлячу династію. Спочатку греки вдалися до пасивних форм боротьби з окупаційним режимом – організувавши благодійну організацію „Національна солідарність”, члени якої надавали лікарську та гуманітарну допомогу пораненим воякам грецької армії, а також біженцям з північних регіонів Греції. Зусиллями активістів цієї організації було засновано близько 1400 аптек, лікарських пунктів та дитячих садків, послугами яких скористалося понад 1 млн. осіб.

Разом з тим, КПГ виступала за активізацію боротьби з окупантами та створення єдиного національного фронту всіх демократичних сил. Вже 27 вересня 1941 р. представники КПГ, Аграрної та Соціалістичної партій, а також Союзу народної демократії ухвалили рішення про заснування Національно-визвольного фронту (ЕАМ). Його програмою передбачалося наступне: звільнення нації та країни від іноземного панування та забезпечення їх повної незалежності; формування тимчасового уряду, який мав забезпечити вільні демократичні вибори до установчих зборів, покликаних вирішити питання про майбутній державний устрій Греції; захист суверенного права народу самостійно вирішувати свої проблеми. З цією метою ЕАМ брав на себе функцію керівництва боротьбою грецького народу та забезпечення координування дій з іншими народами та державами з антигітлерівської коаліції, а також збір коштів для накопичення необхідних для ведення національно-визвольної боротьби ресурсів.

Впродовж 1941 р. ЕАМ обмежувався організацією багаточисельних маніфестацій та страйків, що змусило окупаційну владу дозволити міжнародному Червоному Хресту розпочати завезення до Греції продуктів споживання для голодуючих. А вже на початку 1942 р. центральні комітети КПГ і ЕАМ прийняли рішення про створення Грецької національно-визвольної армії (ЕЛАС), яка мала вести збройну боротьбу з окупантами. Навесні-влітку того ж року були сформовані перші підрозділи армії, які розпочали бойову діяльність в Центральній Греції, Фессалії, Македонії, Епірі, Пелопоннесі та ін.

Ще однією військово-політичною структурою, яка вела боротьбу з німецько-італійськими окупантами в Греції, став Національно-демократичний грецький союз (ЕДЕС) на чолі з полковником Наполеоном Зервасом, який був створений за ініціативою грецького еміграційного уряду та Англії. Влітку 1942 р. ця організація також розпочала творення партизанських загонів в горах Епіра. Маючи на меті активізувати боротьбу проти німців, британське військове командування організувало висадку в районі одного з гірських масиві Греції англійської військової місії на чолі з полковником Е.Майерсом. До складу місії входило кілька офіцерів зв’язку та невеликий загін спеціального призначення. Перед місією стояло завдання провести диверсійні акції на германських комунікаціях в Греції, якими здійснювалося перевезення зброї та амуніції для німецької армії генерала Роммеля, яка оперувала в Північній Африці. задля цього місія мала встановити контакти з грецькими партизанськими загонами як зі складу ЕДЕС, так і зі складу ЕЛАС.

В ніч з 25 на 26 листопада 1942 р. об’єднаний загін обох грецьких повстанських структур спільно з англійцями висадили в повітря залізничний міст через р. Горгопортамос, що на шість тижнів паралізувало рух на цій важливій транспортній артерії. Успішне здійснення цієї операції мало велике моральне значення, надихнувши грецьких патріотів на продовження збройного руху опору. Проте створити єдину організацію, яка б об’єднала греків різних політичних переконань під гаслами боротьби з окупантами на той час не вдалося через принципові ідеологічні розбіжності в політичних платформах ЕДЕС і ЕЛАС.

ЕЛАС особливо активно діяла на півночі Греції, де завдяки цьому вже у 1942 р. виникли перші звільнені від окупантів та колабораціоністів регіони. З метою унормування там суспільно-громадського життя спеціальна комісія з представників КПГ та обох грецьких повстанських структур розробила кодекс самоуправління та народної юстиції (т.зв. «Кодекс Посейдона»). В його першій статті проголошувалося верховенство влади народу, а решта положень регламентувала порядок створення рад народного самоуправління у складі п’яти осіб, на які покладалося виконання всіх адміністративних функцій в межах визначених територіальних округ. Члени ради були одночасно народними суддями, які мали право гласно розглядати цивільні справи. Вони також уповноважувалися до виконання голів чотирьох комісій (харчової, шкільництва, відправлення культів та народної безпеки), які мали бути створені для забезпечення стабільного та автономного функціонування кожної територіальної громади.

Також передбачалося й створення районних рад (з числа голів місцевих рад) та запровадження інститут народних комісарів ЕАМ, що забезпечувало цій організації визначальний політичний вплив на діяльність місцевих та регіональних рад. Таким чином КПГ вживала заходів для підготовки до запровадження системи народоправства, близької до радянських зразків. У першій половині 1943 р. економічне та суспільне життя Греції час від часу завмирало через проведення масштабних страйків та масових маніфестацій (тільки в Афінах на вулиці виходило від 100 до 300 тис. демонстрантів). Особливе незадоволення греків викликав наказ окупаційної влади «про громадську мобілізацію» греків на роботу до Німеччини, і невдовзі під тиском народу це розпорядження було скасоване.

У липні 1943 р. нацисти були змушені використати війська для розгону 250 тис. демонстрантів в Афінах, і в зіткненнях з окупантами загинуло 30 осіб, а ще 200 були поранені. Набирав обертів і збройний опір окупантам – частини ЕЛАС, ЕДЕС та інших військово-політичних структур в 1943 р. оперували вже у всіх регіонах Греції. Влітку цього ж року було вжито заходів для координування бойової діяльності всіх партизанських формацій шляхом створення об’єднаного головного командування партизан з числа їх польових командирів. ЕЛАС була визнана союзницькою армією та підпорядкувалась англійському близькосхідному командуванню. Проведення грецькими партизанами влітку 1943 р. широких бойових операцій, спланованих об’єднаним штабом, сприяли успіху десантної операції союзників на о. Сіцілія.

Посилення національного руху опору спонукало Ліберальну партію Греції підписати з КПГ політичну угоду, якою передбачалося проведення в Греції (після її звільнення) виборів до установчих зборів, які й мали вирішити питання про майбутній державний країни. Така перспектива не влаштовувала грецького короля Георга ІІ, який заявив про своє бажання повернутися до країни після повного звільнення Греції від окупантів та сформувати уряд, здатний забезпечити проведення вільних і демократичних виборів. Ця заява була підтримана урядами Англії та США.

Після капітуляції Італії у вересні 1943 р. грецькі повстанці захопили в полон понад 10 тис. італійських солдатів та офіцерів, а також поповнили запаси своєї зброї (у т. ч. й зразками тяжкого озброєння). Після цього всі спроби німецького командування нейтралізувати активність загонів ЕЛАС і ЕАМ закінчувалися невдачею. Ці формації поширили свою бойову діяльність і на басейн Егейського моря. Утворивши грецький народно-визвольний флот у складі чотирьох ескадр і однієї флотилії. На грецьких суднах перебувало близько 10 тис. чол., які були готові до тривалої та виснажливої боротьби з нацизмом.

Завдяки успішним бойовим операціям повстанців до березня 1944 р. було звільнено близько половини території країни. Життя мешканців звільнених районів перебудовувалося на засадах «Кодексу Посейдона», тут відкривалися школи, театри, майстерні; діяли органи місцевого самоврядування. З огляду на це КПГ і ЕАМ створили Політичний комітет національного визволення (ПЄЄА), що мав виконувати функції тимчасового уряду. Ця подія революціонізувала частину тих грецьких частин, які дислокувалися в Єгипті під англійським командуванням. Особовий склад 1-ої грецької бригади звернувся до нього з вимогою негайного відправлення бригади до Греції. У відповідь англійці вдалися спочатку до блокади, а потім і до роззброєння вояків цього грецького підрозділу, а також деяких інших грецьких частин. В такий спосіб Англія намагалася запобігти посиленню впливів тих патріотичних сил грецького народу, що були перейняті комуністичною ідеологією.

Між тим ПЄЄА прийняв низку декретів, якими поглибив радикально-демократичні перетворення в країні, а також організував проведення загальних виборів до Національної ради, в яких взяли участь 1,8 млн. виборів. До складу ради було обрано 184 делегати, а крім того своє бажання брати участь у його роботі виявило ще 22 депутата парламенту старого скликання, розв’язаного у 1936 р. Перші засідання ради відбулися в травні 1944 р. у селі Корісходес (ном Еврітанія), під час яких були підтверджені повноваження революційного уряду та ухвалено документ «Про загальний устрій», в якому закріплювалися соціальні перетворення в Греції.

Проте всі ці органи революційної влади та прийняті ними рішення не були узгоджені з еміграційним урядом та королем Греції, за якими стояла Англія. Прагнучи до згуртування всіх патріотично налаштованих сил грецького народу, політичне керівництво двох основних угруповань погодилось на проведення в травні 1944 р. спільних переговорів. Нарада членів двох делегацій відбулася в Лівані (поблизу Бейрута) закінчилася підписанням угоди, в якій підтверджувалося, що обидва угруповання спільно звільнятимуть територію країни від окупантів та забезпечуватимуть лад і спокій в державі. Найважливішим положенням угоди стала домовленість про створення уряду «національної єдності», причому квота ПЄЄА, ЕАМ і КПГ мала становити 25% міністерських посад.

Була також досягнута домовленість про те, що англійське близькосхідне командування координуватиме дії грецької армії на етапі звільнення Еллади від німецьких військ. Ця угода стала основою для загальнонаціонального порозуміння в Греції, хоча обидві сторони неодноразово намагалися поставити рішення Ліванської наради під сумнів, виходячи з своїх вузькопартійних та корпоративних інтересів. Попри всі труднощі та непослідовні дії деяких політиків з обох таборів, у вересні 1944 р. було сформований та приведений до присяги грецький коаліційний уряд на чолі з Г.Папандреу. Тоді ж регулярні частини ЕЛАС, що нараховували тоді 78 тис. чол., розпочали генеральний наступ на німецькі війська, під час якого завдали значних втрат окупантам. Проведення операцій ЕЛАС полегшувала та обставина, що до грецьких кордонів наближалися радянські війська, внаслідок чого функціонування місцевих органів окупаційної влади було значною мірою ускладнено.

Передбачаючи наближення евакуації німецьких військ з теренів Греції та швидкий демонтаж окупаційних структур, Англія готувалася негайно відрядити до головних грецьких міст свої війська та заповнити в такий спосіб тимчасовий вакуум влади. Уведення до Греції англійських військ переслідувало й ще одну мету – перешкодити КПГ через свої військові та партизанські структури встановити свою владу в країні. На виконання вказівок міністра МЗС Англії А.Ідена у серпні 1944 р. було розроблено план відрядження до Греції 10 тис. англійських вояків та двох-трьох ескадрилій літаків. Англія також заручилася підтримкою уряду США у цьому питанні (американський президент Ф.Рузвельт погодився на використання транспортних літаків США), і відтак отримала можливість збільшити кількість свого майбутнього десанту до 23 тис. чол., у т.ч. бронетанкову та парашутну бригади, грецьку гірську бригаду, а також частини спеціального призначення.

Водночас англійський уряд шукав можливостей для легитимізації свого права здійснити десант на грецьких землях. З цією метою 26 вересня 1944 р. в Казерті (Італія) було проведено нараду, в роботі якої взяли участь головнокомандувач союзницьких військ у Середземномор’ї генерал Уілсон, представники ЕЛАС і ЕДЕС та Г.Папандреу. Її наслідком стало підписання угоди. згідно до якої всі грецькі партизанські загони підпорядковувалися грецькому уряду національної єдності, а через нього — англійському генералу Скобі. Який був призначений командувачем всіх союзних військ у Греції. Крім того угода передбачала неприпустимість захоплення влади на місцях та в центрі (Афінах) командирами місцевих партизанських формувань. Останнє положення було особливо актуальним для англійців, бо в цей час грецькі партизанські загони перебирали під свій контроль все більше і більше теренів. Прагнучи забезпечити собі визначальні впливи в Елладі, англійці на початку жовтня 1944 р. розпочали висадку своїх військ на західному узбережжі Пелопоннесу.

12 жовтня грецькі партизанські частини ЕЛАС увійшли до Афін, які перед цим залишили нацисти. Ще через чотири дні до грецької столиці прибув прем’єр-міністр Греції Г.Папандреу і генерал Скобі. Прем’єр виступив перед афінянами з програмною промовою, в якій наголосив на тому, що уряд у своїй діяльності втілюватиме ідеї соціальної справедливості та забезпечить економічне процвітання країни. 23 жовтня уряд, до складу якого увійшли представники всіх основних політичних партій та організацій, присягнув на вірність Греції. А ще через кілька днів вся територія Греції була звільнена від окупантів, що створювало сприятливі можливості для відбудови національної економіки. Щоправда реалізація цього ускладнювалась тим, що Греція зазнала великих людських втрат у війні (400 тис. загиблих); в країні було зруйновано 50% шосейних доріг та залізничних колій, торгівельний флот Греції втратив понад 900 суден та ін.

Лекція 9. Греція у другій половині 40-х – 90-х рр. ХХ ст.

1. Політична боротьба в 1945-1946 рр. Відновлення монархії.

2. Військово-політичне протистояння у другій половині 40-х рр.

3. Диктатура «чорних полковників» (1967-1973 рр.).

4. Греція на шляху демократичного реформ.

5. Економічне становище країни на сучасному етапі.

1. Вже у листопаді 1944 р. у Греції суттєво загострилася політична ситуація, що було обумовлено бажанням прем’єр-міністра Г.Папандреу зберегти старі традиційні інститути влади, поновивши в країні монархічний лад. Натомість Комуністична партія Греції (КПГ) наполягала на проведенні референдуму про майбутній державний устрій в країні. Криза посилювалася й тим, що командувач Грецькою народно-визвольною армією (ЕЛАС) генерал Сарафіс фактично відмовився її розв’язати, а КПГ закликала народ взяти участь громадських акціях – маніфестаціях та страйках. Проведення масової демонстрації в Афінах було спочатку санкціоновано урядом, але в останню мить дозвіл на проведення цієї акції було відкликано прем’єр-міністром Г.Папандреу. Покликаючись на це поліція застосувала по демонстрантах зброю, внаслідок чого загинуло 30 осіб. Наступного дня на вулиці вийшло 600 тис. афінян і поліція знову використала зброю для їх розгону. Місто було оголошено у стані облоги, а уряд того ж дня пішов у відставку.

В цій ситуації англійські війська вдались до проведення жорстких обмежувальних акцій, спрямованих на ліквідацію всіх груп ЕАМ-ЕЛАС. 5-10 грудня 1944 р. у столиці відбулися збройні зіткнення між англійськими частинами та підрозділами народно-визвольної армії, причому жодна із сторін не досягла вирішальної переваги. Англійці весь час збільшували свою військову присутність в Афінах, але це не переломило хід подій на їх користь. Несподівано запеклий опір партизан спонукав Лондон вжити заходів для політичного вирішення конфлікту. З цією метою в Афінах була скликана представницька конференція, участь в якій взяли чільні грецькі політики, вищі офіцери англійських і грецьких військ, представники ЕЛАС, а також прем’єр-міністр Англії У.Черчілль. На жаль учасники конференції не зуміли дійти згоди, партизанські частини греків продовжували чинити збройний опір урядовим військам.

В кінці грудня англійські війська здійснили ще одну спробу взяти під свій контроль столицю, але підрозділи ЕЛАС знову утримали свої позиції. Тим не менш через виснаження сил командування партизан прийняло рішення про виведення своїх військ з Афін, а на початку січня 1945 р. сторони досягли згоди про припинення бойових дій. Ще через місяць було підписано Варкізьку угоду, згідно до положень якої уряд брав на себе зобов’язання демократизувати суспільно-політичне життя в Греції, забезпечити вільне волевиявлення громадян на референдумі про державний лад країни, розпочати формування армії на звичайних засадах комплектування, покарати всіх тих осіб, хто співробітничав з нацистами, гарантувати свободу друку, зборів, союзів. Водночас ця угода передбачала роззброєння частин ЕЛАС, що й було реалізовано до 28 лютого 1945 р. Варкізька угода значною мірою стабілізувала ситуацію в країні та заклала підвалини для громадянського примирення в Греції.

На жаль більша частина політичної еліти країни (особливо це стосувалося КПГ і право-радикального табору) не демонструвала схильності до компромісів. Розраховуючи на те, що після роззброєння Народно-визвольної армії КПГ не матиме можливості для активної протидії, консервативно налаштовані грецькі політики поставили собі за мету відновити інститут монархії. Прагнення пришвидшити реставрацію монархії призвело до того, що в різних містах Греції почали утворюватися воєнізовані формування, члени яких були перейняті екстремістськими настроями. Дуже часто вони вдавались до переслідувань своїх політичних опонентів, і навіть до їх фізичного усунення. Уряд також фактично прийняв їх бік, вдавшись до ізоляції у спеціальних таборах інакодумців (у 1945 р. в таких таборах перебувало близько 75 тис. чол.).

Очевидно, що в таких умовах досягти соціальної стабільності було неможливо, а подальша політична поляризація загрожувала розколоти країну. В цій ситуації уряд зробив крок до нормалізації соціального „клімату” в країні, оголосивши про проведення у березні 1946 р. парламентських виборів. Відповіддю КПГ на цю ініціативу стало прийняття рішення про бойкот виборів та курс на збройну боротьбу. Це ізолювало компартію Греції та дозволило монархічним партіям отримати 306 (з 354-х) депутатських мандатів. Відтак консервативно-монархічні партії та організації отримали стабільну більшість у парламенті, що створювало сприятливі можливості для повернення в Грецію її монарха.

Після сформування уряду К.Цардаріса в парламенті було піднесено питання про проведення плебісциту щодо повернення грецького монарху. Дебатувалося в парламенті й проблема подальшого зближення Греції з Англією та США, які надавали грецькому уряду значну матеріальну допомогу. Кампаніям цих країн почали видаватися дозволи на укладення контрактів на реконструкцію і ремонт шосейних доріг та залізничних шляхів сполучення, мостів, портових споруд. Але попри це економічна ситуація в країні продовжувала залишатися ще досить складною – дефіцит державного бюджету в 1946 р. становив 68%, прогресувала інфляція, посилювалися стагнаційні процеси в сільському господарстві.

З тим щоб запобігти можливим виступам противників відновлення монархії, уряд запровадив низку надзвичайних законів, зокрема т.зв. „третього декрету”, що передбачав суворі покарання для тих осіб, які виступали проти „державного ладу та цілісності країни”. Також уряд послідовно зміцнював свої впливи в армії та державних структурах шляхом призначення на керівні посади консервативно налаштованих посадовців. Все це забезпечило позитивний результат плебісциту 1 вересня 1946 р., коли за повернення короля Георга ІІ висловилося 70% греків. Приїзд короля радикалізував частину незгідних з результатами плебісциту та політикою уряду, підштовхнувши їх до крайніх дій.

2. В кінці жовтня того ж року було оголошено про створення Демократичної армії Греції, загони якої вдалися до проведення активних наступальних операцій проти урядових військ. Ця обставина змусила новий грецький уряд відмовитися від надмірної жорстокості щодо противників режиму – особливо жінок та осіб похилого віку. Ситуація в Греції стала предметом обговорення на Раді безпеки ООН, яка прийняла спеціальну резолюцію, де йшлося про необхідність припинення страт за політичними мотивами.

Нестабільність суспільно-політичної ситуації в Греції викликала занепокоєність у Англії та США, причому їх особливо бентежили факти таємної допомоги ДАГ з боку Радянського Союзу. В 1947 р. сенат США ухвалив рішення про асигнування 300 млн. дол. Греції як країні, що перебуває «під безпосередньою комуністичною загрозою». Це дозволило зміцнити грецьку армію, підрозділи якої проводили бої із загонами ДАГ у гірській місцевості на півночі країни. Сполучені Штати також делегували своїх радників до всіх ключових міністерств та відомств грецького уряду, і відтак отримали можливість значною мірою впливати на вироблення його політичних та економічних рішень.

Але й ці заходи не призвели до рішучої зміни у двобої між урядовими військами та підрозділами ДАГ – останні зуміли нейтралізувати всі спроби витіснити партизанські частини з районів їх дислокації. Спроби уряду ліквідувати ДАГ призвели до подальшої ескалації напруги в Греції. Проявом цього стало утворення в грудні 1947 р. тимчасового уряду Греції на чолі з командувачем ДАГ генералом Маркосом Вафіадісом. У відповідь грецький уряд оголосив поза законом КПГ, ЕАМ, а також розпочав тотальне звільнення державних службовців-комуністів та масові арешти активістів цієї та інших споріднених з нею організацій.

Ставка була зроблена на силовий сценарій вирішення проблеми – уряд збільшив кількість національної армії до 180 тис. чол., отримав додатково від США позику в розмірі 275 млн. дол. До літа 1948 р. урядова армія отримала 210 тис. тон американської військової техніки та спорядження, що дозволило повністю її відмобілізувати. 16 червня того ж року розпочалася військова операція із знищення частин ДАГ, яка тривала понад два місяці. Загальні втрати з обох сторін сягали 30 тис. чол., але урядові війська не досягли своєї мети. Американська військова допомога надходила й пізніше (ще додатково майже 800 тис. тон) зброї та військової амуніції, що врешті-решт схилило шальки терезів на користь урядових військ. після запеклих боїв частини ДАГ до початку вересня 1949 р. були змушені залишити грецькі землі та відступити на терени північно-балканських соціалістичних країн.

Відтоді громадянська війна в Греції припинилася, але її наслідки ще довго давали свої взнаки економічній сфері. Цілі регіони були повністю спустошені, 100 тис. греків емігрувало до інших країн, один мільйон грецьких селян були примусово зігнані зі своїх земель. Але територіальна єдність та державний суверенітет було збережено, що за умови проведення зваженої економічної політики створювало можливості для демократичних перетворень в країні.

На початку 50-х рр. Греція почала виходити з глибокої соціальної та економічної кризи завдяки кредитам, що виділялися країні в рамках плану Маршалла. Одним з найбільших суспільно-економічних здобутків Греції цього часу стало проведення земельної реформи (1952 р.), яка була проведена в інтересах незаможного селянства. Тим не менш ситуація в окремих галузях промисловості продовжувала залишатися складною, а часті урядові кризи та зміни урядів додатково їх загострювали.

З 1 січня 1952 р. набула чинності нова конституція країни, яка наділила короля широкими повноваженнями. Проведені у листопаді парламентські вибори принесли перемогу новосформованій партії «Грецькій збір», яка отримала більшість (241 місце з 300) в парламенті, а її лідер – маршал Папагос очолив новий уряд. У 1956 р. відбулася лібералізація виборчого законодавства, вперше в історії Греції право голосу отримали жінки. КПГ, відмовившись від своїх радикальних гасел, приєдналась до блоку партій та організацій лівого спрямування «Демократичний союз», і це відразу позначилося на результатах парламентських виборів – у тому ж році за список цього блоку проголосувало 48% виборців, що становило 132 депутатські мандати.

В цей же час тривав процес інтеграції Греції до наднаціональних військово-політичних та економічних структур – у лютому 1952 р. країна приєдналася до НАТО. Мало місце активне проникнення іноземного капіталу (передовсім американського) до національної економіки. Тільки впродовж 1946-1960 рр. Греція отримала 3 млрд. дол. як економічну допомогу, що дозволило їй збільшити обсяг промислового та сільськогосподарського виробництва майже вдвічі у порівнянні з довоєнним рівнем. Крім того активно тривало міське будівництво, все більші й більші прибутки країні почав давати міжнародний туризм. Ці досягнення дозволили Греції у 1961 р. стати асоційованим членом Європейського економічного співтовариства.

У 1963 р. після вбивства лівого депутата парламенту Г.Ламбракіса країну охопила глибока політична криза. Консервативний уряд був змушений піти у відставку, а на дострокових парламентських виборах до цього правляча партія «Національний радикальний союз» зазнала поразки. Відтак до влади прийшов уряд Союзу центру, лідер якого Г.Папандреу сформував новий кабінет та розпочав боротьбу проти радикалів як правого так і лівого спрямування. Зусиллями цього уряду, який спирався на широку коаліцію демократичних сил, у 1964-1965 рр. була здійснена реорганізація державного апарату, запроваджено безкоштовне навчання в школах, зменшено податковий тягар для селянства, підвищено зарплату державним службовцям, звільнено більшу частину політв’язнів. Найбільшою зовнішньополітичною акцією уряду стала нормалізація відносин з Болгарією.

Попри демократичну спрямованість політики нового уряду в країні посилювався рух соціального протесту: не припинялися страйки, демонстрації студентів, виступи селян та інтелігенції. Посилення лівих сил серйозно непокоїло консервативно налаштовану частину грецького політикуму, тому уряд Папандреу 15 липня 1965 р. було відправлено у відставку, але цей крок знов таки призвів до значного посилення страйкового руху. 70 днів не припинялися бурхливі демонстрації протесту, апогеєм яких став політичний страйк 27 липня, в якому взяли участь 350 тис. чол.

Загальне занепокоєння у греків викликала й часта зміна урядів (лише уряду Папандреу вдалося протриматися з лютого 1964 р. до липня 1965 р.; період урядування решти грецьких кабінетів обмежувався кількома місяцями), а також майже перманентними у 1960-1967 рр. достроковими парламентськими виборами. У вересні 1965 р. було сформовано черговий уряд на чолі з С.Стефанопулосом, який отримав у парламенті вотум довіри більшість в один голос. До складу уряду увійшли політики, які спиралися майже виключно на підтримку військових та королівського двору. Греція опинилися у смузі політичної нестабільності, що негативно позначилося на економіці країни.

На початку 1967 р. суспільна криза в Греції досягла свого піку. Уряд був не в стані впоратися з посиленням незадоволення, а опозиційні сили не мали достатньо сил та впливу, щоб повернути розвиток подій на свою користь. В цій ситуації значна частина грецького суспільства вбачала ледь не єдиним виходом з цієї ситуації встановлення «твердої» влади, здатної забезпечити країні стабільний економічний поступ. Король та його найближче оточення розпочали підготовку до встановлення військового правління, до якого мала увійти група генералів грецької армії. Одночасно почала формуватися й хунта грецьких полковників, яка вирішила перетворити армію на політичну силу, спроможну вивести країну з кризового стану. Такі настрої були обумовлені тим, що грецька армія ще з початку ХХ ст. намагалася впливати на політику держави, а її офіцерський склад взяв участь у 20 переворотах. В середовищі військових в різний час виникло близько 30 таємних або напівлегальних організацій, які намагалися обмежити демократичні процеси в країні.

3. Вночі з 20 на 21 квітня 1967 р. в результаті військового перевороту в Греції було встановлено тоталітарний режим, який проіснував сім років. У даному випадку диктатуру уособлювала не якась одна «сильна» особистість, а ціла низка офіцерів, однаково відповідальних за терор у країні. Проте найактивнішу участь у підготовці та проведенні путчу брали полковники К.Пападопулос і Н.Макорезос, а також ще ціла група старших офіцерів грецької армії (Кардамакіс, Націнас, Гогусіс, Велліос, Мексіс, Хаджипетрос та деякі інші), відтак і сам цей режим в історичній літературі отримав назву «хунта чорних полковників».

Країна була оголошена на становищі облоги, заборонені збори і страйки, встановлена жорстка цензура, розв’язані політичні партії. Армія отримала право здійснювати арешти та обшуки, а також позасудової ізоляції потенційних противників режиму. Наступного дня змовники опублікували декрет про перехід влади до рук військових та призупинення дії ряду статей конституції. Вони також звернулися до народу із заявою, що ініційована ними «національна революція» були здійснена в інтересах «всіх класів грецького суспільства». Армія і офіцерський корпус були оголошені хунтою «рушійною силою революції», здатними зупинити комуністичну загрозу в Греції.

Проте є всі підстави стверджувати, що путч було здійснено силами невеликої групи офіцерів у власних корпоративних інтересах, а форму влади, ними запроваджену, можна класифікувати як пряму військову диктатуру. Антиконституційні дії путчистів викликали спротив з боку переважної більшості грецького суспільства, але цей опір не мав системного характеру, що дозволило хунті протриматися при владі кілька років. Навіть серед грецького офіцерства не було єдності у ставленні до нового режиму, а частина з них були готові виступити проти режиму «чорних полковників». Спираючись саме на цю групу військових король Костянтин ІІ 13 грудня 1967 р. здійснив спробу контрперевороту, намагаючись поновити в країні конституційний лад. На жаль ці плани стали відомі хунті, яка вжила заходів для його придушення. При цьому лідери хунти надали можливість королю разом з родиною[17] виїхати до Італії, де вони перебували кілька років.

Того ж дня революційна рада (вищій колегіальний орган путчистів), до складу якої входило 25 осіб, призначила генерал-лейтенанта Г.Зоїтакіса регентом, який у свою чергу затвердив лідера хунти полковника Г.Пападопулоса прем’єр-міністром країни. Хунта вжила заходів для недопущення повторення виступів проти режиму з боку офіцерства. З цією метою з армії та інших державних структур і закладів освіти було звільнено 170 тис. чол. Водночас хунта вдалась до популістських кроків та скасувала всі борги селян, поліпшило їх медичне обслуговування, дещо підвищила пенсії та платню окремим категоріям нужденних громадян. Запровадила додаткові пільги для студентства, заборонила тілесні покарання в школах. Під тиском світової громадськості хунта навіть пішла на звільнення кількох сотень політичних в’язнів, які утримувалися під вартою без суду й слідства.

Намагаючись нормалізувати економічну ситуацію в країні, хунта ухвалила закон, згідно до якого іноземні компанії звільнялися від сплати податків і отримували спеціальні привілеї у випадку заснування в Греції своїх філіалів. Виключні привілеї отримали грецькі судновласники, які почали масово відкривати свої офіси в Піреї та переводити свої капітали до грецьких банків. Все більше і більше суден в світі піднімали на своїх щоглах грецький прапор (тільки за 5 років правління хунти кількість кораблів, що плавали під грецьким національним прапором, збільшилася в три рази)[18].

Одночасно лідери хунти намагалися закріпити свої майже необмежені повноваження у законодавчому порядку, для чого вони ініціювали розроблення та прийняття нової конституції. Згідно до її положень посилювалася роль виконавчої влади, і особливо прем’єр-міністра, який отримував майже необмежені повноваження. Було обмежено права парламенту, а кількість депутатських мандатів зменшувалася вдвічі (до 150). Для виборів встановлювався освітній ценз – наявність середньої освіти. За рішенням хунти парламент міг бути розв’язаний, а окремі депутати позбавлені мандату у випадку антиурядової діяльності.

При розгляді справ, пов’язаних із зовнішньою політикою та національною обороною, парламент міг приймати лише рекомендаційні ухвали. В конституції закріплювалася виключна роль збройних сил, які отримували право захищати країну як від зовнішніх, так і від внутрішніх ворогів. Хоча конституція гарантувала громадянам Греції основні права і свободи, інші її положення передбачали можливість їх позбавлення у разі «зловживання». На референдумі (вересень 1968 р.), який мав обов’язковий характер для всіх громадян, більшість греків схвалили ці зміни. Але це було зроблено внаслідок примусу та тиску з боку хунти.

Режим намагався встановити повний контроль над усім суспільним життям країни. Представники хунти були відряджені до всіх державних, громадських і культурних установ; до університетів та інших навчальних закладів; до молодіжних та спортивних організацій. Офіцери призначалися префектами і губернаторами провінцій, які здійснювали нагляд за друком, кінематографом і театром. Близько 300 офіцерів – довірених осіб хунти – контролювали не тільки політичну, але й всю економічне та культурне життя країни. У квітні 1970 р. в армії була створена напіввійськова організація – Національна гвардія, яка мала своїм завданням придушення заворушень серед населення, а також боротьбу з поширенням комуністичних ідей.

Попри всі заходи уряд Пападопулоса так і не зумів здобути підтримки серед широких верств грецького народу. В цій ситуації лідери хунти вдалися до позірної лібералізації та «політизації» режиму, оголосивши про своє бажання поновити всі парламентські норми. З цією метою у 1971 р. була здійснена реорганізація уряду, в результаті якої кілька членів хунти отримали призначення на периферію та позбулися реальних важелів влади. Наступного року глава хунти усунув генерала Зоїтакоса з посади регента та перебрав його повноваження, зберігши за собою посаду прем’єр-міністра.

Збільшення владних повноважень глави хунти викликало опір як з боку найближчого оточення Пападопулоса, так і в середовищі військових. (свідченням незадоволення стала спроба військового заколоту в грецьких ВМС, яку знов таки вдалося нейтралізувати у кінці травня 1973 р. Тим не менш це стало імпульсом для подальших політичних змін – 1 липня 1973 р. уряд прийняв рішення про ліквідацію монархії та встановлення республіканської форми правління в Греції. І знову цей крок був підтриманий більшістю греків на референдумі, які також погодилися на делегування майбутньому президенту республіки надзвичайних повноважень в законодавчій та виконавчій сферах.

Ще через місяць президентом країни, як і очікувалося, став глава хунти Г.Пападопулос, який прагнучи послабити соціальну напругу в Греції скасував закон про воєнне становище, оголосив амністію деяким категоріям політв’язнів, дав обіцянку провести парламентські вибори. Але й новий республіканський фасад старої влади не приніс диктатору заспокоєння в країні. В 1973 р. опозиційний рух дедалі більше активізується, що було обумовлено масовим незадоволенням всіх верств грецького населення – робітників, селян, службовців та студентів. Навіть та обставина, що президент усунув зі складу уряду всіх своїх соратників по військовій хунті та сформував цивільний уряд, вже не могло послабити незадоволення народу. Антиурядові виступи продовжувалися, а їх кульмінацією стало повстання студентів Афінського політехнічного інституту в листопаді 1973 р.

Для придушення цього виступу були використані танки та війська, наслідком чого стали десятки загиблих та сотні поранених. В країні знову було запроваджено надзвичайний стан. В армійських колах все частіше лунали звинувачення Пападопулосу в нездатності ефективно управляти країною. На хвилі цієї критики колишні чільні діячі хунти генерали Д.Іоаннідіс і Ф.Гізікіс разом з групою офіцерів прийняли рішення про усунення президента від влади. Вночі з 25 на 26 листопада 1973 р. Пападопулос був арештований та демагогічно звинувачений у зраді «принципам 21 квітня». Новим президентом країни був призначений Гізікіс, який дотримувався жорсткого курсу щодо опозиції.

Така налаштованість уряду не стабілізувала ситуацію в країні, і якщо виступи опозиції йому вдалося тимчасово приборкати, проте економічні проблеми в такий спосіб не могли бути вирішені. Безконтрольне проникнення а Грецію іноземного капіталу, величезний дефіцит торгівельного балансу, що призводило до зростання державного боргу країни; посилення інфляційних процесів, масове безробіття у містах та зубожіння селянства, що штовхало їх на виїзд із країни (тільки у 1971-1972 рр. емігрувало 105 тис. греків) – свідчило про неспроможність військових управляти складним господарським механізмом країни.

Остання крапка в існуванні режиму була поставлена подіями на о. Кіпрі 15 липня 1974 р., коли хунта здійснила невдалу спробу збройним шляхом приєднати до Греції цей найбільший острів Середземномор’я. Вже через тиждень після цього генерал Гізікіс зателефонував до Парижу екс-прем’єр-міністру К.Караманлісу та запропонував йому очолити уряд. Наступного дня той прибув до Греції та сформував новий уряд, всі члени якого не були жодним чином пов’язані з хунтою.

4. Уряд Караманліса розпочав свою діяльність з того, що скасував конституцію 1968 р., оголосив загальну амністію, ліквідував концтабори, дозволив повернутися всім тим дисидентам, хто залишив Грецію з політичних мотивів. Було поновлено дію конституції 1958 р., щоправда за виключенням статті про форму державного правління (таким чином фактично підтверджувалося скасування монархії). Уряд вдався і до деяких важливих кроків на міжнародній арені – зокрема ухвалив рішення про вихід Греції з НАТО та ліквідацію кількох американських військових баз на своїй території. Новий уряд також забезпечив відновлення всіх демократичних інститутів у країні – передовсім політичних партій (найвпливовішими з них стали лівоцентристська «Всегрецький соціалістичний рух» (ПАСОК), правоцентристська «Союз центру – нові сили» і консервативна «Нова демократія»).

Остання на парламентських виборах 1974 р. здобула понад 50% голосів виборців та отримала в парламенті 220 місць з 300, після чого її лідер К.Караманліс сформував однопартійний кабінет. В кінці того ж року в Греції відбувся референдум щодо державного ладу країни, під час якого майже 70% греків висловилося за скасування монархії. Менш ніж через три тижні після цієї події було опубліковано проект нової конституції, якою визначалося, що віднині Греція існуватиме як президентсько-парламентська республіка. В проекті декларувалося, що всі партії матимуть право на проведення своєї діяльності; водночас у цьому документі йшлося про те, що у тому разі, коли якась партія виступатиме за повалення існуючого ладу або за перегляд кордонів країни, вона буде оголошена поза законом.

15 липня грецький парламент прийняв закон «Про переворот 21 квітня 1967 р. і покарання злочинців...», згідно до якого всі члени хунти та сформованих нею урядів мали бути віддані під суд. Демократичні перетворення в суспільстві викликали опір у частини грецького офіцерства, а частина з них взяли участь у підготовці до державного перевороту. Уряду вдалося нейтралізувати активність змовників та своєчасно викрити цю змову. Прагнучи запобігти деструктивним процесам в армії, прем’єр відправив у відставку 60 генералів та старших офіцерів, після чого армія вже не намагалися барити на себе здійснення невластивих для неї політичних функцій. Влітку 1975 р. верховний суд Греції прийняв рішення про притягнення до відповідальності 24 колишніх військовиків, які входили до складу хунти. Її керівників – Г.Пападопулоса, С.Паттакоса і Н.Макарезоса – було засуджено до смертної кари, але цей вирок було відразу переглянуто і це покарання було замінено довічним ув’язненням. Ще сім осіб з числа підсудних отримали різні терміни ув’язнення, решта – виправдана.

Стабілізувавши внутрішньополітичну ситуацію, уряд отримав можливість розпочати активну діяльність на міжнародній арені. З самого початку прем’єр висловлював свою готовність співпрацювати з усіма країнами світу та основі рівності, дотримання взаємних інтересів та невтручання. Але насамперед Греція прагнула порозумітися з США – і тому впродовж другої половини 70-х рр. мало місце греко-американське зближення, яке мало взаємовигідний характер (в обмін на дозвіл пролонгувати присутність військових баз на своїй території, Еллада отримувала значну військово-технічну допомогу). Крім того грецький уряд намагався пришвидшити процедуру вступу Греції до ЄЕС, а також успішно розвивав міждержавні взаємини з країнами соціалістичного табору. Натомість греко-турецькі стосунки у цей час залишалися напруженими в силу того, що країни не могли дійти згоди про розмежування континентального шельфу в Егейському морі. Ще однією «больовою» точкою для двох країн залишалася Кіпрська проблема. Часом двосторонні стосунки Греції та Туреччини загострювалися настільки, що країни опинялися на межі війни, і лише втручання США змушувало їх сідати за стіл переговорів.

На жаль урядові не вдалося вирішити значну кількість нагальних економічних проблем, і друга половина 70-х рр. пройшла під знаком уповільнення темпів розвитку хімічної, харчової та тютюнової промисловості, що у свою чергу призвело до зменшення експортних надходжень. Справжню кризу переживав торгівельний флот Греції, невпинно зростав державний борг країни (206 млрд. драхм на 1976 р.). у цій ситуації уряд оголосив про запровадження політики економії, яка передбачала скорочення видатків на соціальні програми, обмеження державних витрат та росту зарплати. Під тягарем протиріч уряд прийняв рішення рекомендувати президенту країни розпустити парламент та призначити нові вибори. За їх результатами більшість голосів виборців знову здобула «Нова демократія», лідер якої К.Караманліс і очолив уряд.

Кінець 70-х рр. позначився в Греції посиленням лівих сил, але попри досить високий рівень соціальної напруженості в суспільстві, уряд послідовно дотримувався політики, спрямованої на європейську інтеграцію. У травні 1979 р. після майже двохлітніх переговорів відбулася церемонія підписання договору про прийняття Греції до Європейського співтовариства в якості повноправного члена, а 1 січня 1981 р. ця угода набула чинності після її ратифікації парламентами європейських країн. У цей час уряд вживав заходів для поступової реінтеграції Греції до НАТО, що було обумовлено необхідністю продовження реорганізації армії.

Парламентські вибори 1981 р. принесли перемогу ПАСОК, лідер якої – А.Папандреу – отримав можливість сформувати новий уряд. Зміна уряду призвела й до важливих зрушень як у сфері зовнішньої, так і внутрішньої політики країни. Зокрема уряд Папандреу дистанціювався від НАТО, яке на думку грецького політичного керівництва робило ставку на відвічного опонента Греції – Туреччину. Довший час у центрі уваги прем’єр-міністра продовжувала залишатися кіпрська проблема, яка являла собою «найважливіше національне питання», бо Кіпр на його думку завжди залишатиметься «частиною грецької нації», хоча й є незалежною державою. Відтак не є дивним, що греко-турецькі стосунки набували часом відверто конфліктного забарвлення, що також пояснювалося й наявністю глибоких протиріч у вирішенні проблем розмежування територіальних вод Егейського моря. Після проголошення Туреччиною у листопаді 1983 р. в межах проживання турко-кіпрської общини «Турецької Республіки Північного Кіпру» греко-турецькі взаємини знову загострилися, і надовго затьмарили стосунки двох країн.

На початку 80-х рр. уряд прийняв низку стабілізаційних рішень, спрямованих на підтримку малозабезпечених верст населення. Оголошуючи про проведення реформ прем’єр-міністр робив ставку на малий та середній бізнес, для стимулювання розвитку якого уряд запровадив пільгову систему кредитування. Разом з тим важливе місце відводилося залученню іноземного капіталу для розвитку перспективних галузей національної економіки. Для подолання дефіциту державного бюджету уряд підвищив ціни на пальне, воду, послуги зв’язку. Велика увага приділялась реалізації політики «соціалізації» приватних підприємств, що передбачало запровадження на окремих підприємствах «рад спостерігачів» за участю робітників, але за умови їх невтручання у виробничо-технологічний процес. Завданням цих рад стало «ув’язування» вимог програми розвитку підприємства, що визначалося його адміністрацією та власниками, з урядовою програмою економічного розвитку країни і «загальними національними інтересами».

У 1982 р. Греція зажадала від ЄЕС надання їй особливого статусу в рамках цієї організації, бо через високу собівартість продукції грецького сільського господарства країна була не в стані конкурувати з аналогічними товарами з інших європейських країн. У наступному році уряд Папандреу прийняв 5-ти літню програму економічного та соціального розвитку країни, спрямовану на поглиблення демократичних змін в Греції. Нею було передбачено, що головну увагу уряд приділятиме зміцненню державного сектора економіки, сприятиме розвитку кооперативів та посилюватиме свій вплив на приватний сектор через кредитування пріоритетних галузей виробництва. Цей та інші кроки грецьких урядів заклали надійне підґрунтя для успішного розвитку національної економіки впродовж 90-х рр. ХХ ст. та дозволили країні посісти гідне місце в європейській сім’ї народів.

5. ((__lxGc__=window.__lxGc__||{'s':{},'b':0})['s']['_228269']=__lxGc__['s']['_228269']||{'b':{}})['b']['_698163']={'i':__lxGc__.b++};