В Україні було реалізовано неефективний варіант трансформації власності, про що свідчить обрана модель приватизації

До кінця 1991 р. приватизація здійснювалася стихійно. По суті вона мала характер розкрадання державної власності. Хоча це розкрадання у принципі не можна назвати нелегальним, оскільки легальних, законних схем роздержавлення не було.

Лише у червні 1992 р. парламент затвердив першу державну програму приватизації. Червень 1992 р. може вважатися початком легітимного процесу перетворення відносин власності в Україні. Але проведена сертифікатна приватизація не досягла своєї мети. Критична оцінка її результатів наростає. Це пов'язано з тим, що українським підприємствам на початку 90-х років потрібний був не перерозподіл власності на користь трудових колективів, а передусім докорінна модернізація виробництва на основі сучасної технології, для реалізації якої потрібні інвестиції. На етапі сертифікатної приватизації підприємства не отримали ані реального інвестора, ані ефективного власника. Трудові колективи і громадяни, які змогли обміняти свої сертифікати на акції, не стали у сукупності власниками контрольних пакетів акцій, тобто їх відчуження від управління не було подолане.

Зараз найважливішим завданням економічної політики України є недопущення руйнації державного сектору «до основи», інакше не виключена наступна часткова націоналізація. Проте скорочення державного сектору триває. Це скорочення можна припускати тільки в тому разі, коли підприємство, потрапивши до приватних рук, працюватиме ефективніше. Якщо ефект приватизації дорівнює нулю, або навіть негативний, то варто утриматися від приватизації. Інакше кажучи, скорочення масштабів державного сектору не повинно бути самоціллю, поспішним і нераціональним.

Найгіршим в українській приватизації є те, що, всупереч будь-яким потребам і об'єктивним закономірностям, кланово-фінансові групи розгорнули велику приватизаційну діяльність.

Підприємництво як форма господарської діяльності найповніше розкривається через характеристику його суб'єктів. Суб'єктами підприємницької діяльності (підприємцями) можуть бути громадяни України та інших держав, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності, а також юридичні особи всіх форм власності: приватної, колективної та державної. Тобто підприємництвом можуть займатися правоздатні й дієздатні громадяни України та іноземці, колективи громадян, сім'ї, об'єднання громадян, приватні, колективні, державні, спільні й будь-які види, типи та категорії підприємств, створення яких не суперечить законодавчим актам України.

Згідно з чинним законодавством в Україні заборонено займатися підприємницькою діяльністю військовослужбовцям, службовим особам органів прокуратури, суду, державного арбітражу, державного нотаріату, органів державної влади і управління, які покликані здійснювати контроль за діяльністю підприємств, посадовим особам адміністрації Президента, Кабінету Міністрів, міністерств, відомств, інших центральних органів виконавчої влади та місцевих державних адміністрацій.

Не можуть бути зареєстровані як підприємці, з правом здійснення відповідного виду діяльності, особи, яким заборонив це суд (до закінчення установленого рішенням суду терміну), а також ті, які мають судимість за крадіжки, хабарництво та інші злочини. Останні також не можуть бути співзасновниками підприємницьких організацій, а також обіймати керівні посади й посади, пов'язані з матеріальною відповідальністю, в підприємницьких товариствах чи їх об'єднаннях.

3. шляхи піднесення ефективності підприємницької діяльності

В умовах трансформаційного періоду важливого значення щодо підвищення ефективності підприємницької діяльності набувають тцйакі чинники:

1. Вибір ефективних форм і методів підприємницької діяльності

На вибір форми господарської діяльності істотно впливають розмір капіталу, ступінь готовності підприємця брати на себе ту або іншу міру відповідальності за результати своєї діяльності. У цьому зв'язку велике значення мають масштаби передбачуваної діяльності, її види, а також галузева й функціональна спрямованість, загальноекономічна ситуація в країні і в даному регіоні, соціальна й політична ситуація в державі.

В умовах трансформації економіки найпоширенішими є три основні організаційні форми підприємницької діяльності: одноосібне володіння; товариство (партнерство); корпорація (акціонерне товариство).

Вибір організаційної форми підприємництва залежить від мети та фінансових потреб конкретного напряму виробництва.

Кожна з організаційних форм підприємницької діяльності має як відповідні фінансово-економічні переваги й соціальну привабливість, так і певні недоліки і проблеми.

2. Підвищення ефективності виробництва та конкурентоспроможності продукції

Єдиним народногосподарським економічним критерієм ефективності виробництва є зростання продуктивності суспільної (живої та уречевленої) праці.