Цитати з промов і записів 3 page

Однак брехати так дуже навіть можна. Більшовизм це ясно показав, зумівши застати зненацька і розташувати до себе чимало нічого не підозрюючих людей.

Згідно з самою сутністю більшовизму його пропаганда є міжнародною і агресивною. Вона прагне радикально налаштувати всі народи світу, для того щоб викликати анархію і встановити більшовизм. Вона отримала в своє розпорядження гігантські грошові кошти, які є необмеженими зважаючи на те, що більшовицькі диктатори безжально морять голодом весь російський народ, щоб можна було витрачати гроші на ці цілі. Цей вид пропаганди є особливо підступним для зарубіжних країн, оскільки він підтримується компартіями цих країн, тобто відповідними зарубіжними осередками Комінтерну. Компартії, що діють за межами Росії, — не що інше, як іноземні легіони Комінтерну. З їх допомогою більшовизм будує і організовує хитромудрі плани за підбурювання до заколоту на міжнародному рівні, з якими дуже важко боротися, оскільки вони мають коріння в політичному і національному житті відповідних народів. Існування всередині країни партії, яка отримує накази від керівництва зарубіжної країни, слід вважати найстрашнішою небезпекою для держави. Як показує досвід, країни, в яких є потужна компартія, в тій чи іншій мірі залежать від вказівок Сталіна в тому, що стосується своєї домашньої, соціально-економічної, військової і зовнішньої політики. Так, наприклад, при укладенні договору одна із західноєвропейських наддержав насамперед зажадала, щоб для комуністичної партії, наявної на її території, були дані вказівки з Москви перестати підривати армію і накладати вето на кредити для військових цілей.

Комуністичні осередки в різних країнах отримали наказ підготувати і здійснити більшовицьку революцію. Для них постачають гігантськи засоби, які не мають собі рівних, з тим щоб вони могли вести цю хитромудру пропаганду, для якої Москва розробила особливу модель. У пропаганди цієї тільки один предмет і лише одна мета. Вона прагне ввести інші народи в оману в тому, що стосується істинної сутності більшовизму, і намагається не допустити просочування фактів з радянської Росії, або спотворити їх так, щоб вони не сприймалися за цінну і надійну інформацію. Причина для даної політики та, що Радянський Союз не може допустити, щоб люди знали правду про стан справ у цій країні, і перш за все це відноситься до більш цивілізованих і освічених громадян країн Західної Європи. В теорії більшовицька отрута може виглядати дуже привабливо і спокусливо, проте на практиці більшовизм страшний і жахливий. Свій шлях він засипає горами трупів, залишаючи за собою ріки крові і сліз. Людське життя втрачає будь-яку цінність. Терор, звірства, вбивства є характерними рисами будь-якої більшовицької революції — в Росії, де вона виявилася успішною; в Угорщині, Баварії, Рурській області та Берліні, де вона зазнала невдачі і була пригнічена; або ж у сьогоднішній Іспанії, де вона бореться за владу.

Після того як більшовизм захоплює владу, його перестають турбувати протиріччя між теорією і практикою: відтепер позиції утримують карабіни та кулемети. Але в інших місцях, за межами своєї домашньої території, він використовує хитромудру пропагандистську машину, щоб вводити людей в оману в тому, що стосується своєї істинної сутності. Буржуазні кола Європи не мають ні найменшого уявлення про справжній стан справ. Вони намагаються уникнути прийняття рішення, постійно повторюючи одну й ту ж фразу, а саме — що ніхто не повинен втручатися у внутрішні справи іншої держави. Однак те, що зараз є дійсністю в Росії, те, за що і проти чого йде боротьба в Іспанії, і те, що невідворотно пробиває собі дорогу в інших європейських державах, — це турбота всього світу. Це вже не та проблема, яку можуть вирішити тільки світоглядні теоретики; ні, це питання, що вимагає найпильнішої уваги державних діячів всього світу. Їм обов'язково доведеться зайнятися цим питанням, якщо вони не хочуть бути відповідальними за подальший розвиток справ, яке через їх недбалість — призведе Європу до важкої кризи і, в кінцевому рахунку, до краху. Проблема більшовизму, загрозливого сьогодні Європі, впирається в питання: «Бути або не бути?» То тут, то там душі людей стають на ту чи іншу сторону. Необхідно зробити остаточний вибір — або на користь більшовизму, або проти нього — і прийняти всі, що випливають звідси, наслідки.

Потрібно з'ясувати ще одне питання. Питання про роль, яку єврейство грає по відношенню до більшовизму. Відкрито обговорювати його можна тільки в Німеччині, оскільки в будь-якій іншій країні (як це не так давно було і в самій Німеччині) небезпечно навіть просто згадувати слово «єврей». Не викликає жодних сумнівів те, що засновниками більшовизму є євреї і що саме вони його представляють. Старий керівний клас Росії був настільки ретельно знищений, що ніякої іншої керівної групи крім євреїв там просто не залишилося. Таким чином, будь-який конфлікт всередині більшовизму — це в тій чи іншій мірі внутрішньосімейний конфлікт між євреями. Недавні московські страти, тобто розстріли євреїв євреями, можна зрозуміти тільки з позицій жаги до влади і бажанням знищити всіх конкурентів.

Думка, ніби євреї завжди знаходяться в ідеальній гармонії один з одним — широко поширена омана. Насправді вони єдині лише тоді, коли становлять меншість, яка контролюється і якій загрожує велика національна більшість. Сьогоднішня Росія — це вже не той випадок. Після того як євреї захоплюють владу (а в Росії влада у них необмежена!), знову дають про себе знати старі єврейські суперництва, про які було тимчасово забуте через небезпеку, що загрожувала їх народу.

Ідея, що лежить в основі більшовизму, тобто ідея повного руйнування і знищення порядності та культури заради диявольською цілі знищення народів, могла народитися тільки в єврейському мозку, точно так само як і більшовицька практика, з її жахливою жорстокістю, можлива тільки в тому випадку, якщо нею керують євреї. У відповідності зі своїм характером ці євреї не афішують себе. Вони працюють підпільно, а в Західній Європі вони навіть намагаються заперечувати, що мають щось спільне з більшовизмом. Так вони вели себе завжди, і так вони будуть себе вести і далі.

Але ми все ж змогли їх розпізнати, і, що більш важливо, ми — єдиний народ у світі, який має мужність говорити всьому людству про цих кривавих злочинців. Ми не страхаймося наслідків і називаємо речі своїми іменами. Колись у Німеччині будь-кого, хто називав єврея євреєм, саджали у в'язницю. Тим не менш, ми мали сміливість робити це. Навіть зараз світова громадськість часто протестує, демонструючи величну стриманість або навіть награно зображуючи моральне засудження, коли євреїв називають євреями або коли більшовиків називають кривавими злочинцями. Але ми переконані, що в підсумку нам все ж вдасться відкрити очі для світової громадськості, і вони побачать справжнє обличчя єврейства і більшовизму, точно так само як нам вдалося переконати Німеччину щодо небезпечної, паразитичної сутності цього народу. І ми не втомимося підкреслювати цю страшну небезпеку і звертатися до всіх людей, які переживають жахливі кризи і перевороти, кажучи: «У всьому винні — євреї! У всьому винні — євреї!»

Це звинувачення буде подібне батогові перед обличчями євреїв, спотворених ненавистю. Спроба сховатися під демократичним маскуванням їм також не допоможе. Цей метод є занадто хитромудрим, щоб розумні люди змогли підпасти під його дію. Цей виверт працює тільки у випадку з інтелектуальними карликами. Вони вітають дане гасло тому, що воно дозволяє їм вести боротьбу, ухиляючись від прийняття рішень. У цієї так званої більшовицької демократії, яка, згідно деяким французьким і англійським газетам, нібито є прототипом і дзеркальним відображенням так званої націонал-соціалістичної диктатури, руки по лікоть в крові, терорі та вбивствах. Раз у кілька років більшовицькі деспоти урочисто проголошують це заїжджене гасло — всякий раз, коли вони відчувають необхідність зарекомендувати себе в Європі після чергового періоду нелюдського терору. Відразу ж після цього комуністичні бюро пропаганди починають поширювати чутки і роздавати порожні обіцянки про те, що буде прийнята нова конституція, що в Росії буде введене загальне виборче право і т. д. і т. п. Всі ці обіцянки — звичайна брехня, яка грає на короткій пам'яті і горезвісній розумовій інертності недалеких інтелектуальних карликів. Насправді більшовизм є самим похмурим царством крові і терору, яке коли-небудь бачив світ. Задумали його євреї, для того щоб владу вже не можна було вирвати з їх рук, і саме євреї панують у ньому. Ми, націонал-соціалісти, для того щоб обґрунтувати і консолідувати нашу національну владу, знову і знову, мало не кожен рік, зверталися до народу шляхом загальних виборів, на яких дотримуються закони таємного голосування. Більшовизм же ж говорить про народ й робітничо-селянську державу, але на обличчі його відображене слово «Насильство».

Кожен сам складає власну думку про більшовизм. У більшості випадків ця думка є продуктом його власної уяви. Потім на допомогу приходить пропаганда. Її робочі засоби створюють образ більшовизму згідно з менталітетом окремої людини, групи людей чи цілого народу. Все це несправжнє. Тут немає нічого, що ґрунтувалося б на справжньому стані справ. Легко так стається, що представників великої держави починає охоплювати ентузіазм з приводу нового московського метро, на яке в іншому великому місті не звернуть уваги. Коли більшовики вітають іноземця звуками його національного гімну, цей іноземець, без жодної розумної причини, відмовляється від своїх попередніх поглядів на більшовизм і заводить з ним дружбу. Червоні московські євреї знають, як поводитися з цими простаками. Можу собі уявити, як вони глумляться й насміхаються над таким ставленням буржуазного світу, створеного подібним шляхом!

Таким чином, вони затято нас ненавидять, тому що ми розпізнали їх і намагаємось зруйнувати до самої основи картину більшовизму, широко переважаючу в Європі. Їх ненависть до нас не знає кордонів. Це одна з найкращих і почесних нагород для характеру нашої політичної боротьби. Ми зриваємо з них маску і показуємо світові їхнє справжню обличчя.

Як вже було сказано, те уявлення, яке різні народи і нації створюють про більшовизм, є задуманим результатом більшовицької пропаганди. Чимала частина обманного мистецтва полягає, наприклад, у тому, щоб змусити людей повірити в те, що московський уряд не має нічого спільного з Комінтерном. Це ледве чи не сама нагла і безсоромна брехня, яку тільки можна собі уявити, оскільки між радянським урядом і Комінтерном є тільки відділ управління. Але вважати, ніби одне не залежить від іншого, це все одно, що стверджувати, ніби націонал-соціалістичний рух не має нічого спільного з націонал-соціалістичним урядом.

Більшовицька пропаганда діє на широкому рівні. Її мета — зруйнувати весь світ. Однак у зарубіжних країнах її тлумачать помилково. Ті наївні люди, які її приймають, як правило, найнаївніші з найнаївніших. Але вони існують і надають певний вплив.

Більшовизм на практиці — це щось інше. Ось він у всій своїй красі, і заперечувати те, що він робить, просто не можна. Шлях його жахливого маршу залитий кров'ю. Його мета — увергнути весь світ у безодню хаосу. Це не що інше, як рішуча спроба іудаїзму підпорядкувати всі народи світу своєму впливу. Таким чином, боротьба проти цієї небезпеки є, в прямому сенсі цього слова, всесвітньої боротьбою. Почалася вона в Німеччині й велася на німецькій землі. Адольф Гітлер — історичний вождь цієї кампанії. Ми ж — його представники і, отже, апостоли великої історичної місії. Між двома крайнощами ніколи не може бути компромісу. Більшовизм має бути знищений, якщо Європа хоче повернути собі нормальний стан здоров'я.

Але євреї прекрасно знають, що саме повинно статися. В одному зі своїх останніх намагань вони спробували мобілізувати проти Німеччини всі сили світового співтовариства. Вони хочуть зміцнити свою владу шляхом гарячкової гонки озброєнь. В обличчі націонал-соціалістичної Німеччини вони бачать постійну загрозу своєму існуванню. У Росії іудаїзм побудував собі будинок, якому, як вони думали, ніколи не буде загрожувати небезпека. Новий буржуазний клас радянської Росії на дев'яносто вісім відсотків складається саме з євреїв — шахраїв, аферистів, облудників, інтриганів і змовників, вітряних і легковажних людей. Ці євреї, що займають нині високі посади, можуть здійснювати свої темні справи у великому масштабі, над 160 мільйонами людей. Вони безжальні тирани, у яких немає ніяких принципів совісті і моралі. Вони нависли над людьми немов якась вселенська кара, мета якої — сіяти катастрофу.

Я вже підкреслював той факт, що більшовицька пропаганда досить хитромудра, щоб підганяти своє вчення під своїх слухачів. В залежності від ситуації, вона може бути радикальною або помірною. Коли терорист Дімітров виступає перед Комінтерном, його ставлення вельми відрізняється від того, яке демонструє Літвінов, виступаючи в Лізі Націй. В залежності від обставин, більшовицька пропаганда може бути релігійною або антирелігійної. У більшовиків геть відсутня яка-небудь совість, і для мети, якій вони служать, всі засоби знайдуть собі застосування. На світовому рівні ця пропаганда має в своєму розпорядженні складний механізм, що складається з комуністичних осередків різних країн. Досить тільки натиснути кнопку — і цей механізм буде введений в дію. У різних країнах він діє таємно чи відкрито. Горе тому народу, який дає йому працювати! В один день цей народ буде ослаблений цією бунтівною діяльністю і буде зруйнований — і тільки через те, що цей феномен не сприймали всерйоз.

Ми, націонал-соціалісти, перебуваємо в тому щасливому положенні, коли нам не потрібно обирати слова, говорячи про більшовизм. Ми не говоримо мовою таємних кабінетів. Ми говоримо мовою народу й тому сподіваємося, що народи інших країн нас зрозуміють. Ми маємо привілей називати речі своїми іменами і відчуваємо себе зобов'язаними діяти саме так. Бо світові потрібно відкрити очі. Ми не можемо і не повинні мовчати перед обличчям небезпеки, що загрожує всій Європі. Народи та їхні уряди повинні самі приймати рішення, але в той же час право і обов'язок кожного, кого природа наділила даром проникливості та силою самовираження, — висловлювати свої думки та переконання, вказувати на прийдешні катастрофи і висловлювати потреби часу. Несерйозне ставлення до більшовизму рівнозначно загибелі.

Таким чином, ми користуємося нагодою і на цьому партійному з'їзді піднімаємо тривогу проти цієї світової небезпеки. Я скористався цією можливістю для того, щоб показати, що являє собою більшовизм на практиці, щоб викрити його вчення; так ми зможемо зрозуміти історію наших часів, яку треба вивчити і ніколи не забувати.

Отже, ми підійшли до суті справи.

Західноєвропейський робітник схильний вважати Радянський Союз пролетарською державою, тобто своєю державою. Він думає, що в Росії робітничий клас зміг знищити капіталістичних експлуататорів і встановити диктатуру пролетаріату, що тепер вільні робочі будують там свою державу, «батьківщину трудящих».

Проте творцями марксистського вчення були євреї, такі як Давид Рікардо або Маркс-Мордехай, і саме євреї, такі як Лассаль, Вольфсон, Адлер, Лібкнехт, Люксембург, Леві та ін. організовували всі рухи трудящих. Сидячи в безпеці в редакторських кріслах, євреї закликали робітників на барикади. Саме євреї, такі як Поль Зінгер, Шифф, Кон та інші, фінансували марксистський більшовизм.

Радянський уряд майже цілком складався й досі складається з євреїв. В керівних органах немає жодного робітника. Майже всі більшовицькі лідери, розстріляні нещодавно в Москві, були євреями. Жодного робочого серед них не було. Тріумвірат, який отримав перемогу в цьому внутрішньоєврейському конфлікті і встановив диктатуру над усім Радянським Союзом, складається з:

Гершеля-Єгуди (Ягоди), голови ОГПУ,

Лазаря Мойсейовича Кагановича, тестя Сталіна та наркома шляхів сполучень,

Фінкельштейна-Літвінова, наркома закордонних справ.

Усі з яких — євреї, що вийшли з гетто.

Уряд Радянського Союзу — це зовсім не диктатура пролетаріату, а диктатура єврейства над усім іншим населенням.

Політичній агітації більшовизму не поступається демагогічна пропаганда в галузі економіки. Стверджується, що в СРСР робочий живе ледь не райським життям. Не так давно, у квітні 1932 року, газета «Роте фане» у своїй передвиборчій кампанії винесла вимогу: «Зупиніть зростання зарплат; зарплати потрібно знизити. Ми вимагаємо 7-годинного робочого дня, 40-годинного робочого тижня й заново підрахованих зарплат»

Але ж як насправді виглядає стан справ у радянській Росії? З 1928-го по 1935-й рік ціни на хліб зросли з 9 до 75 копійок за кілограм. Місячна зарплата радянського робочого впала на 78,5%, якщо міряти по кількості хліба, яку робочий є спроможним купити. Якщо російський робітник хоче заробляти так, щоб йому вистачало на життя, він повинен працювати згідно стахановської системи, яка настільки підвищила норму над середніми показниками, що масі робітників її ніколи не досягти. У результаті середній російський робітник отримує більш низьку зарплату.

У 1932 році «Роте фане» опублікувала розповідь стосовно житлових умов, отриману від одного товариша, який працював у Радянському Союзі. Він писав, що у нього є дві окремі великі кімнати, електрика, центральне опалення.

А ось яка дійсність. Одна робоча пише в «Ленінградську правду», комуністичну газету: «Ми, тобто я сама, мій маленький півторарічний син, мій брат і моя сестра, яка страждає від туберкульозу, живемо в одній маленькій і темній кімнаті. Наші скарги, подані в міськком, ні до чого не привели. Ми живемо так само, як і раніше, у цих нестерпних умовах».

Російській робочий має витрачати на одну тільки їжу, що складається лише з хліба, щів та каші, не менше 75 відсотків від загального заробітку. Йому потрібно витратити вдвічі більше середньої зарплати, щоб досягти рівня життя німецького робітника.

Добре відоме більшовицьке гасло обіцяє встановити вільне право на працю. 20 червня 1932 року «Роте Фане» написала: «Погляньте на Москву, Ленінград, Баку, Новосибірськ і знайте: роботу, хліб і свободу можна отримати лише в тому випадку, якщо ми будемо боротися і підемо за прикладом більшовиків».

Те, як радянських робітників змушують працювати за стахановською системою, можна з повним правом назвати рабством. Крім того, Радянський Союз заново ввів рабство в прямому сенсі цього слова. Близько шести з половиною мільйони людей, які працюють у виправно-трудових таборах СРСР, живуть як у пеклі. У трьохстах гігантських трудових таборах більшовизм вичавлює з цих людей останні краплі праці та енергії. При будівництві сталінського Каспійського каналу (Біломорсько-Балтійського каналу, Біломорканалу) загинуло кілька сотень тисяч людей. Будувати канал з такою смертельною швидкістю змушували наступні єврейські керівники ОГПУ: Гершель Ягода, Давідсон, Квасницький, Ісааксон, Роттенберг, Гінзбург, Бродський, Беренсон, Дорфман, Кагнер, Ангерт та інші. Іудаїзм тріумфально вимахує батогом на «батьківщині пролетаріату».

Більшовицька пропаганда хвалиться тим, що вона нібито вирвала робітничо-селянський клас з пазурів капіталістичної експлуатації. Щоб обдурити наївних селян і дістати їхню довіру, більшовики заснували «селянський Інтернаціонал». У його програмі можна знайти наступну прокламацію: «Ми вимагаємо, щоб з середнього класу робітників була знята податкова ноша, щоб були зменшені податки; ми вимагаємо експропріації великої власності, яка буде безкоштовно надаватися селянським синам, які зорюють землю».

Але давайте поглянемо на справжній стан справ. Зерносховища радянської Росії, що колись постачали зерно в Західну Європу, тепер неспроможні прогодувати власне населення. Мільйони людей вмирають з голоду. Між терористичним апаратом ОГПУ і селянами йде жорстока війна. Євреї Каганович, Ягода і (Карл Янович) Бауман провели насильницьку колективізацію селян, що забрала життя понад 15 мільйонів селян і членів селянських родин.

Головним досягненням селянської політики, проведеної більшовиками, став терористичний закон від 7 серпня 1932 року, який за будь-якої «проступок», вчинений селянином, передбачає смертну кару, десять років колонії суворого режиму або кілька років примусової праці. Втілюючи в життя цей закон, юдо-більшовизм зловживає навіть стосунками між батьком та дитиною. Так, «Ізвєстія» за 28 травня 1934 року повідомляють про те, як одна дівчинка донесла на свого батька, який приховав зерно, збиране колгоспом. Згідно з драконівським законом її батько був засуджений до смертної кари. Дитина ж за свій вчинок отримала офіційні привітання.

В Німеччині до приходу до влади націонал-соціалістів комуністична партія висувала такі вимоги у своїй програмі для солдатів: пункт 12: Усунення всіх небажаних осіб в командуванні; пункт 20: Скасування наказу жити в казармах. Гаслами були «Звільнення від сліпої покори» і «Демократизація армії».

Незабаром після встановлення більшовицької диктатури в Росії була введена примусова мобілізація трудящих. Тих, хто відмовлявся підкорятися цьому закону, розстрілювали або відправляли в криваві катівні ЧК. Замість добровільної народної міліції були встановлені центральне авторитарне командування і залізна пролетарська дисципліна; насильно покликаних новобранців інтернували в казарми; були введені вкрай суворі закони і запроваджено військово-польові суди. З «товаришів командирів» була обрана вся армійська аристократія, включаючи лейтенантів, капітанів і т. д. аж до червоних маршалів. Радянський єврей Рабинович цинічно зізнався, що фальшива «демократизація» армії була «всього лише вивертом для набуття контролю над армією»

Ще одне більшовицьке гасло, у яке багато хто вірить, — це «емансипація жінки». Мовляв, жінка повинна бути звільнена від домашнього тягаря і поставлена в рівні умови з чоловіком. У 1924 році з'їзд Комінтерну відкрито постановив: «Революція не має сили, поки залишаються сім'я і сімейні умови». Однак у практичному управлінні СРСР, справжня сутність цієї, такої звеличуваної, «емансипації жінки» виражається в тому, що жінки, не маючи права звернутися за допомогою, змушені коритися й підкорятися самовільним вимогам чоловіків, і, щоб заробити собі на життя, їм доводиться займатися важкою фізичною працею. Крім того, у трудових таборах, які мають страшну репутацію, жінки складають більше мільйона чоловік.

Більшовицька пропаганда стверджує також, що жінка звільнена від тягаря дивитися за своїми дітьми. Відтепер це завдання бере на себе саме радянська держава. У той же час офіційна партійна преса змушена визнати, що армія безпритульних та неповнолітніх злочинців неухильно зростає. Особливим, важливим закликом в системі більшовицької пропаганди є вимога скасувати юридичну заборону на аборти. Практика абортів, безперешкодно триває ось уже вісімнадцять років, та й отримала настільки широке поширення, що тепер радянські керівники були б раді знову заборонити аборти.

Що ж стосується положення жінки в суспільному устрої, то тут більшовицька пропаганда досягає верху запаморочення, заявляючи, що при буржуазному суспільному ладі проституція є необхідним злом, але з встановленням комунізму вона зникне назавжди. Насправді ж ні в одній країні світу проституція не є настільки розповсюдженою, як в СРСР. Навіть щоб просто утриматися на роботі, жінки-робітники змушені підкорятися хтивим бажанням своїх начальників. В самому прямому сенсі цього слова, жінки в «раю для жінок» служать вільної здобиччю для радянських сутенерів-євреїв.

«Службова поїздка», здійснена французьким статистиком Ерріо (Herriot) під час голоду 1933 року, слугує особливо яскравим прикладом того, як радянська пропаганда обманює недалеких політиків західного лібералізму. У цьому зв'язку нью-йоркська єврейська газета «Forward», яку ніяк не можна запідозрити в симпатії до нацистів, заявила наступне: «За день до прибуття делегації все населення Києва було зігнано в дві години ночі на прибирання головних вулиць. Десять тисяч рук гарячково працювали, щоб надати європейського вигляду брудному і запущеному місту. Всі центри з надання допомоги і всі кооперативні магазини були закриті. Черги були заборонені. Значна армія жебраків, голодних і безпритульних була прибрана. Міліціонери на випещених конях роз'їжджали по дорогах, а в гриви їх коней були вплетені білі стрічки — небачене видовище для Києва як досі, так і після».

Одним з головних знарядь в арсеналі більшовицької пропаганди є заклик до скасування армії, вимога про «повне і всебічне» роззброєння. Так, наприклад, НКП (Німецька комуністична партія) під гаслами «Ні війні!» та «Усі на боротьбу з озброєнням!» зажадала проведення плебісциту з наступного пункту: «Будівництво дредноутів і крейсерів всіх типів забороняється». А в лютому 1932 року єврей Фінкельштейн-Літвінов скористався випадком на одній з незліченних Женевських конференцій, щоб підтримати перед усім світом принцип «повного роззброєння». На сьогоднішній день в цих методах обману нічого не змінилося. Цю заяву було підкріплено ще однією, зробленою тим же Літвіновим у липні минулого року, коли він заявив, що «повне роззброєння» є «максимальною гарантією» світу.

Такою є більшовицька пропаганда.

Якою ж є дійсність? Чисельність Червоної Армії в мирний час складає два мільйони людей, внаслідок зниження призовного віку військовозобов'язаних. Сюди слід також додати і резервістів, число яких становить дев'ять-десять мільйонів чоловік. Таким чином, у разі війни вони зможуть мобілізувати одинадцять мільйонів чоловік, а якщо додати сюди практичний період часу, то і зовсім чотирнадцять мільйонів.

У разі війни Червона Армія зможе виставити 160-180 піхотних і 25 кавалерійських дивізій. Нещодавно червоний маршал Тухачевський оголосив про збільшення танкових військ на 2475 відсотків.

Потужність червоних військово-повітряних сил обчислюється 6000 літаками. Літаки першої лінії діляться на 3100 важких і легких бомбардувальників і літаків-розвідників, та 1500 винищувачів. Бомбардувальна зброя переважає над усіма іншими, і це доводить, що червоні ВПС — це, насамперед, зброя атаки. Ідея полягає в тому, що в разі війни літаки-бомбардувальники зможуть зробити несподіваний напад, перш ніж країна, що піддалася нападу, буде мати час для організації оборони. Точка зору радянських стратегів така, що наступна війна почнеться без попереднього оголошення війни. Крім того, далеко не всім відомо, що СРСР володіє найбільшим підводним флотом у світі.

Агресивна суть Червоної Армії підтверджується агресивною стратегією її керівників. Один з найбільш солідних зразків ефективності радянського режиму — це «явна правильність» переможної більшовицької революції у світовому масштабі, згідно Тухачевському, який заявив: «Більшовизм буде намагатися за допомогою грубої сили охопити весь світ своїм безпосереднім впливом. Самим головним засобом його буде військова міць».

А зараз саме неймовірне. Незважаючи на цей явно імперіалістичний тип озброєнь, більшовицька пропаганда донині наполягає на тому, що Москва дотримується «політики миру». «СРСР не бажає розширювати свою територію. Він завжди там, де потрібно захищати і підтримувати мир» — ось яку брехню кидає Літвінов в обличчя всьому світові. А лідер французьких комуністів Торез (Thorez) заявляє в «Юманіте» наступне: «Нами було показано, що мирні цілі невіддільні від політики Радянського Союзу».

У разючому контрасті з цією систематичною кампанією брехні і обману знаходиться політичний наступ за допомогою військових пактів. Під гаслами «колективної безпеки» останні були укладені 2 травня 1935 року між Москвою і Парижем і 16 травня 1935 року між Москвою та Прагою.

Не так давно мер Сен-Дені Жак Доріо (Jacques Doriot), в минулому комуніст, а нині керівник Французької народної партії (Parti populaire français), описав мету франко-більшовицького військового пакту наступними словами: «І коли вони сформулювали це з усією прямотою; коли Кашен (Cachin) стане президентом Республіки, Торез — прем'єр-міністром, а Пері (Péri) — міністром закордонних справ; за наказами, отриманими з Москви, вони розпочнуть війну проти Німеччини й тим самим забезпечать свободу для СРСР на його західному фронті...»

Точно так само йдуть справи і у випадку з військовим пактом між Москвою та Прагою. 15 грудня 1935 року радянський льотчик, член компартії, зробив у зв'язку з цим наступну заяву представнику французької газети «Gringoire»: «Будівництво аеродромів по сусідству з Прагою і в прикордонних районах було б для нас ідеальним ходом. Для цих точок знадобиться тільки половина літаків і потрібна тільки половина палива. Отже, ми змогли б нести додаткові три тонни вибухових речовин». Між тим на чехословацькій території було споруджено велику кількість цих червоних аеродромів. Нещодавно їх число досягло тридцяти шести. «Словенский денник» — газета, що видається в Прессбурзі і контрольована прем'єр-міністром (Чехословаччини) — зробила приголомшливе зізнання: «Якщо аеродроми призначаються для захисту держави, то тоді на них, звичайно ж, не будуть пасти гусей. Вони стануть притулком для тих наших друзів, які визнають їх придатними для використання і захисту». Іншими словами, ці тридцять шість аеродромів повинні стати стартовими точками, з яких червоні бомбардувальники будуть атакувати Європу. Це становить велику небезпеку. Доказ цьому — той факт, що червоні бомбардувальники зможуть подібним чином досягти самих головних стратегічних точок Західної Європи менш ніж за годину і знищити їх. Так, наприклад, з авіабаз Червоної Армії, розташованих на території Чехословаччини, до Дрездена можна долетіти за двадцять хвилин, до Хемніца — за одинадцять хвилин, до промислового сілезького регіону за дев'ять хвилин, до Берліна за сорок дві хвилини, до Відня за дев'ять хвилин, до військових заводів у Штайері — за сімнадцять хвилин, а до виробничого регіону Штирії — за двадцять сім хвилин. За шість хвилин червоні літаки зможуть досягти Будапешта і перетворити його в купу пилу і попелу.