Формування української медичної термінології

Кожна галузь науки має свою систему термінів — слів чи словосполучень, які точно і однозначно визначають чітко окреслене спеціальне поняття цієї галузі. На відміну від номенів загальномовних, які часто є багатозначними, невпорядкованими, термін у межах сфери застосування є однозначним. Значення термінів фіксуються у стандартах, словниках та довідних, тому вживати їх можна лише в одному конкретному значенні.

Сукупність термінів утворює собою терміносистему, яка й обслуговує ту чи іншу галузь знать. Термінологія може бути як загальнонауковою, що об’єднує спільні для багатьох галузей науки терміни, так і спеціальною, яка використовується лише в окремих галузях. Медична термінологія належить до спеціальної лексики.

Медична лексика, звичайно, не в тому вигляді, в якому вона існує сьогодні, з’явилася разом із зародженням медицини, та вважається однією з найдавніших у мові.

Перші медичні «терміни» служили для називання понять, що людина мала завжди, тобто це були назви органів та частин тіла людини: рука, нога, хребет, голова тощо. Згодом до них додались також описи відхилення стану людини від норми, частин та органів організму тварин. Ця лексика будувалася на тогочасній національній мові, проте відбувалось також і запозиченні іншомовних слів, наприклад назви основних життєдіяльних процесів: жити, вмирати, спати, слухати, бачити. [1.14]

Поява писемності сприяла систематизуванню тогочасних знань та розвитку лексики, зокрема і медичної. Цьому свідчить поява травників та лікувальних порадників. Із запровадженням «Руської правди» почали використовуватися еквіваленти сучасним рана, синець, насилля, переломлений, кість тощо, оскільки для здійснення судочинства потрібно було виявити та пойменувати пошкодження, котрі було заподіяно потерпілому та котрі спричинили його хворобу чи смерть [1.14].

У мові XVI століття вже можна виокремити власне українську анатомічну лексику, назви органів тіла та їх частин: біль голови, під язиком, головна жила, в крижах, пульси, або скроні, на утробі, шия, карк тощо; назви хвороб: запаленіє очей, біль зубів і ясен, катар голови, запаленіє горла, на шаленство, на дихавицю, на сухоти, на камінь в нирках, на пухлину, на корч тощо; менш поширеними були назви способів лікування: пігулки, масть, пластер, полосканіє, лєкарство; а також велика кількість ботанічної лексики, зокрема назви лікарських рослин.

Назви медичних явищ утворювалися переважно описовим способом; у словосполученнях поєднувалися назва хворого людського органу та загальна назва хворобного процесу. Поряд також часто подавалися іншомовні відповідники: запаленіе очий — кон’юнктивіт, боленіе зубовъ — пульпіт, гнилость ясенъ — пародонтит, опухлость ясенъ — гінгівіт, боляча голова — мігрень.

Так поступово загальновживана народна медична лексика занепадала, на заміну їй професійні лікарі використовували однослівні латинські чи грецькі терміни. Цьому сприяло також й підвищення кількості перекладної літератури і оригіналів відповідними мовами. Іншомовна лексика в медичній термінології остаточно закріпилася у XX столітті.

Характеризуючи цей період, Л. Симоненко зазначає: «Особливістю українського термінотворення кінця ХІХ – початку ХХ століття було вироблення принципу орієнтації на народну мову з широким використанням термінів і терміноелементів грецького та латинського походження, а також терміноелементів, прийнятих у міжнародній практиці» [1.15].

З початком загальнопросвітницького руху на теренах України почався й активний розвиток питомої української лексики, в тому числі й медичної. Створення національної терміносистеми диктувалося, передусім, потребами культурного та наукового розвитку, запровадженням навчання рідною мовою, розширенням спеціальних функцій української мови як засобу спілкування та основи для розвитку національної науки. Для цього мовознавці збирали та систематизували вже існуючі народні терміни та створювали нові, на основі української мови.

Українською мовою видавалися десятки оригінальних та перекладних підручників з медицини. Тоді ж були засновані та виходили друком українські наукові медичні видання («Київський медичний журнал», «Українські медичні вісті», «Профілактична медицина»), перші українські вузькоспеціальні видання як теоретичного, так і клінічного плану, бюлетені та газети. Українські вчені та викладачі вищих навчальних закладів, співробітники науково-дослідних інститутів, лікарі докладали всіх зусиль для розвитку та утримування українських медичних видань.

Основними представниками «творчого» періоду розвитку української медичної термінології були О. Курило та М. Галин. О. Курило видала «Російсько-український словник медичної термінології» (1918), у якому запропонувала використовувати низку українських медичних термінів, серед них: артерія — б'ючка, желудочек сердца — комірка серця.

Окремі терміни стали повноправними, наприклад: гомілка, білі кров'яні тільця, волокно, повіка, рухомий нерв, дихання, шлунок, зір, легені, тім'я, тканина та ін.

Проте після такого стрімкого піднесення української термінології слідувала її заборона. Українських науковців звинувачували у націоналізмі та народництві.

Початком знищення досягнень українських учених-лінгвистів стала брошура А. Хвилі «Знищити коріння українського націоналізму на мовному фронті» у 1935 році. У 1936 році з'явився «очищений від «шкідницької термінології» «Словник медичної термінології», укладений «бригадою наукових працівників» [2.4].

Протягом 1933–1935 років вийшло цілком 5 публікацій під гаслом «Проти націоналізму в термінології», де переліковувалися терміни, котрі підлягали вилученню з термінологічної лексики, наприклад: ломець — ревматизм, гнояк — абцес, ядуха — сильна задишка, навіювання — гіпноз тощо. Медична національна лексика була майже повністю вилучена з фахового спілкування [1.14].

Термінологічна праця в Україні майже припинилася на двадцять років, але незважаючи на це, протягом наступних трьох років відділ української наукової мови завершив та видав ще 10 словників.

Описуючи розвиток української медичної термінології у своїх дослідженнях, Л. Симоненко зазначає, що «розвиток української медичної термінології, як і української термінології взагалі, відбувався хвилеподібно, зазнавав піднесення та спади, що пояснюється позамовними, а саме суспільно-політичними причинами. Заборона української мови як засобу літературного спілкування затримувала її стильову диференціацію, а водночас і формування термінологічного фонду. Розвиток української мови (а відповідно і термінології) на власній етнічно-мовній основі найбільше гальмували недержавний статус рідної мови та її територіальна роз’єднаність» [1.15].

З активізацією національного відродження в усіх галузях почалося активне медичне словотворення і в Україні. Подібні явища свого часу переживала більшість країн у період національного відродження.

Відновленню термінологічних досліджень та створенню української термінологічної лексики сприяло заснування Президією Академії наук Словникової комісії. Основними її завданнями стало укладання та друк словників, котрі б містили термінологічну лексику, яка з’явилася у 20–30-ті., а також систематизація та унормування української наукової термінології.

Проте, незважаючи на те, що протягом наступних 20 років було видано низку термінологічних перекладних словників (переважно російсько-українських), тлумачно-довідкових та енциклопедичних видань, що відбивали стан розвитку української науки цього періоду, основним недоліком виданих словників та енциклопедій стала спрямованість на мінімальні розходження між українською та російською мовами (саме тоді починається масове калькування російської термінології до української мови).

Спроба уніфікації та запровадження інтернаціональної термінологічної бази посередництвом російської мови як мови міжнаціонального спілкування у радянському просторі, у тому числі в науковій площині, зводять майже нанівець всі попередні дослідження та проведені роботи у галузі розробки української термінології, побудованої на ґрунті власної мови та з урахуванням норм української літературної мови. Публікування наукових академічних періодичних видань російською мовою, запровадження російськомовної освіти як у середньоосвітніх, так і у вищих навчальних закладах а також сприяло викоріненню питомої української термінології.