Історія становлення і розвитку Давньоєврейського царства

В історії становлення Давньоєврейського царства, доволі важко відокремити правду від вигадки. Проте напевно відомо що вийшовши з Єгипту у 1513-му році представники доволі змішаного єврейського етносу, на протязі певного періоду часу блукали в межах великої Синайської пустелі. Згідно з Біблійною розповіддю, Мойсей(вождь єврейського народу) водив народ пустелею на протязі сорока років. Навіщо це було потрібно? Пролити світло на це питання, знову допомагає Біблія. Згідно з нею, протягом достатньо довгого періоду часу, проводився відбір вірних людей, а невірних просто вбивали. Далі Біблія уточнює навіть період протягом якого цей відбір проводився. Цей період тривав сорок років. Сорок років Мойсей водив строкатий, і у більшості своїй невірний народ, який не слухався порад і свого вождя і(за Біблійними переказами) Бога, якому Євреї вклонялися.

Існувало кілька поширених способів покарання за непослух: це і хвороби які косили людей сотнями почасти й тисячами це і дива які неможливо було пояснити(йдеться про небесний вогонь який спалив повстанців під проводом людини на ім’я Корей) подекуди траплялися випадки штучного голодомору, фізичного насильства та суду вождя.

У самому кінці визначеного строку перебування Євреїв у пустелі несподівано у віці 120-ти років помирає Мойсей. Перед смертю, він передає владу над цим строкатим народом своєму помічникові, талановитому полководцю Ісусу сину Навіна(Іс. Н.1-3р.) Почався один з найдраматичніших та найцікавіших періодів в історії формування Єврейської державності – Єврейська експансія в землю «Обітовану». Згідно Біблійних переказів, на новостворену Єврейську армію, яка за своїм складом та військовими навичками більше нагадувала середньовічне ополчення, чекало тяжке випробування, союз який складався з 31 Хананейського племені(Хананеї або Ханаанці – корінні жителі території Палестини, за однією з версій, нащадки Фінікійців). Отже Єврейській армії протистояло 31 плем’я корінних жителів території Палестини. Приблизно на початку 1450-х років до н.е. Єврейська армія на чолі з Ісусом вступила на ханаанську землю та здобула перші значні військові успіхи розгромивши об’єднане Гергесейсько-ієвусейське військо та здобувши кілька великих укріплених міст і багату здобич, яку освятили та віддали у пожертву Богу Яхве якому вони вклонялися та служили. Завдяки своїм першим військовим успіхам, Євреям вдалося укласти вигідний стратегічний союз, з представниками місцевого населення в обличчі гаваонітян, які за Біблійними переказами були родичами Шумерів-поселенців на цій землі і які не визнавали влади Ханаанських господарів. Згідно праць історика й. Флавія, Гаваонітяни були людьми височенного зросту і дуже сильними, маючи своє укріплене місто, Гаваон, вони часто здійснювали грабіжницькі напади на Ханаанські землі і неодноразово завдавали нищівних поразок союзним племенам, та здобували багату здобич. Врешті решт, такі обставини спричинили посилення невдоволення Ханаансько-Філістимського родоплемінного союзу який населяв більшу частину території сучасної Палестини.

У 1468-му році до н.е. розпочалася жорстока та кровопролитна війна з Ізраїльськими племенами які прийшли на територію палестини. В тому році відбулася битва в долині Мегіддо, яка завершилася повним розгромом союзних Ханаансько-Асорських військ під проводом воєначальника Сісари.

Але в історичній науці досі точаться жваві дискусії на тему фантастичних ізраїльських завоювань. Серед критиків щодо вдалих завоювань Ізраїльськими племенами Ханаанських земель яскраво виділяється постать російського історика і археолога А.А. Опаріна, який піддає сумніву таку легку для ізраїльських племен воєнну кампанію. Він наводить доволі справедливі зауваження щодо такого розвитку подій. По-перше слід зауважити, що Ханаанські народи на той час вже володіли передовим для того часу військовим оснащенням, чого варті тільки залізні колісниці з косами які обертаються, і, нарешті, значна перевага в силі та кількості війська. Також слід враховувати те що навідміну від інших народів Ізраїль ніколи до цього не проводив воєнних кампаній, а отже і не мав взагалі ніякої військової підготовки. Згідно з Біблійними переказами, Ізраїльські племена після виходу з Єгипту, напротязі певного періоду часу вели кочовий спосіб життя у сінайській пустелі, і про хоч якусь військову підготовку не могло бути й мови, в тій ситуації вона Ізраїльтянам була зовсім непотрібна. Звісно якщо довіряти біблійній розповіді то за сорок років мандрівки навколо пустелі в жодного Ізраїльтянина, навіть, одежа не зносилася. Та все ж, слід пам’ятати про те, що предки Ізраїлю були звичайними скотарями, цей факт підтверджується як біблією так і історичними працями Єврейського історика Йосифа Флавія. Зокрема в його праці “Іудейська давнина” сказано: всі ж нащадки Якова(так звали родоначальника Ізраїльського народу), були скотарями не вміли воювати і не носили зброю.

Досить загадковими обставинами оповита і сама подія переходу Ізраїльського народу Червоного моря, і безпосередньо входу цього народу в пустелю. Біблія розповідає: Схаменувшись після десяти кар небесних, Єгиптяни сказали: що ми наробили? Навіщо ми відпустили народ який був нашим рабом? – і сердце Єгиптян стало дуже впертим і вони погналися за Ізраїльтянами і наздогнали їх між пустелею та Червоним морем(книга вихід 13,14 розділ). Але тут сталося непередбачуване далі Біблія розповідає: раптом море стало надзвичайно схвильованим, і піднялася сильна буря якої ще не бачив раніше ніхто, і сильний східний вітер гнав море висушуючи дно морське. І звелів Господь Бог слузі своєму Мойсею і сказав: протягни свою палицю над морем і розділи його на дві частини щоб народ який ти вивів з Єгипту міг пройти через суходіл який відкрився. І кілька мільйонний народ(враховуючи представників інших народів які вийшли разом з Ізраїлем, зокрема і деяких Єгиптян,) перейшли через Червоне море. Стосовно Єгипетського війська і самого фараона, їх доля була сумною. Фараон погнався за народом і потонув разом із своїм військом у морі яке стало у вихідне положення. Так розповідає Біблія. Цю подію можна було б справедливо назвати дивом. Але за свідченням істориків саме в той час на Червоному морі сталася так звана Санторинська катастрофа і час переходу Євреїв через Червоне море міг точно співпасти з часом цієї катастрофи. Одне можна стверджувати напевно: була причетна Санторинська катастрофа до описуваних подій чи ні, все ж вона стала одним з найдивовижніших природних явищ і катастроф глобального масштабу в історії людства.

Немає сенсу детально зупинятися на описі мандрівки Євреїв пустелею тим більше і часу мандрівки який Біблія визначає сорокарічним терміном, це окреме дискусійне питання яке потребує подальшого детального вивчення.

Отже, перетнувши Червоне море і пустелю, Євреї опинилися в Ханаанській землі яку за Біблійними переказами Бог пообіцяв віддати Євреям у спадкове володіння. З цього моменту і почалася перша в житті Євреїв військова кампанія проти народів, що населяли землю в яку прийшли Євреї.

Після першої вдалої війни з військами Ханаанських союзних племен та переходу кількох етнічних груп корінного населення Ханаану на бік Євреїв, новосформований достатньо могутній племінний союз розпочав переможну війну з іншими представниками Ханаанського царства і за десять років розгромили майже всі народи які населяли так звану «обітовану землю». Розпочався новий період в історії становлення Єврейського царства – період Суддів.

Судді – в широкому розумінні цього слова для єврейської системи управління, це фактично були ті люди, які брали безпосередню участь в управлінні державою від імені Господа Бога Яхве, оскільки у своїй сутності, Єврейська держава була теократичною монархією(В контексті управління державою під теократичною монархією, мається на увазі правління людей, які мали за обов’язок створювати умови для повного підпорядкування волі Господа). Хоча, слід зауважити, що далеко не всі як показала практика судді, а, згодом і Царі дотримувалися таких порядків. Зважаючи на описане вище, можна стверджувати напевно, що суддя в Єврейській системі управління виконував не тільки функції правителя, але й духовного і морального наставника. Аби краще зрозуміти суть функцій судді в Єврейській державі, слід коротко описати ситуацію за якої і з’явилися судді в цій державі.

Приблизно через 150 років після виходу з Єгипту, у Єврейському племінному союзі(саме так буде правильніше називати ту модель управління, яка на той час панувала у давньоєврейському суспільстві, оскільки царством воно стане лише після того як вся територія обітованої землі у повному обсязі за одним лише виключенням про яке буде сказано трохи згодом буде підкорена Єврейськими племенами. Судді в тогочасній Єврейській державі, були потрібні ще й для того щоб мінімізувати ризик боротьби за владу при тому, що племена Євреїв приблизно за 50 років до описаних подій вже мали приклад сумнозвісного повстання Корея про яке згадувалося трохи вище, мало катастрофічні наслідки. Біля 500 людей загинуло а влада лишилася у тої людини, якій вона і належала, на той час це був Мойсей.

Отже основним завданням суддів у Єврейському суспільстві зразка 15-го 14-го століття до н.е. було підтримувати порядок у суспільстві, уникати спроб боротьби за владу, утримувати владу у своїх руках і звісно ж, забезпечувати дотримування праведних норм заповіданих Єврейськими священними канонами.

Хоча як вже зазначалось вище безпосереднім обов’язком суддів було судити племінний союз Євреїв за священними канонами не всі судді дотримувались цих правил. Певною особливістю правління суддів було те, що вони були забов’язані захищати племінний союз Євреїв від нападів зовнішніх ворогів себто народів, які за своєю чисельністю і могутністю стояли вище за самих євреїв. Враховуючи той факт, що та кількість ворожих до Євреїв царів яку вказує Біблія а саме 31 розгромлений народ визначає далеко не всі народи, що населяли близькосхідний регіони, то захищатися євреям було від кого. Також не слід забувати і про те, що Євреї як народ в цілому є нащадками скотарів і типовими представниками номадів тобто кочовиків а отже не відзначалися особливою військовою майстерністю. Тим не менш слава про могутність Суддів, рознеслася далеко за межі новостворенної Ізраїльської держави. Серед іншого, Біблія надає перелік народів, які залишились, для того аби постійно перевіряти та випробовувати Ізраїльські племена на віру в Господню допомогу та палку прихильність до монотеїстичного світогляду. Ось цей перелік: філістимський племінний союз, що складався з п’яти народів, а також Ханаанці ті що залишилися не розбитими після перемог Ізраїльського народу, і вже малочисленні, але все ще могутні царства Амореїв, Гергесеїв, Ферезеїв, а також нащадків Фінікійців жителі міста Сідон. (Суд.3:3-5).

За підрахунками деяких дослідників кількість всіх перерахованих народів була щонайменше 500-600 тисяч осіб придатних до війни. Це більш ніж достатня кількість людей для того аби випробувати народ, який майже не мав рівня військової підготовки(А. А. Опарин древние города и библейская археология)[літ.1. ст 50-55]. З цього приводу є ще один доволі цікавий факт. Як тільки Ізраїльтяни починали вклонятися ідолам і робити зло в очах Бога Яхве, що означало неминучий відхід від традиційної стратегії Ізраїльського світогляду(мається на увазі монотеїзм) і відрау ж з народом траплялася якась халепа. Далі Біблія розповідає про те, як відбувався цей процесс: сини Ізраїлю знову почали робити зло в очах Яхве, і Він віддавав їх до рук сусідніх народів(на певний період часу), які робили їх своїми рабами(тобто примушували їх тяжко працювати), і жив народ у страшній скруті і страшенно бідував.(Суд5-15розд.).

Був навіть один випадок коли пост Судді в Ізраїльському суспільстві займала жінка. У четвертому розділі Біблійної книги Суддів розповідається ця історія: в той час народ судила жінка Девора, що жила під пальмою і народ що населяв ту землю, піднімався до неї задля суду.(Суд.4розд.4,5). Саме в цей час Ізраїльтяни дорого заплатили за черговий період непослуху, по відношенню до свого Бога і знову відійшли від канонів монотеїстичного світогляду і стали приносити жертви іншим богам. Тут доцільно буде врахувати думку одного дослідника про те, що відійшовши від монотеїзму молода Ізраїльська держава втратила міцний плацдарм для утримання порядку в державі і централізації державного устрою на довгий період часу.(В.Робертс державні моделі і світові цивілізації) [4] Отже Асорський цар Іавін зайняв Ізраїльську територію і цей народ став його підданими на двадцять років. Після цього, за порадою Девори, яка за Біблійними переказами була пророком, Ізраїльтяни, висунули для себе на пост нового Судді та спасителя,якого звали Варак. Славетний Моавський воєначальник Сісара про якого вже згадувалось вище, пішов на Ізраїль зібравши могутнє військо і взявши з собою величезну кількість колісниць із залізними косами, що обертаються. Та це не врятувало військо Сісари від повного розгрому. Доля самого Сісари була сумною. За переказами Біблії після поразки головнокомандувач війська моавітської землі втік з поля битви і знайшов притулок в палатці Ізраїльської жінки, яка напоївши його, пробила йому скроню кілком для утримування палатки так що полководець помер на місці.

Далі період Суддів продовжувався ще 500 років, продовжуючись з перемінним успіхом то на користь монотеїзму, то на користь ідолопоклонства. І врешті за свідченнями останнього Судді Самуїла(який до речі і був автором біблійного Суддівського літопису), народ став вимагати поставити над собою царя, як це було прийнято в сусідніх народах. Звісна річ, що судді Самуїлу не сподобалося те що сказав народ бо це означало зміну державного устрою надбаного на протязі віків. Біблія, навіть, передає зміст розмови Самуїла з Богом(звісно той «факт» чи розмовляв Самуїл з Богом чи ні можна ставити під сумнів та аби дотримуватися точності оповіді Біблії на данному на данному етапі дослідження доцільно буде вважати, що розмова з Богом мала місце). Отже над Ізраїлем був поставлений цар, якого звали Саул. Спочатку задля централізації державного ладу Саул був прихильником монотеїзму. Але коли влада укріпилася в руках цього правителя, він знову як і деякі Судді до нього, відійшов від однобожжя і знову розповсюдив серед народу незаконні жертвоприношення та поклоніння рукотвірним богам. За це Бог покарав його і Саул загинув в битві з філістимлянами разом із своїм сином Йонафаном(найкращим другом майбутнього царя Давида засновника нової династії давидидів, що проіснує аж до завойування Іудеї Вавилоном. Що ж до Давида то за свої гріхи перед Богом постійно воював, але за те, що він був прихильником монотеїзму, Бог був з ним куди б давид не пішов. І за правління царя давида територія обітованної землі і власне Ізраїлю досягла максимальних масштабів, а велич і багатство та розквіт мудрості були досягнуті в золотому віці за царя Соломона. Про золотий вік Ізраїлю буде сказано докладно в наступних розділах цієї роботи. І про період після Соломона і розкол на два царства та нескінченні війни між ними також буде розказано напротязі подальшого дослідження цієї тематики. Після смерті Давида почався новий період в історії Ізраїлю правління Соломона Золотий вік Ізраїльського царства. Цьому періоду буде присвячений наступний підрозділ.