Ліквідація ядерної зброї в незалежній Україні

У результаті розпаду Радянського Союзу на місці однієї ядерної держави з'явилося чотири. Хоча Росія зберегла оперативний контроль над ядерною зброєю, на території трьох інших країн ця зброя залишилася з невизначеним статусом, незважаючи на це, всі вони підписали Лісабонський протокол, визнали Договір СНВ-1 і приєдналися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ). Після певного терміну Казахстан і Білорусь повернули Росії всі ядерні боєголовки, а Україна призупинила виконання своїх зобов'язань по Лісабонському протоколу до підтвердження економічної допомоги і гарантій безпеки від США і Росії.

Торуючи шлях до без'ядерної держави, яка оголосила про свій намір в майбутньому стати неприєднаною, нейтральною та без’ядерною, Україна викликала підтримку членів міжнародного співтовариства і наївно вважала, що її проблеми (в тому числі й ядерне роззброєння) можна розв'язати в рамках існуючих міжнародних домовленостей. Трирічний досвід ядерного роззброєння України розвіяв ці ілюзії і ще раз підтвердив складність і багатогранність проблеми ядерного роззброєння.

Після розпаду СРСР Росія, Україна та Білорусь визнали за необхідне зберегти існуючі ядерні сили під єдиним командуванням. Вже протягом перших зустрічей керівників трьох країн у Мінську 7-8 грудня 1991р., а потім в Алма-Аті 21 грудня, поряд з проблемами цивілізованого розлучення, обговорювалася доля стратегічної зброї колишнього СРСP [20].

Український парламент, ратифікуючи договір про створення СНД, наполягав на 13 застереженнях, 2 з яких прямо стосувалися проблеми ядерної зброї. В пункту 8 йшла мова про те, що Україна має намір досягти без’ядерного статусу «шляхом ліквідації під міжнародним контролем усього ядерного арсеналу». Пункт 9 проголошував, що присутність стратегічних сил на території України є тимчасовою і їх законодавчий статус та час перебування буде визначено у відповідності з законодавством України й за допомогою «спеціальної міжнародної угоди, укладеної між державами, на території яких розгорнуті ядерні ракети колишнього СРСР»[42].

18 грудня 1991 року Л. Кравчук запевнив держсекретаря США Бейкера в тому, що Україна зробить все для найшвидшого виводу ядерних ракет зі своєї території і попросив надати їй відповідну допомогу на розв'язання цієї проблеми. Того ж дня було досягнуто домовленості про початок передачі всієї тактичної зброї, розташованої на території України до Росії. Це планувалось закінчити впродовж одного року «під загальним контролем». Україна розраховувала до кінця 1994 р. позбавитися ядерної зброї. З цього приводу її позиція була протилежною заяві Казахстану про небажання віддавати ядерну зброю, розташовану на його території доти, доки Росія не ліквідує свої ядерні арсенали. Позиції сторін були закріплені угодою «Про стратегічні ядерні сили» підписаною 30 грудня в Мінську Білоруссю, Казахстаном, Росією, Україною та іншими державами СНД [45, с. 83]. Ця угода:

– передбачала необхідність існування об'єднаного керівництва стратегічними силами СНД та єдиний контроль в особі головнокомандувача ЗС СНД та російського Президента по узгодженню з главами ядерних держав СНД;

– вимагала спеціального визначення складу стратегічних сил;

– планувала закінчити демонтаж стратегічних ядерних озброєнь в Україні до кінця 1994 р. та забезпечити вивід тактичної ядерної зброї в Росію до 1 липня 1992 року [54, с. 171].

Подальший розвиток подій значно вплинув на попередні рішення українського парламенту і громадську думку. Україна приступила до створення власних збройних сил, вона категорично відмовилася брати участь в об'єднаних збройних силах СНД, вважаючи їх оплотом консервативних сил, здатних відновити союз. Почався етап погіршення російсько-українських взаємин. Міністерство оброни, яке практично не зазнало змін, намагалося зберегти важелі управління над 800-тисячним угрупуванням, розташованим на території України. Зустрічі представників Міністерства оборони України з представниками командування стратегічними силами СНД на чолі з генералом армії Максимовим – закінчувались безрезультатно. Всі пропозиції української сторони, зокрема: виконати пункт угоди, яка дозволить президенту України забезпечити право негативного контролю над запуском ядерних ракет з території України; розробити план поетапного зняття ядерних ракет з бойового чергування; обговорити питання про статус стратегічних сил СНД на території України – у категоричній формі відкидалися представниками МО колишнього Союзу. Головним аргументом була теза про те, що «стратегічні сили створювались як єдиний комплекс, жодний елемент якого не може бути ліквідовано» [41].

Питання про стратегічні сили надавало російським військовим надію на можливість збереження контролю над більшою частиною військ на території України. З цією метою до складу стратегічних сил вони намагались включити Чорноморський флот, науково-дослідні інститути, окремі військові частини, навчальні заклади, будинки відпочинку тощо. За всіма ознаками, питання про ядерну зброю набуло стратегічного значення для забезпечення незалежності української держави.

Прагнення України розв'язати проблему ліквідації ядерної зброї до кінця 1994 року були проігноровані вищим командуванням СНД. Це змусило представників української делегації на зустрічі лідерів держав СНД у Мінську 14 лютого 1992 р. при обговорюванні питання про статус стратегічних сил держав співдружності внести в статтю 1 положення, згідно яким «перелік стратегічних сил визначається кожною державою за узгодженням з командуванням стратегічними силами та затверджується Радою лідерів держав» [74].

Подальші переговори про склад стратегічних сил, розташованих на території України, зайшли у глухий кут. Цей документ так і не вдалося підписати. Згадані події не вплинули на рішення України вивести зі своєї території тактичну ядерну зброю. До 12 березня 1992 року в Росію було передано близько 57 відсотків ядерних боєприпасів – перш ніж президент Л. Кравчук призупинив їх вивід.

Росія не забезпечила спільного контролю над ліквідацією ядерних боєприпасів, що виводились з України. Це викликало побоювання українських політиків, що їх використовують за прямим призначенням, (тобто Росія могла знищувати тактичні ядерні боєприпаси, розташовані на її території, у яких вийшов термін експлуатації, а на заміну встановлювалися ядерні боєприпаси, які вивозились з України) [19].

Після зустрічі двох президентів і головнокомандувача ЗС СНД маршала Шапошникова цю проблему було розв'язано. Україна передала Росії більш ніж 3 тисячі тактичних ядерних боєприпасів. Надалі стратегічні сили СНД без розголошення і консультацій з іншими країнами СНД стали Російськими стратегічними силами.

Факт ліквідації стратегічних сил СНД підвів риску під певним періодом розвитку подій навколо ядерної зброї, однак, він не вирішив тих проблем, які стояли перед Україною. Більше того, ініціативи в галузі ядерного роззброєння, як виявилося, мали виключно негативні наслідки:

По-перше, міжнародне співтовариство розцінило намір України в майбутньому набути статусу без’ядерної держави як одностороннє зобов'язання, і різноманітні спроби обговорити це питання трактувало як відмову від взятих на себе зобов’язань. У зв'язку з цим здійснювався дипломатичний та економічний тиск на Україну, який постійно посилювався;

По-друге, Україна стала свідком реакції ядерних держав на факт ядерного роззброєння Білорусі. Всі обіцянки й гарантії, які передували цій події, забулися, допомога залишилася лише на словах як з боку США, так і з боку Росії, і зовсім неясним залишилося питання – чи не повернуться мобільні ядерні на її територію, після інтеграції Росії та Білорусі?

По-третє, продовження політики «з позиції сили» з боку ядерних над-держав стосовно України не сприяло створенню принципово нового механізму ядерного роззброєння, який ґрунтувався б не на біполярному протистоянні й силовому диктаті, а на зацікавленості держав у гарантіях безпеки в інших, неядерних формах;

По-четверте, міжнародне співтовариство впритул не помічало тих проблем, які реально постали у зв'язку з ядерним роззброєнням і не хотіло їх обговорювати. А такі проблеми реально існували. Це, в першу чергу, проблема статусу стратегічних ядерних сил, розташованих на території України. Де-факто на території України були розташовані ядерні сили, які перевищували за своїми параметрами ядерні сили Франції та Англії разом [84].

Поставало питання – чиї ядерні ракети були розташовані на території України? Оскільки мова вже йшла про стратегічні сили СНД, то приєднання України до Договору СТАРТ-1, Лісабонського протоколу (стаття 5 якого визнавала Україну, Білорусь та Казахстан у якості неядерних держав) де-юре позбавляло Україну права яким-небудь чином впливати на ліквідацію ядерних сил на своїй території.[19] У цьому випадку ядерна зброя фактично ставала власністю Росії. А за умов відсутності будь-яких двосторонніх домовленостей між Україною і Росією у цьому питанні – будь-які дії Росії (порядок і терміни ліквідації ядерних ракет, або висадка військового десанту для забезпечення безпеки і захисту ядерних об'єктів) – були б сприйняті міжнародним співтовариством як законні й справедливі дії держави, яка володіє ядерною зброєю.

Намагання США й Росії підштовхнути Україну до підписання договору про нерозповсюдження ядерної зброї в ролі неядерної держави без відповідних попередніх двосторонніх домовленостей були абсурдні за змістом, оскільки подібні дії повністю ігнорували реальну ситуацію з ядерною зброєю, яка склалася після розвалу ядерної наддержави. Більше того, ДНЯЗ навіть потенційно не передбачав можливості розпаду ядерної держави і не мав будь-яких механізмів розв'язання такої проблеми.

Таким чином, спроби застосувати старі механізми до вирішення якісно нової проблеми ядерної безпеки не давали і не могли дати бажаних результатів [76].

Наступна проблема ядерного роззброєння України була пов'язана з економічними труднощами. Знищення ядерної зброї і виконання всіх умов договору СТАРТ-1 та ДНЯЗ вимагало значних коштів, яких в Україні не було. На створення ядерного потенціалу СРСР Україна виділяла від 15 до 17 відсотків валового національного продукту, а кожна розкомплектована ядерна боєголовка (за різними оцінками) могла дати державному бюджету від 200 до 400 тис. дол. США. Загальна вартість радіоактивних компонентів ядерних боєприпасів, розташованих на території України оцінювалась у 3-5 млрд. дол. Враховуючи величезні затрати на ліквідацію шахтних пускових установок і забезпечення екологічної безпеки, Україна, зважаючи на жорстку економічну кризу і гіперінфляцію, не могла самостійно виконати взяті зобов'язання – навіть якщо вона і за-хотіла б виконати всі умови СТАРТ-1 та ДНЯЗ [56].

Виникала також проблема забезпечення національної безпеки України. Досі і Росія, і США обмежились виключно тими гарантіями, які визначені Договором про нерозповсюдження ядерної зброї. А саме – не застосовувати ядерної зброї проти тих держав, які нею не володіють. Однак, національну безпеку в Україні розглядають передусім як забезпечення територіальної цілісності і непорушення кордонів. За умов загострення взаємин між Україною і Росією з приводу кордонів, Криму, Севастополя і т.п. гарантії безпеки мали передбачати значно ширше коло обов'язків з боку країн-гарантів [76].

Четверта проблема була пов'язана з забезпеченням безпеки ядерних боєголовок на території України. У заявах деяких політичних і військових лідерів висловлювались побоювання стосовно безпеки ядерних боєприпасів, розташованих в Україні (в 1992 р. у семи ядерних боєголовках закінчився термін зберігання, а в кінці 1993 р. в 7-ми полках ракетної армії – термін експлуатації ядерних ракет). Викликав подив сам підхід до проблеми. Україна ніколи самостійно не експлуатувала стратегічну зброю на своїй території. Ці операції здійснювались російськими фахівцями за допомогою комплектуючих, які вироблялися на російських заводах.

Оскільки проблема закінчення придатності окремих одиниць ядерної зброї тепер стала українською, що потребувало значних витрат, з’явились нові спроби звинувачення Росії з боку окремих представників влади. Розглядалась теорія шантажу – оскільки Україна ніколи не обслуговувала ядерні боєприпаси такого типу самостійно (що викликає великий сумнів), а Росія тепер відмовляється надавати допомогу Україні в експлуатації – це прямий шантаж, розрахований на змушення підписати Україну СТАРТ-1, ДНЯЗ [24 с. 203-206].

Після приєднання США до двосторонніх українсько-російських переговорів, 14 січня 1994 р. було підписано тристоронню заяву, згідно з якою Україна взяла на себе зобов'язання впродовж 7-ми років вивести зі своєї території ядерні боєголовки. Зі свого боку, президент США заявив про гарантії безпеки для України і обіцяв надати фінансову допомогу для реалізації програми виводу ядерної зброї з її території. Росія ж зобов'язалася компенсувати вартість ядерного палива, яке знаходилось у боєголовках [24 с. 209].

Ратифікацією ДНЯЗ і відмовою від третього у світі за розміром ядерного арсеналу лідери України намагались показати світу: для забезпечення національної безпеки – ядерна зброя не потрібна.

16 листопада 1994 р. Парламент України прийняв Закон «Про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 червня 1968 року». Підписання цього документу з'єднало в єдиний ланцюг ряд міжнародних правових актів з питань ядерного роззброєння (Договір про нерозповсюдження ядерної зброї; Договір між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Сполученими Штатами Америки про скорочення й обмеження стратегічних наступальних озброєнь від 31 липня 1991 року і Лісабонський протокол, підписаний Україною 23 травня 1992 року, а також тих рішень Парламенту та уряду України, які приймалися з цих питань (Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року; Заяви Верховного Ради «Про без'ядерний статус України від 24 жовтня 1991 року»; Постанови Верховної Ради України «Про до-даткові заходи щодо знаходження Україною без'ядерного статусу від 9 квітня 1992 року», Постанови Верховної Ради «Про ратифікацію договору між Союзом Радянських Соціалістичних республік і Сполученими Штатами Америки про скорочення й обмеження стратегічних наступальних озброєнь», підписаного у Лісабоні 23 травня 1992 року, а також тристоронньої угоди між Україною, США і Росією від 14 січня 1994 року [97].

Центральною ланкою в цьому ланцюзі є Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) 1968 року. Значення цього документа полягає в тому, що він перешкодив неконтрольованому процесу поширення ядерної зброї, стримав гонку ядерних озброєнь в умовах біполярного протистояння протилежних суспільних систем. Необмежене поширення ядерної зброї рано або пізно призвело б до його використання в численних локальних, або регіональних конфліктах за дуже ймовірним сценарієм переростання обмеженого ядерного конфлікту у глобальну ядерну катастроф [29].

Другим кроком на шляху ядерного роззброювання став Договір між СРСР і США «Про скорочення й обмеження стратегічних наступальних озброєнь», підписаний у Москві 31 липня 1991 року.

Перший, і другий документи, були надзвичайно важливими і необхідними, проте не могли передбачити можливість розпаду ядерної супердержави, коли разом з незалежністю нові суверенні держави одержували у спадок ракетно-ядерну зброю. Реакцією на ситуацію, що змінилася, став Лісабонський протокол від 23 травня 1992 року. Цей документ, який є невід'ємною частиною Договору про нерозповсюдження, визначив правонаступників колишнього Радянського Союзу по виконанню зобов'язань у питаннях скорочення й обмеження стратегічних наступальних озброєнь. Ними стали Республіка Білорусь, Республіка Казахстан, Російська Федерація й Україна. [98].

Поряд зі статтями, що визначають порядок і зобов'язання сторін по виконанню Договору, Лісабонський протокол містить статтю 5, де було сказано «Республіка Білорусь, Республіка Казахстан і Україна приєднуються у можливо найкоротший термін до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 червня 1968 року в якості держав-учасниць, що не володіють ядерною зброєю, і негайно приймають всі необхідні дії з цією ціллю у відповідності до їхньої конституційної практики» [31]. Імперативна форма статті, свідчила про наполегливе прагнення і Росії, і США не допустити розширення ядерного клубу, більш того, Росія зайняла жорстку позицію і заявила про те, що буде виконувати умови договору СТАРТ-1 тільки після приєднання України до договору про нерозповсюдження ядерної зброї в якості неядерної держави.

18 листопада 1993 року Верховна Рада України, враховуючи ці обставини ратифікувала Договір СТАРТ-1, але у відповідній постанові було висловлено декілька застережень щодо початку виконання Договору.

Основні з них:

- згідно з «Віденською конвенцією про правонаступництво стосовно державної власності, державних архівів та державних боргів» із законом України від 10 вересня 1991 року «Про підприємства, установи та організації союзного підпорядку-вання, розташовані на території України», а також «Основними напрямками зовнішньої політики України» все майно розташованих на території України стратегічних і тактичних ядерних сил, включали їх ядерні боєзаряди, є державною власністю України;

- Україна не вважає для себе обов'язковою статтю V Лісабонського протоколу;

- Україна як держава-власник ядерної зброї йтиме до без’ядерного статусу і поетапно позбуватиметься розташованої на її території ядерної зброї за умови одержання надійних гарантій своєї національної безпеки, в яких ядерні держави візьмуть на себе зобов'язання ніколи не застосовувати ядерної зброї проти України, не використовувати проти неї звичайні збройні сили і не вдаватися до погрози силою, поважати територіальну цілісність і недоторканість кордонів України, утримуватися від економічного тиску з метою вирішення будь-яких спірних питань.

Знищенню підлягають 36 відсотків носіїв і 42 відсотки боєзарядів. Це не виключає можливості знищення додаткових носіїв та боєзарядів за процедурами, які можуть бути визначені Україною;

Україна виконає свої зобов'язання за договором у передбачені ним строки, виходячи з правових, технічних, фінансових, організаційних та інших можливостей, а належним забезпеченням ядерної та екологічної безпеки. Враховуючи нинішній кризовий стан економіки України, виконання цих зобов'язань можливо лише за умови надання достатньої міжнародної фінансової і технічної допомоги;

Україна здійснює контроль за розукомплектуванням і знищенням ядерних боєзарядів, розташованих на її території, якщо це виконуватиметься поза межами України;

Має бути вирішене питання про компенсацію за стратегічну і тактичну зброю, яка була вивезена в Росію з території України у 1992 року [5].

Україна приєдналася до Договору про заборону ядерної зброї, зберігши за собою право власності на все майно розміщених на її території стратегічних і тактичних ядерних сил, включаючи ядерні боєзаряди. Саме це право дало Україні можливість одержувати компенсації за тактичні і стратегічні боєзаряди, які вивозились у Росію.

Україна зберегла за собою до повної ліквідації ядерної зброї право адміністративного контролю, тобто всі стратегічні наступальні озброєння на території України, до повної їх ліквідації, обслуговувались українськими військовими і знаходились під військовим керуванням України. Таким чином, оперативний контроль Москви (який означає дачу команд на використання ядерної зброї, технічне обслуговування й авторське спостереження за боєзарядами) доповнювався адміністративним контролем Києва [82].

В умовах відсутності необхідних двосторонніх домовленостей – це була єдино прийнятна формула, що влаштовувала обидві сторони на період повної ліквідації ядерної зброї в Україні. Немає сумнівів, що подібна ситуація не відповідала вимогам статей 1 і 2 «Договору про нерозповсюдження ядерної зброї» саме тому Парламент України в поправках до Договору відзначив: «Положення Договору не охоплюють повною мірою унікальної ситуації, що утворилася в результаті розпаду ядерної держави - Союзу РСР» і далі: «Наявність на території України ядерної зброї до її повної ліквідації, а також відповідна робота щодо її утримання, обслуговування і ліквідації не суперечить положенням статей 1 і 2 Договору» [6].

У поправках вже не фігурувало положення Договору СТАРТ-1 про компенсації за тактичну і стратегічну ядерну зброю, які вивозились з України, оскільки це питання було кардинально вирішено на рівні тристоронньої угоди між США, Україною і Росією і зафіксовані у тристоронній заяві від 14 січня 1994 року. США і Росія погодилися дати Україні гарантії безпеки, якщо Україна приєднається до ДНЯЗ.

16 травня 1994 р. Україна і Росія підписали угоду про заходи щодо реалізації тристоронньої угоди, яка передбачала:

1) остаточний вивід ядерної зброї не пізніше 1997 року;

2) зобов'язання Росії поставляти паливо для атомних електростанцій України в якості компенсації за ядерні боєголовки;

3) згоду Росії компенсувати вартість тактичної ядерної зброї, виведеної з території України до 22 травня 1992 року [86].

Проте, особливе місце серед поправок до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї займає положення про надання Україні гарантій безпеки з боку Великобританії, США і Росії, оформлених відповідним між-народним правовим документом (умова надання гарантій фігурує й у договорі СТАРТ-1, підписаному Україною).

Україна хотіла б одержати від ядерних держав не меморандум, а відповідний договір, який би пройшов ратифікацію в Парламентах цих держав. Це відразу ж різко підвищило б рівень самих гарантій, наданих Україні.

З погляду України, гарантії її безпеки мали включати наступні положення: повага незалежності, суверенітету й існуючих кордонів; ядерні держави повинні утримуватися від погрози силою або її використання проти територіальної цілісності або політичної незалежності України (що мало також включати використання будь-якої зброї); не застосовувати проти України економічного тиску. Пропонувався і відповідний механізм, як-от проведення тристоронніх консультацій США, Великобританії і Росії з при-воду України у випадку виникнення питань щодо невиконання сторонами своїх зобов'язань

Згідно з Тристоронньою заявою США і Росія зобов'язалися:

- не використовувати силу або погрозу сили проти України й утримуватися від економічного тиску для одержання політичних переваг;

- зажадати негайного втручання Ради Безпеки ООН, якщо Україна зазнає нападу або їй будуть погрожувати нападом з застосуванням ядерної зброї;

- не використовувати ядерну зброю проти неядерних держав, що підписали ДНЯЗ і перебувають не в союзі з ядерними державами.

Великобританія, третя країна – депозитарій ДНЯЗ також погодилася з цими принципами. Керівники України дійшли очевидного висновку, що ці запевняння в більшій мірі забезпечують її безпеку, ніж утримання ядерної зброї. При ратифікації ДНЯЗ Верховна Рада ухвалила, що Україна є єдиним власником усіх ядерних боєзарядів на її території і, що вона не приєднається до ДНЯЗ доти, доки гарантії безпеки не будуть подані в письмовій формі. Ці гарантії були надані Україні на сесії Організації безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) у Будапешті 5 грудня 1994 року. Зараз Україна повноправний член ДНЯЗ [80].

Під час візиту в США президента України Л. Кучми в листопаді 1994 року – президент США Б. Клінтон пообіцяв виділити кошти для фінансування участі України в програмі партнерства й у військових обмінах. Крім того, США асигнували Україні 600 тис. дол. на підготовку військових кадрів [31, с. 92].

Крім гарантій безпеки, отриманих Україною від США і Росії, обидві ці країни погодилися дати Україні економічну допомогу. Вашингтон погодився в 1994-1995 рр. виділити 900 млн. дол., у тому числі 350 млн. дол. на демонтаж боєзарядів і від-правлення їх у Росію; 350 млн. дол. на економічні перетворення; 100 млн. дол. на закупівлю продовольства і нафти, і ще 100 млн. дол. на проведення програми приватизації. 31 березня 1995 року міністр оборони Вільям Перрі оголосив, що США додатково виділяє 20 млн. дол. до 185 млн. дол., асигнованих на демон-таж боєзарядів у 1995 році [12, с. 110-112].

В обмін на повернення боєзарядів – Росія поставила в Україну паливні елементи для ядерних реакторів і іншу допомогу в роззброюванні на загальну суму біля 1 млрд. дол. Москва погодилася також погасити істотну частину заборгованості України за нафту і газ. Сполучені Штати виділили всі необхідні засоби для демонтажу, перевезення і забезпечення екологічної безпеки робіт.

Таким чином, Україна відстояла інтереси своєї безпеки, приєднавшись до ДНЯЗ в якості держави, що зберігає адміністративний контроль і право власності на ядерну зброю, що була розміщена на її території до повного знищення цієї зброї.

Слід зауважити, що приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї ніяким чином не вплинуло на безпеку України, оскільки вона за рядом об'єктивних причин не могла використовувати стратегічні ядерні сили. У цьому плані ядерна зброя на Україні не стільки виконувала функцію «стримування», скільки була предметом торгу і політичної гри. З великим успіхом Україна могла загрожувати своїм ймовірним супротивникам можливістю здійснити аварію на атомних електростанціях, на зразок Чорнобильської [61, с. 20].

Ратифікація ДНЯЗ Україною усунула також великі перешкоди на шляху виконання важливих угод в царині контролю над озброєннями. Набрав таки сили Договір СНВ-1, Росія після приєднання України до ДНЯЗ провела його ратифікацію.

Україна за період ядерного роззброювання набула унікального досвіду, якого не має будь-яка держава світу. Проте ініціативи України у цьому напрямку не мають міжнародної підтримки. Так, наприклад, були проігноровані спроби України впровадити деякі нові напрями у світовому і європейському процесах ядерного роззброєння. І таке ставлення не є випадковим, тому що ініціативи України не відповідали державній позиції ядерних країн. Одним з аргументів західних полі-тиків є те, що роль України не треба переоцінювати, бо від ядерної зброї відмовилася також Південноафриканська Республіка [12, с. 227].

Сподівання на те, що вивід останнього ядерного боєприпасу з території України буде кінцевою крапкою у ядерному сценарії – не справдилися. «Ядерні питання», у тому чи іншому вигляді, стають об'єктом підвищеної уваги різних фракцій українського Парламенту, їх використовують політичні партії та окремі політики, які намагаються отримати прихильність певної частини виборців, але й об'єктивні причини також сприяють реанімації цієї проблеми [92].

Розвиток світових процесів, пов'язаних з проблемою нерозповсюдження ядерної зброї, ставить на порядок денний багато принципово нових питань, які за часів біполярного протистояння або не мали такої гостроти, або з'явилися у якості нових загроз третього тисячоліття.

Після розпаду Радянського Союзу та Варшавського договору серед головних тенденцій у сфері ядерного роззброєння можна визначити такі:

1. П'ять найбільших ядерних держав залишаються рушійною силою ДНЯЗ. І ця роль не є випадковою. Бо тільки ядерні країни могли на своєму досвіді усвідомити руйнівну силу ядерної зброї та негативні наслідки її розповзання по світу. Тільки ядерні держави з їх величезним потенціалом і авторитетом змогли зорганізувати майже дві сотні держав світу до згоди у поглядах на розповсюдження ядерної зброї. Таким чином роль ядерних, тобто найбільш потужних, держав у процесі роззброєння є об'єктивно головною і такою залишиться у майбутньому. Водночас монополізація процесу ядерного роззброєння «ядерними грандами» не сприяє його адаптації до нових умов і не дає можливості іншим країнам активно впливати на формування «ідеології» роззброєння. США, Росія, Франція, Британія та Китай покладаються на ті «правила гри», які були ефективними в умовах біполярного протистояння і не бажають помічати принципово нової ситуації, яка суттєво підриває основи ДНЯЗ, а саме:

- до складу ядерних країн потрапили Індія і Пакистан, які конфліктують між собою, мають безліч внутрішніх проблем і ставляться до ядерної зброї не як до політичного фактору стримування, а як до реальної можливості вирішити на свою користь існуючі протиріччя [94];

- досвід біполярного протистояння свідчить, що стратегія ядерного стримування не є універсальним інструментом забезпечення безпеки, оскільки базується на положенні про «неприйнятні втрати» в разі засто-сування ядерної зброї. Ядерне стри-мування ефективне насамперед сто-совно тих країн, яким є що втрачати і які побудовані на засадах демократії (в таких країнах і виконавча, і законо-давча влада повністю залежать від волевиявлення народу, а можливі людські жертви внаслідок застосу-вання ядерної зброї викликають украй негативну реакцію виборців) – тобто після закінчення біполярного протистояння об'єктами ядерного стримування можуть бути передусім розвинуті країни Заходу. Стосовно бідних країн так званого «третього світу» логіка ядерного стримування може не спрацювати, бо їм нічого втрачати, людське життя має дуже низьку суспільно-політичну цінність, а уряд значно меншою мірою, ніж на Заході, залежить від населення, більшість якого навіть не усвідомлює всіх можливих наслідків ядерного конфлікту. До цього слід додати суттєві розбіжності цивілізаційного та релігійного плану. Цей вибухо-небезпечний «коктейль» факторів не забезпечує ефективного стримування, а, навпаки, значно посилює негативні наслідки володіння ядерною зброєю. Особливо небезпечним є ядерне протистояння країн, що мають велику чисельність та низький рівень життя населення і традиційно конфліктують між собою. Саме в цьому контексті перетворення Індії та Пакистану на ядерні країни посилило невизначеність сучасного міжнародного простору безпеки [94]. Однак ядерна зброя до цього часу залишається важливим показником визначення міжнародного рейтингу держави і за певних умов може виконувати роль «ядерного стримування»;

- в умовах деградації звичайних збройних сил в Росії на тактичну ядерну зброю покладаються їх зав-дання і припускається можливість застосування ядерної зброї першими;

- значний розвиток сучасних технологій дозволяє будь-яким, навіть слаборозвинутим країнам, або окремим політичним або економічним угрупуванням виробляти примітивні ядерні пристрої. Зростає загроза міжнародного ядерного тероризму [96, с. 466].

2. ДНЯЗ не передбачає обмежень ядерного озброєння для країн, які ініціювали його підписання. Його головна мета – запобігти географічному нерозповсюдженню ядерної зброї, а не перешкоджати необмеженому вдосконаленню та накопиченню ядерної зброї взагалі. Саме дія ДНЯЗ закріпляє за ядерними країнами переваги силового тиску на інші країни світу. Спроби США вийти за рамки Договору по ПРО, порушує всю систему стратегічної стабільності і ставить під знак питання долю міжнародних договорів по скороченню стратегічних наступальних озброєнь (ОСО-1, ОСО-2 та ОСО-3). У цих умовах буде дуже важко формувати нові підходи до політики безпеки на міжнародному рівні [77, с. 210].

Ядерна зброя, яка є на озброєнні ряду країн, викликає тривогу головним чином за трьома причинами:

по-перше, деякі ядерні країни знаходяться у важкому економічному положенні і не здатні мати надійні збройні сили. Вони відверто і навіть на законодавчому рівні заявляють про готовність застосувати ядерну зброю першими;

по-друге, практично всі ядерні країни не мають стопроцентної гарантії від загрози несанкціонованого застосування ядерної зброї.

по-третє, механізм ядерного планування що існує, був розроблений у часи холодної війни, він був зорієнтований на минуле протистояння двох систем і в даний час, він не відповідає сформованій геополітичній обстановці та новим загрозам третього тисячоліття [44].

Отже, враховуючи вищезазначене, слід чітко усвідомлювати небезпеку подальшого збереження ядерної зброї в арсеналах провідних країн світу та процесу її розповзання по світу. Досвід ядерного роззброєння України в цих умовах набуває особливої актуальності і є безпрецедентним, та все ще не отримав адекватної оцінки світової громадськості.

На сьогодні маємо досить широкі можливості по практичних кроках в сфері ядерного роззброєння, які повністю залежать від доброї волі ядерних держав. Їх здійснення є більш реальним, ніж шлях через всеосяжну ліквідацію або заборону використання ядерної зброї.

Неприйняття таких практичних кроків буде підштовхувати до ядерного розповсюдження і навіть до перегляду раніше прийнятих рішень про без'ядерний вибір.

ВИСНОВКИ

1. Радянський «Атомний проект» зумовив створення потужних ядерних комплексів на території України. В результаті чого, незалежна Україна опинилась справжньою ядерною державою. Незважаючи на ліквідацію усього ядерного арсеналу, статус ядерної держави помилково відхиляти, адже збережені ядерні технології та науковий потенціал, що створює усі можливості для використання ядерної енергії в мирних цілях.

2. Україна відіграла велику роль в процесі розвитку науки ядерної енергії і розпаду елементарних частин. Левову долю науковців та спеціалістів складали випускники спеціалізованих навчальних закладів УРСР, зокрема Харківський фізико-технічний інститут та Севастопольський національний університет ядерної енергії та промисловості. В рамках «атомного проекту» на території України проводились випробовування ядерных вибухів. Серед відомих – «Кливаж» (Донецька обл., м. Юнокомунарівськ, 16 вересня 1979 року), «Факел» (Харківська обл., с. Крестище, 9 липня 1972 року).

3. Період розпаду СРСР змусив поставити українців перед вибором подальшої долі ядерної зброї. Саме приєднання до нерозповсюдження ядерної зброї стало історичним вибором країни, адже в умовах нестабільної геополітичної ситуації та вірогідності розв’язання військового конфлікту в регіоні програвались різні сценарії та ролі України. Відштовхуючись від наявних мотивів та стратегічних цілей було можливе прийняття рішення щодо ліквідації або збереження ядерної зброї та стратегічного озброєння.

4. Перший ешелон з ядерними боєприпасами залишив Україну у березні 1994 р. Вивіз ядерної зброї тривав протягом 27 місяців і незмінно йшов з випередженням графіка. У ніч на 2 червня 1996 року Україна стала державою, на території якого не знаходиться ядерна зброя.

5. Втрата Україною ядерного арсеналу від самого початку не була однозначно сприйнята у вищих політичних колах країни. Сьогодні є підстави стверджувати, що українська влада не бажала віддавати всю ядерну зброю. Не припиняється й дикусії щодо можливості відновлення ядерного статусу, питання розглядається на рівні вищого керівництва і по сьогодні.

6. Незважаючи на вкрай важкі умови, українській дипломатії вдалося домогтися певних компенсацій за відмову від ядерної зброї. США були змушені розширити допомогу Україні, виділивши їй близько 350 млн доларів в якості допомоги на роззброєння за програмою Нанна-Лугара.

7. До 1996 року Україна стала третьою після Ізраїлю та Єгипту державою – одержувачем американської допомоги. На значні поступки погодилась піти і Росія. Москва погодилась зі списанням 500 млн доларів з українського енергетичного боргу в якості компенсації за тактичну ядерну зброю, виведену з України ще до травня 1992 року. Росія також гарантувала Україні постачання палива для АЕС за рахунок доходів від експорту в США урану, витягнутого з ліквідованих російських боєзарядів.

8. Українська дипломатія змогла домогтися від світового співтовариства політичних і економічних поступок в обмін на виведення ядерної зброї з території країни. Багато в чому це був успіх президента Л. Кравчука, якщо добровільну відмові від ядерного арсеналу можна назвати успіхом, адже вигоди, отримані в результаті цих переговорів, мали короткостроковий характер. Після виведення ядерної зброї з території України вона, на відміну від Білорусі і Казахстану, відмовилася беззастережно передати Росії всі носії ядерної зброї для подальшої ліквідації. Втім, і тут Україна була змушена піти на поступки світовій спільноті. Питання передачі важких бомбардувальників.

9. Політичний тиск з боку великих держав на Україну, яка ледь набула незалежності і усвідомила себе самостійною державою, не залишили шансів на можливе здійснення ядерних амбіцій. З іншого боку, альтернатива без’ядерного статусу в України була, але можливість встановлення хоча б часткового контролю над ядерною спадщиною СРСР була втрачена самим керівництвом України. Як зазначалося, об’єднані стратегічні сили СНД не були створені саме через політику України.Політична гра керівництва України навколо ядерної спадщини СРСР мала далекосяжні наслідки для режиму нерозповсюдження, так як у 1991-1996 рр. виявилася слабкість і вразливість цього міжнародно-правового механізму глобальної системи безпеки. Правильність вибору долі української ядерної зброї все частіше викликає дискусії, особливо в останні роки нестабільної політичної ситуації.

10. Ліквідація ядерної зброї сприяла іміджу України як миролюбної країни, яка із перших років існування як незалежна держава активно продемонструвала готовність брати участь у вирішенні всіх спірних питань, урегулюванні конфліктів і побудові нової архітектури регіональної безпеки. Висунені українською стороною власні ініціативи та пропозиції щодо врегулювання конфліктних ситуацій на пострадянському просторі свідчать про виваженість зовнішньополітичного курсу незалежної України, його спрямованість на захист власних національних інтересів і створення стабільної системи безпеки у нових геополітичних умовах.