Теоретико-методологічні основи дослідження

Комплексний аналіз дослідження процесу ядерного роззброєння в аспекті історіографічних студій потребує різних методологічних підходів та принципів. Методологічну частину роботи склали фундаментальні положення теорії наукового пізнання, теоретичні висновки багатьох праць сучасників, радянських і зарубіжних вчених, державних документів. Важливою методологічною частиною дослідження є загальнонаукові методи досліджень суспільних процесів, зокрема емпіричний, аналітичний, дескриптивний та компаративістський. Вони базуються на принципах системності та історичності, що дозволяє вивчати сучасні інтеграційні процеси та явища у динаміці та у зв’язку з історичними умовами їх розвитку. Теоретична складова включала діалектичні методи пізнання, системне та структурно-функціональне пізнання. В прикладній складовій домінували порівняльний, проблемно-історичний аналіз, експертні та історичні висновки.

Широта і різноплановість об'єкту дослідження, передусім, потребує використання методу системного аналізу. Саме як складну систему ми розглядаємо механізм історіографічного дослідження щодо процессу забезпечення ядерної безпеки. Це включає в себе конкретні державні і правові інститути, ролі, взаємовпливи і відносини, які виникають між ними в процесі управлінської діяльності; норми і принципи такої діяльності тощо. Системний аналіз базується на організаційно-інституціональному підході, що включає вивчення формальних структур і офіційних норм, враховує неофіційну ієрархію та неофіційні правила, а також спирається на теорію організацій. Таким чином, державно-правовий механізм ядерної безпеки виступає як макрокомплекс органічних мікросистем, що адаптуються до зовнішнього середовища і унормовуються ієрархією правових норм та принципів. У даному дослідженні представлено у вигляді залучення офіційних документів, договорів, указів.

В свою чергу, складність явища дозволяє використовувати в дослідженні також елементи різних підходів: формального, цивілізаційного, соціокультурного, функціонального, інших, поєднуючи при цьому традиційні, біхевіористські та постбіхевіористські парадигми. Можливість запозичення ортодоксальної і радикальної парадигм, обумовлених широтою використання різних підходів і методів, дозволяє достатньо ґрунтовно і всебічно охарактеризувати формальні структури, функції, відносини, притаманні питанню забезпечення ядерної безпеки на сторінках історіографічних робіт. Це також дає змогу, по-перше, дослідити динаміку процесу формування та функціонування такого механізму в рамках наукових досліджень, що змінюються, вдосконалюються і, по-друге, виявити існуючі організаційно-фактологічні прогалини історіографічного процесу щодо ядерного роззброєння.

Особливого значення при цьому набуває метод компаративістики. Адже саме порівняння дозволяє показати ступінь ефективності управлінсько-організаційних дій, спрямованих на створення умов ядерної безпеки людини і держави, найбільш повну реалізацію їх прав та компетенції в сфері, попередження загроз незаконного втручання, обмеження чи порушення цих прав.

Компаративістика одночасно фіксує універсальний характер правових норм і принципів, які регламентують функціонування системи безпеки і висвітлює особливості їх запровадження на сучасному етапі українського державотворення, правотворчої і правозастосовчої діяльності, в умовах реформування системи управління. Вона розкриває тенденції розвитку, межі запозичень досягнень інших правових культур і шляхи збереження власних правових традицій щодо питання денуклеаризації.

Комплексне вивчення проблем ядерного роззброєння передбачає використання методу екстраполяції, поширюючи висновки щодо окремих структурних елементів системи на її оцінку в цілому. А також потребує використання методу герменевтики при дослідженні комунікаційних зв'язків і трансляції відповідних цінностей між суб'єктами інформаційної діяльності за допомогою правових засобів. Герменевтичний метод дозволяє акцентувати увагу на традиціях, що визначають поведінку і еталони сучасності. Виводячи усвідомлення з інтелекту, почуття і інтуїції цей метод пов'язує розуміння і віру в інтерпретації понять свободи, демократії, відповідності, прав людини, інших категорій, що застосовуються при аналізі організаційно-правових засад міжнародних відношень.

Важливим є також застосування методів моделювання та прогнозування, за допомогою яких слід передбачати можливі варіанти для подальшого розвитку демократичного процесу та трансформаційних перетворень українського суспільства в рамках реформ зовнішньої політики включених до геополітичних механізмів. Запровадження таких методів дослідження дозволяє обґрунтувати стадіально-циклічну модель прийняття рішень в рамках управління системою ядерної безпеки і в такий спосіб визначити основні складові концепції ядерної безпеки для інших країн.

Тому процес розкриття специфіки предмету став можливим завдяки загальним принципам наукового пізнання: системності, конкретності, об’єктивності, історизму. Автором застосовано сукупність універсальних, загальнонаукових і спеціальних методів дослідження. Із загальнонаукових використані: дедуктивний, індуктивний, аналізу і синтезу, моделювання.

Серед спеціальних методів знадобилися: історико-функціональний (встановлення взаємозв’язків між рівнем розвитку суспільства і політичних процесів в Україні та їх сприйняттям), історико-генетичний (відображення напрямку руху політичної еліти у конкретній історичній ситуації), історико-порівняльний (визначення етапів, аналогів і детермінант політичного розвитку як динамічного соціального явища), історико-системний (для теоретичних конструкцій, зокрема, про західний образ України як цілісне суспільне явище), проблемно-хронологічний (структурування тексту дослідження), психологічний (виявлення у масовій свідомості історичних стереотипів), емпіричного аналізу (упорядкування історичних фактів), актуалізації (творення ширших соціальних контекстів). Крім того, чільне місце посіли історіографічний та біографічний методи. Перший націлений на часто суперечливі точки зору дослідників, а другий – на видатних осіб, зважаючи на єдність індивідуального і соціального. Інформаційною та емпіричною основою цієї роботи стали постулятивні (аналітичні, пропозиційні) та афірмативні (наказові) документи міжнародних організацій, органів державної влади України і зарубіжних країн, наукові публікації та суспільно-політична публіцистика, навчальна і довідкова література.

Використання системного методу уможливлює комплексне дослідження ядерного нерозповсюдження у світовій політиці. Нерозповсюдження ядерної зброї – це проблема міжнародної безпеки та слабкості і вразливості міжнародної системи. Між нерозповсюдженням та ядерним роззброєнням існує тісний взаємозв’язок, оскільки ст. VI ДНЯЗ передбачає ядерне роззброєння, аж до повного знищення ядерної зброї [8]. Її неналежне виконання є однією із найсуттєвіших підстав для критики Договору та мотивом розповсюджувачів, які стверджують, що він є дискримінаційним, а відтак розповсюдження є невід’ємним правом суверенних держав. Для визначення місця нерозповсюдження у структурі міжнародних відносин автор використовує структурно-функціональний аналіз.

Метод історичного аналізу дозволяє вивчати еволюцію проблеми та взаємозв’язок і взаємозалежність її динаміки від трансформації системи міжнародних відносин, виробляти підходи до її вирішення.

Використання у методології дослідження теорії режимів та нормативного аналізу дозволяє автору аналізувати дослідження науковцями різних шкіл міжнародних режимів, задіяних у сфері ядерного нерозповсюдження.

При аналізі мотивів політики держав у галузі нерозповсюдження автор спирався на концептуальні положення теорії прийняття рішень.

Отже, особлівість обраної теми потребує різних методологічних підходів та принципів. Методи, що використано у дослідженні, обирались у відповідності до визначеної мети та поставлених задач. Основу даної роботи складають загальноісторичні, загальнонаукові, міждисциплінарні методи дослідження. Основними методами дослідження були обрані системний та історичний аналіз.

РОЗДІЛ 2.

ЯДЕРНА ЗБРОЯ В УРСР

Перші досліди, які мали відношення до фізики атомного ядра, почалися в 20-х роках в Радянському Союзі. У 30-х роках в тій сфері працювало вже помітно більша кількість науково дослідних інститутів. У це десятиліття проводились фундаментальні радіохімічні дослідження, без яких взагалі немислимо яке було ні розуміння цих проблем, їх розвиток і тим більше - реалізація. Для координації робіт проводилися всесоюзні конференції з ядерної фізики, в яких брали участь дослідники, які працювали і в інших суміжних дисциплінах, таких як геохімія, фізична хімія, неорганічна хімія та ін. [36, с. 21].

Досліди з початку 1920-х років інтенсивно розвивалися в Радиєвому інституті, в Українському фізико-технічному інституті, в Інституті хімічної фізики в Москві.

Авторитетом в цій області вважався академік В. Г. Хлопин. Також серйозний внесок зробили, в числі багатьох інших, співробітники Радієвого інституту: Г. А. Гамов, І. В. Курчатов і Л. В. Мисовської (творці першого в Європі циклотрона), Ф. Ф. Ланге (створив перший радянський проект атомної бомби -1940 р.), а також засновник Інституту хімічної фізики Н. Н. Семенов. Радянський проект організовував Голова РНК СРСР В. М. Молотов [48].

У 1941 році дослідження з атомної проблематики були засекречені. Початок Великої Вітчизняної війни в значній мірі зумовило те, що в СРСР були змушені скоротити обсяги проведення ядерних досліджень, в тому числі – дослідження можливості здійснення ланцюгової реакції поділу, тоді як у Великобританії і США роботи з цієї проблеми енергійно тривали [46, с. 15].

У 1940 році до відділу винахідництва Народного комісаріату оборони були подані заявки співробітників Українського фізико-технічного інституту Фріца Ланге, Володимира Шпінеля і Віктора Маслова на конструкцію атомної бомби і методи напрацювання урану-235 («Об использовании урана как взрывчатого и ядовитого вещества», «Способ приготовления урановой смеси, обогащенной ураном с массовым числом 235. Многомерная центрифуга», «Термоциркуляционная центрифуга»). У пропозиціях харків'ян були свої недоліки, проте вони першими запропонували використовувати звичайну вибухівку як запал для створення критичної маси і ініціювання ланцюгової реакції. Надалі всі ядерні бомби підривалися саме таким чином. А запропонований ними відцентровий спосіб поділу ізотопів і зараз є основою промислового поділу ізотопів урану [69, с. 117].

Однак їхня пропозиція пов’язла в інстанціях – з відділу винахідництва в Управління військово-хімічного захисту НКО, в Науково-дослідний хімічний інститут Робітничо-селянської Червоної армії, потім знову в управління, а потім в Радієвий інститут Академії наук СРСР. Його директор академік В. Г. Хлопин, прекрасно розуміючи суть питання, зробив висновок: «Она (заявка) не имеет под собой реального основания. Кроме этого, в ней и по сути много фантастического… Даже если бы и удалось реализовать цепную реакцию, то энергию, которая выделится, лучше использовать для приведения в действие двигателей, например, самолетов» [69, с. 146]; і це повною мірою відповідало реальності: кількість збагаченого урану була настільки малою, що думати про бомбу, для якої потрібні тони (враховуючи і необхідний цикл експериментів), не доводилося, а розуміння можливості використання плутонію, і початок робіт спрямованих на отримання його збройових препаратів навіть в США, випереджючих СРСР, довелося тільки на 1943 рік [34, с. 91].

У Радиевом інституті, який заснував и яким керували В. Г. Хлопин, був створений перший в Європі циклотрон (за участю Г. А. Гамова, в подальшому емігрував в США, саме на цьому приладі почав свої дослідження І. В. Курчатов) [48]. Так що кількості збагаченого урану, який мали у своєму розпорядженні на той момент вистачило б на ланцюгову реакцію, здатну дати енергію достатню хіба що для роботи двигуна літака [93, с. 41].

Харків'яни не могли примиритися з негативними відгуками: В. Маслов в лютому 1941 року звернувся з особистим листом до тодішнього наркома оборони СРСР, Герою і маршалу Радянського Союзу С. К. Тимошенко – теж безрезультатно [47].

11 лютого 1943 року було прийнято постанову ДКО № 2872 про початок практичних робіт зі створення атомної бомби. Загальне керівництво було покладено на заступника голови ДКО В. М. Молотова, який, в свою чергу, призначив главою атомного проекту І. Курчатова (його призначення було підписано 10 березня). Інформація, що надходила каналами розвідки, полегшила і прискорила роботу радянських вчених.

12 квітня 1943 р. віце-президентом АН СРСР академіком А. А. Байковим було підписано розпорядження про створення Лабораторії № 2 АН СРСР. Начальником Лабораторії був призначений Курчатов [1, с. 55].

Постанова ДКО від 8 квітня 1944 р. № 5582 зобов'язало Народний комісаріат хімічної промисловості (М. Г. Первухіна) спроектувати в 1944 р. цех з виробництва важкої води і завод з виробництва шестифтористого урану (сировина для установок по розділенню ізотопів урану), а Народний комісаріат кольорової металургії (П. Ф. Ломако) – забезпечити в 1944 р. отримання на дослідній установці 500 кг металевого урану, побудувати станом на 1 січня 1945 р. цех з виробництва металевого урану і поставити Лабораторії № 2 в 1944 р. десятки тонн високоякісних графітових блоків [15].

Варто зазначити, що вже в той час принцип ланцюгової ядерної реакції розглядався в світлі військового застосування, однак роботи в даній області представляли собою, здебільшого, звичайну науково-дослідницьку програму. Закінчення Великої Вітчизняної війни стало тією часовою межею, яка поклала кінець приблизно 75% досліджень в галузі ядерної фізики.

Проект передбачав вивчення ефектів ядерного розпаду для використання їх у військових цілях. Він був офіційно розпочатий у 1943 році. Причиною для цього послужили відомості, що дійшли до радянського керівництва. Вони говорили про те, що США і Великобританія запустили активні роботи по розробці ядерної зброї. Радянський уряд не міг допустити появи подібної зброї у держави, близької за впливом до СРСР. В квітні того ж року утворюється лабораторія, яка починає вивчати способи отримання в важководяних реакторах плутонію. В її завдання також входить дослідження поділу уранових ізотопів. Варто зазначити, що курс вивчення не припускав створення ядерного вибухового пристрою як головним завданням.

Після окупації Німеччини в США була створена спеціальна група, метою якої було не дати СРСР можливість захопити будь-які дані про атомний проект Німеччини [63]. Нею були захоплені і німецькі фахівці, не потрібні США, які вже мали свою бомбу. 15 квітня 1945 року американська технічна комісія організувала вивезення уранової сировини з Штасфурту, і протягом 5-6 днів весь уран був вивезений разом з документацією; також американці повністю вивезли обладнання з шахти в Саксонії, де вівся видобуток урану. Пізніше ця шахта була відновлена, і було організовано підприємство «Вісмут» з видобутку уранової руди в Тюрінгії та Саксонії, на якому працювали радянські фахівці і німецькі шахтарі.

Однак НКВД все-таки змогли добути кілька тонн малозбагаченого урану в інституті Кайзера Вільгельма [49].

Ситуація радикально змінюється в 1945 році, коли 16 липня США проводять перше випробування ядерного озброєння. 24 липня 1945 року в Потсдамі президент США Трумен повідомив Сталіну, що у США «тепер є зброя незвичайною руйнівної сили». За спогадами Черчілля, Сталін посміхнувся, але не став цікавитися подробицями, з чого Черчілль зробив висновок, що той нічого не зрозумів і не в курсі подій. Деякі сучасні дослідники вважають, що це був шантаж [68]. У той же вечір Й. Сталін дав вказівку Молотову переговорити з Курчатовим про прискорення робіт з атомного проекту.

6 серпня 1945 року військово-повітряними силами США було бомбардоване японське місто Хіросіма, а 9 серпня – Нагасакі. Ці події корінним чином змінювали політичну і військову обстановку в світі, і з цього моменту потреба матеріальних та людських ресурсів на створення атомної зброї в СРСР набуває масштабів, що багаторазово перевищує всі попередні витрати в цій сфері.

Через 14 днів після атомного бомбардування Хіросіми постановою Державного комітету оборони № 9887 від 20 серпня 1945 року за підписом Й. Сталіна було створено Спеціальний комітет для керівництва всіма дослідами з використання атомної енергії на чолі з Л. П. Берія. Спецкомітет був наділений надзвичайними повноваженнями щодо притягнення будь-яких ресурсів, що були в розпорядженні уряду СРСР, до робіт з атомного проекту [1, с. 64].

Для безпосереднього керівництва науково-дослідними, проектними, конструкторськими організаціями та промисловими підприємствами, зайнятими в атомному проекті було створено Перше головне управління при РНК СРСР (ПГУ), підпорядковане Спеціальному комітету при ДКО. Начальником ПГУ був призначений нарком озброєнь Б. Л. Ванников. У розпорядження ПГУ передавалися численні підприємства і установи з інших відомств, включаючи науково-технічний відділ розвідки, Головне управління таборів промислового будівництва НКВС (ГУЛПС) і Головне управління таборів гірничо-металургійних підприємств НКВД (ГУЛГМП) (із загальною кількістю 293 тис. ув'язнених). Директива Сталіна зобов'язувала ПГУ забезпечити створення атомних бомб в 1948 році [63].

28 вересня 1945 року було прийнято Постанову Ради Народних Комісарів СРСР «О дополнительном привлечении к участию в работах по использованию внутриатомной энергии научных учреждений, отдельных учёных и других специалистов».

У додатку до документа був приведений перелік установ атомного проекту (під № 10 значився Фізико-технічний інститут Української Академії Наук, директор К. Д. Синельников) [1, с. 33].

Першочерговими завданнями були організація промислового виробництва плутонію-239 і урану-235. Для вирішення першого завдання було необхідно створення дослідного, а потім і промислового ядерних реакторів, будівництво радіохімічного і спеціального металургійного цехів. Для вирішення другого завдання було розгорнуто будівництво заводу з розділення ізотопів урану дифузійним методом.

Вирішення цих завдань виявилося можливим в результаті створення промислових технологій, організації виробництва і напрацювання необхідних великих кількостей чистого металевого урану, окису урану, гексафториду урану, інших сполук урану, графіту високої чистоти і цілого ряду інших спеціальних матеріалів, створення комплексу нових промислових агрегатів і приладів. Недостатній обсяг видобутку уранової руди і отримання уранових концентратів в СРСР в цей період був компенсований трофейною сировиною і продукцією уранових підприємств країн Східної Європи, з якими СРСР уклав відповідні угоди [55].

У 1945 році Урядом СРСР були прийняті найважливіші рішення, які стосувалися будівництва нових заводів, підприємств, лабораторій для прискорення ядерної програми.

Після застосування ядерної зброї з боку США темпи розробки подібного озброєння в Радянському Союзі значно прискорилися. Експериментальний графітовий реактор був запущений в 1946 році. А робота першого промислового реактора почалася в червні 1948 року. Для виробництва ядерного заряду використовували плутоній, який був отриманий в 1949 році. Роботи в області створення зарядного пристрою в конструкторському бюро № 11 на той час були вже закінчені. Перший ядерний пристрій отримав назву «РДС-1», його випробування було проведено в 1949 році, 29 серпня. Об'єктом проведення став Семипалатинський полігон. Розрахункова і практична потужність пристрою збіглися, що говорило про точність проведення робіт. Потужність вибуху склала 22 кілотонни. Вдало проведені випробування стали початком масового виробництва ядерних боєзарядів. Перша дослідна серія, яка на той час складалася з 5 пристроїв, була готова до 1950 року. Ще через рік було налагоджено серійне виробництво, яке базувалося на заряді РДС-1. Організація серійного виробництва ядерного озброєння була на той час не єдиним завданням, пов'язаним зі зброєю масового ураження. Паралельно продумувалися і відпрацьовувалися сценарії і способи доставки в ту чи іншу точку ядерного пристрою. У 1951 році проводились нові випробування, в ході яких було підірвано пристрій, що має виключно радянську конструкцію. У той же час збройні сили СРСР провели першу доставку ядерного пристрою, використовуючи бомбардувальник стратегічної авіації [69, с. 220].

Паралельно з серійним виробництвом ядерних елементів ведеться робота по їх модифікації. Наприклад, в якості удосконаленого зброї масового ураження виступають термоядерні заряди. Перший з них – РДС-6. Його випробування припали на 12 серпня 1953 року. Вони показали, що термоядерні заряди дозволяють генерувати вибухи набагато більшої потужності. Після вдалих випробувань інститути приступили до розробки методів доставки РДС-6, а також до розробки двоступеневого термоядерного пристрою. 50-ті роки ознаменувалися роботою не тільки з модифікації ядерного озброєння, а й по впровадженню його в різні системи озброєнь. Крім того, велася розробка нових систем, які могли б стати методом доставки смертоносних пристроїв. Як найбільш яскравий приклад можна навести міжконтинентальні балістичні ракети. Значна увага приділялася оснащенню ядерною зброєю і морського флоту. Перший прототип МБР отримав назву «P-5M». Він вступив в перші частини в 1956 році, в травні якого вже стартували бойові чергування. Що стосується морських озброєнь, то ядерне оснащення мало три перспективні напрямки: Створення ядерних торпед. Розміщення балістичних і крилатих ракет на підводних човнах. Розміщення на підводних човнах ядерних боєзарядів. Озброєння флоту ядерними торпедами датується 1955 роком. В цей же час був проведений перший успішний запуск і балістичної ракети, встановленої на підводному човні [69, с. 273].

Протягом 1954-1955 років СРСР удосконалив свої стратегічні бомбардувальники, які тепер мали здатність завдати у відповідь удар по території супротивника. Вперше СРСР опанував можливістю знищення будь-якого ворога, з небезпекою якої сам стикався протягом останніх 15 років.

З різних міст Радянського Союзу – Москви, Ленінграду, Києва, Харкова, Свердловська і інших – були покликані в Радянську Армію близько 200 молодих інженерів різних спеціальностей – від хімічних і метеорологічних до радіотехнічних і електротехнічних. Більшу частину з них стали готувати для роботи з атомними бомбами, меншу – для забезпечення польотів стратегічних ракет. Тих, хто повинен був освоювати ядерну зброю, послали на навчання до Криму, інші залишилися на перепідготовці в Москві [1, с. 78].

Основними літаками-носіями ядерної зброї були Ту-4, Ту-16, М-4 і Іл-28. Важкий бомбардувальник Ту-4 представляв точну копію американської «літаючої фортеці» В-29. Саме ці літаки в 1945 році скинули перші атомні бомби на Хіросімо і Нагасакі. Після війни на одному з далекосхідних аеродромів три американських У В-29 зробили вимушену посадку. Пілотів радянські представники відправили на батьківщину, а літаки залишили у себе. Один з літаків залишався в недоторканності як модель, другий – випробовувався в польотах, а третій – конструктори розібрали на 105 тисяч деталей. З кожною з них зробили точну копію і зібрали новий літак. Ви- конання роботи було доручено конструкторському бюро Туполєва. І хоча це завдання Туполєв сприйняв як образу, точна копія В-29 через рік з надійшла на озброєння як бомбардувальник Ту-4. Прийом відтворення точної копії зброї противника відомий ще з античних часів. Під час першої Пунічної війни Риму з Карфагеном один з карфагенських кораблів потрапив в руки римлян. Вони розібрали його на дрібні частини, вивчили їх і відтворили, так як він вважався вершиною морського мистецтва. Через 45 днів у римлян вже був сучасний бойовий корабель.

18 жовтня 1951 року Ту-4 скинув на Семипалатинському полігоні першу серійну атомну бомбу. А першу радянську водневу бомбу 22 листопада 1955 року скидав вже Ту 16. Треба відзначити, що це була перша в світі воднева бомба, скинута з літака [1, с. 82].

Дальній бомбардувальник Ту-16 конструкції Туполєва вперше піднявся в небо в 1952 році, ще за життя Сталіна. За натовською класифікацією Ту-16 називався «Беджер». Літак міг спокійно нести дві атомні бомби. Міг він нести і крилаті ракети [50].

У грудні 1959 був утворений новий вид Збройних сил – Ракетні війська стратегічного призначення, до складу яких увійшли перші міжконентальні ракети Р-7, а також всі ракетні комплекси середньої дальності, що знаходились в складі Дальньої авіації, або в розпорядженні Верховного головнокомандування. Поряд з перебудовою структури Збройних сил була проведена реорганізація оборонної промисловості, в ході якої значне число конструкторських бюро і підприємств, зайнятих в розробці і виробництві авіаційної техніки, були переорієнтовані на роботи в області створення балістичних ракет. Ракетні комплекси Р-7 мали низький ступінь боєготовності, а висока ціна створення стартових комплексів визначила обмежений масштаб їх розгортання. У 1961 р. було розпочато розгортання нової міжконтинентальної ракети Р-16 (SS-7), яка вигідно відрізнялася від Р-7 за ступенем боєготовності і експлуатаційними характеристиками [83, с. 197].

У 1959 р. було розпочато розробку нового комплексу з міжконтинентальної ракетою Р-9А (SS-8), який відрізнявся високим ступенем боєготовності. Льотні випробування цієї ракети були розпочаті в квітні 1961 р. У січні 1962 р. були розпочаті випробування комплексу шахтного базування з ракетою Р-16У, що володів більш високою, ніж комплекс з Р-16, боєготовністю. Незважаючи на те, що ці комплекси дозволяли збільшити бойову ефективність угруповання балістичних ракет, жоден з них не був придатний для масового розгортання. Крім цього, ракети Р-16У і Р-9А розміщались в незахищених пускових установках типу «груповий старт», що робило їх надзвичайно вразливими. Розробка Р-36 була розпочата в 1962 р., а УР-I00-в березні 1963 р. Ці ракети були призначені для розгортання в шахтних пускових установках типу «поодиночний старт», що істотно знижувало їх вразливість. В 1968 році була прийнята на перша радянська твердопаливна міжконтинентальна ракета РТ-2. Ця ракета була поставлена ​​на бойове чергування, однак масштаби її розгортання були обмежені 60 пусковими установками. Поряд із зусиллями зі створення і розгортання наземних міжконтинентальна балістична ракета, в СРСР йшла робота над створенням підводного ракетоносця, який з бойової ефективності повинен був відповідати аналогічним в США підводним човнам Polaris. Перші роботи в цьому напрямку були розпочаті ще в 1958 році, а до 1962 році було розроблено і затверджено технічний проект ракетоносця 667А (Yankee 1), який передбачалося оснастити комплексом з 16 ракетами Р-27 (SS-N-6) [83, с. 208].

Основними ракетними комплексами наземного базування, розгортання яких було проведено в 70-х роках, стали комплекси з умовно легкими ракетами УР-100Н (SS-19) і MP УР-100 (SS-17) і комплекс з важкою ракетою Р-36М (SS -18), рішення про початок розробки яких були прийняті в 1969-1970-і роки. Ракети УР-100Н і MP УР-100 повинні були замінити собою ракету УР-100, а Р-36М розроблялася для заміни ракет Р-36. Нові ракети повинні були оснащуватися головними частинами з боєголовками індивідуального наведення [66].

Гонка озброєнь призвела до розвитку апокаліптично руйнівної зброї. Страх перед несподіваною ядерною атакою загострився після створення МБР з роздільними головними частинами, які стали ідеальним засобом для першого ядерного удару. Оскільки проти такого нападу захисту немає, єдиним військовим «рішенням» стало здаватися наказати запустити МБР з їх шахт до того, як вони будуть зруйновані.

Головна мета підтримки ядерних сил до буквально миттєвого застосування полягає в запобіганні їх руйнування від несподіваної ядерної атаки. Але для того щоб це зробити, повинні існувати критично важливі компоненти: ракети, здатні до швидкого запуску; система попередження про ракетний напад (СПРН), здатна ідентифікувати раптову атаку; система управління ядерними силами, яка була б здатна, спираючись на дані СПРН, дозволити керівництву країни віддати наказ на швидкий запуск ракет до того, як ядерні боєзаряди противника почнуть вибухати.

На початку 1980-х років в США і СРСР були створені автоматизовані системи управління ядерними силами, які функціонували в єдиній зв'язці з СПРН і самими ядерними балістичними ракетами. В результаті, обидві країни продемонстрували здатність до запуску своїх ракет по сигналу СПРН менш ніж за 30 хвилин, тобто в межах номінального польотного часу МБР наземного базування з США до Росії, або назад [30].

У морських стратегічних силах основною подією першої половини 70-х років стало прийняття на озброєння ракетоносця проекту 667Б (Delta I), роботи по створенню якого було розпочато в 1965 р. Ракети Р-29 (SS-N-8), якими були оснащені ракетоносці 667Б, володіли дальністю 7800 км, що дозволяло підводним човнам нести бойове чергування, перебуваючи в прилеглих до території Радянського Союзу морях. Подібна можливість означала, що для переходу в райони бойового патрулювання ракетоносці не повинні були долати рубежі протичовнової оборони. В результаті була істотно знижена вразливість угруповання морських стратегічних сил.

Перший ракетоносець проекту 667Б увійшов до складу флоту в 1972 р., а в 1977 р. в складі флоту налічувалося 18 ракетоносців цього проекту. Крім цього, в 1975 р. були побудовані 4 підводних крейсера проекту 667БД (Delta II), які несли 16 ракет Р-29Д, що володіли збільшеною дальністю. Цими ракетами були також оснащені деякі підводні човни проекту 667Б [69, с. 242].

Широка модернізація ядерного озброєння 70-х років у багатьох моментах була відповіддю на прогрес в сфері ядерного озброєння США. Оскільки практика відносин мала форму військової гонки, кожна зі сторін тільки нарощувала швидкість розробки і модернізації. Добровільна відмова від гонки однієї зі сторін навіть не розглядалась ідеологічно, способом зупинити темпи розвитку ядерних програм була спільна домовленість між державами.

Переговори між СРСР і США з метою обмежити ядерні запаси почалися в 1969 році в Гельсінкі. Договори підписані лідерами країн за підсумками переговорів іменуються ОСВ (обмеження стратегічних озброєнь). На основі цих договорів були пізніше підписані договори СНО-1, СНО-2 (про скорочення наступальних озброєнь).

Договір СНО-1 обмежував кількість балістичних ракет і пускових установок обох сторін на тому рівні, на якому вони знаходилися в той момент. Договір також передбачав прийняття на озброєння нових балістичних ракет, що розміщуються на підводних човнах строго в тій кількості, в якому були раніше списані застарілі балістичні ракети наземного базування [2].

Стратегічні ядерні сили Радянського Союзу і Сполучених Штатів змінилися в характері в кінці 60-х. Радянська програма передбачала розгортання важких балістичних ракет наземного базування і введення в дію нових ракетних підводних крейсерів. З 1968 р. в СРСР щорічно розгортається до 200 нових ракет. Кількість же ракет, які могли розгортати США (1054 МБР, 656 БРПЛ), з 1967 р. залишалась незмінною. Однак збільшувалося число ракет з головними частинами (РГЧ). Одне з положень договору вимагало від обох сторін обмежити число ділянок, захищених системами ПРО до одного.

Радянський Союз розгорнув таку систему навколо Москви в 1966 р., а США – навколо дванадцяти пускових установок на базі Гранд-Форкс [76].

Переговори тривали з 17 листопада 1969 р. до травня 1972 р. За цей час було проведено кілька зустрічей в Гельсінкі і Відні. Довгий час переговори не давали результатів і заходили в глухий кут, але в травні 1971 року було підписано попередню угоду по ПРО. Переговори закінчилися 26 травня 1972 р. в Москві підписанням договору по ПРО і Тимчасової угоди між США та Союзом Радянських Соціалістичних Республік про певні заходи щодо обмеження стратегічного наступального озброєння.

Починаючи з 1972 року починає вестись договір ОСВ-2 з метою обмежити виробництво ядерної зброї. По суті це було продовженням переговорів щодо ОСО-I.

Угода щодо обмеження кількості пускових установок була досягнута у Відні 18 червня 1979 року. Також вводилося обмеження на розміщення ядерної зброї в космосі (орбітальні ракети Р-36-орб). Договір був підписаний Леонідом Іллічем Брежнєвим і Джиммі Картером. Через півроку після підписання договору СРСР ввів обмежений військовий контингент в Афганістан, а договір так і не був ратифікований Сенатом США. Проте його положення дотримувалися обома сторонами [4].

Початок 80-х років був охарактеризований значним погіршенням радянсько-американських відносин, проявом якого стала зупинка переговорів про обмеження стратегічних озброєнь і прискорення програм модернізації стратегічних сил. У жовтні 1981 року було оголошено про відновлення програми створення стратегічного бомбардувальника, а також про рішення приступити до розгортання ракет в шахтних пускових установках і почати розміщення крилатих ракет мopcкoгo базування на підводних човнах. Одна з причин по якій розпочата у США програма модернізації стратегічних сил була зустрінута в Радянському Союзі з негативно, полягала в тому, що вона в великій мірі знецінювала зусилля СРСР для досягнення паритету з США і забезпечення можливості нанесення у відповідь зустрічного. Радянський Союз до початку 80-х років в ратифікував розгортання основних елементів системи попередження про ракетний напад, а також системи бойового управління та зв'язку [43, с. 144].

У 1982 р. СРСР оголосив про відмову від застосування ядерної зброї першим, що свідчило про те, що варіант у відповідь зустрічного удару серйозно розглядається в якості основного варіанту дії стратегічних сил.

З цієї точки зору військові програми США сприймалися в Радянському Союзі як придбання потенціалу нанесення удару першими. Переоснащення ракет Minuteman значно збільшило їх можливості, а також передбачуване розгортання дуже точних. ракет MX означали, що США набувають можливість знищення захищених шахтних пускових установок. Крім цього, розробка ракети Trident II, яка за точністю не поступалася МХ, означала, що можливістю знищити високо захищені об'єкти будуть володіти і ракети мopcькoгo базування. Можливості балістичних ракет морського базування представляли собою дуже серйозну проблему, так як радянська космічна система попередження не була призначена для фіксування пусків цих ракет. Виявлення могли уникнути і крилаті ракети морського базування, які також мали високими протисилові можливості. Ще одну серйозну проблему представляла собою розгортання ракет середньої дальності і крилатих ракет на території Європи. Радянський Союз мав усі підстави вважати, що ці ракети, котрі володіли малим підлітним часом і виключною високою точністю, зможуть бути використані для нанесення першого удару по ключових об'єктах системи управління і зв'язку або для знищення керівництва країни [69, с. 308].

Переговори про подальше скорочення стратегічних озброєнь були розпочаті в червні 1982 р. Однак на початку 80-х років СРСР і США продовжували здійснювати свої програми модернізації стратегічних сил, дотримуючись основних обмежень Договору ОСВ-2 і укладення нової угоди обмеження ядерного озброєння не входило в найближчі плани жодної зі сторін. Переговори про обмеження ядерних озброєнь в Європі були повністю зупинені 23 листопада 1983 р. Для Сполучених Штатів приводом для припинення переговорів послужив інцидент з корейським авіалайнером (збитим 1 вересня 1983 р. радянським винищувачем). Радянський Союз посилався на відмову США зупинити початок розгортання своїх ракет середньої дальності. Одночасно були припинені і переговори про скорочення стратегічних озброєнь. Лише в листопаді 1984 р. Радянський Союз і США оголосили про готовність відновити переговори, що і було зроблено 12 березня 1985 р. У березні 1985 р. пост Генерального секретаря ЦК КПРС зайняв М. С. Горбачов і в радянсько-американських відносинах відбулися суттєві зміни. У листопаді 1985 р. відбулася радянсько-американська зустріч на вищому рівні. В ході зустрічі конкретних домовленостей досягти не вдалося, основною проблемою стала здійснювану США програма створення систем ПРО. В ході радянсько-американської зустрічі у Рейк'явіку в жовтні 1986 р. Радянський Союз зняв вимогу про облік ядерних засобів дальності Франції і Великобританії і погодився на повну ліквідацію всіх радянських і американських БРСД в Європі за умови відмови США від розробки системи ПРО і зобов'язання невиходу з Договору по ПРО протягом десяти років. Оскільки США на це не пішли, Радянський Союз зняв свої пропозиції. У березні 1987 р. Радянський Союз пішов на те щоб відокремити досягнення домовленості про БРСД в Європі від питання про дотримання договору по ПРО. В результаті була досягнута домовленість про повну ліквідацію БРСД. Більш того сфера дії договору була поширена і на ракети меншої дальності. Під договір потрапляли ракети дальність яких лежала в межах від 500 км. до 5500 км. Договір ліквідації ракет середньої і меншої дальності (договір РСМД) був підписаний 8 грудня 1987 р. І вступив в чинності 1 червня 1988 року [14].

Ядерна гонка, яка стала головним атрибутом холодної війни, била по економіці обох наддержав. Хоча ядерну зброю жодного разу не було пущено в хід наддержавами один проти одного, на нарощування ядерного арсеналу затрачувались величезні кошти. Підписання договорів по обмеженню ядерного озброєння рятувало економіку США і СРСР.

Найбільш істотною подією, що вплинула на подальшу долю стратегічних сил СРСР і Договору СНО-1 став розпад СРСР. 26 грудня 1991 року Верховна рада СРСР прийняла декларацію про припинення існування Радянського союзу, світ отримав відразу чотири нових ядерних держави: Росію, Україну, Казахстан і Білорусію, причому Україна і Казахстан посіли третє і четверте місце після США і Росії за кількістю ядерних зарядів. Кожна країна впевнено випередила інших членів «ядерного клубу» Великобританію, Францію та Китай разом узятих [61, с. 88].

Станом на вересень 1990 року по даним Arms Control Association, у СРСР був 10271 ядерний боєзаряд, у США – 10563 боєзаряд і тисячі тактичних боєзарядів у обох сторін, але їх зазвичай в розрахунок не беруть через малу потужності – близько однієї кілотонни [28].

Основна частина інфраструктури стратегічних сил і ядерного комплексу, а також більшість стратегічних носіїв ядерної зброї виявилися на території Росії.

В межах України перебувало 176 міжконтинентальних балістичних ракет: 130 РС-18 (за західною класифікацією SS-19) з 78 боєзарядами і 46 новітніх РС-22 «Сатана» (SS-24) з 460 боєзарядами; дві дивізії дальньої авіації, озброєні 492 крилатими ракетами повітряного базування. Авіація складала 44 стратегічних Бомбардувальники (19 Ту-160 і 25 Ту-95МС) з 1068 крилатими ракетами, які організаційно входили в 13-у і 106-у важкі бомбардувальні авіаційні дивізії.

Розташована на території України армія РВСП (ракетні війська стратегічного призначення) та стратегічна авіація включали в себе 43-у ракетну армію (19-а у м. Хмельницький та 46-а у м. Первомайськ ракетні дивізії). Штаб 43-ї ракетної армії знаходився у Вінниці.

На території України знаходилось близько 2600 одиниць тактичної ядерної зброї. І це без урахування ядерного озброєння флоту. Ядерний потенціал України був третім в світі, поступаючись лише Росії та США [A33].

Досі немає ніяких точних і підтверджених даних, як, куди і кому було віддано, продано або вивезено ядерне озброєння з території України. З моменту, роззброєння України пройшло більше 20 років, але ніде досі немає офіційних даних від МО України про кількість ліквідованої ядерної зброї.

Тому точна Кількість та склад ядерних одиниць, які опинились на території України досі викликає суперечка. Так, при розпаді СРСР на території України залишалося:

– 130 міжконтинентальних балістичних ракет УР-100Н УТТХ РС-18;

– 46 міжконтинентальних балістичних ракет РТ-23УТТХ РС-22.

Йдеться про цифру в 1240 одиниць ядерних боєголовок. На початок 2002 року МО України оприлюднило інформацію про виведення 1600 боєголовок. А до 2010 року з'являється інформація про передачу 1272 боєголовки з ядерним боєзапасом Росії [54]. Після закінчення виведення останньої боєголовки державне ЗМІ «Укрінформ» заявило про виведення 1271 одиниці [78]. Дана інформація дуже швидко стала недоступною для ознайомлення, але факт «замилювання» однієї боєголовки залишається фактом. Опублікована сторінка в мережі була видалена, проте є змога переглянути зберігнену копію публікації за допомогою сервісу «Yandex History». Мова йде не про декілька десятків тонн тротилового еквівалента, а про 550 тисячах тонн [54].

Аналогічні «помилки» відбуваються і з бомбардувальниками стратегічного призначення. Від СРСР у Києва залишилися 44 літака такого типу [75]. Але довгий час всюди військово-повітряні сили України повідомляли про 42 наявні стратегічні літаки [51].

Список цифр продовжує озброєння бомбардувальників стратегічного призначення. Йдеться про ракету Х-55 або РКВ-500. У 1992 році боєголовки ракет Україна обмінює в Росії на ядерне паливо для своїх атомних станцій. А ось самі ракети стали предметом політичних ігор між Україною, Росією і США. Йдеться про 1 068 крилатих ракет. У підсумку Москва отримує боєздатні ракети в кількості 581 одиниці і списує Києву борги по газу. Решта крилатих ракети в кількості 487 штук під чуйним керівництвом і фінансовій підтримці Вашингтону знищуються.

У 2000 році з’являється інформація, що Україна передала Росії 581 ракету, Москва заявила, що від Києва отримано тільки 575 ракет. Київ в 2001 році відшкодував недостачу в 6 крилатих ракет. Пізніше Україна заявила про передачу не 581, а 587 ракет.

Під час утилізації ракет Х-55 спочатку з'явилися цифри про утилізацію 483 одиниць ракет, трохи пізніше з'явилася цифра 487.

- Всього було 1068 штук Х-55;

- Україна віддала Росії, як вона вважає, 587 ракет;

- Утилізували 487 штук Х-55;

Усього 1074 крилаті ракети. При тому, що усього офіційно 1068 одиниць було в Україні [51].

Дані МО СРСР говорять, що ядерних боєголовок на момент розпаду союзних республік в Україні налічувалося не1273, а близько 3770, плюс-мінус 50 одиниць.

У 2002 році пролунала заява ЗС України генерал-лейтенанта Пальчука, в якому йшлося про передачу понад 4000 ядерних боєголовок за межі країни.

17 жовтня 2011 року військове відомство України відкрито повідомило, що інформацією про конкретну кількість ядерного озброєння, вивезеного і переданого за межі України, МОУ та ГШ ЗС України не мають.

Залишається відкритим питання про наявність у України ядерного озброєння.

Офіційно в ООН Україна повідомляє про угоду з Росією – продаж 29 міжконтинентальних балістичних ракет УР-100Н УТТХ. Все зроблено офіційно і законно. Але, за даними МОУ, в Російську Федерацію була поставлена 31 ракета УР-100Н УТТХ. Де поділись дві ракети – невідомо [78].

На фоні розбіжностей виникало безліч пліток та версій фальсифікації роззброєння, але у 2002 році світовий резонанс викликав «Кольчужний скандал».

11 квітня 2002 р. колишній майор державної служби охорони України Мельниченко передав Великому Журі в Сан-Франциско записи розмови Л. Кучми з главою «Укрспецекспорту» В. Малєєвим, в якому йшлося про продаж Україною зброї в порушення міжнародних санкцій ООН [80, с. 119].

Перевіркою достовірності запису займались американські лабораторії, не без участі спецслужб. Спочатку автентичність запису підтвердив відомий американський експерт Брюс Кеніг, а потім і спецлабораторія ФБР. 24 вересня спікер держдепартаменту США Річард Баучер заявив, що інформація про продаж озброєння з України до Іраку поширюються вже давно і ФБР недавно закінчили аналізувати запис зроблений у липні 2000 року, надану колишнім президентським охоронцем Миколою Мельниченком. На одному з фрагментів чутно, як український президент Леонід Кучма схвалює підпільний продаж систем раннього попередження «Кольчуга» до Іраку. Дослідження показало достовірність запису. Результатом стала переглянута політика щодо України і президента Кучми з боку США [81].

Прес-служба українського президента поширила заяву, в якій йшлося, що Україна не торгувала ні ядерною зброєю, ні військовою технікою з Іраком. Україна готова надати всю інформацію і відкрита для перевірок компетентними уповноваженими міжнародними організаціями, в тому числі і експертами з США. В усному порядку Л. Кучма називає звинувачення у продажу радарних систем провокацією. Служба безпеки України заявила, що встановила місцезнаходження кожної з вироблених заводом «Топаз» радарних установок і що за весь час «Кольчугу» продали тільки в одну країну – «не в Ірак» [60].

В кінці вересня до Києва прибуває заступник держсекретаря США з європейських та євразійських питань Елізабет Джонс для ознайомлення з документами по радарних комплексу «Кольчуга». Потім на Україні працює група британських і американських експертів, яким обіцяна «максимальна відкритість» і доступ до всіх необхідних матеріалів. Однак експерти роблять висновок, зафіксований в доповіді: Україна не надала доказів, що «кольчужної угоди» з Іраком не було [81].

В результаті розслідування з'ясувалося з 1987 року на Україні були проведені 72 радарних комплексу «Кольчуга», з них більша їх частина надійшла на озброєння українських частин ППО, інші були поставлені Росії та Ефіопії. Однак за чотирма комплексам Україна перед американо-британськими експертами «відзвітувати не змогла». У Києві стверджують, що вони були продані Китаю, проте ніяких документів по цій угоді українська сторона експертам не надала, посилаючись на комерційну таємницю. У свою чергу китайська влада не підтвердили факту передачі цього озброєння [39].

«Кольчужний скандал» обговорювалося на найвищому рівні світових ЗМІ («The Times», «The Washington Post», «European Voice», «BBC»), що серйозно підірвало престиж керівництва України і змусив вірити і в майбутні звинувачення, включаючи продаж ядерних технологій.

8 лютого 2004 року видається в Англії арабська газета «Дар Ель-Хайят», пославшись на близькі до керівництва «Аль-Каїди» джерела, повідомила: Осама бен Ладен придбав у українських вчених тактичну ядерну зброю під час приїзду останніх в Кандагар в 1998 році. Йшлося про радянських ранцевих ядерних мінах, призначених для диверсій на території противника, габаритами від 45х35х30 до 60х40х20 см. і вагою 30-40 кілограмів. Для підготовки міни до вибуху одній людині вистачає 20 хвилин, потужність вибуху становить 0,2-1 кілотонну, що достатньо для знищення підземного бункера або міського кварталу. Як вважають кореспонденти «Дар Ель-Хайят», в даний час зброя зберігається «в надійному місці» і буде застосовано тільки в тому випадку, якщо існування «Аль-Каїди» виявиться під загрозою. Інформація газети не отримала підтвердження з незалежних джерел [100].

Були і більш екзотичні статті щодо продажу ядерної зброї і ядерних технологій України в Пакистан, Сирію, Азіатські країни і тд. Але широкого обговорення ці версії не викликали.

Все прояснилося в 2005 році. На весь світ генпрокурор України С. Піскун повідомив англійському «Financial Times» про факт продажу 12 КР Х-55 до Ірану та 6 КР Х-55 до Китаю [100]. Але, він встиг повідомити, що ракети не мали ядерних боєголовок.

Дуже швидко зреагувала прес-служба української прокуратури, повідомивши через деякий час, що факт продажу був, але це була контрабанда.

Це важливе для України роз'яснення. Факт торгівлі ракетними і ядерними технологіями міг довести Україну до дуже неприємних санкцій і штрафів. Контрабанда зброї, яку було виявлено українськими державними організаціями, виглядає на тлі торгівлі ядерною зброєю просто неприємним моментом.

В ході слідства було з'ясовано, що в даній «контрабанді» були замішані перші особи як держави, так і підприємств, що здійснюють офіційну торгівлю зброєю за кордон від імені держави [78].

Аналізуючи кількісні параметри ядерної зброї, яка дісталась Україні після розпаду СРСР, слід звернутися до їх стратегічної складової. Це пов'язано з тим, що саме стратегічна зброя, розташована на Україні, стала предметом політичного торгу [35, с. 25].

Успадкувавши грізний потенціал стратегічних наступальних озброєнь (СНО), Україна не успадкувала контролю над ним. Відповідно до заяв авторитетних осіб, включаючи Президента СРСР, СНО перебували під постійним і досить надійним контролем центрального керівництва. Рішення про застосування ядерної зброї, включаючи стратегічне, могло бути прийнято тільки на найвищому рівні і тільки колегіально [35, с. 40].

Якщо механізм прийняття рішень про застосування ядерної зброї в СРСР був побудований на підставі даної схеми, то будь-які спроби військово-політичного керівництва незалежної України щодо встановлення контролю над частиною СНО, розташованих на території цієї країни, свідомо були б приречені на провал. Проте такі спроби були зроблені.

21 грудня 1991 у Алма-Аті вісім республік колишнього СРСР підписали протокол про їх приєднання до Біловезькою угодами, раніше підписаним Росією, Україною і Білоруссю. У Співдружність Незалежних Держав (СНД) офіційно увійшло 11 держав: Вірменія, Азербайджан, Білорусь, Молдова, Казахстан, Киргизія, Росія, Таджикистан, Туркменія, Узбекистан і Україна. Поза СНД залишилися країни Прибалтики і Грузія.

Столицею Співдружності був проголошений Мінськ. Воно замістило СРСР, але не замінило його. Нове утворення було не державою, а міжнародною організацією. Розпад Радянського Союзу поставив під сумнів законність влади урядів колишніх радянських республік. Це спровокувало опозиційні бродіння, активізацію антикомуністичної і націоналістичної спрямованості. Між деякими державами виникли суперечки і протиріччя. Політичні суперечності існували між Росією і Україною. У такій ситуації говорити про успіх співпраці в СНД було важко [101].

Розпад Радянського Союзу загострив проблему контролю над озброєннями. Підписаний влітку 1991 року в Москві радянсько-американський договір СНО-1 не міг вступити в силу без його ратифікації вже не однією державою – СРСР, а чотирма – Російською Федерацією, Україною, Білоруссю і Казахстаном, на територіях яких знаходилася ядерна зброя колишнього СРСР. Ядерний статус Росії як правонаступниці СРСР не заперечувався, і сама вона не збиралася від нього відмовлятися. Не було ясно, як поведуть себе інші країни. Наявність під їх контролем ядерної зброї могло бути підставою для вимог про визнання за ними ядерного статусу. Москва і Вашингтон були зацікавлені в тому, щоб три нові ядерні країни погодилися видалити зброю зі своєї території і визнали себе неядерними державами [40, с. 616].

Лідери нових незалежних держав всерйоз обговорювали можливість створення єдиних збройних сил СНД, але в підсумку в 1992 році була створена тимчасова структура – Об'єднані збройні сили Співдружності Незалежних Держав на перехідний період (ОВС СНД). До відання цього органу були віднесені і стратегічні сили колишнього СРСР [99].

Після утворення Співдружності Незалежних Держав, Президент СРСР 25 грудня 1991 р. склав свої повноваження і передав командування стратегічними силами Президенту Росії. Основна частина інфраструктури стратегічних сил і ядерного комплексу, а також більшість стратегічних носіїв ядерної зброї виявилися на території Росії [40, с. 658]. Питання про спадкоємність зобов'язань Радянського Союзу за Договором СНО-1 було вирішено в травні 1992 р. шляхом підписання Протоколу до Договору, який став відомим як Лісабонський протокол. Відповідно до Протоколу прийомниками статусу СРСР стали Росія, Білорусія, Казахстан і Україна, які взяли на себе зобов'язання здійснити передбачені Договором СНО-1 скорочення стратегічних сил. Крім цього, Білорусія, Казахстан і Україна прийняли на себе зобов'язання приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як неядерні держави, тим самим зобов'язуючись або ліквідувати, або передати Росії все опинилися на їх території ядерні заряди. Згодом Росія уклала домовленості з Казахстаном і Білоруссю, відповідно до яких вони передавали Росії також всі носії ядерної зброї. Україна оголосила, що всі носія які знаходяться на її території є власністю країни і висловила готовність самостійно здійснювати їх ліквідацію згідно з процедурами Договору СНО-1 [40, с. 677].

Але для України ситуацію ускладнював той фактор, що ядерна зброя вимагає регулярного складного і дорогого обслуговування, хоча б раз в три-чотири роки, а то й частіше. А якщо боєприпаси в аварійному стані, його можна обслуговувати тільки на заводі-виробнику. Технічно з трьох республік тільки Казахстан був близький до створення власного повного ядерного циклу. У Алма-Ати був знаменитий полігон в Семипалатинську, де тестувалась радянська ядерна зброя, Мангишлакський ядерний центр, дослідницькі реактори і заводи по збагаченню уранової руди. А ось Україна в цьому питанні відставала навіть від Північної Кореї – ні інфраструктури, ні фахівців. Логічним рішенням була саме добровільна передача ядерного арсеналу в «добрі руки» [99].

РОЗДІЛ 3.