Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?


Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






Стан наукової розробки проблеми





Ядерне роззброєння або денуклеаризація України завжди викликала значний інтерес дослідників, проте основна маса праць з цієї тематики не висвітлена повною мірою, як, наприклад, вона розглядалася в періодиці США. З іншого боку, слід визнати певний внесок науковців, які зверталися до цього питання в контексті власних досліджень.

Роззброєння України викликало значний інтерес дослідників, зокрема його вивчали Маляревський Є. В. у роботі «Оцінка внеску України в ядерне роззброєння та перспективи режиму нерозповсюдження» [19], Л. Д. Васильєва-Чекаленко в розвідці «Україна в міжнародних відносинах (1944-1996 рр.)», О. Ю. Кондратенко у статті «Процес ядерного роззброєння і Україна» [14].

Відомим дослідником проблем ядерної зброї в Україні є також С. П. Галака. В дисертації «Ядерне нерозповсюдження у світовій політиці» автор приділяє велику увагу існуванню та зміцненню ДНЯЗ та комплексно досліджує ядерне нерозповсюдження в світовій політиці [2]. Доктор політичних наук Г. М. Перепелиця аналізує наслідки ядерного роззброєння України та його вплив на її національну безпеку в роботі «Без’ядерний статус і національна безпека України» [10]. Є. Камінський та А. Дашкевич у монографії «Політика США щодо України» [2] багато додали до розробки згаданої проблематики. Р. Офіцинський є автором ґрунтовного дослідження «Політичний розвиток незалежної України (1991–2004) в аспекті європейської ідентичності (на матеріалах періодики Заходу)» [4]. Деякі аспекти відносин між США і Україною досліджували Б. І. Канцелярук [31], В. М. Чумак [17]. У монографії В. Чумака досліджується ядерна стратегія США і робиться спроба оцінити процес та результати українського ядерного роззброєння у контексті цієї стратегії. У праці О. Бодрука ядерне нерозповсюдження розглядається у взаємозв’язку з контролем над ядерними озброєннями. Особливо виділяється робота М. С. Покася, який ґрунтовно дослідив американську історіографію з питання ядерного роззброєння. Окремо слід згадати праці, в яких вивчається віддзеркалення конкретних подій історії України в іноземних ЗМІ. Серед них особливо цінна робота, автор якої – О. Бойко: «Зовнішньополітичний образ України та чинники його формування в друкованих англомовних ЗМІ в умовах трансформації суспільства» [21]. У контексті міждисциплінарного підходу слід звернути увагу на роботу, автор якої – Н. Чабан [40].

У роботі Кондратенко О.Ю. проведено аналітичний огляд участі України у ядерному роззброєнні після закінчення холодної війни та припинення біполярного протистояння. Зокрема проаналізовано українську роль у переговорних процесах стосовно скорочення стратегічних наступальних озброєнь Росії та США, добровільну відмову від ударного ядерного арсеналу. Окремо говориться про місце України в сучасному світі як держави з без’ядерним статусом.

Дослідники проблем міжнародної безпеки Інституту міжнародних відносин та історичного факультету КНУ імені Тараса Шевченка М. Білоусов, В. Бруз, В. Головченко, Б. Гончар, В. Копійка, О. Коппель, В. Крушинський, В. Манжола, О. Пархомчук, Ю. Скороход, Г. Цвєтков зробили вагомий внесок у вивчення проблем безпеки та роззброєння на регіональному та глобальному рівні. В. Манжола присвятив ряд монографій та докторську дисертацію дослідженню ядерної політики Франції. Цікавою є робота Г. Перепелиці, який зробив одну з перших в Україні серйозних спроб оцінки наслідків ядерного роззброєння для безпеки України.

Одеські дослідники С. Аппатов, І. Коваль, В. Глєбов, В. Дубовик, М. Покась та П. Сіновець вивчали наукові концепції та політику США у сфері безпеки. У дослідженні В. Дубовика розглядається політика США щодо України у 1991-1994 рр., у роботі М. С. Покася – концептуальна еволюція політики США в питанні денуклеаризації України у 1991-1997 рр., а у роботі П. Сіновець – ядерне стримування у політиці США та Росії.

Серед російських досліджень, що побачили світ у 1990-х роках, особливий інтерес являє собою монографія колишнього постійного представника СРСР при МАГАТЕ та інших міжнародних організаціях у Відні Р. Тімербаєва, присвячена еволюції радянської політики нерозповсюдження у період 1945-1968 рр. Проблемі нерозповсюдження та її місцю у сучасних міжнародних відносинах приділяли постійну увагу О. Арбатов, С. Благоволін, В. Давидов, А. Загорський, О. Пікаєв, А. Уткін, Ю. Федоров та інші російські дослідники.

Серед російських центрів, що займаються вивченням проблем ядерного нерозповсюдження, найбільш плідним на публікації за останні роки був ПИР-Центр (Центр політичних досліджень Росії). У роботах його російських авторів переважають підходи, близькі до офіціозних. Він видав двотомний учбовий посібник, авторами якого виступили кращі російські спеціалісти у галузі нерозповсюдження – І. Ахтамзян, Д. Євстаф’єв, В. Орлов, Н. Соков, Р. Тімербаев. Другий том містить вибірку найважливіших документів сфери нерозповсюдження ядерної зброї. Центр також видав монографію, яка висвітлює роль політики ядерного нерозповсюдження Росії у російсько-американських відносинах, присвячену подіям 1990-х років, та видає журнал «Ядерный контроль». Московський центр Карнегі видає періодично оновлюваний збірник «Ядерный доклад», який містить широку картину ядерної діяльності у країнах, що були республіками СРСР, та журнал «Ядерное распространение». Книга являє собою перероблене і доповнене видання «Ядерне роззброєння, нерозповсюдження і національна безпека», підготовлене в 2001 р.

Інститутом стратегічної стабільності Мінатому і Аналітичним центром з проблем нерозповсюдження при Російському Федеральному Ядерному Центрі – ВНІІЕФ. В ній міститься інформація за основними етапами створення і випробування ядерної зброї ядерних державах, поточний стан їх ядерних арсеналів і доктринальних установках щодо забезпечення національної безпеки, договірному процесі в області обмеження і скорочення ядерної зброї і проблем його нерозповсюдження.

Серед робіт авторів із пострадянських держав виділяються праці казахстанських спеціалістів з проблем нерозповсюдження У. Касенова, М. Лаумуліна, Г. Таїпової, білоруського дослідника В. Пазняка.

На думку російського дослідника Ю. Федорова, положення про виведення ядерної зброї з України до кінця1994 р. відображало дві принципові установки. Перша – її прагнення уникнути участі в будь-яких військових союзах. Друга – уявлення про те, що наявність ядерної зброї на українській території буде прив'язувати Київ до решти від колишнього СРСР загальним військовим структурам. З цього і витікала лінія на те, щоб позбутися від нього в максимально короткі терміни. Такий підхід дозволяв Україні досягти і інших цілей: не допустити встановлення російської монополії на ядерну зброю, зберегти його під колективним контролем за участю України, а також заспокоїти західних лідерів, занепокоєних перспективою появи на території колишнього СРСР декількох нових ядерних держав. Слід мати на увазі, що в попередні роки багато наших дослідників знаходилися в певних умовах ідеологічної заданості і під тиском політичної кон'юнктури, що нерідко «призводило до однобічності і зумовленість у оцінках». Проте вітчизняними вченими проведена велика робота з дослідження проблем міжнародної безпеки, впливу на неї ядерного фактору.

Більшість вітчизняних та зарубіжних політологів і експертів одностайно схвалюють добровільну відмову України від ядерного потенціалу, який сьогодні по-перше, залишався б «валізою без ручки», по-друге, вимагав величезних коштів на своє утримання і по-третє, ніс би в собі страшну екологічну небезпеку. У низці робіт розглядаються питання контролю за розповсюдженням ядерної зброї та припиненням її випробувань. Серед них можна виділити праці В. Давидова, В. Ємельянова та інших. У роботах Р. Тімербаєва, радянського періоду, докладно розглядаються питання контролю за розповсюдженням ядерної зброї згідно ДНЯЗ, Статуту МАГАТЕ та дієвість системи її гарантій. Правові аспекти проблеми нерозповсюдження ядерної зброї розглядались у працях Г. Осіпова, П. Паламарчука та інших, присвячених атомному праву. Г. Осіпов докладно висвітлює проблеми, пов’язані з ДНЯЗ, а П. Паламарчук зосереджується на проблемах експортного контролю (ЕК), гарантій МАГАТЕ, ефективності інших діючих домовленостей та механізмів у галузі ядерного нерозповсюдження.

У пострадянський період російські дослідники зосереджуються переважно на проблемах збереження Росією статусу держави, що володіє ядерною зброєю, зміцнення режиму нерозповсюдження та аналізі найгостріших його проблем. В Україні проблема нерозповсюдження привернула до себе увагу лише з набуттям незалежності у 1991 р. Дослідження українських авторів висвітлюють головним чином аспекти проблеми, пов’язані з денуклеаризацією України. Таким чином, брак монографічних досліджень чи хоча б розділів монографій, присвячених виключно проблемі нерозповсюдження ядерної зброї, створює об’єктивні труднощі для класифікації окремих шкіл та напрямків російської та української політології, що розглядають цю проблему. Роботи ж дослідників інших країн СНД, переважно Білорусі та Казахстану, носять поодинокий характер.

У 1990-х роках у ряд провідних дослідницьких установ, які виконують дослідження у цій галузі, став Центр досліджень проблем нерозповсюдження Монтерейського інституту міжнародних досліджень (США), очолюваний відомим фахівцем з нерозповсюдження Б. Поттером. Центр видає журнал «Огляд нерозповсюдження» («The Nonproliferation Review») та тематичні збірники доповідей та статей, присвячених найбільш актуальним проблемам нерозповсюдження ядерної зброї.

Серед західних центрів, що вивчають проблеми ЕК, виділяється Центр міжнародної торгівлі та безпеки університету штату Джорджія, очолюваний Г. Бьорчем. Проблемам нерозповсюдження та ЕК присвятив свої роботи В. Заборський. У 1997 році там було захищено дисертацію С. Грілло, присвячену ядерному роззброєнню України. Дещо суперечлива у частині оцінок мотивації політики України, які не враховують усієї сукупності внутрішніх та зовнішніх чинників, що впливали на прийняття Україною рішення щодо долі ядерної зброї, розміщеної на її території, але цікава робота є першою серйозною спробою оцінки цього кроку молодої української держави західними дослідниками.

Дослідження західних авторів часів конфронтації демонструють широкий спектр поглядів на проблему. Ряд представників шкіл реалізму та неореалізму, зокрема, К. Волц, вважали, що розповсюдження ядерної зброї веде до підвищення рівня безпеки і стабільності у світі. Більшість дослідників поділяли загальну тезу щодо дестабілізуючої ролі, яку матиме розповсюдження ядерної зброї для безпеки на регіональному та глобальному рівні.

Серед американських досліджень варто виділити фундаментальні роботи вчених Гарвардського університету, виконані переважно на базі Центру науки та міжнародних відносин (Center for Science and International Affairs). Центр видає один із найвідоміших журналів у галузі міжнародних відносин – «Міжнародна безпека» («International Security»). Його головний редактор С. Міллер присвятив низку публікацій загрозі ядерного розповсюдження та методам протидії йому. Більшість представників гарвардської школи стоять на позиціях зміцнення режиму нерозповсюдження ядерної зброї та протидії розповсюдженню усіма засобами, включно із силовими. Серед розробок Центру виділяється дослідження, присвячене вивченню наслідків розпаду СРСР, опубліковане у листопаді 1991 р. Ця праця містить аналіз наслідків розпаду СРСР як держави, що володіє ядерною зброєю, з точки зору національних інтересів США і розробки головних підходів до проблеми, які лягли в основу майбутньої політики Вашингтону у цьому питанні. Інші дослідження центру були присвячені глобальним наслідкам можливого розповсюдження та розробці пропозицій щодо політики денуклеаризації нових незалежних держав. Про їх перспективний характер свідчить і опублікована ще у 1998 році колективна монографія, присвячена вивченню загрози терактів проти США із застосуванням ЗМЗ. Інші осередки вивчення нерозповсюдження сформувались у Стенфордському університеті, Масачусетському технологічному інституті, Ліверморській та Аргонській лабораторіях. Переважна більшість сучасних дослідників поділяють точку зору щодо негативних наслідків розповсюдження ядерної зброї для безпеки і стабільності у світі. Але ряд вчених дотримуються альтернативної точки зору. Роботи К. Волца, Д. Мершаймера являють собою найбільш яскравий приклад наступництва підходів, характерних для реалістів та неореалістів. Вони виступали прихильниками стримування, базованому на поширенні ядерної зброї. Дж. Мершаймер виступав за набуття ядерної зброї Україною та об’єднаною Німеччиною, вважаючи, що це створить стабільність в Європі. Декілька досліджень, присвячених нерозповсюдженню ядерної зброї, виконувались вченими академії наук США, дослідницькою службою Конгресу США, аналітиками Пентагону. Їх автори переважно не виходять за рамки існуючої парадигми у політиці Вашингтону відносно нерозповсюдження.

Також потрібно згадати про внесок інших американських дослідників. З. Бжезинський і Ш. Гарнетт [14] торкалися проблематики роззброєння України в загальних працях, де висвітлювали політику США в глобальному вимірі. Військові аспекти денуклеаризації України вивчав М. де Вінг[13]. Нерозповсюдження ядерної зброї з території країн, що утворилися після розпаду СРСР, досліджували В. Поттер [2], В. Кінкейд, П. Глінн [15]. Проблеми зовнішньої та внутрішньої політики України вивчали Ш. Гарнетт, О. Мотиль [29], П. ван Хам.

Окрім зазначених науковців, до дискусій стосовно ядерного роззброєння України долучалися співробітники центру з вивчення міжнародних відносин при Гарвардському університеті С. Міллер, Г. Аллісон, Ф. Зелінов, Е. Картер, вони обстоювали необхідність у денуклеаризації України. Дослідник українського походження Р. Солчаник обґрунтовував прагнення України зберегти ядерну зброю проблемами державної безпеки. Директор Українського інституту Гарвардського Університету Р. Шпорлюк [37], науковець Р. Попадюк [31] давали позитивні оцінки Україні. Професор університету імені Джона Гопкінса, директор проекту з відносин між Заходом і Сходом при Раді з міжнародних справ М. Мандельбаум [21] обґрунтовував потребу зберегти ядерний арсенал України через агресивну зовнішню політику Росії, його підтримував професор Д. Мершеймер [26].

Жорстко критикували політику української влади директор центру радянських і східноєвропейських досліджень університету штату Пенсильванія В. Аспатурян, професор Дартмутського коледжу Т. Ніколс [30]. Провідним іноземним спеціалістом з тематики є почесний професор Стенфордського університету Майкл Мей. Він всебічно розглядає проблеми ядерної загрози в публікаціях, зокрема у роботі «Ядерна зброя в умовах нового світового порядку» [37].

Проте, позитивне значення відмови від ядерного озброєння для міжнародного статусу України не є широко дослідженою в наукових колах темою.

Еволюція американських підходів до проблеми ядерних озброєнь знайшла своє відображення і закріплення в документах вищого політичного і військового керівництва США. Було проголошено початок перегляду ядерної політики, в ході якого ставилося завдання комплексно дослідити увесь спектр питань, пов’язаних із станом та напрямками розвитку американських ядерних сил.

В доповіді президента Сполучених Штатів Конгресу з питань стратегії національної безпеки підкреслювалось, що завершення холодної війни фундаментально змінило імперативи американської політики національної безпеки. «Основний виклик безпеці протягом минулого півстоліття – стримування комуністичної експансії – зник», – зазначив Б. Клінтон. Автор вважає, що рівень вивченості теми в українській політичній науці є недостатнім. Відсутні узагальнюючі праці, які комплексно вивчали б ядерне нерозповсюдження як явище сучасної світової політики.

Західні дослідження присвячені, як правило, окремим казусам у галузі нерозповсюдження або стану режиму нерозповсюдження ядерної зброї та політиці окремих держав. Проблема ядерного нерозповсюдження у світовій політиці не стала об’єктом спеціального дослідження ні у вітчизняній, ні у світовій політичній науці. Дослідників проблеми можна умовно поділити на прихильників та противників розповсюдження. Серед прихильників виділяються представники школи «неореалізму» К. Волц та Дж. Мершаймер. К. Волц вважає, що розповсюдження ядерної зброї призводить до стабілізації міжнародних відносин шляхом встановлення балансу сил. Дж. Мершаймер виступав за набуття Німеччиною та Україною ядерної зброї після завершення конфронтації, як гарантії стабільності у Європі. Подібні ж оцінки наслідків розповсюдження для регіональної та глобальної безпеки демонструють у своїх роботах Б. Берковіц, С. Розен, Д. Велтман та К. Карл. Цей підхід, який демонструє ледве не сакралізацію ядерної зброї, відзначається вадами, як-от механічне перенесення стабілізуючої ролі ядерного паритета у роки радянсько-американського протистояння на грунт регіональних конфліктів. Ці погляди критикуються багатьма дослідниками, які вказують на ризики впровадження ядерного стримування на Індостані, на Далекому та Близькому Сході. Більшість дослідників вважає, що подальше розповсюдження несе не тільки загрозу стабільності на регіональному та глобальному рівні, а й ризик застосування ядерної зброї в ході ескалації регіональних конфліктів. Вказують на слабкість чи відсутність цивільного контролю над військовими, переважання серед потенційних розповсюджувачів країн з тоталітарними та диктаторськими режимами, слабкість систем управління та контролю над ядерною зброєю, що несе із собою ризик застосування ядерної зброї, включно із несанкціонованим. Особливо виділяють небезпеку доступу до ядерної зброї т.зв. «країн-паріїв» та міжнародних терористичних організацій та груп. Кризу режиму нерозповсюдження на рубежі XX-XXI ст. пов’язують із розпадом біполярної системи, що посилює ризик ядерного розповсюдження і несе із собою нові загрози безпеці. Вказується, що ядерне розповсюдження провокує й розповсюдження інших видів ЗМЗ, наслідком чого стає нарощування ядерних арсеналів та посилення загрози застосування ядерної зброї у відповідь на застосування чи загрозу застосування інших видів ЗМЗ.

Отже, підсумовуючи критичний аналіз наукових досліджень у сфері ядерного озброєння та денуклеаризації України, варто відзначити, що, не зважаючи на відосно значну кількість праць, присвячених питанням непоширення ЗМЗ, ліквідації ядерної зброї, питянням державної безпеки тощо, рівень наукового вивчення залишається недостатнім для формування чітких концепцій.

 

Джерельна база

 

Документи і матеріали. Перша група джерел – це документи і матеріали вищих органів влади пострадянської України, та країн, які приймали участь у її роззброєнні. До цієї групи відносяться також офіційні документи ООН: звіти, протоколи і резолюції цієї організації, прийняті в розвиток зовнішньополітичних ініціатив і рішень радянської держави з проблем ядерного роззброєння. У ряду таких матеріалів слід назвати і документи ОВС: декларації, заяви і рішення керівних органів цього важливого в ті роки військово-політичного союзу.

До цієї групи також можна віднести американські документи і матеріали. Серед них: офіційні документи політичного керівництва, міністерства оборони США, керівників комісій з військових питань в конгресі США.

Крім того, сюди відносяться документи радянсько-американських і російсько-американських міждержавних відносин, перш за все з проблем ядерного роззброєння.

В даний час є цілий комплекс міжнародно-правових норм, способів і методів для успішного вирішення проблеми роззброєння та скорочення озброєнь як в повному обсязі, так і по частинах. Статут ООН визначає порядок і завдання вирішення цієї проблеми [11]. Основними органами з роззброєння в рамках ООН є: Комісія ООН з роззброєння, яка готує рекомендації з проблем роззброєння, розробляє загальні принципи переговорів з роззброєння, стежить за виконанням рішень спеціальних сесій Генеральної Асамблеї ООН з роззброєння; Конференція ООН з роззброєння.

Аналізуючи кількісні параметри ядерної зброї, що дістався Україні після розпаду СРСР, слід звернутися до їх стратегічної складової. Це пов'язано з тим, що саме стратегічна зброя, розташована на Україні, стала предметом політичного торгу [19, c. 43]. У 1991 році Україна стала третьою найбільшою ядерною державою в світі після США і Росії, маючи в своєму розпорядженні більше 1900 ядерних боєзарядів для стратегічних ракет. На двох ракетних базах в районі Первомайська (Миколаївська обл.) і м. Хмельницького знаходилось 176 шахтних пускових установок міжконтинентальних балістичних ракет (ШПУ МБР). Більшу частину їх – 130 одиниць – становили ШПУ рідинно паливних ракет, кожна з яких мала 6 боєголовок індивідуального наведення. У районі Первомайська розгорнуті були також 46 ШПУ твердопаливних ракет, які несуть по 10 боєголовок. Таким чином, розміщенні на Україні частини РВСН колишнього СРСР могли доставити до мети 1240 ядерних боєголовок. Сумарна їх потужність перевищувала 680 мегатонн [21, c. 89].

Першим офіційним українським документом, що стосувався ядерної зброї, стала Декларація про державний суверенітет України, прийнята Верховною Радою 16 липня 1990 г. За неї проголосували 355 чоловік, проти – всього 4. Там проголошувався намір стати нейтральною державою і дотримуватися трьох «неядерних принципів»: Ніколи не зберігати, не виробляти і не набувати ядерної зброї [4]. У грудні 1991 р. – лютому 1992 року в рамках СНД були підписані угоди, що визначають статус ядерної зброї колишнього СРСР.

Ці матеріали допомагають повніше і історично точніше дати картину ядерного роззброєння України та ролі міжнародної спільноти у цьому процесі. Послужили додатковою підмогою у виявленні як причин і умов конфронтації, так і внутрішніх чинників, що сприяли переходу до політики нормалізації відносин держав.

Періодичні видання. Ядерне роззброєння України викликало широкий резонанс серед експертів та пересічних громадян. Внаслідок чого засоби масової інформації присвячували цій події значну увагу, що може слугувати важливим джерелом для історіографічного дослідження.

З огляду на панівну роль США у міжнародних відносинах так званого біполярного світу, можна вважати логічним той факт, що тематика ядерного роззброєння України набула особливого звучання як у зовнішній політиці США, так і серед провідних суспільствознавців цієї держави. Від перших місяців української незалежності й аж до підписання угоди про денуклеаризацію України вона залишалася однією з найбільш серйозних в українсько-американських відносинах і наукових планах. Провідні періодичні видання США приділили значну увагу ядерному роззброєнню України. В зв’язку з цим виникає потреба у всебічному комплексному дослідженні, в рамках якого буде проаналізовано загальні закономірності, притаманні публікаціям в американських ЗМІ щодо цього питання.

Особливого значення ця робота набуває в контексті тенденції до розширення міждисциплінарних досліджень, оскільки створює можливість використовувати результати фахівцям з інших гуманітарних наук.

Публікації в періодичних видання США відзначаються плюралістичністю думок щодо ядерного роззброєння України, причому співіснували протилежні погляди: від різкої критики й звинувачень у ядерному націоналізмі до позитивного ставлення і пропозицій зберегти ядерний арсенал [14, c. 43].

Участь у дискусіях стосовно денуклеаризації України провідних американських науковців надавала публікаціям у американських періодичних виданнях додаткової ваги.

Інформація, викладена в періодиці США, відповідала офіційній позиції Вашингтона лише частково, трапляється як підтримка дій уряду США, так і різка їх критика. У низці видань розміщувалися заяви з офіційною позицією представників України, але під час їх коментування переважало критичне ставлення. Позиція американської академічної науки та погляди авторів статей у періодиці США єдині в плюралістичності підходу до проблематики питання, тому, порівнюючи дані американської періодики з позицією провідних американських науковців ми можемо спостерігати широку різноманітність думок. Під час розгляду висвітлення ядерного роззброєння України простежується відмінність у підходах авторів статей до весни 1992 р. (підписання Україною Лісабонського протоколу і перехід роззброєння в практичну площину) та після цього періоду [19, c. 84].

Зарубіжна аналітична публіцистика, щедро розкидана на сторінках добротних газет і журналів (1991–2004 рр.), здійснила потужний світоглядний вплив на світову спільноту з точки зору становлення україноцентризму. У свою чергу зазначені «оцінки зсередини» пронизані цивілізаційним контекстом, компаративним «європоцентричним» зрізом, але не позбавлені накипу політичної кон’юнктури, що обмежили «об’єктивну видимість». Наприклад, на сторінках деяких українських періодичних видань, засуджувалось ядерне роззброєння країни, наголошуючи при цьому на можливу небезпеку з боку східного сусіда [28, c. 102].

Таким чином, преса належить до найважливіших з опублікованих першоджерел. Цінність газет обумовлена тим, що, по-перше, вони відображають усі значні політичні та соціальні ідеї свого часу (погляди істеблішмента в конкретний момент з урахуванням необхідних поправок на тенденційність), по-друге, щоденно фіксують поточні події (нині важливі рішення частіше передаються телефоном, тому дані, добуті журналістами неофіційно, є часто єдиним писемним свідченням), по-третє, час від часу друкують результати ретельних розслідувань.

Мемуари та наративні джерела. Серед мемуарів, автори яких брали безпосередню участь у розробці та реалізації політики своїх країн у галузі нерозповсюдження, варто виокремити фундаментальну працю держсекретаря США в адміністрації Дж. Буша (ст.) Дж. Бейкера, роботи та мемуари Леоніда Кравчука, Анатолія Зленка та інших політичних діячів.

Мемуари Юрія Щербака є досить інформативним і корисним вступом до розуміння офіційної міжнародної політики України, що прагнула стати «Європою», а не «Євразією» [34, c. 117]. Тут зібрано доповіді та виступи за перші чотири роки (1994–1997) його перебування послом у Сполучених Штатах. Саме тоді дві держави домовилися про «стратегічне партнерство». Докладно висвітлено еволюцію від російськоцентричної орієнтації американського уряду (1992–1993 рр.) до нової політики (1995–1997 рр.). Щербак гостро критикував тих, які розглядали відносини з Україною на основі синдрому імперської залежності від Росії.

За колишнім заступником держсекретаря Стробом Телботом закріпилася назва «архітектора американської політики» щодо новостворених країн. У мемуарах він детально розповів про свою майже восьмирічну працю у Білла Клінтона (1993–2001 рр.). Згадано й епізод про вивезення ядерної зброї з України – «один з найбільших зовнішньополітичних успіхів адміністрації Клінтона».

Оскільки, російські дипломати були зрозуміліші Вашингтону, то Київ не вважався за серйозного партнера. Зокрема, Зленка і Бутейка Телбот подав як страшних націоналістів і порушників спокою, що наполегливо намагалися поламати гру, вибудувану американцями спільно з росіянами.

Строб Телбот не першим з мемуаристів ужив дошкульні епітети стосовно українських колег. Джеймс Бейкер, держсекретар при адміністрації Буша-старшого, у своїх спогадах назвав міністра закордонних справ Анатолія Зленка «брехуном», за постійні спроби переглянути раніше узгоджене [26, c. 108]. Дуже толерантно і направду по-дипломатичному виважено коментував «камені спотикання» держсекретар 1970-х Генрі Кіссінджер. Він теж особисто долучався до роззброєння України.

Український міністр зовнішніх справ, Анатолій Зленко, не заставив себе довго чекати і не менш дипломатично розставив усі крапки над «і». На Лісабонській конференції з роззброєння 1992 р., на якій Україна вперто наполягала на гарантіях безпеки, держсекретар перейшов межі дозволеного і український міністр залишив стіл переговорів. Американці вибачились, але тріщина у міжособистих стосунках збереглася. Тому в спогадах Бейкера закрались емоційні та некоректні твердження.

Зміну в підході України до ядерного роззброєння засвідчила промова А. Зленка в ООН 30 вересня 1992 р. Міністр закордонних справ заявив, що Україна готова знищити свою ядерну зброю за умови надання їй іншими державами гарантій безпеки і фінансової допомоги [22, c. 99]. Те, що вийшло друком з-під пера української еліти, різниться суб’єктивними настроями і кон’юнктурними міркуваннями. Першочергово йдеться про мемуари президентів Л. Кравчука і Л. Кучми. У день 65-літнього ювілею Леоніда Кучми побачила світ його чергова книга «Україна – не Росія» (2003). Автор знову спробував пояснити, що «українці та росіяни дві окремі і багато в чому не схожі нації»[9].

Він визнав, що йому допомагав колектив істориків і політологів. Частину 10-тисячного накладу надрукували російською мовою, іншу – українською. Серед науково-популярного доробку і політичної публіцистики виділяються гостро полемічні книжки чільних керівників у системі виконавчої влади, написані, як правило, після їх відставки або в інтервалах між новими призначеннями (екс-прем’єри В. Масол, Є. Марчук, П. Лазаренко). Це не дивно, адже екс-прем’єри не «здавалися без бою», небезпідставно сподіваючись на продовження своєї політичної кар’єри.

Не відставали в гостроті й заступники голови уряду, міністри і народні депутати України (В. Симоненко, М. Жулинський, Ю. Іоффе, В. Пинзеник, К. Морозов, А. Зленко та ін.), а також державні діячі провідних країн Заходу (М. Тетчер, Б. Клінтон, С. Телбот, Р. Серрі тощо). Їх коментарі приречені згодом розростися в кілька історіографічних ліній. Протистояння опозиції та виконавчої влади цілковито перенесено й на аналітичну і мемуарну царини, а відтак перекочовують в історіографію. При цьому зарубіжні політичні лідери та вчені урівноважують вітчизняні «оцінки зсередини» і приземляють їх зовнішнім, загально цивілізаційним, контекстом.

Отже, джерельна база ядерного роззброєння України представляє собою широкий комплекс матеріалів. Сукупність наукових, науково-популярних і публіцистичних текстів, розміщених у вітчизняних і зарубіжних мас-медіа (книгах, газетах, журналах, інтернеті), в яких зафіксовані характерні для досліджуваної ситуації уявлення про стан держави і суспільства, засади здійснюваних перетворень у незалежній Україні.

 

Date: 2016-05-23; view: 658; Нарушение авторских прав; Помощь в написании работы --> СЮДА...



mydocx.ru - 2015-2024 year. (0.006 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию