Тема 7. Система розподілу доходів. Соціальна політика держави

План

1. Сутність, види і джерела формування доходів.

2. Розподіл доходів. Заробітна плата та її форми.

3. Соціальна політика держави.

1. Дохід – багатогранне економічне поняття, яке застосовується в різних значеннях. У широкому розумінні слова дохід розглядається як грошові та натуральні надходження до суб'єктів господарського життя. У вузькому значенні дохід – це потік грошових надходжень за одиницю часу (годину, тиждень, місяць, рік). На відміну від багатства, яке втілюється в запасах активів (будівлі, споруди, знаряддя праці, цінні папери, готівкові гроші й т, ін.), дохід передбачає приплив грошей.

В економічній теорії доходи класифікуються за різними критеріями:

1. За рівнем формування: дохід на мікрорівні (приватне господарство); дохід на макрорівні (народне господарство).

2. За суб'єктом привласнення: доходи населення; доходи підприємств (фірм); доходи держави; доходи суспільства (національний дохід).

3. За джерелом надходження: 3.1. Доходи від трудової та підприємницької діяльності: заробітна плата; доходи працівників колективних підприємств; доходи від індивідуальної діяльності; доходи від підсобного господарства; доходи від кооперативної діяльності; доходи підприємців. 3.2. Доходи від власності: дивіденди від акцій; відсотки від паю; відсотки від банківських вкладів; доходи від облігацій; орендна плата тощо. 3.3. Доходи, що безпосередньо не пов'язані з оцінкою результатів діяльності: виплати при безробітті; часткова компенсація виплат на. освіту; виплати інвалідам і тимчасово непрацездатним; безплатне надання медичних послуг; адресна допомога малозабезпеченим верствам населення; благодійні послуги; соціальні пенсії тощо.

4. За величиною нарахованих і реально отриманих доходів населення: номінальний дохід — загальна сума доходу в цінах поточного періоду; реальний дохід — дохід з урахуванням зміни цін, або дохід у цінах базового року.

5. Для аналізу доходів підприємства (фірми) використовують таку класифікацію: валовий дохід, середній дохід, граничний дохід.

Валовий дохід представляє суму виторгу від реалізації товарів і послуг:

ТR= РQ,

де ТR — валовий дохід;

Р — ціна одиниці виробленого товару (послуги);

Q — кількість реалізованих товарів (послуг).

Середній дохід представляє суму валового доходу, поділеного на кількість реалізованих товарів і послуг

AR = P Q / Q

де АR — середній дохід;

Р — ціна одиниці виробленого товару (послуги);

Q— кількість реалізованих товарів (послуг).

Граничний дохід представляє приріст валового доходу від продажу додаткової одиниці реалізованих товарів чи послуг:

MR= ∆R(Q) / ∆Q

де МR — граничний дохід;

∆RQ — приріст валового доходу;

∆Q — приріст обсягів реалізованих товарів та послуг.

6. Факторні доходи – це доходи, що утворюються в результаті використання певних факторів виробництва:

- доходи у вигляді заробітної плати або посадових окладів;

- рентний дохід;

- процентний дохід або прибуток на капітал;

- підприємницький дохід (прибуток) у вигляді залишкового доходу підприємця.

2. В економічній теорії існують два принципово різних підходи до виявлення законів функціонального розподілу доходів: марксистський і маржиналістський

Функціональний аспект розподілу доходів з позиції марксистської теорії, передбачає дослідження розподілу сукупного національного доходу між власниками праці (робочої сили) і капіталу.

Марксистська концепція функціонального розподілу доходів ґрунтується на таких засадах:

-сукупний національний дохід створюється найманою працею і капіталом;

-носієм здатності до праці є найманий працівник, який, по-перше, переносить частину минулої, втіленої в засобах виробництва праці на заново створюваний продукт, а по-друге, створює нову вартість;

-новостворена вартість (яка після реалізації набирає форми національного доходу) є, згідно з теорією К. Маркса, результатом тільки найманої праці;

-результатом капіталу є перенесена вартість, яка входить у структуру сукупного суспільного продукту, але не є складовою національного доходу (новоствореної вартості);

-національний дохід має дві складові (v + m), де v – затрати змінного капіталу (найманої праці), які набувають форми заробітної плати, й m – затрати змінного капіталу, які набирають вигляду додаткової вартості;

-капіталісту додаткова вартість (m) нічого не коштує, а для найманого працівника вона коштує неоплаченої праці;

-пропорція, у якій новостворена вартість розподіляється на заробітну плату (v) і додаткову вартість (m), показує ступінь експлуатації (m΄), яка визначається таким чином:

m΄= m / v 100 %

Чим більша частка m у структурі (v + m), тим вищим є ступінь експлуатації найманої праці капіталом;

-додаткова вартість, у свою чергу, підлягає розподілу між самими капіталістами: промисловцями, торговцями, банкірами (позичковими капіталістами) і землевласниками.

У зв’язку з цим додаткова вартість набуває у функціональному розподілі таких форм:

– прибуток промислового капіталіста;

– прибуток торговельного капіталіста;

– позичковий процент як форма доходу позичкового капіталіста (або банківський прибуток банкіра);

– рента, що є доходом землевласника.

Розподіл додаткової вартості здійснюється за величиною капіталу. Капітал забезпечує такий спосіб розподілу, щоб на рівновеликий капітал власники його в різних галузях отримали рівновеликий дохід, який набирає форми середнього прибутку.

Маржиналістська концепція розподілу факторних доходів ґрунтується на інших засадах, а саме:

–власниками економічних ресурсів у капіталістичній економіці є домогосподарства;

–існують чотири фактори виробництва, яким відповідають такі форми доходів:

· земля створює дохід у форміренти (R);

· грошовий капітал (інвестиційні ресурси) створює дохід у формі проценту (i),

· праця створює дохід у формізаробітної плати (w);

· здатність до підприємництва створює підприємницький дохід (прибуток) (Р);

–величина доходу на кожний із зазначених вище факторів визначається граничним внеском кожного чинника у валовий дохід фірми;

–такий принцип (закон) розподілу доходів справедливий як для найманих працівників, так і для землевласників, власників капіталу та людей, схильних до підприємництва, оскільки він забезпечує розподіл доходу пропорційно до внеску кожного із факторів.

Маржиналістська концепція, на відміну від марксистської, додаткову вартість, створювану найманою працею, визначає як нормальний прибуток на робочу силу, який привласнює власник капіталу. Маржиналістська концепція зовсім не торкається проблем експлуатації робочої сили, тоді як для марксистської класовий підхід є визначальним.

В умовах ринкової економіки заробітна плата представляє собою ціну робочої сили у формі оплати праці та різних форм стимулювання. Заробітна плата відображає сукупність життєвих благ, які можна придбати за її номінальну величину. Заробітна плата має дві основні форми: відрядну та погодинну.

Відрядна заробітна плата – це форма, що заохочує збільшення обсягів виробництва продукту. Вона застосовується тоді, коли саме від інтенсивності праці робітника залежить обсяг виробництва. Відрядна форма зарплати передбачає систему доплат за економію палива, енергії, сировини, матеріалів, за ефективне використання устаткування, за ставлення до праці, за ризик і т. ін.

Погодинна форма заробітної плати застосовується там, де потрібно виробляти продукту саме стільки, скільки того вимагає технологія. Надлишок виробленої продукції є порушенням технології і не стимулюється. Погодинна форма існує як погодинно-нормативна і погодинно-преміальна.

Перша передбачає оплату за відпрацьований час та при виконанні нормативів робіт, які (нормативи) періодично переглядаються.

Друга (погодинно-преміальна) передбачає оплату працівника, за відпрацьований час та додаткову виплату премій за економію витрат, досконаліші форми організації праці тощо.

Розрізняють такі види заробітної плати:

– номінальну заробітну плату – суму грошей, яку отримує власник робочої сили за певний проміжок часу (годину, день, місяць);

– реальну заробітну плату – грошовий еквівалент маси товарів і послуг, які можна придбати за номінальну заробітну плату. Вона визначається шляхом ділення номінальної заробітної плати на індекс споживчих цін:

W реальна = W ном / ІСЦ

Реальна заробітна плата, таким чином, залежить від величини номінальної і рівня цін. З метою ресурсного забезпечення мінімально необхідного рівня відтворення робочої сили згідно з міжнародними трудовими нормами використовують показник мінімальній заробітної плати.

Мінімальна заробітна плата – грошовий еквівалент, що забезпечує задоволення потреб на рівні простого відтворення робочої сили найнижчої кваліфікації, за умови здійснення трудового процесу в межах суспільно-нормативної інтенсивності праці.

В Україні діє Закон «Про оплату праці», за яким держава гарантує мінімальну заробітну плату на всій території України. Розмір її встановлюється не нижчим за вартісну величину межі малозабезпеченості в розрахунку на працездатну особу.

В Україні діє тарифна система, яка включає:

– тарифні ставки;

– тарифні сітки;

– схеми посадових окладів;

– тарифно-кваліфікаційні характеристики.

За допомогою тарифної системи заробітної плати здійснюють диференціацію робіт залежно від їхньої складності, а робітників – залежно від їхньої кваліфікації та рівня відповідальності за розрядами тарифних сіток. Вони є основою диференціації заробітної плати.

3. Соціальна політика — це комплекс соціально-економічних заходів держави та місцевих органів влади, спрямованих на захист населення від безробіття, зростання цін, знецінення трудових заощаджень і т. ін.

У межах соціальної політики забезпечується необхідний мінімум споживання, перерозподіляються доходи, обмежується безробіття, гарантується підтримка сім'ї, забезпечення житлом, підвищення рівня освіти та культури.

Відмічається, що ступінь нерівності в доходах менша в країнах, де держава ширше використовує перерозподіл національного доходу на користь найбідніших верст через систему оподаткування та державні видатки. В державних бюджетах цих країн передбачаються більші видатки на скорочення реальної нерівності яка формується ринком. Тобто залучаються неринкові чинники регулювання, такі як готівкові та безготівкові трансфертні виплати, різні види допомоги малозабезпеченим. В більшості розвинених країн питома вага коштів, що надходять до бідних верств населення, в загальному обсязі соціальних виплат складає 19 % при низькій кількості такого населення.

На основі перевірки потреб населення державні програми підтримки доходів набувають форми додаткових виплат, які гарантують мінімальний доход, що наближається до межі бідності. Державна допомога доповнюється також комунальними трансфертами, тобто місцевими системами допомоги.

Особливу стурбованість викликають групи, які найменшою мірою можуть самі себе забезпечити, — це стосується осіб літнього віку і дітей. Допомога найбільш незахищеним верствам населення повинна гарантувати задоволення мінімальних потреб, зокрема в продовольстві. Для вирішення проблеми недоїдання використовуються програми додаткового харчування, у відповідності з якими продовольство виділяється безпосередньо саме тим групам, для яких ризик шкоди здоров'ю є найбільшим, наприклад: вагітним жінкам, дітям і особам літнього віку. Такі програми повинні тісно координуватися з наданням послуг первинної охорони здоров'я, оскільки недоїдання відображає не тільки нестачу продовольства, але й наявність захворювань.

Визначальна лінія соціального забезпечення періоду реформування полягає в створенні системи допомоги не лише для осіб літнього віку і нездатних заявити про себе на ринку праці, а й для широких верств населення з низькими доходами, але в межах схеми, яку можливо фінансово підтримати.

Досвід демонструє, що політика соціального захисту малозабезпеченого, але працездатного населення має тимчасовий характер. Різні види часткового субсидування, зусилля, спрямовані на скорочення безробіття, є, з одного боку, наслідками, а з іншого боку — необхідністю перехідної економіки. Від тимчасових заходів потрібно поступово відмовлятися у міру того, як набирають силу і швидкість ринкові механізми, оскільки дія цих заходів пов'язана з втручанням держави в процес ціноутворення і в ринок праці.