Тема 3. Економічна діяльність підприємства на мікрорівні

План

1. Основні риси підприємств, їх форми і види.

2. Визначення поняття капітал.

3. Показники діяльності підприємств.

1. Підприємництво представляє собою тип господарської поведінки, що ґрунтується на самостійності та незалежності суб’єктів економіки відносно вибору: що, скільки, як, для кого і для чого виробляти? При цьому підприємницька діяльність засновується на повній відповідальності за прийняті рішення та їх наслідки. Це господарське мистецтво, яке стає управлінською творчою діяльністю з метою пошуку найбільш перспективних сфер застосування ресурсів.

Класики економічної теорії (А. Сміт, Д. Рікардо) заклали теоретичні підвалини підприємництва, розглядаючи підприємця як власника, господаря, бізнесмена, тобто як людину, яка організовує свою справу і має мету діяльності: максимізацію прибутку. Йому властивий специфічний метод економічного мислення, здатність до ризику, оригінальність підприємницьких ідей та підходів до вирішення господарських проблем.

Об’єкт підприємництва – сукупність певних видів економічної діяльності, на основі якої, шляхом комбінації ресурсів, підприємець досягає своєї мети – максимізації доходу.

Суб’єкти підприємницької діяльності: приватні особи; група юридичних або фізичних осіб; держава в особі відповідних органів.

Основними ознаками підприємницької діяльності є наступні: творчий підхід, ініціативність у вирішенні економічних проблем, новаторство, ризиковість, економічна та соціальна відповідальність і масштабність мислення.

Основні принципи підприємницької діяльності: самоокупність, самофінансування,самозабезпечення, матеріальна зацікавленість, економічна відповідальніть, господарська самостійність у межах чинного законодавства і контроль државних органів за його дотриманням.

Підприємницька діяльність розділяється на певні види і форми, в залежності від різних критеріїв і напрямів діяльності.

Розрізняють такі форми підприємств:

– індивідуальне (одноосібне володіння);

– товариство (партнерство);

– корпорація.

Індивідуальні підприємства є власністю однієї особи, котра покладає на себе не тільки фінансовий ризик, а й виключну відповідальність за управління. Підприємець є водночас і власником, і працівником, і бухгалтером, і управлінцем.

Товариства (партнерства) – форма організації підприємництва, що ґрунтується на спільному (пайовому) формуванні громадянами чи юридичними особами статутного капіталу, а розподілі прав та відповідальності залежно від частки у статутному фонді та місця у структурі управління товариством. Юридична особа — це ділове підприємство, що має власний статут, рахунок у банку і занесене у державний реєстр, тобто пройшло процедуру офіційного заснування.

Товариства поділяються на такі види: повне товариство; товариство з обмеженою відповідальністю; змішане товариство (командитне).

Повне товариство — об'єднання громадян та (або) юридичних осіб з метою здійснення спільної господарської діяльності на основі угоди (договору) між ними. Повне товариство не є юридичною особою, його члени зберігають повну самостійність, але несуть повну солідарну відповідальність за зобов'язаннями не тільки майном підприємства, а й своїм власним майном. Ця форма застосовується там, де переважає частка інтелектуальної праці (брокерські, аудиторські, адвокатські фірми).

Товариство з обмеженню відповідальністю ґрунтується на відповідальності, «яка обмежується тільки капіталом підприємства, і підприємець не відповідає своїм майном. Ця форма менш ризикова для підприємця і тому більш поширена.

Змішане товариство (командитне) — об'єднання кількох фізичних і (або) юридичних осіб для спільної діяльності на основі договору. Воно складається із дійсних членів (комплементарів), які несуть повну (необмежену) відповідальність за зобов'язаннями товариства, та членів-вкладників (командитистів), які відповідають за зобов'язаннями товариства тільки своїми внесками.

Корпорація (акціонерне товариство) — форма об'єднання капіталів учасників акціонерного товариства (АТ). Вона засвідчує внесення капіталу у формі акцій і дає право акціонеру на отримання доходу та участь в управлінні товариством.

Акціонерні товариства бувають таких видів: закритого (ЗАТ) та відкритого типу (ВАТ). Різниця між ними в тому, що перші не випускають акцій, або випускають їх без права вільної купівлі-продажу, а другі (ВАТ) — випускають акції, які вільно купують та продають.

Історично першими виникли такі види акціонерних товариств як картель, синдикат, трест, а пізніше, після другої світової війни – концерни та інші промислові об’єднання.

Крім розглянутих організаційно-правових форм підприємств та їхніх об'єднань, існують і інші критерії класифікації підприємств:

- за формою власності;

- за рівнем концентрації і централізації.

За формою власності підприємства поділяють на такі види: приватні; колективні; державні.

За іншим критерієм, тобто за рівнем концентрації та централізації виробництва і капіталу підприємства поділяють на такі види: малі (дрібні); середні; великі (крупні).

Перехід до інноваційної моделі підприємницької діяльності в умовах індустріального суспільства породжує нові форми підприємницької діяльності:

- венчурне підприємство (бізнес);

- інжиніринг;

- лізинг;

- технопарки;

- торговельну мережу;

- франчайзинг та ін.

Венчурне підприємництво здійснюється у сфері фінансування високотехнічних проектів, займається цільовими інженерними розробками, продукуванням та запровадженням інновацій з метою отримання максимального прибутку. Його особливість заключається в тому, що це ризикована форма підприємництва, тому що управлінці вкладають незначну частку інвестицій (менше 10%), але беруть на себе повний ризик за кінцеві результати проектів. Інституційні та приватні інвестори забезпечують фінансування і ризикують своїми інвестиціями.

За оцінками американських економістів, 15% венчурних компаній приречені на повну втрату ризикового капіталу; 30% компаній – отримують скромний прибуток, зате 30% ризикових фірм за декілька років перекривають прибутком інвестований капітал у 30 – 200 разів. Венчурні підприємства вигідні великим компаніям, банкам, страховим компаніям, оскільки таким шляхом вони використовують підприємницький талант дрібних бізнесменів, їх енергію і творчу ініціативу, частково перекладають на них ризик нововведень. Тому кожна п'ята новинка науки і техніки, успішно впроваджена крупними компаніями розвинутих країн світу, запозичена у венчурних фірм і дає високий комерційний результат.

Інжиніринг – система надання послуг фірмою-консультантом фірмі-клієнту при будівництві промислових та інших об’єктів.

Лізинг – форма дострокової оренди, де орендодавачем є лізингова компанія. Орендатор бере на себе відповідальність за збереження орендованого майна, сплату орендних платежів, податків та страхових платежів. Орендовані об’єкти, як правило, купуються лізинговою компанією на прохання орендатора, і в кінцевому результаті залишаються йому після сплати орендних платежів протягом декількох років.

Технопарки – одна із найпоширеніших у розвинених країнах форма венчурного підприємництва (ризикових фірм). Вони виникають шляхом об’єднання персоналу університетських та науково-дослідних центрів, які прагнуть комерціалізувати результати своїх науково-дослідних розробок. Зразком утворення технопарку була модель науково-виробничого центру, створеного на базі Стенфордського університету Каліфорнії (США), який зосереджує майже 3 тис. електронних фірм, де працюють близько 2 тис. осіб.

Торговельна мережа – два чи більше магазинів під загальним володінням і контролем, які продають товари аналогічного асортименту, мають спільну службу закупівель та збуту, а можливо, й аналогічне архітектурне оформлення (наприклад, мережа магазинів «Billa», «Ашан», «ДЦ», «Космо»).

Фрайчанзинг – найпоширеніша форма інтеграції малого і великого підприємництва у галузі збуту. Суть франчайзингу полягає в тому, що головна велика компанія (франчайзор) укладає угоду з малими та середніми незалежними підприємствами (франчайзі) про надання їм виключного права на продаж її товарів чи послуг під торговельною маркою компанії-франчайзора (наприклад, фірма «Mc. Donald’s»).

2. Діяльність підприємства забезпечується через функції капіталу. В економічній теорії сформувалися такі підходи до визначення сутності капіталу:

1. Предметно-функціональний підхід, згідно з яким капітал ототожнюється з нагромадженою працею, призначеною для подальшого виробництва або продажу й одержання доходу – це фактор виробництва, що впливає на результати підприємницької діяльності і приносить дохід власникові.

2. Соціально-економічний підхід, згідно з яким марксистська теорія капітал трактує як економічну категорію, яка представляє специфічні суспільні відносини, що виникають за певних історичних умов. Розглядаючи капітал як самозростаючу вартість, марксисти ототожнюють капітал з капіталістичними виробничими відносинами експлуатації найманої праці. За марксистською теорією загальна формула руху капіталу має вигляд:

Г-Т-Г´, де Г´ = Г+ΔГ

Приріст грошей, який отримується в кінці руху капіталу (ΔГ) називається додатковою вартістю, яка створює прибуток капіталіста.

3. Грошовий підхід, згідно з яким капітал досліджується як фінансовий ресурс, що приносить дохід власникові у вигляді процента.

4. Трактування капіталу як певного вкладення, завдяки чому забезпечується одержання доходу у поточному та майбутньому періоді.

У рамках цього підходу відокремлюється поняття «людського капіталу» як міри втіленої у людині здатності приносити дохід. Інвестиціями у людський капітал вважаються витрати на здобуття освіти, кваліфікації, підготовку та перепідготовку робітників, підтримку здоров’я, інформаційне забезпечення тощо. Величина людського капіталу оцінюється потенційним доходом, який він може приносити власнику.

Тобто, капітал – це самозростаюча авансована вартість; вкладення, які дають змогу отримати дохід власнику.

Форми існування капіталу в залежності від різних критеріїв:

1. За джерелами формування: власний капітал, залучений капітал.

2. За напрямом інвестування: речовий капітал, людський капітал.

3. За сферами застосування: промисловий капітал, торговельний капітал, позичковий капітал.

4. За способом обороту: основний капітал, оборотний капітал.

5. За перерозподілом доходів: реальний капітал, фіктивний капітал.

6. За формою функціонування: індивідуальний, колективний, суспільний.

7. За масштабами: національний, міжнародний.

8. За роллю у створенні додаткової вартості: постійний, змінний.

Реальний капітал – обслуговує насамперед рух промислового капіталу. Він відіграє визначальну роль у створенні доходу, втілюючись у матеріально-речові та грошові кошти.

Фіктивний капітал – не функціонує безпосередньо у виробничому процесі, а уречевлюється у цінних паперах (акціях, облігаціях) та дає їхнім власникам право на отримання прибутку. Він не створює доходу, а лише сприяє його перерозподілу.

3. Реальний промисловий капітал вкладається у засоби виробництва і робочу силу. Робоча сила як особистий фактор виробництва характеризує здатність людини до праці. Засоби виробництва як речовий фактор виробництва, включають в себе предмети праці (матеріали, сировину) і засоби праці (машини, обладнання тощо).

Використання робочої сили, засобів та предметів праці за економічним змістом представляє собою витрати виробництва.

Витрати виробництва – вартісна оцінка затрат економічних ресурсів,здійснених підприємцями за для виробництва продукції.

Витрати поділяються на такі види: зовнішні та внутрішні.

Зовнішні (явні) витрати – витрати на оплату економічних ресурсів, постачальники яких не є власниками фірми (грошові, витрати на придбання сировини, палива, обладнання, трудових та транспортних послуг тощо).

Внутрішні (неявні) витрати — витрати фірми на використання власних (неоплачуваних) ресурсів.

Виокремлення явних та неявних витрат відображає два підходи до розуміння природи затрат фірми.

Бухгалтерський підхід передбачає врахування зовнішніх (явних) витрат, які оплачуються безпосередньо після отримання рахунка чи накладної. Ці витрати відображаються у бухгалтерському балансі фірми і є бухгалтерськими витратами.

Економічний підхід до витрат виробництва передбачає врахування не тільки зовнішніх, а й внутрішніх витрат, пов'язаних з можливістю альтернативного використання ресурсів. Економічні витрати відрізняються від бухгалтерських на величину альтернативної вартості власних ресурсів.

Альтернативна вартість (вартість втрачених можливостей, пропущена вигода) - вартість найкращої (найвище оплачуваної) альтернативної можливості виробництва чи поведінки фірми при порівняльному ступені ризику.

Таким чином, економічні витрати – це витрати, які належить здійснити підприємцю, щоб відволікти ресурси від альтернативного використання. Це дійсні витрати на виробництво товару, які відображають вартість ресурсів при найкращому з можливих варіантів їхнього застосування, Залежно від строку, впродовж якого можлива зміна економічних ресурсів, залучених фірмою до виробництва певного виду продукції, розрізняють:

– витрати фірми в довгостроковому періоді (часовому інтервалі, достатньому для зміни всіх зайнятих ресурсів);

– витрати фірми в короткостроковому періоді (часовому інтервалі, протягом якого хоча б один вид ресурсів залишається незмінним).

Витрати фірми в короткостроковому періоді поділяються на постійні, змінні, сукупні, середні та граничні.

Постійні (умовно постійні) витрати (FC): мають місце незалежно від зміни обсягів виробництва (затрати на утримання будівель, адміністративного апарату, на орендну плату, рекламу тощо).

Змінні витрати (VС): безпосередньо пов'язані зі зміною обсягів виробництва (затрати на сировину, електроенергію, оплату праці (відрядну) робітників тощо).

Граничні витрати (МС): приріст витрат на виробництво ще однієї (додаткової) одиниці продукції:

МС = ∆TC / ∆Q

Середні витрати (АТС): середня величина витрат на виробництво одиниці продукції

ATC = TC / Q

Сукупні (валові витрати) (ТС): сукупні витрати фірми на придбання та використання всіх факторів виробництва, тобто це сума постійних та змінних витрат

TC = FC + VC

Прибуток – це виражений у грошовій формі чистий дохід підприємця на вкладений капітал, який представляє собою різницю між загальною виручкою від реалізації продукту (валового доходу) і сукупними витратами фірми:

РR =ТR – ТС,

де РR — прибуток фірми;

ТR — виручка від реалізації;

ТС — сукупні витрати.

Існування двох підходів до виміру витрат фірми (бугалтерського та економічного) зумовлює застосування двох підходів до аналізу прибутку.

Бухгалтерський прибуток визначається як різниця між валовим доходом (виручкою від реалізації продукції) та бухгалтерськими (зовнішніми) витратами виробництва.

Економічний прибуток визначається як різниця між валовим доходом та економічними (зовнішніми і внутрішніми, включаючи нормальний прибуток) витратами виробництва.

Нормальний прибуток — звичайний для галузі дохід від економічних ресурсів; мінімальний дохід, який стимулює підприємця продовжувати справу, залишаючись у певній сфері бізнесу.

Оскільки нормальний прибуток є винагородою за виконання підприємницьких функцій, він входить до складу внутрішніх витрат фірми.

Економічний прибуток — це надлишок над нормальним прибутком, породжений ініціативою підприємця, його вмінням знайти найкраще застосування та комбінацію економічних ресурсів, здійснювати нововведення, ризикувати тощо.

Виникнення надлишкового прибутку спонукає підприємців спрямовувати свої капітали в певну сферу суспільного виробництва, що сприяє розширенню кола виробників та зниженню ринкових цін. Результатом останнього є зменшення економічного прибутку, його зникнення, а відтак відплив капіталів в інші сфери бізнесової діяльності. Однак зменшення кількості виробників підвищує ринкові ціни та спричиняє зростання економічного прибутку і т. ін.

Тривале існування надлишкового прибутку на довшому відрізку часу свідчить про наявність перешкод для ефективної конкуренції виробників на певному ринку внаслідок появи монополій.

Монопольний прибуток — прибуток фірми, яка займає монопольне (виключне) становище на ринку.

Засобами виміру прибутку є його маса (абсолютна грошова величина) та норма прибутку (якісний відсотковий показник).

Маса прибутку — це абсолютний розмір прибутку в грошовому вираженні. Норма прибутку характеризує ступінь прибутковості капіталу і визначається як відсоткове відношення маси прибутку (Р) до всього авансованого капіталу (С+V):

P' = P / C + V *100

Величина норми прибутку свідчить про ефективність функціонування авансованого капіталу і залежить від багатьох факторів, що діють у сферах виробництва обігу та розподілу, у тому числі від швидкості обороту капіталу, маси прибутку, ринкових цін, структури витрат, масштабу виробництва тощо.

Ефективність підприємств вимірюється системою показників, головними серед яких є: маса прибутку і валового доходу, рівень рентабельності, фондоємність, фондовіддача.

Для оцінки рівня ефективності роботи підприємства одержаний ним результат, тобто валовий дохід або прибуток порівнюють з витратами або з використаними ресурсами.

Зіставлення прибутку і витрат показує рентабельність або норму рентабельності – це відношення прибутку до поточних витрат виробництва, що обраховується за такою формулою:

N рент = П * (Ц - С) / Фосн. + Фоб. ×100%

де, Nрент – норма рентабельності;

прибуток на одиницю продукції представлений в чисельнику як різниця між ціною на неї (Ц) і собівартістю (С), обсяг продукції – П;

вартість основних виробничих фондів – Фосн;

вартість оборотних фондів – Фоб.

Формула показує, що рівень рентабельності прямо пропорційний обсягу виробленої продукції та обернено пропорційний вартості використаних фондів і оборотних засобів.

Ефективність виробничої діяльності працівників характеризує показник продуктивності праці, який визначається кількістю часу, витраченого на виготовлення одиниці продукції або кількістю продукції, що вироблена за одиницю часу.

Ефективність використання основних виробничих фондів показують такі показники як фондоємність і фондовіддача. Фондоємність – це вартість основних виробничих фондів в розрахунку на одну грошову одиницю виробленої продукції. Фондовіддача – це обсяг продукції, що припадає на одну грошову одиницю діючих основних виробничих фондів.

Показником використання оборотних фондів є матеріалоємність продукції. Цей показник визначається як відношення вартості спожитих оборотних фондів (А) підприємства до вартості виробленої продукції (П):

n

Мn = ∑ Ai / П

i = 1