Компоненти дитячої субкультури

Дитяча субкультура є світом, який дитяче співтовариство створювало «собі» протягом усього соціогинезису. Дослідники виділяють безліч компонентів, притаманних дитячій субкультурі. Розглянемо найяскравіші з них.

Насамперед, необхідно виділити дитячу гру, яка є головним супутником дитинства. Гра допомагає дітям освоїти досвід людської діяльності.

Д.Б.Ельконін вивчав значення гри для дитини. У книжці «Психологія гри» він зазначає: «Гра у віці особливо сенситивна для сфери людської роботи і міжлюдських стосунків, встановлення, основним змістом гри є людина – її діяльність і відносини дорослих одне до одного, і через це гра є формою орієнтації в завдання й мотиви людської діяльності»[14]. В.Кудрявцев,Т.Алієва підкреслюють, що гра – це своєрідний спосіб подолання розриву між дорослими й дітьми. У грі діти засвоюють загальні сенси та мотиви діяльності, відтворюють соціальні відносини, що складаються у світі дорослих. Через гру діти входять у життя дорослих, задовольняючи свої потреби у причетності до цього життя.

В.Абраменкова зазначає, що «традиційна гра – це непросто відтворення дитячим співтовариством історично сформованих відносин дорослих, а переосмислення ними цих взаємин держави і визначення свого самобутнього місця у світі».[15]

У іграх дитина має велику можливість активно діяти, пізнаючи світ довкола себе, освоювати відносини до людей, моделювати їх, удосконалювати свою поведінку і вчитиметься керувати ними. Важливе значення тут набувають групові ігри, які мають особливий інтерактивний характер і припускають суворі правила, зміну позиції в ігровому процесі, постановку себе на місце іншого. До таких ігор можна віднести такі традиційні ігри, як «Піжмурки», «Козаки-розбійники», «Лапта», «Бояри» та інші.

Багато народних ігор пов'язані з календарними святами. Вони відтворюють доросле життя: жнива, посів, полювання. У цих іграх дитина знайомиться з нелегкою селянською працею, навчається цінувати й шанувати її.

Кількість ігор, що відображають працю людей, велика. Це «Редька», «Горох», «Хміль» та інші. Усі вони не лише показують всю розмаїтність праці, а й навчають цінувати її, висловлювати своє ставлення до цих подій.

Всі свята проходили з участю дітей. У тому числі - весілля. Вважалося, що іграми на весіллі, своїми жартівливими діями діти благословляють молодих на щасливий шлюб.

Жартівливе весілля мало свою магічну силу, було оберегом справжнього весілля. Крім цього, воно мало і соціальну роль, ознайомлюючи дітей в ігровій формі з серйозним обрядом дорослих.

Дитячий фольклор є важливою складовою дитячої субкультури. За визначенням М.В.Осоріной дитячий фольклор – це «одна з форм колективної творчості дітей, реалізується і яке закріплюється у системі стійких усних текстів, що передаються безпосередньо з покоління до покоління дітей і має важливе значення регулювання і ігровий і комунікативній діяльності».[16]

У основі дитячого фольклору лежать твори, авторами яких є дорослі. Ці твори, які передаються з покоління до покоління, йдуть на спілкування з дітьми. До їх числа входять різноманітні колискові пісні, лічилки, пестушки, примовки, казки, загадки, ігри і т.д., які максимально адаптовані до сприйняття дітьми.

Зазвичай, ці твори не транслюються у дитячому середовищі в чистому вигляді, самі діти не звертаються до них спонтанно. Але все-таки вони стають надбанням дитячої субкультури, втрачаючи своїх функцій і набуваючи нові, оскільки діти всіляко видозмінюють їх, насичують нетривіальною інформацією. Тому твори дитячого фольклору у різних модифікаціях можуть передаватися з покоління до покоління в усній формі.

Дитячий фольклор може показати дві протирічні характеристики дитячої субкультури. Утримуючи і відтворюючи у собі тексти, ігри, ритуали, «вік» яких налічують десятиліття і століття, дитяча субкультура є дуже консервативною. Проте вона досить динамічна за рахунок того, що жодний твір у ній немає лише одного варіанта. Зазвичай можна знайти кілька «версій» одного й того ж фольклорного твору.

Діти мають можливість наділяти твори фольклору новими смислами, що розвиває їх уяву, прилучає до процесів культурної творчості. У цьому всьому проглядається демократизм дитячої субкультури, що відкриває шлях до змін та розвитку. Вона запрошує будь-яку дитину стати своєю авторкою. Слід зазначити, що варіативність властива практично всім компонентам дитячої субкультури.

Колискові пісні, потішки і примовки допомагають дитині ознайомитися з найпростішою моделлю навколишнього світу, розкривають принципи сімейного життєустрою, формують основу довіри до родичів і до світу загалом. Будинок у творах дитячого фольклору постає як захист від небезпечного зовнішнього світу, куди поки ще «ходити зайве». У дитини місце у домі – найкраще і найгарніше, а мама найтурботливіша та найкраща. Сім'я стає символом захисту та надійності.

У дитячому фольклорі знаходять свій відбиток і страшні фантазії, в усній формі які від покоління до покоління дітей. М.Осорина виділяє одне із найбільш поширених сюжетів, у якому розповідають, як собі сім'я з дітьми живе у кімнаті, де на кількох стінах чи стелі є підозріла пляма. Вона може бути жовтим, червоним чи чорним. Іноді пляма можна знайти під час переїзду нові квартиру. Буває, що хтось із членів сім'ї ставить його випадково (капне чорними чорнилом). Герої сюжету намагаються безрезультатно відтерти це пляма. Вночі пляма починає виявляти свою лиховісну сутність. Воно починає повільно зростати, і потім із нього з'являється величезна, відповідно до кольором плями, рука,уносящая з ночі новорічної ночі у пляма всіх членів сім'ї. Зазвичай, руку вдається простежити. Тоді викликають міліцію, влаштовують засідку, рубають цю правицю і знаходять на горищі чаклунку, бандита чи шпигуна. Наприкінці всі члени родини можуть ожити.[17]

Дослідниками зазначено, що з індивідуальних страшних дитячих фантазій характерний мотив віднесення дитини з простору будинку у інший світ. Цей мотив знайшов свій відбиток у текстах колективного дитячого фольклору (сюжет про звільнення дитини всередину картини, що висіла на стіні). Він також зустрічається у літературі для дітей, наприклад, «Аліса в задзеркаллі».Субкультурні форми часом грають важливу роль в опануванні дитиною змісту її загальнолюдських цінностей. Такою формою є стихійні дитячі проблематизації. Частіше вони виражаються у формі питань на теми перетворення звичайного у незвичний, припускають вихід далеко за межі повсякденних причинно-наслідкових зв'язків. Питання служать засобом розширення дитячої свідомості, орієнтують як дитину, так і дорослого на динамічне спілкування і творче співробітництво, створюють цю ситуацію, у якій необхідний творчий пошук, спільний для дорослого і дитини. Ці явища дослідники називають «дитячим філософствуванням», яке утворює особливу складову субкультури дитинства.

«Філософствуванням» можуть бути роздуми дітей про природу, життя, космос, добро і зло, душу, думки та інше. Вони мають переважно непрямий характер, та все ж торкаються питань людського буття. «Філософські теми» дітей багато в чому створюють ту самобутню картину світу, яка народжується у свідомості. Зазвичай цю картину об'єднує у собі все необхідне та випадкове, загальне та приватне, реальне і вигадане. Вона й не так впорядковує дійсність, оскільки задає питання, руйнуючи очевидне. Це і є початком людського пізнання, що має творчу природу. Субкультурний феномен пізнання допомагає дитині глибше прилучитися до творчого досвіду людей.

Дитяча словотворчість займає значне місце всередині дитячої субкультури. Воно є своєрідним викликом свідомості дорослих, обмеженому готовим громадським досвідом.

Словотворчістю дитина намагається виділити свою унікальну мову з промови дорослих, водночас спонукаючи дорослих до спілкування. Словотворчість є способом відокремлення дитини, його закликом до творчого єднання з дорослим.

Займаючись словотворчістю, діти роблять слово більш жвавим і предметним, гнучким і пластичним, включаючи у собі всі можливі відтінки його значення. Діти звільняють силу, зібрану в лінгвістичних і граматичних нормах мови. Можна сміливо сказати, що вони дарують мові життя культурі, не дозволяючи їй омертвіти.

Перевертиші є примітною сферою явищ дитячої субкультури. «Перевертиші – це особливі словесні твори, де навиворіт вивертаєтьсяподсказиваемое здоровий глузд звичайне стан справ,проблематизируются повсякденні узвичаєні уявлення про навколишнє». [18] Свої витоки вони дістають із народної сміхової культури та малих фольклорних жанрів, розрахованих на дітей.

У різних культурах таке “перевертання” вважалося засобом розширення творчих здібностей дітей і дорослих. Цей момент мав місце у науці, винахідництві, мистецтві. У дошкільному віці “перевертиші” мають особливий сенс. Невипадково К.Чуковський називав їх як “безглузді нісенітниці”. Малюк, щоб сприйняти світ таким, який він є, спочатку має побачити його перевернутим. Це з особливістю зору новонароджених. І лише поступово картина виправляється. Це ж дослідники відносять і до розумовому духовного зору дитини, ніж пояснюють суперечливість і парадоксальність дитячої картини світу, у якій все постійно змінюється місцями, наділяється незвичними властивостями та можливостями. Педагогічна цінність перевертишів у тому, що дитина викриває фантазії і є проявом розуму, намагається по-новому утвердитися в знанні “норми”.

Жанр лічилки, характерний для дитячої субкультури, є абсолютно унікальним. Він має в дорослому фольклорі і становить разом ізжеребьевками своєрідну підготовку до гри. Оце той атрибут ігри та зовсім культурно представлена реалізація розподілу ролей:

«Вийшов місяць із туману,

Вийняв ножик з кишені.

Буду різати, битиму –

Все одно тобі водити!»

Лічилка допомагає усувати небажані конфлікти у дитячому середовищі щодо гри, збагачує традиційні тексти.

Дразнилки висміюють дитячі вади суспільства і провини:скарги, дурість, хвастощі, жадібність, плаксивість:

«Жадина-говядина, солоний огірок,

На підлозі валяється, ніхто його не їсть!»

В.Абраменкова зазначає, крім зазначених форм фольклору як у дитячій субкультурі існують звані «низові» форми усних фольклорних текстів. До них відносяться різноманітні розіграші однолітків і дорослих, пародії, дитячі непристойні і садистські віршики, у яких комічне, веселе набуває психологічний сенс порушення заборон дорослих:

«Діти у підвалі грали у гестапо.

Звіряче замучений сантехнік Потапов».

Любов дитини до всіляких насмішок, смішних ситуацій, це й руйнує, й запевняє порядок навколишнього світу, перевіряючи цим його на міцність.Сміхова активність дітей – це підтвердження їхнього власного існування через вивертання себе і оточуючих «навиворіт».[19]

Як справедливо зазначає В.Абраменкова, діти з почуттям гумору як у дитячій субкультурі органічно вписуються в ставлення до сміхового світу і як світу порушення пристойностей та норм поведінки, повалення авторитетів і перекидання звичних понять. Вони можуть побачити смішне в серйозному, уявити ситуації у самому несподіваному світлі, викликаючи підвищений інтерес оточуючих до себе. Бешкетники, використовуючи у своїх експериментах млявих, боягузливих чи безладних дітей, потішаються з них, змушують їх рухатися.

Однією з важливих компонентів дитячої субкультури є наявність своєї мови спілкування між дітьми, яка відрізняється особливим синтаксичним і лексичним устроєм, образністю, зашифрованістю.

У процесі спілкування діти придумують «таємні мови», які доступні розумінню дорослих чи інших дітей, не посвячених у цю справу. Наприклад, до кожного слова діти можуть додавати будь-які тарабарські приставки чи закінчення.

Діти старшого віку мають в усному спілкуванні особливий сленг, а у письмовому – спеціально розроблений тайнопис. Усе це свідчить про прагнення дитячої культури до автономізації.

В.Абраменкова виділяє ще одну важливу рису, притаманну дитячій субкультурі – табуювання особистих імен в співтовариствах дітей і наділення однолітків насмішками і прізвиськами. На відміну від власної назви, прізвисько емоційно насичено і несе у собі момент оцінки, яка є, позитивною або негативною, або ж носить який-небудь підтекст чи прихований сенс.

У молодшому шкільному віці прізвисько зазвичай є вираженням яскравої індивідуальності дитини. У підлітків можуть бути образливі прізвиська. Але за будь-якого разу матиме прізвисько – отже, буде поміченою однолітками.

Релігійні уявлення та духовне життя дітей – ще один важливий компонент дитячої субкультури. Дитяче духовне життя є найбільш глибоким, та інтимною стороною життя дитини, яка частіше всього прихована від зовнішнього спостерігача.

Дослідники відзначають особливу міфологічність дитячої свідомості, віру в надприродне. Через це кожна дитина природно релігійна. Навіть якщо дитина відлучений від релігійної традиції, її душі властивий пошук емоційного зв'язку з зовнішнім.

У традиційних дитячих віруваннях серед молодших школярів досить поширеними є «поганські» розповіді про чаклунство, нечисту силу і предметах-шкідниках (чорна рука, біле піаніно тощо.). У старшому віці як і у дитячому середовищі існують і християнські православні уявлення: розповіді про святих, про чудовий порятунок, відвідування «того» світла. Як справедливо зазначає В.Абраменкова, найчастіше діти приховують свої релігійні почуття від однолітків щоб уникнути глузувань, воліючи звертатися до «вищих сил» безпосередньо.[20]

М.Осорина серед компонентів дитячої субкультури виділяє різноманітні захоплення: дитяче збиральництво (скарбниці, тайники, секрети) і колекціонування.[21]

Дитяче збиральництво раннього дитинства характеризується тим, що «штучки», знайдені дитиною, немає ніякої споживчої цінності й приваблюють її своєї формою, кольором, деякою подібністю з реальними речами. Знаходячи у великому світі різні «штучки», дитина прибирає їх до рук у власних інтересах. Отже вона розсуває свої межі як і висловлюється М.Осорина, «уточнює» себе з цими маленькими символами «Я» - «його робиться багато».[22] Знахідки настільки набирають форми для дитини, що вона включає їх у світ своїх фантазій і переживань.

Приблизно після п'яти років дитяче збиральництво набуває інших рис. У дитини з'являється своя «скарбниця», що зазвичай зберігається вдома. Це, можливо, коробочка, мішечок в дівчинки і кишеня у хлопчика, оскільки хлопчики воліють все носити з собою. «Скарбниця» наповнюється дрібними предметами, знайденими надворі. Це різноманітні намистини, гарні гудзики, значки, зламані брошки, рідкісні монети і предмети із цікавою зовнішністю, які залучають увагу дитини. Зазвичай дитині подобається спілкуватися зі своїми «скарбами» наодинці, щоб ніхто не завадив: вивчати, милуватися і фантазувати.

Зазвичай, «скарбниця» існує кілька років та потім непомітно зникає. На зміну їй, приблизно після шести-семи років, приходить дитяче колекціонування. Якщо «скарбниця» була особистою, індивідуальною, то колекція соціальна і більше обумовлена зовнішніми чинниками, пов'язаними з життям дитини у групі ровесників: престижем, суперництвом, модою. Колекції діти показують одна одній, хваляться і пишаються ними.

Поява колекції свідчить про входження дитини у нову фазу соціалізації як у дитячій субкультурі. Зазвичай це пов'язано з початком шкільного життя. Саме тоді відбувається активне формування самостійного досвіду дітей між людьми, де дитина навчається підпорядковуватися правилам життя, жінок у групі, засвоює стандарти моделей поведінки.

Найчастіше діти семи – десяти років колекціонують предмети, які можна добути безкоштовно: фантики, обгортки, пробки тощо. Вміст такої колекції сприймається дітьми як особистий видобуток її власника. Кількість і рідкість знайдених предметів говорить про високий розвитку в неї соціальних цінностей, з погляду співтовариства дітей, якостей, внаслідок чого вона добула те, що має.

Багато привабливих предметів стають вмістом дівчачих «секретів» і «хлопчачих» схованок.

«Секрет» дівчинки є невеликою ямкою, викопаною у землі, яка викладається чимось гарним. Зазвичай робиться фон з фольги чи листя, ньому розкладаються різні цікаві «штучки», голівки квітів, камінчики. Згори зроблена композиція накривається шматочком гарного прозорого скла. Потім все засипається тонким шаром землі так щоб зовні було видно.

Створення «секретів» є традицією дитячої субкультури, отже, ідеї та форми її втілення передаються від старших дітей до молодших як культурна спадщина. «Секрети» за своєю сутністю вважатимуться масовою формою дитячої дизайнерської творчості.

Хлопчачі «схованки» створюються із єдиною метою матеріалізації своєї таємної присутності у просторі навколишнього світу. Найчастіше знаходяться у різних нішах, укриттях, щілинах, непомітних для оточуючих. Туди складаються різноманітні предмети, які є особистісно значимими, цінними для хлопчика.

«Секрети», «схованки» і «скарбниці» є спробами дітей встановити особистий контакт з місцем проживання.

У дитячій субкультурі М.Осорина виділяє кошти та форми вільного відпочинку, серед яких - походи дітей у різні місця, різноманітні види продуктивної діяльності дітей, наприклад, розповідання страшних історій. Спостереження дослідників дозволили виділити перелік місць, які відвідують діти.

Місця ігор - ті місця, де діти збираються для тих чи інших видів ігор. Зазвичай, місця ігор дівчат і хлопчиків перебувають окремо, але неподалік одне від одного.

«Страшні місця» ставляться до розряду небезпечних, заборонених далеких дитині зон простору. Зазвичай це горище, підвал, льох, криниця, занедбаний дім" і т.д. Входи у ці місця для дітей є точками дотику їх звичайного світу зі світом іншим - таємничим, похмурим, населенним ворожими силами. Дітей цікавить жах. Дитина, об'єднавшись з групою інших дітей, намагається активно справитися з цим жахом.

Поступово «страшні місця» стають «страшно цікавими», куди діти вирушають не переживати, а цілеспрямовано їх пізнавати, досліджувати. У 6-7 років страхи символічно проробляються дитячою колективною свідомістю, а в молодшому шкільному віці дослідження «страшних місць» стає випробуванням хоробрості і її тренуванням, дає можливість задоволення дослідницьких інстинктів, і особистого самоствердження. І це є й своєрідним з'ясовуванням статусу кожного учасника в груповий ієрархії.

«Цікаві місця» - це місця, де можна безперешкодно спостерігати чуже життя, яке відрізняється від життя дитини. Зазвичай це життя маленьких істот (пуголовків, жаб, мурах) чи дорослих людей, хто знає, що на них дивляться, і зайняті чимось цікавим для дитини (будівництво, майстерня тощо.)

«Злачні місця» - місця, де видобувається заборонне чи відбувається недозволене. Найстрашніше типове місце - звалище. Воно є для дитини виворотом світу дорослих, його потаємною стороною, вивернутою назовні.

Вигляд «нічиїх речей», наявність ламаного і відсутність будь-якої регламентації пробуджує в дітей деструктивні бажання. Тут можна порушувати заборони дорослих на прояв агресивних почуттів та виплескувати руйнування, від якого не треба очікувати покарання. Звалище для дітей стає «острівцем свободи для ненормативних дій»[23]. Але й інша сторона спілкування дітей із смітником, більш конструктивна та творча. Зламані речі, які є негідними для звичайного вживання, можуть бути використані дітьми для найрізноманітніших потреб завдяки їхній фантазії. Звалище стає місцем творчого експериментування.

«Місця усамітнення» - ті місця, де ніхто не потривожить, де дитині зручно і затишно. «Місця зустрічей» є місцем загального збору дітей, посиденьок, розмов компанії приятелів. Вони вибираються там, де зручно сидіти, де є багато місця та всіх видно, де дорослі не заважають.

«Місця екзистенційно-філософських і релігійних переживань» - місця, самостійно знайдені дитиною, куди він ходить одна, щоб пережити особливий стан душі.

Отже, в теоретичній частині даної роботи було розглянуто теоретичні підходи до поняття субкультури, виділено її ознаки і різноманітні види. Розкрито особливості дитячої субкультури, виявлено її основні компоненти, серед яких: дитяча гра, дитячий фольклор, словотворчість, дитяче філософування, своєрідна дитяча мова, табуювання імен і вигадування прізвиськ, релігійні уявлення та духовне життя дітей, захоплення, кошти та форми вільного відпочинку. Всі ці компоненти відіграють істотне значення у процесі соціалізації дітей.

РОЗДІЛ 3. ВПЛИВ СУБКУЛЬТУРИ НА СОЦІАЛЬНЕ ВИХОВАННЯ ОСОБИСТОСТІ ДИТИНИ
3.1 Основні підходи до дослідження проблеми дитячої субкультури

Субкультура нерозривно пов'язана і похідна від загальної культури. Соціологи роблять акцент на зв'язок субкультури з певною соціальною групою людей, наприклад, субкультура — це соціальна, етнічна чи економічна група з особливим власним характером в межах загальної культури суспільства. Предметом дослідження при такому підході може виступити субкультура мормонів в США, старообрядців у Росії, кримінального співтовариства (мафії) в Італії. У такому підході вирішуються проблема відносин і взаємодій субкультури із суспільством, проблема співіснування субкультур.

«Молодіжна субкультура» не відразу стала описуватися та аналізуватися саме як субкультура (у даній моделі). Її феномени тривалий час розглядалися як «девіації» (відхилення від норм) і привертали увагу більшою мірою кримінологів, ніж культурологів. Оформлення власне наукового підходу зі своєю методологією включеного спостереження відноситься до 1920-х років, коли група соціологів і кримінологівіз Чикаго почала збирати дані про підлітковівуличнібандиі різнідевіантнігрупи. Акцент на дослідженні субкультури девіантних груп молоді домінував протягом декількох десятиліть.

Це пов'язано, напевне, з природою основного критерію, що визначає специфіку молоді як групи віком[24]

Існує цілий ряд концепцій, що пояснюють сутність і причини залучення молоді в ту чи іншу субкультуру.

Соціо-психологічний підхід пов'язував схильність до девіантної поведінки у колективній формі з особливостями підліткового віку. Акцент робився, головним чином, на молодь як жертву соціалізації.Формування субкультур бачилися скоріше як порушення механізмів соціалізації. Провідна ідея полягає в тому, що молоді люди не стають антисоціальними після включення до угруповання: в угруповання приходять саме антисоціально орієнтовані підлітки для підтримки своїх антисоціальних продовження норм і цінностей.

А. Коен стверджував, що у груп підлітків одного й того ж віку, але по-різному орієнтованих, існують значні відмінності в уявленнях про статус і критерії його досягнення. Для «слухняних учнів із середнього класу» — це освіта, кваліфікація, повага, заміжжя, визнання заслуг з боку значимих дорослих, а в їх особі — суспільства в цілому.Для «хлопчаків з підворіття» — моментальне задоволення, грубість, жорстокість, високий рівень ризику і хвилювання, цінності, які не обіцяють будь-яких похвал з боку дорослих і суспільно значущоговизнання. [25]

Т. Парсонс і Ш. Айзенштадт вважали, що всі молодіжні субкультури, незважаючи на поведінку, стиль або сленг, були, в кінцевому рахунку, деякими адаптивним формами, їх існування допомагало суспільству в цілому досягати стабільності, і з цієї точки зору вони були соціально значимими і позитивними. Т. Парсонс бачив основну функцію молодіжної культури в позитивній допомоги, яку надавали молодіжні субкультури процесу важкого переходу дітей удорослий статус. На думку Ш. Айзенштадта, молодіжні субкультури — це період підготовки молодих людей до миру поза родини. Він вважав, що вони грали настільки важливу роль у соціалізації молодих людей, тому що саме молодіжні субкультури створювали набір цінностей, позицій і поведінкових норм, які повертали почуття влади, загублене молодими людьми в результаті їх маргинальной соціо-економічної та культурної позиції в сучасному суспільстві.

Для позначення інтервалу між підлітковістю і дорослістю Е. Еріксон ввів поняття «психосоціального мораторію» — період, коли молодим людям дається відстрочка прийняття ролей і норм дорослих і надається можливість експериментувати зі своєю ідентичністю, пробувати альтернативні ролі і способи життя. Еріксон вважав, що надмірна ідентифікація з представниками контркультури чи кримінальної культури вириває особистість з її соціального оточення, тим самим придушуючи її та обмежуючи розвиток ідентичності. Еріксон показав, що в культурі з жорсткими соціальними нормами (наприклад,в країнах ісламу) проблеми ідентичності мінімізовані, оскільки невеликий вибір можливостей. Американське суспільство, навпаки, надає молоді широкий спектр можливостей, в результаті чого молодь стає більш вразливою щодо проблем ідентичності. Зауважимо, що одним із яскравих проявів кризи ідентичності Еріксон вважав вживання наркотиків.

А.В. Мудрик розглядає вплив субкультури на соціалізацію дітей як специфічний механізм соціалізації, названий їм «стилізований механізм». Серед ознак субкультури їм виділяються: ціннісні орієнтації, норми поведінки, взаємодії та взаємовідносин, бажані джерела інформації, мода, жаргон, фольклор.[26]

Ця традиція домінувала аж до 80-х рр. Постмодерністські тенденції у вивченні молодіжної субкультури висловилися в інтерпретації субкультури як простору гри, експериментувати з ієрархією дорослого світу. Товариство «дозволяє» виражати молоді себе в цій сфері. Молодь, в свою чергу, не втрачає свого зв'язку із загальною культурою, розділяючи її фундаментальні норми та цінності. Сучасні дослідження орієнтуються на вивчення нових форм культурнрїактивностісучасної молоді. Особлива увага приділяється формам тілесного догляду і насолоди. Експерименти зі своєю зовнішністю здійснюються вже не тільки через одяг, а через тіло: гоління голови, татуювання, нанесення шрамів. Навіть вживання наркотиків, розглядається як своєрідний спосіб експериментування, маніпуляції зі своєю тілесності і чуттєвістю. Вплив ідей постмодернізму призвівдо того, що на певному етапі на Заході практично перестали говорити про субкультури, прийнявши їх як даність.

Соціалізація дитини

Соціалізація — безперервний, багатогранний процес, який триває протягом усього життя людини. Але найбільш інтенсивно він протікає в дитинстві і юності, коли закладаються всі базові ціннісні орієнтації, засвоюються соціальні норми і відхилення. Найбільш важливе значення для соціалізації підлітка має соціум. При народженні дитина розвивається в основному в родині, у подальшому вона освоює все нові й нові середовища — дошкільні установи, компанії друзів, дискотеки і т.д. З віком освоєна дитиною «територія» соціального середовища все більше і більше розширюється.

При цьому підліток немов би постійно шукає і знаходить те середовище, яке для нього найбільшою мірою комфортне, де підлітка краще розуміють, ставляться до нього з повагою і т.д. Для процесу соціалізації важливе значення має, які установки формує те чи інше середовище, в якому знаходиться підліток, який соціальний досвід може накопичуватися у нього в цьому середовищі — позитивний або негативний.

Підлітковий вік, особливо з 13-15 років — це вік формування моральних переконань, принципів, якими підліток починає керуватися в своїй поведінці. У цьому віці з'являється інтерес до світоглядних питань, таким, як виникнення життя на Землі, походження людини, сенс життя. Моральні переконання підлітка складаються під впливом навколишньої дійсності. Вони можуть бути помилковими, неправильними, спотвореними. Це має місце в тих випадках, коли вони складаються під впливом випадкових обставин, дурного впливу вулиці, неблаговидних вчинків.

У тісному зв'язку з формуванням моральних переконань молодих людей складаються їх моральні ідеали. У підлітка молодшого віку в якості ідеалу виступає образ якої-небудь конкретної людини, в якій він бачить втілення якостей, які він високо цінує. З віком у молодої людини спостерігається помітний «рух» від образів близьких людей до зображень осіб, з якими він безпосередньо не спілкується. Старші підлітки починають пред'являти більш високі вимоги до свого ідеалу. У зв'язку з цим вони починають усвідомлювати, що оточуючі, навіть дуже улюблені та шановані ними, в більшості своїй самі звичайні люди, гарні і гідні поваги, але не є ідеальним втіленням людської особистості. Тому в 13-14 літньому віці особливе розвиток набувають пошуки ідеалу за межами близьких родинних стосунків.

У підлітків починають формуватися і розвиватися самосвідомість, потреба в усвідомленні та оцінки своїх особистісних якостей. Формування самосвідомості — один з найважливіших моментів у розвитку особистості підлітка. Факт формування і зростання самосвідомості накладає відбиток на всю психічну життя підлітка, на характер його навчальної та трудової діяльності, на формування його ставлення до дійсності. У підлітка з'являється досить помітне прагнення до самовиховання — прагнення впливати на себе, формувати ті якості особистості, які він вважає позитивними, і долати негативні, боротися з недоліками. У підлітковому віці складаються і закріплюються риси характеру.

Однією з найбільш характерних особливостей підлітка, пов'язані зі зростанням його самосвідомості, є прагнення показати свою «дорослість». Переоцінюючи можливість своїх вікових здібностей, підлітки приходять до переконання, що вони нічим не відрізняються від дорослих людей. Звідси їх прагнення до самостійності і «незалежності», хворобливе самолюбство і образливість, гостра реакція на дорослих, які недооцінюють їх права та інтереси. [27]

Для підліткового періоду характерні:

1.Потреба в енергетичній розрядці;

2. Потреба усамовихованні; активний пошук ідеалу;

3. Відсутність емоційної адаптації;

4. Схильність до емоційного зараження;

5. Критичність;

6. Безкомпромісність;

7. Потреба в автономії;

8. Огидадо опіки;

9. Значимість незалежності як такої;

10. Різкі коливання характеру та рівня самооцінки;

11. Інтерес до якостей особистості;

12. Потреба бути;

13. Потреба щосьзначить;

14. Потреба в популярності;

15. Гіпертрофія потреби в інформації.

У підлітків з'являється бажання вивчати своє «Я», зрозуміти, на що вони здатні. У цей період вони прагнуть себе затвердити, особливо в очах однолітків, піти від усього дитячого. Все менше орієнтуються на сім'ю і звертаються до неї. Тим часом зростає роль і значення референтних груп, з'являються нові образи для наслідування. Підлітки, що втратили орієнтир, не мають підтримки серед дорослих, намагаються знайти ідеал або зразок для наслідування. Таким чином, вони примикають до тієї чи іншої неформальної організації. Одна з особливостей таких груп — суперництво, в основі якого лежить потреба самоствердження.

Молода людина прагне зробити щось краще, ніж інші, випередити у чомусь навіть самих близьких йому людей. Саме в просторі неформального спілкування можливий первинний, самостійний вибір підлітком свого соціального оточення та партнера. А прищеплення культури цього вибору можливе лише в умовах терпимості дорослих. Нетерпимість, схильність до викриття та моралізаторство провокують підлітків до протестних реакцій, часто з непрогнозованими наслідками.