Дитяча субкультура як фактор соціального виховання

Новонароджений вступає в світ як біологічний організм, і його основною турботою є власний фізичний комфорт. У ході развиткудитина, індивід перетворюєтьсяна людську особистість, цей процес називається соціалізацією. Соціалізація - це процес, опосередкованоякиміндивідом засвоюються норми групи, формується власне„Я”, унікальність даного індивіда як особистості.

Чарльз Кулі відводить вирішальну роль в соціалізації індивіда первинним групам – сім’ї, друзям. Безпосередніі тісні контактидитиниз членами таких груп викликаютьсвоєрідні психічні реакції в його свідомості. Особливе значення Кулівіддаєдумкам і представленням осіб, оточуючих дитину. Під їх впливом у індивіда развивається так зване “дзеркальне Я”. Завдякицьому у нього формується самооцінка, він привчається свідомо виділяти себепоміжоточуючих його людей, вироблюючипочуття гордості, повагиабоприниження за власне Я. З часом суб’єктивне Я стає більш стійким, сталим, під впливом вимоготочуючих у індивіда виробляється почуття самоконтролю, віну більшій мірізасвоює нормы і ціності соціальної групи.

Джордж Мід приділявнайбільшуувагу символам і жестам у процесі взаємодії. Він вважав, що необхідною стороною взаєморозумінняіузгодженої соціальної взаємодіїєздатність, яка формується ще в дитинстві– приміняти на себероліінших людей. Головне місцеу формуванніцієїздібності належитьдитячим іграм. Вже сам вступ до колективної спонукає дитину приймати на себе певну роль, потім по мірі накопичення досвіду і дорослішання він навчається приймати на себе ролі кількох осіб, що беруть участь у грі. Завдяки цьому розвивається його розум і самосвідомість, дитина засвоює норми і цінності групи, її вимоги і установки по відношенню до нього. Критерієм формування зрілого Я слугує здібність індивіда приймати на себе роль “узагальненого іншого”, під котрим Мід розуміє деякий узагальнений образ колективних вимог і установок по відношенню до даного індивіда.[1]

Сім’я і інші первинні групи грають найважливішу роль у період ранньої соціалізації дитини. По мірійого дорослішання розширюється коло його спілкування, все більшу роль починають грати різні організації і установи, особливо системи освіти, засобів масової інформації. Ці посередники між людиною і суспільством називаються інститутами і агентами соціалізації.

Агенти соціалізації– це конкретні люди, відповідальні за навчання культурним нормам ізасвоєння соціальних ролей. Інститути соціалізації– це установи, які впливають на процес соціалізаціїі направлятьйого.

Оскільки соціалізація ділиться на первинну і вторинну, так само діляться і агентмйінститути. До агентівтаінститутів первинної соціалізаціївідноситься найближче оточення людини, що виявляє найбільш сильний і істотний вплив на формування його особистості – це родина, друзі, вчителі.Агенти вторинної соціалізації– це представники адміністрації учбового закладу, придприємства, армії, міліції, церкви, держави, співпрацівники ЗМІ. З ними підліток рідше контактує, ці контакти менштривалі, їх вплив, як правило, менш глибокие, ніж у первинних агентів.[2]

Серед агентів первинної соціалізації не всі грають однакову роль. Для підлітка батьки знаходяться в переважаючій позиції, а однолітки рівнійому. Друзі можут вибачитипідлітку те, чого не вибачають батьки:помилки, порушенняморальних заборон і соціальних норм и т.д. Можна сказати, що батькиі друзівиявляють протилежний вплив, що зводить на нівець взаємні зусилля.

І все ж, найголовнішим інститутом є сімья. Існує декілька відносно автономних психологічних механизмів, за допомогою яких батьки впливають на своїх дітей.

По-перше, підкріплення: заохочуючи поведінку, якудорослі вважають правильною, і караючи за порушення встановлених правил, батьки впроваджують у свідомість дитини певну системи норм, дотримання яких з часом стає для дитини звичкою та внутрішньою потребою.

По-друге, ідентифікація: дитина наслідує батьків, орієнтується на їх приклад, намагається стати такими як вони.

По-третє, розуміння: знаючи внутрішній світ дитини і чуйно відкликаючись на його проблеми, батьки тим самим формують його самосвідомість і комунікативні здібності.

Так само важлива емоційна атмосфера в родині. Эмоційний тон відносин між батьками і дітьми психологи представляють у вигляді шкали, на одному полюсіякої стоять максимально близкі, теплі, доброзичливі стосунки (батьківська любов), а на іншому - далекі, холодні и ворожі. У першому випадку основними засобами виховання є увага і заохочення, в другому – суворість і покарання. Безліч досліджень доводять переваги першого підходу. Дитина, позбавлена сильних і недвозначних доказів батьківської любові, має менше шансів на високу самоповагу, теплі і дружні стосунки з іншими людьми і позитивний образ „Я”.[3]