Правові основи діяльності Інтерполу, його роль і місце всистемі органів правовпорядку

У вересні 1923 р. за ініціативою ряду провідних країн світу у Відні на Міжнародному поліцейському конгресі було організовано Міжнародну комісію кримінальної поліції, яка негайно приступила до вирішення широкого кола поліцейських проблем у боротьбі з міжнародною злочинністю і, перш за все, встановлення відносин між службами безпеки різних країн, підвищення ефективності взаємодії через укладання конкретних міжнародних угод по боротьбі із злочинністю. Таким чином, 1923 р. став вважатися датою народження Міжнародної організації кримінальної поліції - Інтерпол, хоча офіційно до 1956 р. вона називалася Міжнародною комісією кримінальної поліції. У 1956 р. було прийнято і новий статут Інтерполу, який практично не змінився до цього часу.

Основні завдання і цілі Інтерполу, згідно із прийнятим Статутом, полягають у забезпеченні найбільш широкої співпраці між заінтересованими органами кримінальної поліції в рамках чинного національного законодавства країн - учасниць Інтерполу і з чітким дотриманням положень Всесвітньої декларації прав людини.

Крім того, Інтерпол, відповідно до положень Статуту, виступає координатором і посередником у діяльності служб кримінальної поліції різних держав світу. Організація також не втручається у діяльність, що носить політичний, військовий, релігійний і расовий характер.

Співпраця поліцейських органів у рамках Інтерполу заснована на діях, що застосовуються цими органами на території своїх країн і у суворій відповідності з їх національними законодавствами. Всі країни, що входять до Інтерполу, мають рівні права незалежно від розміру їх фінансових внесків.

Місцем перебування керівних органів Міжнародної організації кримінальної поліції (далі - МОКП) - Інтерпол визначена Франція і будь-яка країна може уповноважити свій офіційний орган, функції якого співвідносяться з діяльністю Організації, виступати членом Організації.

Відповідно до Статуту Інтерпол охоплює Генеральну Асамблею, Виконавчий комітет, Генеральний секретаріат, Національні центральні бюро, радників. Згідно з принципами Плану стратегічного розвитку Інтерполу та з метою удосконалення функціонування Організації Генеральний секретаріат Інтерполу в Ліоні був реструктурований. Нова організаційна структура, яка офіційно вступила в силу 17.09.2001 p., має на меті посилення та зміцнення зобов'язань Інтерполу перед 184 своїми країнами-членами як на регіональних, так і на національних рівнях.

За цих обставин був створений новий Директорат для регіональних і національних служб поліції, який охоплює п'ять субдиректоратів: африканський, американський, азійський і південнотихоокеанський, європейський, середньосхідний і північно-африканський, а також Субрегіональне координаційне бюро [7, c. 25-26].

Вищим органом Організації є Генеральна Асамблея, яка проводить свої чергові сесії щорічно. Вона складається з делегатів, що призначаються членами Організації. Кожен член Організації може бути представлений в ній одним або декількома делегатами, однак право голосу на Генеральній Асамблеї має тільки один делегат від кожної держави. Делегація кожної країни має лише одного керівника, що призначається компетентним урядовим органом відповідної країни.

Виконавчий комітет Організації є дорадчим органом і обирається Генеральною Асамблеєю, складається з Президента, трьох віце-президентів і дев'яти делегатів. Президент обирається Генеральною Асамблеєю (більшістю у 2/з голосів) з числа її делегатів строком на 4 роки. Віце-президенти і делегати обираються строком на 3 роки. При цьому Президент і віце-президенти мають представляти всі 4 континенти, а у разі недотримання цього принципу обирається четвертий віце-президент.

Президент Інтерполу головує на сесіях Генеральної Асамблеї і Виконавчого комітету, він здійснює контроль за відповідністю діяльності органів Інтерполу прийнятим Генеральною Асамблеєю рішенням, підтримує безпосередній зв'язок з Генеральним секретарем Організації. Виконавчий комітет також слідкує за виконанням рішень Генеральної Асамблеї, готує порядок денний сесій наступної Генеральної Асамблеї, представляє Генеральній Асамблеї плани роботи або пропозиції, здійснює контроль за діяльністю Генерального секретаря, виконує інші повноваження, якими його наділяє Генеральна Асамблея. При виконанні своїх обов'язків всі члени Виконавчого комітету діють як представники Організації, а не як представники відповідних країн.

Постійно діючим адміністративно-виконавчим органом Інтерполу є Генеральний секретаріат, який виконує функції із забезпечення діяльності Організації. Генеральний секретаріат включає в себе Генерального секретаря, фахівців та адміністративний персонал. Кандидатура Генерального секретаря затверджується Генеральною Асамблеєю за пропозицією Виконавчого комітету строком на 5 років. Це має бути особа не старше 65 років і високо компетентна у питаннях діяльності поліції.

Генеральний секретар підбирає персонал і керує його роботою, вирішує питання кошторису, а також організовує і спрямовує роботу постійних служб відповідно до директив Генеральної Асамблеї чи Виконавчого комітету, представляє Генеральній Асамблеї або Виконавчому комітету пропозиції чи проекти, що стосуються діяльності Організації. Він відповідальний перед Генеральною Асамблеєю і Виконавчим комітетом; має право брати участь у всіх дебатах Генеральної Асамблеї, засіданнях Виконавчого комітету та інших підзвітних йому органів.

При виконанні своїх обов'язків Генеральний секретар і персонал не повинні приймати вказівок від будь-якого уряду чи органу за рамками Організації, а також мають утримуватися від дій, які будуть перешкоджати виконанню їх міжнародних завдань.

Безпосереднє виконання поставлених цілей Організації базується на постійній, активній співпраці її Членів, які в рамках законодавств своїх країн беруть участь в її роботі. Для такої співпраці кожна країна визначає орган, який виступатиме як Національне центральне бюро, що у процесі своєї діяльності здійснюватиме взаємодію з різними установами своєї країни, із зарубіжними національними центральними бюро Інтерполу, Генеральним секретаріатом Організації заради ефективної боротьби з транснаціональною злочинністю [10, c. 168-169].

Вирішенням питань, що вимагають певних наукових знань, в Інтерполі займаються радники, які призначаються на посаду Генеральним секретарем Інтерполу строком на 3 роки. Як правило, це особи, які користуються всесвітнім авторитетом у галузі, що представляє інтерес для Організації.

Фінансові ресурси Організації формуються за рахунок грошових внесків її членів, пожертвувань, дарів, субсидій, дотацій, прийняття яких повинно бути схвалено Виконавчим комітетом. Визначення принципів фінансової участі членів, прийняття кошторису Організації здійснюється Генеральною Асамблеєю.

У процесі своєї діяльності Міжнародна організація кримінальної поліції, з урахуванням своїх цілей і мети, встановлює відносини і співпрацює з іншими міжурядовими та неурядовими організаціями (наприклад, із Європолом). Організація також може консультуватися з міжнародними неурядовими, національними урядовими або національними неурядовими організаціями з усіх питань, що входять до її компетенції.

Інтерпол сьогодні - найпотужніша міжнародна організація, до якої входить 184 країни. Основне його завдання - координація і проведення спільних операцій правоохоронцями різних країн. Вони оголошують у міжнародний розшук осіб, які переховуються, намагаючись уникнути кримінальної відповідальності, а також встановлюють і затримують їх.

З метою забезпечення всебічної взаємодії правоохоронних органів держав - членів МОКП створені банки даних Генерального секретаріату Інтерполу. На даний час вони містять відомості про 162 тис. осіб, 3 млн. 200 тис. викрадених транспортних засобів, 27 тис. творів мистецтва та предметів культури, 5 млн 750 тис. ідентифікаційних до-кументів, 380 тис. бланків документів суворої звітності. Щодо бази даних РА НЦБ Інтерполу MB С України, то вона містить записи, що стосуються більш як 382 тис. осіб, 293 тис. транспортних засобів, 3 тис. предметів мистецтва, 20 тис. фірм, 27 тис. номерних речей.

Після розгляду звернення Уряду України 11 листопада 1992 р. на 61 сесії Генеральної Асамблеї в Дакарі (Сенегал) Україна стала членом Міжнародної організації кримінальної поліції - Інтерполу. У зв'язку з цим Кабінет Міністрів України своєю постановою від 25.03.1993 р. затвердив Положення про Національне центральне бюро Інтерполу (далі - Положення). Відповідно до зазначеної постанови взаємодія правоохоронних органів України з компетентними органами зарубіжних держав щодо вирішення питань боротьби із злочинністю, що має транснаціональний характер або виходить за межі України, здійснюється лише через Національне центральне бюро Інтерполу, яким виступає Міністерство внутрішніх справ. І вже на 22 Європейській регіональній конференції, що проходила у Берні (31 березня - 2 квітня 1993 р.) уперше була представлена українська делегація. У своїй презентативній доповіді український представник описав складну ситуацію, що склалася в країні на той час у політичній, економічній та суспільній її сферах, у тому числі у сфері боротьби із злочинністю, а також висвітлив проблеми, які поставали перед правоохоронними органами України, тенденції розвитку певних, нових на той час для України, напрямів злочинності. Крім того, були наведені деякі статистичні дані. В Україні на початку 90-х років була складна оперативна обстановка, загальний рівень злочинності значно зріс, збільшилася кількість тяжких злочинів, значного поширення набули такі явища, як організована злочинність, озброєння злочинного світу [11, c. 14-15].

Відповідно до Положення Національне центральне бюро Інтерполу (Укрбюро Інтерполу) представляє Україну в Міжнародній організації кримінальної поліції - Інтерполі та є центром координації взаємодії правоохоронних органів країни з компетентними органами зарубіжних держав. Укрбюро Інтерполу у своїй діяльності керується Конституцією України, законодавчими актами України щодо боротьби із злочинністю, міжнародними договорами України, Статутом та іншими нормативними документами Інтерполу, нормативними актами МВС.

Поточна діяльність Укрбюро Інтерполу полягає в інформаційному супроводженні кримінальних та оперативно-розшукових справ, що знаходяться у провадженні правоохоронних органів України та держав -членів Інтерполу, здійсненні міжнародного розшуку осіб, у тому числі членів організованих злочинних угруповань, які переховуються від органів слідства та суду, у вивченні та узагальненні передового світового досвіду з питань боротьби із злочинністю.

У 1995 р. наказом МВС України були створені регіональні групи Укрбюро Інтерполу в усіх областях України, Автономній Республіці Крим, містах Києві та Севастополі для налагодження ефективної та плідної співпраці з місцевими правоохоронними органами України. Ці групи у своїй роботі керуються законами України «Про міліцію», «Про оперативно-розшуко-ву діяльність», «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю», а також Положенням про Національне центральне бюро Інтерполу в Україні, Статутом Міжнародної організації кримінальної поліції - Інтерполу. У свою чергу, спільним наказом МВС України, Генеральної прокуратури, Служби безпеки, Держкомкордону, Державної митної служби, Державної податкової адміністрації України введена в дію Інструкція про порядок використання правоохоронними органами можливостей Національного центрального бюро Інтерполу в Україні у попередженні, розкритті та розслідуванні злочинів від 09.01.1997 р.

Проте на даний час, із зміною соціально-економічних процесів, розширенням європейського співтовариства, постійно трансформуються й удосконалюються способи вчинення злочинів. У зв'язку з цим законодавча база України потребує значного оновлення та вдосконалення, щоб відповідати новим стандартам, що формуються міжнародною спільнотою, зокрема і в тому аспекті, що стосується порядку функціонування та повноважень Укрбюро Інтерполу. На сьогодні це визнають усі державні діячі, цьому питанню приділяють значну увагу Президент України та Уряд. Певний час на розгляді у Верховній Раді України перебував відповідний Проект Закону України «Про внесення змін та доповнень до деяких законодавчих актів України (щодо повноважень Національного центрального бюро Інтерполу в Україні)», який, однак, був відізваний і на даний час перебуває на доопрацюванні [5, c. 97-98].

НЦБ Інтерполу в Україні співпрацює з понад 150 країнами світу. За час його існування співробітники виявили понад 4 тис. злочинців, яких розшукували українські й іноземні правоохоронці, знайшли понад 6 тис. автомобілів, що були викрадені в Україні та за кордоном, здійснили екстрадицію більш як 300 осіб, підозрюваних у скоєнні злочинів.

Генеральний секретаріат Інтерполу надає значну допомогу роботі українських колег, усіляко сприяє їх діяльності. Свідченням цього є візити Генерального секретаря Міжнародної організації кримінальної поліції Інтерпол Рональда Ноубла, в ході яких відбуваються важливі зустрічі з першими особами держави. Так, за результатами одного з візитів Україні надали можливість на 2004 р. зменшити внески за членство в Інтерполі. Вагомими результатами зустрічей є і також те, що була запланована і проведена в місті Києві (12-14 травня 2004 р.) 33 Європейська регіональна кон-ференція Міжнародної організації кримінальної поліції - Інтерпол, у якій брали участь керівники та представники правоохоронних органів 46 країн Європи, а також представники ООН, Європолу, ОБСЄ, Ради Європи, Єврокомісії, Південно-Східної європейської ініціативи. Для України це висока честь і довіра. Під час згаданої Конференції також були проведені переговори між керівництвом МВС України та Генерального секретаріату Організації.

Ключовим питанням, що розглядалось під час відповідних зустрічей, було впровадження в діяльність українських правоохоронних органів нової телекомунікаційної системи Інтерполу 1-24/7. Зазначена телекомунікаційна система використовується Міжнародною організацією кримінальної поліції - Інтерполом для забезпечення швидкого та захищеного зв'язку між правоохоронними органами держав - учасниць Інтерполу, а також безпосереднього доступу в режимі реального часу до банків даних Організації. На даний час 3 станції зазначеної системи встановлені в приміщенні робочого апарату НЦБ Інтерполу. За результатами проведених переговорів керівництвом МВС України та Інтерполу було узгоджено питання про встановлення в ГУМВС України в Автономній Республіці Крим, місті Києві та Київській області, УМВС України в областях та місті Севастополі робочих станцій системи 1-24/7. При цьому, згідно із досягнутою домовленістю, 5 робочих станцій були встановлені у згаданих територіальних підрозділах НЦБ Інтерполу в Україні за рахунок Генерального секретаріату Інтерполу.

Проведення в Україні 33 Європейської регіональної конференції Інтерполу значною мірою сприяло поліпшенню організації міжнародної співпраці правоохоронних органів України та інших держав Європи у боротьбі з міжнародною злочинністю, підвищенню іміджу нашої держави у світі, а також процесу інтеграції України до європейського співтовариства.

Крім того, у жовтні 2004 р. МВС України було направлено делегацію на 73 Генеральну асамблею МОКП - Інтерпол, що відбулась у Мексиці, а також організовано візит до України Генерального секретаря Інтерполу пана Рональда Кеннета Ноубла, який взяв участь у засіданні Ради Міністрів внутрішніх справ держав - членів СНД.

У серпні 2004 р. Указом Президента України був акредитований представник РА НЦБ Інтерполу МВС України при Генеральному секретаріаті Інтерполу, до функцій якого входить гідне представлення інтересів України на міжнародній арені [4, c. 138-139].

На сучасному етапі на перший план у НЦБ Інтерполу в Україні вийшли такі напрями діяльності, як боротьба із злочинами у сфері економіки, зокрема з відмиванням коштів, отриманих злочинним шляхом, боротьба із злочинністю у сфері високих технологій, боротьба з міжнародними організованими злочинними угрупованнями, а також боротьба із злочинами, пов'язаними з торгівлею людьми, нелегальною міграцією, розповсюдженням дитячої порнографії за допомогою всесвітньої мережі Інтернет, встановлення місцезнаходження безвісти зниклих громадян, ідентифікація невпізнаних трупів і міжнародний розшук правопорушників.

За даними аналітичного огляду про результати оперативно-службової діяльності Національного центрального бюро Інтерполу в Україні, в результаті взаємодії правоохоронних органів України та зарубіжних держав каналами Інтерполу під час попередження, розкриття та розслідування злочинів у 2004 р. були досягнуті такі практичні результати: за зазначений період з використанням можливостей Інтерполу було розшукано 125 осіб, які переховувалися від органів попереднього розслідування та суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності та перебували у міжнародному розшуку; серед них 51 злочинець, який розшукувався правоохоронними органами України, був встановлений за кордоном, і 74 злочинці, розшукувані правоохоронними органами зарубіжних країн, були встановлені на території України; протягом 2004 р. було екстрадовано 251 особу, розшукувану правоохоронними органами України та держав - членів Інтерполу, з метою притягнення до кримінальної відповідальності; до України було екстрадовано 169 осіб, розшукуваних органами досудового слідства та суду України, які ухилялися від кримінальної відповідальності та були затримані правоохоронними органами зарубіжних країн, і 82 злочинці були екстрадовані з України до країн - членів Інтерполу. Працівниками було ідентифіковано 1645 осіб (встановлені повні паспортні дані підозрюваних у вчиненні адміністративно та кримінально караних діянь осіб, які потрапляли в поле зору правоохоронних органів як України, так і зарубіжних держав).

В цілому ж найбільш інтенсивна і плідна співпраця українських співробітників протягом останніх років відбувалася з правоохоронними органами РФ, Німеччини, Чехії, Угорщини, Словаччини, Польщі, Туреччини, Литви, Болгарії, Франції та США.

Активізації та посиленню ролі НЦБ Інтерполу в Україні у боротьбі з негативними злочинними проявами сприяла нещодавно прийнята нова організаційно-штатна структура як робочого апарату Національного центрального бюро Інтерполу, так і його територіальних підрозділів, яка враховує досвід організаційної побудови національних центральних бюро Інтерполу провідних країн, а також пріоритетні напрями розвитку злочинної діяльності у світі та в Україні.

Діяльність Міністерства внутрішніх справ України та його структурних підрозділів, яким і є Укрбюро Інтерполу, зараз зосереджується на здійсненні якісних змін у системі правоохоронних органів, спрямованих на безумовне поновлення порушених прав і свобод кожного громадянина, захист його майна, здоров'я, честі та гідності, формування у громадян упевненості в тому, що у будь-якій ситуації вони можуть розраховувати на підтримку та втручання міліції, тобто на формування у них почуття безпеки [4, c. 139-140].

3.2 В юридичній літературі, завдяки зусиллям вітчизняних і зарубіжних науковців, на сьогодні напрацьовано різні підходи до визначення правової природи Національних центральних бюро (далі - НЦБ) Інтерполу, його місця та ролі в системі правоохоронних органів України, характеру виконуваних завдань і структурної підпорядкованості. Все це суттєво конкретизує та доповнює положення чинних нормативно-правових актів, якими врегульовано діяльність НЦБ Інтерполу в Україні (далі - Укрбюро).

На наш погляд, НЦБ є специфічним підрозділом, який належить до структури національних правоохоронних органів на правах організатора і координатора міжнародної співпраці у сфері боротьби зі злочинністю і надання правової допомоги. Для цього Укрбюро наділене відповідною правозастосовною компетенцією, і водночас залишається невід'ємним елементом системи Інтерполу, що покликаний сприяти втіленню на території нашої країни стратегічних рекомендацій, яки видаються пленарними органами як в особі Генеральної Асамблеї, так і постійно діючих - в особі Генерального Секретаріату, Виконавчого комітету, а також НЦБ, які діють в інших країнах.

Так, Укрбюро Інтерполу виконує покладені на нього завдання через мережу національних центральних бюро Інтерполу 188 країн-членів Організації, а також через її Генеральний секретаріат. Безпосередньо виконання цих завдань здійснює Робочий апарат НЦБ Інтерполу в Україні (далі - РА) як на рівні Міністерства внутрішніх справ, так і на рівні регіональних відділів.

Згідно із законодавством України, діяльність РА НЦБ Інтерполу полягає в організації інформаційного супроводження кримінальних та оперативно-розшукових справ, що перебувають у провадженні правоохоронних органів України та іноземних держав. Згідно з абз. 2 п. 1 Положення про Національне центральне бюро Інтерполу, у рамках МВС створюється робочий апарат Бюро (далі - РА НЦБ Інтерполу). РА НЦБ Інтерполу в Україні здійснює організаційно-методичне керівництво та контроль за діяльністю своїх представників у регіонах. Робочий апарат Укрбюро Інтерполу є самостійним структурним підрозділом центрального апарату МВС, його очолює керівник, який призначається наказом МВС [1].

Як складова центрального органу виконавчої влади - Міністерства внутрішніх справ України, РА НЦБ має власну внутрішню структуру та штат службовців. Положенням про Національне центральне бюро Інтерполу в Україні у п. 9 передбачено, що структура і штати робочого апарату Укрбюро Інтерполу затверджуються Міністром внутрішніх справ [2, с. 131 - 132]. Розкриваючи питання структури органу виконавчої влади, Ю.П. Битяк визначає поняття організаційної структури державного апарату як розділення цілого на організаційно відокремлені одиниці та мережу управлінських зв'язків у ньому, особливу форму розподілу та кооперації управлінської діяльності, стійку схему розподілу його завдань і функцій [3, с. 65]. Це означає, що РА НЦБ є організаційно відособленим, наділеним певною адміністративною самостійністю структурним підрозділом, який перебуває у складі Міністерства внутрішніх справ України.

Структура РА НЦБ Інтерполу на рівні МВС включає такі два управління:

1) Управління організаційного та технічного забезпечення:

- відділ організаційного та юридичного забезпечення;

- відділ з питань безпеки міжнародних масових заходів;

- відділ інформаційних технологій;

- відділ взаємодії з Європолом;

- відділ оброблення інформації;

2) Управління міжнародного розшуку та супроводження розслідувань:

- відділ супроводження розслідувань;

- відділ міжнародного розшуку та екстрадицій [4].

Як можна бачити з наведеного переліку структурних підрозділів, на сьогодні внутрішня побудова РА НЦБ, на відміну від того складу, в якому вона починала діяти з початку створення, складає розгалужену систему спеціалізованих управлінь і відділів. Структурні перетворення, що відбувалися всередині системи МВС України, особливо протягом останнього десятиліття, позначилися й на внутрішній побудові РА НЦБ, а його штат поступово збільшувався.

У межах відділів і управлінь РА НЦБ між структурними підрозділами та співробітниками розподілено відповідні повноваження, встановлено різнобічні організаційно-правові зв'язки. Посадові та службові особи РА НЦБ виконують різні за обсягом та змістом повноваження. Залежно від цього, в їх діяльності може бути виокремлено організаційно-розпорядчі та виконавчо-владні характеристики: так, діяльність керівників управлінь і відділів може мати характер управлінської, тоді як діяльність інших службовців на посадах у певному відділі полягає тільки в безпосередньому виконанні функцій, покладених на структурний підрозділ. Загалом діяльність керівників управлінь і відділів РА НЦБ для МВС України не є виключно основним напрямом, проте вона створює належні умови для виконання завдань цього центрального органу виконавчої влади та забезпечує реалізацію його призначення в державному та суспільному житті.

Підсумовуючи наведене, є підстави висновувати, що загалом процеси структурних перетворень, які відбуваються дотепер у державному апараті, а також необхідність розв'язання багатьох інших завдань, які пов'язані з цим, мають спільну спрямованість на посилення ролі правоохоронних органів у сфері забезпечення законності і протидії злочинності. Це повною мірою стосується й Укрбюро Інтерполу, зокрема його Робочого апарату. Безперечно, авторитет і обґрунтування необхідності існування такого підрозділу не одразу було визнано як в Україні, так і за її межами: перші спроби вступу до Інтерполу були складними й такими, що потребували значних фінансових витрат, під час становлення НЦБ мали місце багато суперечливих подій і проблем, які визначили згодом вибір основних пріоритетів і дозволили створити ту внутрішню організаційну структуру, що є найбільш адаптованою до реалій сьогодення. Поряд із цим, подальша діяльність Укрбюро у найближчому майбутньому не може бути легкою. Злочинний світ, який постійно вдосконалюється та пристосовується до найсучасніших методів боротьби, застосовуваних правоохоронними органами, продовжуватиме консолідуватися й надалі, але вже на більш глобальному рівні. На міжнародній арені кримінальні прояви можуть набувати характеру загроз національній безпеці багатьох країн: від масштабних терористичних актів до масової незаконної міграції населення слаборозвинених країн до більш стабільних. Тому важливою умовою боротьби зі злочинністю є вдосконалення організаційно-правових засад взаємодії власних і зарубіжних правоохоронних органів. Отже, подальше членство України в МОКП Інтерпол відкриває для власної правоохоронної системи широкі можливості для здійснення активної протидії та впливу на криміногенні процеси (в тому числі, прояви транснаціональної злочинності), і додатковий потенціал для результативного здійснення правоохоронної діяльності відповідно до обраного курсу міжнародного співробітництва.

4. Поняття міжнародної правової допомоги в кримінальних справах

У дослідженнях, присвячених проблемі міжнародного співробітни­цтва у сфері боротьби зі злочинністю, наводяться різні доктринальні визначення міжнародної правової допомоги у кримінальних справах.

Наукові уявлення про обсяг і зміст поняття «міжнародна правова допомога у кримінальних справах» змінювалися з розвитком міжна­родного кримінального і кримінально-процесуального права і концеп­ції співвідношення національної і міжнародної правових систем. Існує думка, що за допомогою договорів держава може сама визначити роз­мір і умови судової допомоги, що надається нею, може розширити її чи звузити, залежно від контрагентів і обставин. На ранніх етапах становлення інституту міжнародної правової допомоги зазначалися такі її головні характеристики: порядок здійснення державами караль­ної влади всередині країни, визначений територіальними законами, становить позитивну підставу міжнародної правової допомоги, тому що остання передбачає існування нормального порядку кримінального правосуддя в державі і без нього неможлива; умови і розміри взаємної правової допомоги, що надається державами одна одній у сфері кримі­нального правосуддя, можуть бути найкраще визначені міжнародними угодами. Угоди держав доповнюють і змінюють територіальний порядок здійснення каральної влади відповідно до цілей, що ставлять собі дер­жави в розглядуваній сфері міжнародного управління.

Звідси можна зробити висновок про те, що для міжнародної право­вої допомоги в період становлення її як правового інституту були ха­рактерні такі сутнісні ознаки, що не втратили свого значення і на су­часному етапі міжнародного співробітництва в даній сфері: обсяг і умови її надання визначалися відповідним міжнародним договором; взаємні права та обов'язки держав також регламентувалися міжна­родним договором; дії, що були актом міжнародної правової допомо­ги, здійснювалися на підставі внутрішнього законодавства держав-учасниць договору; порядок їх здійснення, встановлений внутрішнім законом, міг бути змінений відповідним міжнародним договором.

У сучасному міжнародному праві поняття «міжнародна правова допомога у кримінальних справах» є предметом правового регулюван­ня ряду двосторонніх і багатосторонніх договорів у даній сфері. Вод­ночас слід зазначити, що договори не містять його дефініції, а лише визначають обсяг наданої міжнародної правової допомоги.

У літературі можна знайти різні точки зору щодо поняття і харак­теру міжнародної правової допомоги. В узагальненому вигляді суть їх зводиться до такого — під міжнародною правовою допомогою пропо­нують розуміти: здійснення певних дій на прохання запитуючої сто­рони, виконання яких необхідне для розслідування, розгляду в суді кримінальної справи чи для виконання призначеного у справі покаран­ня в іншій договірній країні; допомогу, що надається органам певної держави при розгляді конкретної кримінальної справи органами іншої держави; систему процесуальних, організаційно-правових заходів, механізмів, принципів, способів, методів, інститутів, сукупності та/або самостійності всього того, що застосовується в ході реалізації як між­народного, так і національного права держав з метою вирішення на міжнародному рівні справ, пов'язаних із суспільно небезпечними ді­яннями, та будь-яких інших дій, що стосуються цих справ, при одно­часному застосуванні і посиланні на норми національного, внутріш­ньодержавного законодавства України та держави або держав, з якими Україна перебуває у відносинах правового співробітництва в кримі­нальних справах та міжнародного права, на підставі домовленості або взаємності; підготовку, передачу до іноземних правоохоронних і судо­вих органів, а також виконання на їх прохання звернень (клопотань, доручень, запитів) про: проведення процесуальних дій (виконання слідчих дій, вручення документів, передачу предметів, надання доку­ментів та виконання інших процесуальних дій); екстрадицію осіб, які підозрюються (обвинувачуються) у вчиненні злочинів; передачу або прийняття кримінального переслідування; відносини взаємного спів­робітництва між державами в галузі кримінального судочинства, які полягають у виконанні на підставі міжнародних угод та національного законодавства певних дій, необхідних для здійснення іноземною державою правосуддя в конкретній справі; діяльність компетентних дер­жавних органів щодо виконання судових та слідчих доручень органів іншої держави про провадження на території запитуваної держави процесуальних дій та оперативно-розшукових заходів для отримання доказів у кримінальній справі.

Аналіз точок зору з питання сутності і поняття міжнародної правової допомоги у кримінальних справах, а також відповідних двосторонніх і багатосторонніх міжнародних договорів у цій сфері міжнародного спів­робітництва дозволяє виділити її характерні ознаки.

Правовою основою цього виду співробітництва є міжнародний договір чи взаємність, підтверджена відповідними документами. При цьому термін «міжнародний договір» розуміють як родовий стосовно групи міжнародно-правових актів, що можуть мати різне найменуван­ня. Відповідно до п. 1 п. п. а) Віденської конвенції про право міжна­родних договорів 1969 року «договір» означає міжнародну угоду, яка укладена між державами в письмовій формі і регулюється міжнарод­ним правом, незалежно від того, чи міститься така угода в одному документі, у двох чи в декількох зв'язаних між собою документах, а також незалежно від його конкретного найменування».

Правовою підставою міжнародної правової допомоги у криміналь­них справах є слідче чи судове доручення компетентного органу за­питуючої держави.

Міжнародна правова допомога у кримінальних справах характери­зується специфічним суб'єктним складом — компетентні органи дер­жав, що співробітничають; специфічним фактичним складом — про­вадження на території запитуваної держави процесуальних чи оперативно-розшукових дій1; специфічною метою — сприяння здій­сненню правосуддя у кримінальній справі в іноземній державі шляхом збирання і надання доказів, виконання процесуальних рішень, забез­печення відшкодування збитку, заподіяного злочином, і законних інте­ресів учасників кримінального процесу.

У сучасних умовах боротьби зі злочинністю і здійснення право­суддя у кримінальних справах особливо актуальною стає проблема забезпечення реалізації суб'єктами кримінально-процесуальної діяль­ності покладених на них функцій, тобто створення розвинутої системи кримінально-процесуальних гарантій, під якими розуміють сукупність установлених законом правових норм, що забезпечують законний і обґрунтований розгляд кожної кримінальної справи і виконання інших завдань кримінального судочинства.

Найважливішою рисою правосуддя є наявність розвинутої про­цесуальної форми як гарантії законності прав учасників процесу, по­казника зрілості демократії. Звідси випливає, що розвиненість про­цесуальної форми є і гарантією досягнення органами, що здійснюють провадження у кримінальній справі, покладених на них завдань, оскіль­ки забезпечує їм можливість своєчасного прийняття процесуальних рішень, здійснення необхідних і доцільних заходів, нарешті, певну мобільність при провадженні у кримінальній справі. Тому видається, що на сучасному етапі розвитку суспільства, в умовах інтернаціоналі­зації всіх сфер суспільного життя, і як наслідок — інтернаціоналізації злочинності, поширення її типових закономірностей, тенденцій і форм на інші країни і регіони, міжнародна правова допомога у кримінальних справах, її належна правова регламентація в національному законі як одна з найважливіших умов ефективного міжнародного співробітни­цтва у сфері боротьби зі злочинністю набуває значення гарантії здій­снення правосуддя, оскільки забезпечує можливість одержання доказів у кримінальній справі, виконання прийнятих процесуальних рішень, відшкодування заподіяного злочином збитку, притягнення до кримі­нальної відповідальності винуватих у вчиненні злочину осіб, вирішен­ня інших завдань кримінального судочинства.

Виходячи з викладеного, міжнародною правовою допомогою у кримінальних справах, на наш погляд, є передбачена міжнародними договорами або заснована на умовах взаємності діяльність компетент­них органів запитуваної держави з провадження на її території про­цесуальних дій (а у випадках, прямо передбачених міжнародним до­говором, і оперативно-розшукових заходів) у зв'язку з виконанням слідчих чи судових доручень компетентних органів запитуючої держа­ви з метою надання сприяння в розслідуванні і розгляді кримінальної справи шляхом збирання і надання доказів, виконання процесуальних рішень, забезпечення відшкодування збитку, заподіяного злочином, а також прав і законних інтересів учасників кримінального судочинства, здійснювана незалежно від територіальних меж, особливостей націо­нального законодавства і правозастосовної практики держав, що спів­робітничають.

Види міжнародної правової допомоги в кримінальних справах

Більшість міжнародних договорів про надання міжнародної правової допомоги в кримінальних справах окремою статтею передбачають обсяг процесуальних дій, які можуть бути виконані як акт правової допомоги. Остання може включати здійснення таких традиційних заходів, як про­вадження обшуків, виїмок, оглядів, вилучення та передачу речових до­казів, проведення експертиз, вручення документів, допит свідків, обви­нувачених, експертів та інших осіб, надання відомостей про судимість особи та про обвинувальні висновки щодо неї, складання та пересилку документів, порушення кримінального переслідування, розшук та ви­дачу осіб, які вчинили злочини, визнання та виконання вироків тощо.

Крім того, деякі договори регламентують й інші види міжнародної правової допомоги, які з урахуванням потреб правозастосовної прак­тики у сфері боротьби із сучасними формами злочинності дозволяють здійснювати ефективне співробітництво. Так, наприклад, Конвенція ООН проти транснаціональної організованої злочинності передбачає можливість здійснення заходів, спрямованих на виявлення доходів, власності для розкриття злочину, ідентифікацію осіб або об'єктів, ви­користання засобів відеозв'язку для отримання доказової інформації та інших спеціальних методів розслідування, таких як електронне та інші форми спостереження, а також здійснення агентурних операцій на території запитуваної держави з метою ефективної боротьби проти організованої злочинності (статті 18, 19). Статтями 19-21 Конвенції про кіберзлочинність, що ратифікована Україною у 2005 році, перед­бачається процесуальні дії з перехоплення даних змісту інформації, збирання даних про рух інформації у реальному масштабі часу та об­шук і арешт комп'ютерних даних, які зберігаються.

Окремі договори, регламентуючи обсяг можливої міжнародної правової допомоги, передбачають також здійснення заходів, пов'язаних з арештом та конфіскацією майна, реституцією і стягненням штрафів (ст. 1 Договору між Україною та Сполученими Штатами Америки про взаємну правову допомогу в кримінальних справах; ст. 1 Договору між Україною та Федеративною Республікою Бразилія про взаємну право­ву допомогу в кримінальних справах).

Нові види міжнародної правової допомоги передбачені і новою редакцією Конвенції про правову допомогу і правові відносини з цивільних, сімейних та кримінальних справ, підписаної в Кишиневі в 2002 році, але ще не ратифікованої (далі — Кишинівська конвенція), ст. 6 якої закріплює можливість пред'явлення для впізнання, у тому числі з використанням відеозв'язку, відеозапису та інших технічних засобів, здійснення оперативно-розшукових заходів у рамках кримі­нальної справи, що розслідується.

Деякі договори України останніх років містять також статті щодо надання допомоги у проведенні заходів конфіскації. Стаття 23 Кримі­нальної конвенції про боротьбу з корупцією, що ратифікована Україною у 2006 році, присвячена заходам із сприяння збиранню доказів та кон­фіскації доходів. Аналогічні положення містяться і у двосторонніх міжнародних договорах, укладених з Україною. Так, наприклад, ст. 17 Договору між Україною та Сполученими Штатами Америки про вза­ємну правову допомогу у кримінальних справах, ст. 17 Договору між Україною та Федеративною Республікою Бразилія про взаємну право­ву допомогу у кримінальних справах передбачають, що Сторони до­помагають одна одній в межах їх чинного законодавства під час проведення заходів з конфіскації доходів та знарядь злочинів, від­шкодування збитків потерпілим від злочину та стягнення штрафів, накладених як покарання в кримінальних справах. Така допомога може включати дії з ідентифікації, вистеження, замороження та на­кладення арешту на засоби та доходи, отримані від злочинної діяль­ності, чи власність, вартість якої відповідає таким доходам, а так само відповідні знаряддя в процесі подальшого провадження у справі.

У кожному конкретному випадку при підписанні договору держави-учасниці самостійно визначають обсяг необхідної правової допомоги та форми (або види) співробітництва.

Генезис інституту міжнародної правової допомоги у кримінальних справах свідчить, що його сучасне нормативне врегулювання в між­народному праві є результатом консолідації зусиль різних держав щодо боротьби зі злочинністю, усвідомлення на міжнародному рівні ступе­ня небезпечності цього соціального явища і необхідності вжиття адек­ватних заходів щодо протидії йому.

Відповідно до сучасної міжнародно-правової регламентації обсягу правової допомоги в кримінальних справах в юридичній літературі існують різні класифікації її видів. Перш ніж зупинитися на їх аналізі, зазначимо, що під формою (або видом) міжнародної правової допо­моги в літературі запропоновано розуміти окреме завдання по встановленню істини та ухваленню законного рішення по справі, яка постав­лена компетентним органом запитуючої держави і вирішується за допомогою виконання компетентним органом запитуваної держави окремих процесуальних або оперативно-розшукових заходів на під­ставі власного законодавства з можливим урахуванням специфіки за­конодавства іншої сторони.

Поняття міжнародної правової допомоги в кримінальних справах є родовим щодо поняття окремих її видів, тому здається, що, визна­чаючи останні, слід виходити зі співвідношення загального та окремо­го; тобто якщо під міжнародною правовою допомогою ми розуміємо діяльність компетентних органів запитуваної держави щодо виконання слідчих або судових доручень компетентних органів запитуючої дер­жави, то під її видами, на наш погляд, слід розуміти окремі напрямки цієї діяльності, які здійснюються з метою отримання доказів, забез­печення виконання процесуальних рішень, відшкодування шкоди, за­подіяної злочином. Виділяють такі види міжнародної правової допо­моги у кримінальних справах: провадження процесуально-слідчих дій (виконання і направлення окремих доручень, вручення документів, обмін інформацією, у тому числі і законодавчою); видача правопоруш­ників; кримінальне переслідування; передача предметів; передача за­суджених іноземними судами до країни їхнього громадянства.

Міжнародна правова допомога в кримінальних справах складаєть­ся з: виконання доручень про проведення окремих слідчих дій (допити, огляди, провадження експертиз, вручення документів та інше); надан­ня інформації про право; передачі компетенції по розслідуванню та розгляду кримінальних справ від установи однієї держави відповідній установі іншої держави; видачі злочинців; правової допомоги у зв'язку з визнанням та виконанням вироків іноземних судів.

Виділяючи традиційні форми співробітництва при розслідуванні злочинів (провадження окремих слідчих і процесуальних дій, видача правопорушників (екстрадиція), здійснення кримінального пересліду­вання, передача предметів, (надання документів)), звертаємо увагу на відсутність нормативного регулювання співробітництва правоохорон­них органів щодо відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної зло­чином, забезпечення можливої конфіскації майна, реалізації функцій цивільного позову в кримінальній справі.

Пріоритетне значення при визначенні характеру міжнародної пра­вової допомоги має надаватися характеристиці змісту діяльності державних компетентних органів та меті, яка обумовлює необхідність міждержавного співробітництва, — сприяння іноземній державі в здійсненні кримінального судочинства. Враховуючи це, підтримуємо традиційну точку зору щодо розгляду видачі та передачі кримінального переслідування як видів міжнародної правової допомоги в кримінальних справах. Чинні нормативно-правові акти України також виходять з цьо­го. Так, згідно з п. 1.2 Інструкції про порядок підготовки, передачі та виконання органами прокуратури України звернень про правову допо­могу у кримінальних справах правова допомога у широкому розумінні означає підготовку, передачу до іноземних правоохоронних органів і судових установ, а також виконання на їх прохання звернень (клопотань, доручень, запитів) про: проведення процесуальних дій (виконання слід­чих дій, вручення документів, передачу предметів, надання документів та виконання інших процесуальних заходів); екстрадицію осіб; переда­чу кримінального переслідування (затверджено наказом Генерального прокурора України № 8/1 від 28 жовтня 2002 року).

Типовим договором про взаємну допомогу, прийнятим Резолюцією 45/117 Генеральної асамблеї ООН 14 грудня 1990 року передбачені такі її види: отримання показань свідків і заяв від окремих осіб; сприяння у наданні затриманих або інших осіб для дачі показань свідків або наданні допомоги у провадженні розслідування; надання судових до­кументів; проведення розшуків і арештів майна; обстеження об'єктів і ділянок місцевості; надання інформації і речових доказів; надання оригіналів або завірених копій відповідних документів і матеріалів, у тому числі банківських, фінансових, юридичних і ділових документів. У Посібнику з Типового договору про взаємну допомогу зазначено, що з включеного до нього переліку «сторонам слід вибрати види до­помоги, що вимагаються, а також додати будь-які інші заходи, які бу­дуть визнані необхідними Договірними Сторонами. Деякі ж країни можуть віддати перевагу включенню положення, укладеного в загаль­них формулюваннях за прикладом п. 1 ст. 1», тобто визначити лише сферу дії договору, а питання щодо конкретних видів правової допо­моги вирішувати в кожному конкретному випадку, керуючись обста­винами кримінальної справи. Проте важливою умовою є відповідність запитуваних процесуальних дій національному процесуальному за­конодавству.

Узагальнення практики надання міжнародної правової допомоги органами прокуратури України на стадії досудового розслідування кримінальних справ дозволяє стверджувати, що найчастіше надається (запитується) допомога саме у вигляді виконання процесуальних дій (виклику свідків, потерпілих для допиту та участі в інших слідчих діях, передачі предметів та документів тощо).

Враховуючи потреби правозастосовної практики, Кишинівська конвенція передбачає можливість проведення експертиз у науково-дослідних та інших компетентних установах Договірних Сторін (ст. 10). При організації та проведенні таких експертиз установи юс­тиції Договірних Сторін керуються внутрішнім законодавством. Ви­сновки експертів, які надані запитуваною стороною відповідно до її законодавства, мають таку ж юридичну силу і в запитуючій стороні і приймаються її установами юстиції без будь-якого спеціального по­свідчення. Надання можливості проведення експертного дослідження по кримінальній справі в установі іноземної держави є досить виправ­даним кроком і відповідає потребам практики боротьби зі злочинністю. Проте встановлення цієї процедури виключно на рівні міжнародного договору є недостатнім; відповідних змін потребує національне зако­нодавство, в якому слід передбачити не лише саму можливість про­ведення експертизи в іноземній державі, а й підстави звернення за отриманням даного виду міжнародної правової допомоги, а також необхідність попереднього проведення всього комплексу процесуаль­них і слідчих дій на території України, пов'язаних із виїмкою, оглядом, пред'явленням для впізнання тих предметів і документів, які будуть об'єктом експертного дослідження. Розглядаючи питання про можли­вість призначення проведення експертизи іноземцями, слід мати на увазі, що при цьому необхідно виходити з реальної об'єктивної необ­хідності, а не бажань тих чи інших осіб або уявлень про те, що іно­земний експерт професійніший за вітчизняного.

Видами міжнародної правової допомоги є видача правопорушників (екстрадиція) та передача засуджених осіб. Загальні підстави та умови видачі правопорушників (екстрадиція) та передачі засуджених осіб визначені Європейською конвенцією про видачу правопорушників (ратифікована Україною у 1998 році) та Конвенцією про передачу за­суджених осіб (ратифікована Україною у 1995 році). Втім конкретиза­ція наведених підстав та умов видачі правопорушників (екстрадиції) та передачі засуджених осіб, а так само і деталізація процедури здій­снення перелічених видів міжнародної правової допомоги міститься у відповідних двосторонніх міжнародних договорах, укладених з Україною або у конвенціях по боротьбі з окремими видами злочинів, що мають міжнародний характер. Наприклад, у 2005 році законом Украї­ни ратифіковано Договір між Україною та Корейською Народно-Демократичною Республікою про передачу осіб, засуджених до по­збавлення волі, для відбування покарання. Однак у конвенціях по бо­ротьбі з окремими видами злочинів, що мають міжнародний характер, встановлюється пріоритет їх положень щодо екстрадиції або передачі засуджених осіб перед положеннями будь-яких інших міжнародних договорів. Так, Міжнародною конвенцією про боротьбу з актами ядер­ного тероризму (ратифікована Україною у 2006 році) встановлено, що положення всіх договорів і домовленостей про видачу між державами-учасницями у зв'язку з актами ядерного тероризму вважаються зміне­ними у відносинах між державами-учасницями настільки, наскільки вони не сумісні із цією Конвенцією (ст. 13).

Окремі питання, пов'язані з екстрадицією, вирішуються у постано­ві Пленуму Верховного Суду України від 8 жовтня 2004 року № 16. У пункті 1 даної постанови наголошується, що, вирішуючи питання стосовно того, чи підлягає розгляду в судовому порядку те чи інше пи­тання, пов'язане з видачею осіб іншим державам, суди мають виходити з відповідних положень Основного Закону України, іншого національ­ного законодавства, у тому числі Європейської конвенції про видачу правопорушників чи інших міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або договорів колишнього СРСР, які застосовуються Україною в порядку правонас-тупництва відповідно до Закону України «Про право наступництво Укра­їни». При цьому судам слід з'ясовувати, чи укладено між Україною та державою, що надіслала запит, відповідний договір, і який саме порядок вирішення питань, пов'язаних з екстрадицією, у ньому передбачено.

Слід також пам'ятати, що відповідно до ч. 3 ст. 25 Конституції громадянин України не може бути виданий іншій державі.

Проте в цілому реалізація положень міжнародних договорів, що встановлюють нові види міжнародної правової допомоги, без їх на­лежної національно-правової імплементації в процесуальне законодав­ство України здається практично неможливою. Вона потребує форму­вання достатнього правового забезпечення в національному кримі­нально-процесуальному законодавстві, а саме — правової регламен­тації сутності, порядку, умов здійснення нових процесуальних дій, гарантій забезпечення прав осіб, які беруть у них участь. Це має виняткове значення для вирішення проблеми подальшого використання фактичних даних, отриманих у результаті зазначених дій, як доказів по кримінальній справі.

4. Стаття 551. Запит про міжнародну правову допомогу

Суд, прокурор або слідчий за погодженням з прокурором надсилає до уповноваженого (центрального) органу України запит про міжнародну правову допомогу у кримінальному провадженні, яке він здійснює.