Процесуальний порядок надання міжнародної правової допомоги під час проведення процесуальних дій

Якщо під час кримінального провадження виникла необхідність у проведенні на території іншої держави огляду, виїмки, допиту чи інших процесуальних дій, передбачених КПК України, то слідчий, прокурор чи суд України, в провадженні якого знаходяться матеріали, надсилає на ім’я уповноваженого (центрального) органу України запит про необхідність у здійсненні міжнародної допомоги.
В міжнародних договорах про правову допомогу запит про правову допомогу називається дорученням, вимогою чи проханням.
Алгоритм дій щодо оформлення запиту про міжнародно-правову допомогу.
Оформлення запиту про міжнародно-правову допомогу судом, прокурором або слідчим із погодженням із прокурором на направлення його до уповноваженого (центрального) органу України.
Розгляд запиту уповноваженим (центральним) органом України на предмет обґрунтованості і відповідності вимогам законів та міжнародних договорів України.
Уповноважений (центральний) орган України протягом десяти днів надсилає 1) запит уповноваженому (центральному) органу запитуваної сторони безпосередньо або дипломатичним шляхом або 2) всі матеріали повертаються відповідному органу України (автору запиту) з викладом недоліків (для їх усунення).
Отже, у разі якщо, уповноважений (центральний) орган України вважатиме обґрунтованим запит слідчого, прокурора чи суду, він приймає рішення про направлення запиту іноземній державі. Так, протягом десяти днів уповноважений (центральний) орган України надсилає запит уповноваженому (центральному) органу запитуваної (яку запитують) сторони безпосередньо або дипломатичним шляхом.
Запит про правову допомогу надсилається іноземній державі на підставі міжнародного договору України, а у випадку, якщо Україна не є суб’єктом договірних відносин з даною іноземною державою, то на підставі принципу взаємності (ч.3 ст.544 КПК України від 13 квітня 2012р.).
В свою чергу, уповноважений (центральний) орган України розглядає запит іноземної держави лише за наявності письмової гарантії запитуючої сторони прийняти і розглянути в майбутньому запит України на засадах взаємності.
За відсутності міжнародного договору з відповідною державою уповноважений (центральний) орган України надсилає запит про надання міжнародної правової допомоги до Міністерства закордонних справ України для подальшого передання його компетентному органу запитуваної сторони дипломатичним шляхом.
Міжнародними договорами та ст. 552 КПК України докладно передбачено зміст та правову форму запиту про правову допомогу, що складається в письмовому вигляді.
Запит містить:
1) назву органу, який звертається за допомогою, та компетентного органу запитуваної сторони;
2) посилання на відповідний міжнародний договір або на дотримання засади взаємності;
3) найменування кримінального провадження, щодо якого запитується міжнародна правова допомога;
4) стислий опис кримінального правопорушення, що є предметом кримінального провадження, та його правову кваліфікацію;
5) відомості про повідомлену підозру, обвинувачення з викладенням повного тексту відповідних статей Кримінального кодексу України;
6) відомості про відповідну особу, зокрема її ім’я та прізвище, процесуальний статус, місце проживання або перебування, громадянство, інші відомості, які можуть сприяти виконанню запиту, а також зв’язок цієї особи із предметом кримінального провадження;
7) чіткий перелік запитуваних процесуальних дій та обґрунтування їхнього зв’язку із предметом кримінального провадження;
8) відомості про осіб, присутність яких вважається необхідною під час виконання процесуальних дій, і обґрунтування цієї необхідності;
9) інші відомості, які можуть сприяти виконанню запиту або передбачені міжнародним договором чи вимогою компетентного органу запитуваної сторони.
Варто зауважити, що до запиту про допит особи як свідка, потерпілого, експерта, підозрюваного або обвинуваченого додається належним чином засвідчений витяг відповідних статей КПК України з метою роз’яснення особі її процесуальних прав і обов’язків. До запиту також додається перелік питань, які слід поставити особі, або відомості, які необхідно отримати від особи.
Конфіденційність (англ. confidentiality, privacy) – властивість не підлягати розголосові, довірливість, секретність, приватність.
Так, на прохання запитуючої (яка запитує) сторони уповноважений (центральний) орган України має право вжити додаткових заходів для забезпечення конфіденційності факту отримання запиту про міжнародну правову допомогу, його змісту та відомостей, отриманих у результаті його виконання.
Відповідно до ст. 553 КПК України наслідками виконання запиту в іноземній державі відповідно докази та відомості, одержані від запитуваної сторони в результаті виконання запиту про міжнародну правову допомогу, можуть бути використані лише у кримінальному провадженні, якого стосувався запит.
Якщо запит компетентного органу України був переданий запитуваній стороні з порушенням передбаченого порядку, то отримані в результаті запиту відомості не можуть визнаватися судом допустимими.
Алгоритм дій щодо розгляду запиту іноземного компетентного органу про міжнародну правову допомогу:
1. Розгляд уповноваженим (центральним) органом України отриманого запиту про міжнародну правову допомогу від запитуючої сторони (яка запитує) на предмет обґрунтованості і відповідності вимогам законів або міжнародних договорів України.
2. Направлення запиту уповноваженим (центральним) органом України компетентному органу на території України для виконання.
При цьому Генеральна прокуратура України має право надавати вказівки щодо забезпечення належного, повного та своєчасного виконання такого запиту. Наведені вказівки є обов’язковими до виконання відповідним компетентним органом України.
Варто зауважити, що виключно уповноваженим (центральним) органом України щодо міжнародної правової допомоги приймається рішення за запитом (дорученням) про міжнародну правову допомогу щодо:
1) присутності представника компетентного органу іноземної держави під час надання міжнародної правової допомоги. Якщо запит (доручення) про міжнародну правову допомогу, що передбачає присутність представника, надійшов відповідно до частини 3 статті 545 КПК України, його копію невідкладно надсилають до уповноваженого (центрального) органу для вирішення в цій частині;
2) надання компетентним органам іноземної держави гарантій щодо умов виконання запиту (доручення), передбачених частиною другою статті 544 КПК України, та отримання таких гарантій від інших держав;
3) тимчасової передачі особи, яка відбуває покарання, для участі у слідчих (розшукових) та інших процесуальних діях.
3. Відповідно до ст. 555 КПК України у разі отримання запиту уповноважений (центральний) орган України зобов’язаний повідомити про результати розгляду запиту.
Отже, запит компетентного органу іноземної держави про міжнародну правову допомогу виконується упродовж одного місяця з дати його надходження до безпосереднього виконавця.
Складені органом досудового розслідування, слідчим, прокурором або суддею документи для забезпечення виконання запиту про міжнародну правову допомогу підписуються зазначеними посадовими особами та скріплюються печаткою відповідного органу.
У разі неможливості виконати запит про міжнародну правову допомогу, а також у разі відмови у наданні міжнародної правової допомоги з підстав, передбачених статтею 557 КПК України, уповноважений (центральний) орган України щодо міжнародної правової допомоги або орган, уповноважений здійснювати зносини відповідно до частини третьої статті 545 КПК України, повертає такий запит компетентному органу іноземної держави із зазначенням причин.
КПК України передбачає проведення за запитом запитуючої сторони процесуальних дій, передбачених КПК України. Якщо для виконання запиту компетентного органу іноземної держави необхідно провести процесуальну дію, виконання якої в Україні можливе лише з дозволу прокурора або суду, така дія здійснюється лише за умови отримання відповідного дозволу в порядку, передбаченому КПК України, навіть якщо законодавство запитуючої сторони цього не передбачає.
Відповідно до ст. 572 КПК України, особам, які вважають, що рішеннями, діями або бездіяльністю органів державної влади України, вчиненими у зв’язку з виконанням запиту про міжнародну правову допомогу, завдано шкоди їхнім правам, свободам чи інтересам, мають право оскаржити рішення, дії та бездіяльність до суду.

2. Запропоновано класифікацію суб'єктів міжнародного кримінального судочинства відповідно до положень статутних та процесуальних актів міжнародних органів кримінальної юрисдикції.

Здійснення міжнародного кримінального судочинства передбачає залучення до сфери цієї діяльності певного кола осіб. Статутні документи міжнародних органів кримінальної юрисдикції містять доволі широкий перелік суб'єктів процесу, хоча сам цей термін і не вживають. Залежно від органу, до юрисдикції якого належить справа, ці категорії осіб мо­жуть бути різними.

Так, Статут Нюрнберзького трибуналу згадує про сам Трибунал (статті 1-6, 814, 17–30), обвинуваченого (ст. 12, ч. 2. ст. 14), підсудного (ч. 1 ст. 9, ст. 16, п. «b» ст. 17, п. «b» ст. 24), обвинувача (статті 14, 15, 23, 24), захисника (статті 16, 23, 24), свідків (ч. 2 ст. 15, п «а» ст. 17). При цьому з-поміж обвинувачів виокремлю­ються головні обвинувачі (ч. 1 ст. 23), а свідки поділяються на свідків обвинувачення і свідків захисту (п. «є» ст. 24). Статут Міжнародного трибуналу по колишній Югославії дещо розширив цей перелік; як самостійних суб'єктів процесу він називає Трибунал в особі двох судових та однієї апеляційної палат (ст. 11-15, 20, 30 та ін.), обвинувача (ст. 16, 18), Секретаріат (ст. 17), підозрюваних (ч. 2, 3 ст. 18), обвинуваченого (ст. 21), жертв (ч. 2 ст. 18), потерпілих (ст. 22), свідків (ч. 2 ст. 18, ст. 22), перекладача (п. «f» ст. 21) [1, с. 52-60, 83-95].

Римський статут Міжнародного кримінального суду (далі - МКС), як і його попередники, не містить узагальненого терміна, який би охоплював усіх фізичних осіб та всі організації, що беруть участь у процесі [2]. Регламент Суду в кількох положеннях згадує про «учасників процесу» (пункти 1, 5 положення 24, п. 1 положення 29, п. 2 положення 32 тощо) [3], проте тлумачення цього терміна не надає. У Регламенті Секретаріату Суду про учасників згадується лише побіжно (п. 2 положення 39, п. 2 положення 52 тощо), і знов-таки без тлумачення [4].

Фізичні особи, задіяні в процесі, котрі не є посадовими особами, як правило, іменуються «особами» (англ. «persons»). Наприклад, п. «с» ч. 1 ст. 54 цього документа встановлює, що Прокурор «повною мірою додержується прав осіб, що випливають з даного Статуту», а ч. 1 ст. 71 передбачає, що Суд може покара-ти «осіб, присутніх у Суді», за недозволену поведінку. Лише ст. 55, що має назву «Права осіб у ході розслідування», вживає термін «особа» у вузькому значенні: як фізична осо­ба, чиї вчинки є предметом розслідування.

Коли ж ідеться про конкретного учасника процесуальних відносин, то слово «особа» доповнюється вказівкою на процесуальні дії, вчинені щодо неї (наприклад «особа, яку було затримано» - п. «b» ч. ст. 57, «особа, піддана арешту» - ч. 2 ст. 59, «особа, до якої було звернуте прохання надати інформацію» - ч. 2 ст. 72 тощо). При цьому особи, щодо яких ведеться розслідування, поділяються на дві категорії залежно від того, в який спосіб вони з'явилися на процес: 1) ті, яких заарештовано згідно з ордером на арешт; 2) ті, які з'явилися за наказом.

За своїм процесуальним становищем фізичні особи, які є учасниками міжнародного кримінального судочинства, згідно зі Статутом МКС, поділяються на категорії: обвинувачений (ст. 67); потерпілий (ст. 68); законний представник потерпілого (ч. 3 ст. 68); свідок (ст. 68); експерт (ч. 2 ст. 56, ч. 2 ст. 93); перекладач (п. «с» ч. 1 ст. 55).

Фізичні особи, особисто зацікавлені в результатах розслідування і розгляду справи, називаються сторонами (англ. «parts»). Наприклад, згідно з п. «а» ч. 3 ст. 64 Римського статуту, Судова палата, призначена для розгляду справи, «радиться зі сторонами і вживає такі процедури, котрі необхідні для сприяння справедливому й швидкому проведенню розгляду».

За Римським статутом посадові особи у міжнародному кримінальному процесі поділяються на такі види: судді (статті 35-41); Секретар Суду, його заступник та інші посадові особи Секретаріату (статті 43-45); Прокурор, заступники Прокурора та інші посадові особи його Канцелярії, в т. ч. слідчі (статті 42, 44, 45); захисник заарештованого чи обвинуваченого (ч. 2 ст. 56).

Самостійними суб'єктами процесу виступають сам Міжнародний кримінальний суд як міжнародна юрисдикційна установа, а також його структурні підрозділи: Палата попере­днього провадження (статті 56-58), Судова палата (ст. 64), Апеляційна палата (ст. 83). Самостійна міжнародна правосуб'єктність МКС безпосередньо закріплена в ч. 1 ст. 4 Римського статуту, відповідно до якої Суд володіє міжнародною правосуб'єктністю і такою правоздатністю, яка може бути необхідною для здійснення його функцій і досягнення його цілей. Зокрема він правомочний укладати договори, набувати й відчужувати рухоме та нерухоме майно і брати участь в процесуальних діях.

Розмаїття суб'єктів міжнародного кримінального судочинства породжує необхідність їх певної класифікації. Обрана тематика є актуальною в аспекті обговорення питання щодо становлення міжнародного кримінально-процесуального права та забезпечення прав осіб, залучених до сфери кримінального судочинства.

Як відомо, під класифікацією розуміють процес групування об'єктів дослідження чи спостереження згідно з їх спільними ознаками. На основі розробленої класифікації ство­рюється класифікована система. Попри те що міжнародні установи кримінальної юрисдикції функціонують уже понад півстоліття, класифікація суб'єктів міжнародного криміналь­ного процесу як у вітчизняній, так і в зарубіжній юридичній науці досі відсутня. За даних умов таку класифікацію ми змушені проводити фактично «з нуля».

Цілком зрозуміло, що класифікація суб'єктів міжнародного кримінального процесу має спиратися на загальнотеоретичні підходи та враховувати класифікацію суб'єктів національного кримінально-процесуального права, на основі якого формувалася відповідна проце­суальна галузь міжнародного права. Водночас мають бути враховані особливості суб'єктного складу міжнародно-правових відносин, передусім наявність первинних суб'єктів, що володіють суверенітетом.

Учасники кримінального судочинства, чи, інакше кажучи, його суб'єкти, мають різні цілі й наділяються неоднаковими правами в ході кримінально-процесуальної діяльності. Відповідно різняться підстави й періоди їх долучення до сфери кримінально-процесуальних від­носин. До таких підстав належать виконання професійних (посадових) обов'язків, що впливають на виникнення (порушення) й просування кримінальної справи (суддею, дізнавачем, слідчим, начальником слідчого відділу, прокурором); реалізація наданих законом процесуальних прав (потерпілим, цивільним позивачем, приватним обвинувачем, законним представником неповнолітнього); притягнення до участі у процесі внаслідок волевиявлення посадових осіб, які ведуть процес (підозрюваний, обвинувачений, підсудний, цивільний відповідач, свідки, експерти, перекладачі), долучення за упо­вноваженням інших суб'єктів процесуальної діяльності (захисники, представники). Інші особи, які беруть участь у судочинстві, можуть притягатися для виконання окремих процесуальних дій чи проваджень з метою сприяння їх проведенню чи здійсненню. До їх числа належать присяжні засідателі, спеціалісти, поняті, секретарі судових засідань, перекладачі, посадові особи органів, що здійснюють оперативно-розшукові дії, судові пристави.

Відповідно в національному кримінально-процесуальному праві до суб'єктів судочинс­тва прийнято відносити три основні групи осіб: 1) органи держави і посадові особи, які ведуть процес (суд чи суддя, прокурор, слідчий, начальник слідчого відділу, орган дізнання, начальник органу дізнання, дізнавач, особа, яка проводить дізнання); 2) учасники процесу які мають та обстоюють власні права (підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений, їх захисники, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представ­ники); 3) допоміжні або інші учасники кримінального процесу, тобто ті, що не мають суб'єктивних інтересів у кримінальній справі, але надають сприяння державним органам, що виконують завдання судочинства (свідки, по­няті, експерти, спеціалісти, перекладачі та інші особи). Дві останні групи осіб об'єднуються загальним поняттям «особи, що беруть участь у справі» (учасники).

Наведена вище класифікація суб'єктів кримінального процесу ґрунтується на націо­нальному законодавстві й у цілому відображає специфіку національної правової системи та специфіку національного кримінально-процесуального права. Оскільки при формулюванні правил і процедур щодо органів міжнародної кримінальної юрисдикції виходили з національного досвіду, наведена класифікація може бути використана як базова й щодо суб'єктів міжнародного кримінального проце­су. Проте вона об'єктивно не спроможна врахувати специфіку міжнародного кримінального процесу й потребує певного коригування на основі статутних документів та правил процедури органів міжнародної кримінальної юрисдикції. Передусім це стосується статусу суду, чия компетенція походить від суверенітету держав-учасниць, а також самих цих держав та їх представників.

Слід мати на увазі, що міжнародні органи кримінальної юрисдикції не виступають самостійним суб'єктом при розгляді конкретних справ; для цього вони мають у своєму складі відповідні процесуальні фігури. їх компетенція стосується інших міжнародних правовідносин: з одного боку, вони виступають самостійними учасниками міжнародного правового спілкування з питань, що стосуються їх правосуб'єктності (відносини з країною перебування, з міжнародними організаціями та установами тощо), а з іншого - як учасники публічно- та приватноправових відносин, що забезпечують виконання ними статутних цілей і завдань (матеріально-технічне забезпечення, укладення договорів тощо).

На згадану специфіку правового статусу міжнародних органів кримінальної юрисдикції побіжно звертав увагу російський дослід-ник І. С. Марусин. Зокрема аналізуючи правовий статус міжнародних судових установ на території держави перебування та їх привілеї й імунітети, він відзначав, що «останні поширюються на дві групи осіб: тих, що працюють у цих установах, тобто суддів, обвинувачів, секретарів, співробітників служби обвинувача й секретаріату, обслуговуючий персонал, а також осіб, що беруть участь у судочинстві, тобто підозрюваних, обвинувачених, свідків тощо» [8, с 137]. Фактично мається на увазі традиційний для національного права поділ фізичних осіб як суб'єктів правовідносин на посадових (службових) і приватних (пересічних) осіб. Така класифікація цілком справ­джується й у межах міжнародного криміналь­ного процесу. Інша річ, що загальний перелік таких суб'єктів не обмежується фізичними особами, а охоплює й окремі установи (секретаріат, служба обвинувача тощо).

Видове розмаїття суб'єктів міжнародного кримінального судочинства та неоднорідність їх ролі й значення у розгляді справи вимагає багатостороннього підходу до їх класифікації з використанням різноманітних критеріїв.

Зокрема, за ступенем обов'язковості участі в процесі та процесуальною роллю названі суб'єкти можуть бути розподілені на дві групи: обов'язкові та факультативні. До обов'язкових належать ті суб'єкти, без яких розгляд справи є абсолютно неможливим: а) установи суд (трибунал), секретаріат, служба обвинувачення; б) посадові та службові особи суду (трибуналу) - судді, обвинувач, секретар; в) сторони потерпілий, підозрюваний, обвинувачений, їх представники. У свою чергу, до факультатив­них належать ті суб'єкти, чия участь у процесі хоч і не є обов'язковою, проте має суттєве значення для повноти й об'єктивності розгляду справи; це так звані «суб'єкти, що сприяють правосуддю». Серед останніх можна виокре­мити такі категорії: а) держави; б) установи та організації; в) службові особи - перекладачі, експерти (спеціалісти); г) приватні особи -свідки, поняті.

За юридичною природою (особливостями правосуб'єктності) серед суб'єктів міжнародного кримінального процесу можна виокреми­ти такі групи: а) держави; б) установи та організації; в) посадові та службові особи; г) приватні особи. Названа класифікація широ­ко використовується в загальній теорії права та галузевих юридичних науках, тому додатково­го тлумачення, на наш погляд, не потребує.

За ступенем самостійності в процесі суб'єкти міжнародного кримінального процесу можуть бути умовно розподілені на дві групи: а) самостійні (автономні), тобто ті, чиї вчинки й рішення ґрунтуються на їх власній волі (суд, прокурор, сторони, свідки тощо); б) несамостійні («залежні») - ті, чиї вчинки й рішення продиктовані волею інших суб'єктів (представники сторін, служба обвинувача, служба секретаріату тощо). Слід відзначити що такий поділ не враховує індивідуальні (персональні) особливості тих чи інших осіб, що виконують певні процесуальні ролі, а ґрунтується на процесуальному статусі відповідних суб'єктів, закріпленому в статутних документах органів міжнародної кримінальної юрисдикції та правилах процедури цих органів.

За підставами долученим до процесу суб'єкти поділяються на первинні – котрі вступають у процес за законом чи власною ініціативою (держави, суд, обвинувач тощо), і похідні - котрі долучаються до процесу виключно за ініціативою первинних суб'єктів (свідки, перекладачі, поняті, установи та ор­ганізації тощо).

Наведені класифікації мають суттєве теоретичне значення, оскільки дають змогу більш глибоко усвідомити специфіку тих чи інших суб'єктів міжнародного кримінального проце­су, порівняти їх з аналогічними суб'єктами національного кримінального процесу, з'ясувати різні грані правосуб'єктності тих чи інших осіб, задіяних у механізмі міжнародного кри­мінального судочинства. Водночас із метою більш повного, всеосяжного розкриття право­вого статусу найважливіших груп суб'єктів міжнародного кримінального процесу більш ефективним, на наш погляд, є комплексний («багатовекторний») підхід до їх класифікації. При цьому як критерії класифікації одночасно можуть бути використані такі юридичні параметри, як цілі й завдання процесуальної діяльності, функції відповідних суб'єктів, їх роль, права й обов'язки на тих чи інших етапах кримінального процесу, а також загальна функціональна спрямованість.

При такому підході все розмаїття суб'єктів міжнародного кримінального судочинства може бути розподілене на п'ять відносно самостійних груп:

1. Органи та посадові особи, які зо­бов'язані забезпечувати в межах своєї ком­петенції вирішення завдань кримінального судочинства, а також законні інтереси осо­би в кримінальному процесі; брати участь у доказуванні на засадах повного, всебічного й об'єктивного дослідження обставин справи: суд, судді, прокурор, органи, які здійснюють розслідування у справах.

Ці особи для забезпечення вирішення завдань кримінального судочинства користуються владними повноваженнями, в тому числі вони вправі застосовувати (згідно із законом) заходи процесуального примусу до осіб, які беруть участь у кримінальному проце­сі (привід, затримання, арешт тощо). Саме вони вправі приймати рішення, постанови, ухвали у кримінальному процесі. Виконуючи властиву кожному з них функцію, вони зобов'язані діяти суворо відповідно до закону та норм моралі.

2. Сторони кримінального судочинства (обвинувачений, потерпілий, їх представники

тощо). Вони мають низку процесуальних прав, передбачених кримінально-процесуальними актами, які дозволяють їм учиняти активні дії, спрямовані на виявлення обставин, що сприяють встановленню істини у справі та захисту їх інтересів. Кожна з цих сторін відстоює свою правову позицію, права й законні інте­реси за допомогою засобів, передбачених кримінально-процесуальними актами, надаючи судовому органу повно, всебічно й об'єктивно досліджувати всі обставини справи з метою встановлення істини та прийняття правильного рішення. Це особи, чия доля в буквальному розумінні вирішується в резуль­таті розгляду справи та винесення вироку.

Особи та органи, які сприяють здійсненню правосуддя. Вони, як і суд, не виступають на боці обвинувачення або захисту, а є джерелами доказової інформації або долучаються для надання технічної чи іншої допомоги (сприяння) та засвідчення ходу й результатів слідчих дій. До цих осіб слід віднести свідка, перекладача, спеціаліста, експерта, а також секретаря судового засідання. Від їх ролі залежить належне здійснення правил процедури, зібрання достатньої доказової бази та її процесуальне оформлення тощо. Вони можуть долучатися до справи за рішенням відповідних посадових осіб на будь-якому етапі судочинства.

Держави як самостійні суб'єкти міжнародного кримінального судочинства. Вони мають право притягнути до відповідальності осіб, які вчинили міжнародні злочини, за національним законодавством або можуть пере­дати ситуацію на розгляд міжнародного орга­ну кримінальної юрисдикції. Так, наприклад, Статут МКС (ст. 1 4) визначає державу як суб'єкта-ініціатора порушення справи Судом; ст. 9 Статуту МКТЮ та ст. 8 Статуту МКТР закріплюють норми щодо паралельної юрис­дикції трибуналів і національних судів. Крім того, держави правомочні направити свого представника для участі у розгляді справи Судом (ст. 50 (3) МКС); надавати докази. Також на держави покладається зобов'язання щодо здійснення співробітництва з міжнарод­ними органами кримінальної юрисдикції.

Суб'єкти, на яких покладається виконан­ня зобов'язань щодо надання правової допомо­ги міжнародним органам кримінальної юрисдикції. Однією з характерних ознак даної діяльності є наявність специфічних суб'єктів та особливий характер їх участі в криміналь­ному процесі. Під час виконання покладених на них завдань зазначені органи та їх посадові особи діють відповідно до приписів міжнарод­ного права та національного законодавства (перш за все, кримінально-процесуального). Незважаючи на різницю в структурі, повноваженнях передбачених національним законодавством держав, виконання покладених на них завдань здійснюється ними відповідно до загальноприйнятних принципів кримінально-процесуального права.