Тема 2.1. Філософська думка Стародавнього сходу. Антична філософія

ОПОРНИЙ КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ З КУРСУ

«ФІЛОСОФІЯ»

ЧАСТИНА 2.

Світовий філософський процес

Тема 2.1. Філософська думка Стародавнього сходу. Антична філософія

1. Особливості та характерні риси східного та західного типів філософствування.

2. Філософія в Стародавній Індії.

3. Філософія Стародавнього Китаю.

4. Специфіка ранньої грецької філософії.

5. Класичний період розвитку античної філософії (Сократ, Платон, Аристотель).

6. Пізньоантична філософія.

Основні поняття: брахманізм, Веди, нірвана, дхарма, карма, конфуціанство, Дао, даосизм, буддизм, логос, міф, космоцентризм, натурфілософія, “досократики”, піфагореїзм, атомізм, епікуреїзм, стоїцизм, скептицизм, кініки, неоплатонізм, атараксія.

1. Особливості та характерні риси східного та західного типів філософствування. На думку багатьох філософів, є суттєві відмінності між Сходом і Заходом у способі світомислення. Це змусило дослідників шукати причини несхожості. Що саме викликає виникнення неоднозначності між цими типами філософствування?

Чому жителі єдиного космосу мають контрастні відмінності в розвитку суспільних процесів у культурі, світобаченні? Як знайти шляхи взаємного спілкування між людьми, розкрити особливості механізму діяльності людського інтелекту?

На нашу думку, відмінності між східними та західними типами філософствування полягають у фундаменті різних типів цивілізації.

Для західної цивілізації характерні:

· автономність різних сфер суспільного життя;

· цінування нового, підтримка інновацій, орієнтація на майбутнє;

· прагнення до прогресивних змін;

· перевага індивідуального над загальним;

· терпимість щодо опозиції;

· пластичність, динамічність;

· раціональне, логічне мислення.

Навпаки, для східної цивілізації характерні такі риси:

· основні сфери життя підпорядковані єдиному канону;

· тісний зв'язок з релігією;

· цінуються старі традиції, орієнтація на минуле;

· домінування загального над індивідуальним;

· афористичний стиль мислення.

Названі вище відмінності обумовлюють людську поведінку, спосіб життя, політичне правління та інше.

Порівняльний аналіз західної та східної філософії дав змогу побачити характерні особливості та джерела філософського мислення. Західна філософія має більш індивідуальне спрямування, виходить із автономності різних сфер як індивідуального, так і суспільного життя. Ця філософія орієнтована на теоретичну систематизацію, аналітичні дослідження.

Східна філософія, навпаки, підпорядковує індивідуальне загальному, духовні канони регламентують усі основні сфери суспільства. Ця філософія має більш образний, притчовий стиль мислення, ніж науковий.

Питання про відмінності між східною та західною філософією має дискусійний характер. Є філософи, які вважають, що цієї проблеми не існує, вони поєднують багатогранність філософських досягнень в одній концепції. Діалог різних філософських напрямків повинен бути. Сучасне життя, яскраві політичні події змушують говорити про різні типи цивілізаційного розвитку, різні моделі філософських систем. Європа вже давно побачила привабливість давньосхідної філософії.

Які саме оригінальні уявлення про світобудову, про співвідношення видимих і невидимих сторін буття знаходимо у філософській думці Стародавнього Сходу? Яку своєрідну сентенцію вносить ця філософія в загальну культуру людства? Східна філософія збуджує інтерес до морально-етичних проблем, прагне досягнення змісту буття людей, викликає бажання зануритися в первісну світову тишу, досягти стану розчинення індивідуального в загальному.

Давньосхідна філософська думка є значним культурно-історич­ним творінням. Вона свідчить про могутність людського духу, збуджує інтерес до філософських роздумів і дає можливість західній
філософії відкрити різноманітність онтологічних гносеологічних концепцій філософських шкіл Стародавньої Індії та Стародавнього Китаю. Викладений матеріал потребує подальшого доповнення з рекомендованої літератури.

2. Філософія в Стародавній Індії. Зародки індійської філософської думки сягають глибокої давнини (2500-2000 рр. до н.е.). Світоглядом староіндійського суспільства була міфологія. Вона викладена у Ведах – збірнику міфів, гімнів, заклинань. До складу Вед входили саліхіти – чотири збірники, в яких віршовані гімни чергуються з прозою. Веди (“відати”, “знати”) освячували кастовий характер староіндійського суспільства. Вони проголошували панування касти жерців, яких називали брахманами. Від цього ведичну міфологію називали брахманізм. Серед пам’яток індійської літератури особливу увагу привертають тексти з назвою “Упанішади”. Це різні трактати релігійно-філософського характеру. Які ж філософські ідеї містять “Упанішади”? Насамперед думки про виникнення світу; концепції про бачення життєвої долі людини, перетворення душі; ідеї про умови реалізації людської свободи; процес пізнання світу та ін.

Отже, в основних творах Стародавньої Індії мова йде про осмислення долі, становище людини, про пошук шляхів звільнення людини від блукань душі і досягнення стану повного блаженства – “мокші”.

В індійській філософії існувало два типи філософських шкіл: класична, ортодоксальна (астика) і неортодоксальна, некласична (настика, або огонастика). Авторитет Вед визнавали ортодоксальні школи. До ортодоксальних шкіл належали йога, санкх’я, міманса, веданта, вайшешика.

Усі школи проголошують основою світу Брахмана, Бога, духовну субстанцію.

Неортодоксальні, некласичні філософські школи – бхаватизм, аджівіка, буддизм, джайнізм і локаята (чарвака) – не визнавали святості Вед, хоча деякі ідеї використовували у своїх вченнях.

Отже, особливості індійських релігій такі: інтровертність, акцент на індивідуальний пошук, на прагнення та можливості особистості знайти свій шлях до мети, спасіння та звільнення для себе. Ортодоксальні філософські доктрини Стародавньої Індії були тісно пов’язані з соціальною кастовою системою. Буддизм став релігією та філософією нового типу, світовою релігією, яка подолала умовності кастової нерівності, але нарешті була витіснена за межі Індії та отримала розповсюдження в Південно-Східній та Центральній Азії, а також на Далекому Сході.

Після розгляду теми студенти повинні зрозуміти, що філософські системи Стародавньої Індії, якщо порівнювати їх з іншими, сучасними їм системами, в ряді аспектів, особливо в плані онтогенезу, тобто єдність макро- та мікросвіту, природи і людини є більш глибокими і по-філософськи насиченими. Кінцевою метою духовного пошуку філософів Стародавньої Індії є звільнення від труднощів життя, спасіння у великій пустоті та вічному небутті, що стоїть поза феноменальним світом. Треба підкреслити основні особливості давньоіндійської філософії:

· своєрідне ставлення до Вед;

· споглядальний характер;

· виникнення логіки;

· соціальна філософія будується на принципах етики, страждань і щастя.

Отже, староіндійська філософія розвивалась у школах, так званих «даршанах». Ці даршани проповідували різко полярні ідеї, які групувались на ви­знанні або запереченні Вед. «Веда» (в перекладі з санскриту означає «знання») — це збірник текстів на честь богів. До складу даршан-астиків входили такі школи, які визнавали авторитет Вед. Це ортодоксальні вчення: веданта, санкх'я, йога, ньяя, вайшешика, миманса.

Одним з найда­вніших ідеалістичних учень був брахманізм. Його прихильники вважали, що світ складається з невидимого, непізнаного, незмінюва­ного духу «брахмана», що не мас ні початку, пі кінця. З точки зору представників цієї школи слід розрізняти душу і тіло.

Тіло — це зовнішня оболонка душі (атман). Душа вічна, без­смертна, але оскільки людина занадто прив'язана до свого тіла, до земного існування, то душа людини, хоч і є втіленням духу брахмана, все ж відрізняється від нього, а тому підкоряється за­кону необхідності (кармі). Закон необхідності (карма) змушує душу щоразу після смерті тіла переселятися до іншого тіла, і ду­ша людини завжди входить в оболонку, котра залежить від діянь її у минулому житті. Потік цих перевтілень (сансара) триває не­скінченно довго. Якщо ж людина може звільнитися від повсяк­денних життєвих турбот, її душа перестає бути зв'язаною з цим тлінним світом, тоді і реалізується її тотожність з Брахманом.

До складу даршан-огонастиків (неортодоксальні школи) входили вчення: чарваків, буддизму, джайнізму.

Буддизм

Буддизм — це водночас і релігійне, і філософське вчення. Воно виникло у VI—V ст. до н. е. і в ході історичного розвитку стало однією з найпопулярніших релігій разом з християнством та іс­ламом. Згідно з легендою, засновником буддизму був Сіддхартха із роду Гаутами. Сіддхартха, він же Шак'я-Муні, майбутній Буд­да, народився у сім'ї вельможного князя Шуддходані. Він навча­вся у брахманських учителів і у віці 29 років покинув палац, щоб жити аскетом. Шляхом внутрішнього споглядання прозрів і пі­знав вічні істини (4 благородні істини буддизму):

1. Життя — це страждання.

2. Страждання має свою причину.

3. Корінь страждання — жадоба до життя.

4. Шлях виходу із страждання має 8 ступенів самовдоскона­лення, кінцевою метою якого є стан вічного блаженства — «нір­вана».

З точки зору буддизму, світ — це єдиний потік матеріальних і духовних елементів — «дхарм». На основі староіндійських уяв­лень про переселення душ буддизм висунув догму про переро­дження живих істот, стверджуючи, що смерть живої істоти є не що інше, як вияв розпаду певної комбінації дхарм, після чого утворюється нова комбінація дхарм.

Нові комбінації дхарм визначаються кармою — сумою всіх гріхів і добрих справ у попередньому переродженні. Ідеалом, за вченням буддизму, є досягнення нірвани — повного завершення процесу перероджень і позбавлення таким чином страждань, які становлять сенс життя. У цьому вченні вперше чітко виражено ідею про розвиток людини, її безперервне вдосконалення.

Філософський зміст буддизму включав два аспекти: вчення про природу речей і вчення про шляхи її пізнання.

Вчення про буття. В основі буддійського вчення про природу речей лежить вчення про дхарми — «носії своєї ознаки — час­тинки, або елементи». За вченням буддистів, дхарми — це час­тинки, що являють собою ніби тканину світової речовини. Вони проникають в усі явища психічного і матеріального світів і пере­бувають у русі, кожну секунду спалахуючи і згасаючи. Кожний рух означає породження нового спалаху і нового затухання. У буд­дійській філософії прийнято порівнювати світло з потоком, який тече з самого початку, вічно змінюючись і перероджуючись. Було розроблено кілька класифікацій дхарм-елементів. Ранній буддизм вже знав про поділ буття на виявлене — сансара і буття невиявлене — нірвану. Перебуваючи у вічній круговерті, виявлене бут­тя пов'язане із стражданням. До звільнення з цього стану веде Шлях пізнання — восьмичленний шлях морального поділу. Буд­дизм утверджував єдність матеріального і психічного світів.

Вчення про пізнання. У теорії пізнання в буддистів не існує різниці між чуттєвою та розумовою формами, пріоритет надається практиці. Практика споглядання, роздумів є основним засобом пізнання навколишнього світу.

Проблема людини. Буддизм запе­речував існування душі, тобто окремої духовної істоти всередині людини. Буддисти заперечували існування і окремого атмана по­за п'ятьма групами елементів, які становлять людську особис­тість, її психічні й матеріальні якості. Ці п'ять елементів такі: сві­домість, уява; почуття; кармічні сили; матеріальна оболонка людської особистості.

У цій схемі немає місця жодному низькому началу. Людська особистість, як і все у світі, підкоряється закону причини і на­слідку, вираженому в 12-членній формулі причинного зароджен­ня. Окремішнє людське життя — це результат попередніх існу­вань. Свідомість, протікаючи через індивідуальний потік — зем­не життя, через проміжний етап і наступний за цим стан нового переродження, кожної секунди змінює свій зміст.

Це вічне становлення в староіндійській філософії прирівнює­ться до полум'я свічки, коли перебіг спалахування і згасання є безперервним і створює враження сталості. Наближення до буття не виявленого, до нірвани порівнюються із затуханням вогню, але цей вогонь ніколи не зникає, він переходить в інший стан. Буддистам, як і стародавнім грекам, властиве стихійно-діалек­тичне мислення.

Чарвака-локаята

Поряд з ідеалістичним напрямом розвитку філософії в Індії розви­валось і стихійно-матеріалістичне вчення — чарвака, однією з форм цього вчення є локаята, яку іноді ототожнюють з чарвакою.

Чарвака утверджує єдиною реальністю, що існує в світі, саме мате­рію. За основу світу вона визнає наявність чотирьох елементів − земля, вода, вогонь, повітря. Звідси походить назва школи («чар» — чотири, «вак» — слово). За іншим перекладом, «чар-вак» позначає гедоністичний принцип «їж, пий, веселись». Все складається з атомів певного роду. Духовної реальності не існує, душі як такої немає. Існування богів – фікція, а священні книги, що розповідають про них – видумка жреці в. Єдиними достовірними джерелами пізнання є відчуття і сприйняття, а єдиним критерієм і метою плинного життя – радість тілесного існування і насолоди благами поцейбічного світу. Щастя розуміється як насолода, що добувається через діяльність людини.

У теорії пізнання істинним чарвака вва­жає тільки те, що дається людині у відчутті. Особливістю вчення чарваків є розробка етичної концепції, згідно з якою поняття до­бра і зла — ілюзорні, створені людською уявою. За вченням чарваків, реальними є тільки страждання і насолода чуттєвого буття. Спростовуючи необхідність аскетичного способу життя, яке за­проваджували інші індійські релігійні системи, чарваки утвер­джують єдину мету людського буття — одержання насолоди. Ча­рваки виступали з критикою релігії, зокрема буддизму.

Джайнізм

Джайнізм (від слова «джіна» - переможець) – зарод. в 6 ст. до н.е.- закликав людину підпорядкувати своє життя суворим аскетичним регламентаціям. Якщо людина здатна це витримати та ще й не заподіяти шкоди жодній істоті, вона ставала переможцем карми. Звільнитися людина може лише сама, їй ніхто не допоможе. Існує 8 видів карм: добрі і злі. Коли людина звільняється від злого і доброго, вона звільняється від пут сансари. Розробляють 3 основні положення: правильне розуміння, правильне пізнання, правильне життя.

Правила поведінки досить прості: не завдавати шкоди тваринам, бути доброчесним, правдивим, не брати чужого, не впадати в пристрасті та мирські уподобання.

Космос – вічний, його ніхто не створював. Але Космос пронизує величезна кількість зародків. Настає час, і джива (зародки) вступають в контакт з речовиною. Через нього реалізується закон карми, що трактується натуралістично – дія дживи супроводжується прилипанням до душі частинок речовини особливої природи. Тому людина і всі живі істоти мають не тільки фізичне тіло, а й кармічне. Під час переселення душі кармічне тіло нерозривне з нею, відіграє головну роль у виборі нового матеріального тіла – вони мають відповідати одне одному. В проміжку між двома життями душі опиняються або в раю, або в пеклі. Шлях спасіння джайнів дає можливість звільнитися від кармінного тіла, а разом з ним і від його енергетичної складової – вогненного тіла.

Отже, в джайнізмі поєднується атомістичний матеріалізм з готовністю повірити та пояснити надприродне.

3. Філософія Стародавнього Китаю.

Виникнення і становлення стародавньої китайської філософії припадає на VIII ст. до н.е. Саме в цей період сформувалися такі основні школи: даосизм, конфуціанство, легізм, моїзм, натурфілософія. Формувалася філософія Китаю в лоні міфології.

Духовним каноном було “П’ятикнижжя”. Саме в ньому в міфологічній формі закладено основи давньокитайського світобачення. До “П’ятикнижжя” входили:

· Шіцзінь (книга пісень);

· Іцзінь (книга змін);

· Чуньцю (книга літописів);

· Шуцзінь (книга історії);

· Лішу (книга ритуалів).

Проблеми, які порушуються в цих книгах, такі: єдність і різноманітність речей, дія протилежних сил в єдиній субстанції, природна закономірність, природність людської душі і свідомості.

Згідно з філософією Стародавнього Китаю, все у світі – це результат взаємодії двох протилежних початків буття – Інь і Янь.

Інь – жіночий початок буття (темний, пасивний, вологий);

Янь – чоловічий (світлий, активний, сухий).

Від взаємодії цих двох початків виникають такі стихії: вода; вогонь; земля; дерево; метал.

Порівнюючи давньоіндійську і китайську філософії, треба підкреслити більшу деталізацію, послідовність і заглиблення в суперечливе парадоксальне мислення.

Слід виділити такі філософські школи Стародавнього Китаю:

· даосизм;

· конфуціанство;

· моїсти;

· легісти (Фацзя);

· школа “імен”.