Державне регулювання праці, рівня життя населення та розвитку соціальної сфери

Державне регулювання праці, рівня життя населення та розвитку соціальної сфери – це система управлінських, організаційних, регулятивних, саморегулятивних заходів, дій, принципів і засад, спрямованих на забезпечення оптимального соціального рівня та якості життя, соціального захисту малозабезпечених верств населення, їх соціальної безпеки в суспільстві.

Процес підвищення рівня життя населення передбачає зв'язок та узгодження низки узагальнених та окремих показників. Це соціально-демографічні (кількість населення, його склад за статтю, віком і соціальним станом; особливості відтворення й міграції населення); узагальнені вартісні показники добробуту народу (національний дохід на душу населення, сукупні ресурси для споживання та невиробничого будівництва, обсяг основних фондів невиробничого призначення); показники, які характеризують умови й оплату праці (кількість робітників, зайнятих ручною працею, темпи скорочення застосування ручної праці, підвищення кваліфікації робітників і спеціалістів, оплата праці зайнятих у народному господарстві); показники розвитку сфери послуг; показники зростання доходів і споживання населення (динаміка та структура реальних доходів населення, обсяг продажу товарів на душу населення, споживання найважливіших продуктів харчування і непродовольчих товарів).

В основі реальних доходів переважної більшості населення є реальна заробітна плата робітників і службовців, реальні доходи селян від власного та колективного господарства.

В Україні законодавчо встановлюється мінімальна заробітна плата та мінімальні ставки компенсаційних доплат (за роботу в несприятливих, шкідливих та небезпечних умовах) залежно від стану економічного розвитку країни, досягнутого рівня продуктивності праці, середньої заробітної плати, вартості мінімального споживчого бюджету.

Державою встановлюються норми оплати праці за роботу в понадурочний час, нічні часи, у святкові та вихідні дні, за час простою, який має місце не з вини робітника, за виготовлення продукції, що виявилася браком не з вини працівника, за роботу особам, молодшим від 18 років; держава гарантує щорічну оплачену відпустку, оплату за час, витрачений на виконання державних обов'язків, на підвищення кваліфікації, на медичне обстеження, на виробниче навчання, тощо. Гарантується також оплата жінкам за час декретної відпустки та відпустки для догляду за дітьми до 3-х років.

Показники обсягу споживання матеріальних благ і послуг характеризують середні рівні споживання населенням найважливіших продовольчих товарів (м'ясо, молоко, яйця, риба, хлібопродукти, картопля, овочі, фрукти) та платних послуг.

Для прогнозування рівня життя населення та його державного регулювання використовують показники соціальних гарантій населенню, такі як: прожитковий мінімум (мінімальний споживчий бюджет); величина вартості прожиткового мінімуму; вартісна величина «споживчого кошика» з продуктів харчування; межа малозабезпеченості; мінімальна заробітна плата та мінімальна пенсія; стипендія; допомога та інше.

Споживчий бюджет складається з індивідуального бюджету,що формується індивідуальними доходами, та грошової оцінки послуг, які надаються населенню із суспільних фондів споживання.

Мінімальний споживчий бюджет – це балансовий розрахунок, що визначає такий обсяг доходів, який уможливлює задоволення потреб в їжі, одежі, предметах господарського вжитку, культурних запитах на рівні мінімальних фізіологічних норм, достатніх для життєдіяльності здорової дорослої людини, розвитку дітей, збереження здоров'я людей похилого віку.

Визначаючи мінімальний споживчий бюджет, використовують розрахунки мінімальних «споживчих кошиків» (продовольчих та непродовольчих). Набори кошиків визначають за нормативами, що їх розраховують наукові заклади для статево-вікових груп населення на душу населення в середньому по країні.

Величина вартості прожиткового мінімуму відповідає вартісній оцінці набору прожиткового мінімуму, а також включає витрати на податки та інші обов'язкові платежі.

Мінімальний споживчий бюджет та величина вартості прожиткового мінімуму як інструменти соціальної політики можуть бути використані:

• як орієнтири для регулювання доходів і витрат населення;

• для обґрунтування розмірів оплати праці;

• для оцінки матеріальних і фінансових ресурсів, необхідних для реалізації поточних і перспективних соціальних програм;

• для регулювання міжгалузевого зростання заробітної плати, співвідношення в оплаті праці за галузями.

Для оцінки вартісної величини прожиткового мінімуму слід використовувати середні ціни купівлі відповідних товарів і послуг з урахуванням всіх видів торгівлі.

Одним з важливих показників рівня життя населення є вартісна величина межі малозабезпеченості.

До системи державного регулювання рівня життя входить, як правило, індексація грошових доходів населення. Головна мета індексації— збереження життєвого рівня населення або, як мінімум, захист його найменш забезпечених верств. Індексації підлягають грошові доходи громадян, що не мають одноразового характеру: державні пенсії, соціальна допомога, стипендії, оплата праці, відшкодування в разі втрати працездатності.

Для індексації грошових доходів населення використовують індекс споживчих цін на товари і послуги, що входять до складу мінімального споживчого бюджету.

Державне регулювання ринку праці в Україні здійснюєтьсяна підставі законодавчих актів, основним з яких є Закон України «Про зайнятість населення» від 5.07.2012 р. Закон гарантує всім працездатним особам працездатного віку: право здійснювати будь-яку законну економічну діяльність; захист від дискримінаційної практики найму на роботу і звільнення; безплатну допомогу в пошуках роботи відповідно до інтересів, здібностей, освіти та вмінь особи, ураховуючи потреби суспільстві грошову компенсацію, пов'язану із направленням на роботу до інших регіонів; вихідну грошову допомогу у разі втрати постійної роботи; безкоштовне навчання й перенавчання безробітних; надання роботи за фахом випускникам державних професійних навчальних закладів; визначення осіб, які зараховуються до категорії безробітних, а також осіб, яким надається спеціальний захист.

Державне регулювання ринку праці та зайнятості використовує певні правові, організаційні та наукові важелі.

Правові заходи. Головним чинником правового регулювання ринку праці є Закон України «Про зайнятість населення», інші закони, підзаконні акти й розпорядчі документи уряду.

Організаційні заходи. Заходи регулювання зайнятості розподіляються на активні та пасивні.

Активні ‒ це заходи із:

• створення додаткових сфер зайнятості (переструктуризація економіки, додаткові робочі місця на державних підприємствах, субсидування створення нових робочих місць у приватному секторі, створення умов для іноземного інвестування, організація громадських робіт, сприяння розвитку малого бізнесу, підприємництва, створення умов для самозайнятості громадян тощо);

• професійна орієнтація населення, підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації кадрів;

• посилення територіальної та професійної мобільності робочої сили;

• субсидування частини витрат підприємств на заробітну плату, перепідготовку та підвищення кваліфікації працівників, застосування гнучких форм зайнятості;

• надання допомоги в працевлаштуванні;

• надання допомоги в разі трудової міграції.

До пасивних заходів регулювання зайнятості відносять асигнування коштів на часткове відшкодування безробітним утрати доходів, на забезпечення дострокового виходу на пенсію та інші грошові допомоги. Ці заходи не впливають на регулювання попиту і пропозиції робочої сили.

Наукові заходи. До наукових заходів із регулювання зайнятості та ринку праці можна віднести:

• наукове обґрунтування державної політики зайнятості населення;

• наукове забезпечення аналізу проблем зайнятості населення та ринку праці;

• оцінка стану та перспектив розвитку та формування ринку праці України, визначення пріоритетних досліджень у цій сфері, координація з іншими науково-дослідними установами.

Основним елементом державного регулювання праці є регулювання мінімальної заробітної плати

Мінімальна заробітна плата – це встановлена державою величина заробітної плати, нижче за яку не може проводитися оплата за фактично виконану найманим працівником повну місячну норму часу. Мінімальна заробітна плата регулюється з урахуванням рівнів економічного розвитку, продуктивності праці, середньої заробітної плати та величини вартості межі малозабезпеченості.

Держава запроваджує тарифну систему, форми й системи оплати праці, єдині тарифні умови оплати праці. Тарифна система оплати праці включає такі елементи: тарифні сітки, тарифні ставки, схеми посадових окладів і тарифно-кваліфікаційних характеристик, які є основою для формування й регулювання заробітної плати.