Самостійне вивчення №8

«Видатні пам’ятки культури України XIV-XVII ст.»

Піднесення вітчизняного мистецтва XIV - першої половини XVII ст. зумовлювалося багатьма чинниками. З одного боку, зберігала значущість художня система Київської Русі, а з другого - помітними стали ренесансні тенденції та звернення до здобутків тогочасного західноєвропейського мистецтва. Зміни в мистецтві були пов'язані із формуванням та утвердженням національної самосвідомості українців, зростанням патріотичних і національно-визвольних настроїв, а також із посиленням уваги до відбиття земного життя людини, утвердження її значущості в реальному світі.

Велику роль у формуванні фундаменту національної свідомості відігравала полемічна література, спрямована проти соціальних та ідейних основ католицизму, унії, дій церковно-католицької ієрархії, дискримінації православних тощо. Українські полемісти надзвичайно високо цінували свободу совісті, вважаючи її найголовнішим набутком вільної людини.

Одним із полемістів того часу був І.Вишенський - запеклий противник католицтва, який негативно оцінював ідеї західноєвропейського Відродження, як і єзуїтські, так і контрреформаційні. У діалогах, памфлетах, посланнях та листах, писаних багатою слов'яноруською мовою з елементами народної, він заперечував і значущість вчення Арістотеля та Платона, сповідував ідеї раннього християнства. І. Вишенський намагався обмежити тогочасну освіту людини читанням Псалтиря, Часословця, Октоїха тощо.

Однією з тем полемічної літератури була доля православної церкви. Так, "Тренос" М. Смотрицького -своєрідний плач, у якому православна церква постає в символічному образі Матері, що нарікає на своїх невдячних дітей. "Тренос" вважали книгою пророчою і святою, дехто навіть заповідав ховати себе з нею.

Великої популярності тоді набула "Палинодія, або Книга оборони" З. Копистенського, у якій автор із глибоким патріотичним почуттям пише про героїчне минуле українського народу та його право на волю і свободу.

Активний розвиток літератури був пов'язаний а формуванням нової генерації талановитих, освічених молодих діячів культури, не байдужих до проблем свободи, незалежності українського народу, налаштованих на збереження православної віри як фундаменту духовності Водночас вони пропагували гуманістичні ідеї. Так, публіцист С. Оріховський-Роксолан, який досконало володів українською мовою, постійно звертався до історії України, мріяв про вільне майбутнє української спільноти, стверджував, що людина в державі повинна мати право на повноцінне життя, свободу совісті, слова, право керуватися власним розумом.

Ю. Дрогобич-Котермак, який підтримував зв'язки з італійськими гуманістами, був першим українцем - автором друкованої книги. 1483 р. в Римі було надруковано його твір "Прогностична оцінка поточного 1483 року", у якому йшлося про завдання і роль літератури, письменника і вченого, можливості науки і людського розуму, розташування небесних тіл тощо.

Поширенню здобутків західноєвропейської культури в Україні у другій половині XV - на початку XVI ст. сприяв магістр Краківського університету, поет П. Русин. Він видав з коментарем твори Овідія, Сенеки, у власних віршах уславлював справжню науку, яка, на його думку, приховує в собі "світлий образ правди святої", радив ніколи не згортати "вчених книг", а "чистим серцем" пити "ті зразки високі".

Проникливим визнанням у любові до України стала поема "Роксоланія" С. Кленовича, у якій було оспівано красу та багатство рідної землі, зображено життя українського народу, відбито його звичаї та легенди. Спираючись на ідеї ренесансного гуманізму, С. Кленович убачав сенс людського життя саме в праці, необхідності активного земного самоствердження та самореалізації. Передбачаючи ідеї епохи Просвітництва, український гуманіст пов'язував моральне вдосконалення з обов'язковим підвищенням освітнього рівня, а однією з головних чеснот вважав уміння людини підкорити свої бажання розумові. У своїх творах С. Кленович утверджував моральний ідеал досконалої людини, основними чеснотами якої є витримка, шляхетність, розважливість, поміркованість, справедливість, патріотизм тощо.

В українській літературі водночас зберігали значущість такі давні релігійні жанри, як агіографія, повчання, послання, слово, проповідь, а також "Четьї-Мінеї".

Традиції Київської Русі були продовжені в літописанні. У "Густинському літописі" мовою, наближеною до народної, висвітлювалися події всесвітньої історії, історії Київської та Литовської Русі. Особливістю літописання того часу є створення коротких літописів, пов'язаних із окремими містами та монастирями (Київський, Острозький, Львівський, Чернігівський та ін.).

Відбиттям прагнення українського народу до свободи, визволення від агресії польської культури стали розвитокгероїчного епосу, формування нових його музично-поетичних жанрів - дум та історичних пісень. Поява дум пов'язана із зародженням козацтва та епічною давньоруською традицією. Думи, яскравими зразками яких є "Козак Голота", "Самійло Кішка", "Хмельницький та Барабаш", "Козак нетяга Фесько Ганджа Андибер", "Плач невольника", "Маруся Богуславка", виконували кобзарі під супровід гри на кобзі-бандурі або лірі.

Історичні пісні, зберігаючи патріотичне начало, відрізнялися від дум як наявністю гумористичних мотивів, так і хоровим, триголосним виконанням.

У XIV-XVI ст. в Україні тривав розвиток мистецтва рукописної книги, видатними пам'ятками якого є Пересопницьке Євангеліє, Київське Євангеліє, Київський Псалтир та Луцьке Євангеліє.

Монументальний живопис часу, спираючись на традиції розпису Київської Русі, поступово переходив від середньовічної умовності до реалістичності. Головне місце в розписах відводилося зображенням Богоматері, а найбільш поширеними сюжетами стали "Благовіщення", "Різдво", "Дари волхвів", "Втеча до Єгипту", "Страсті" і "Воскресіння". Високий рівень розвитку монументального живопису закарбували композиції "Різдва Христового" і "Успіння Богородиці" Кирилівської церкви в Києві (XIV ст.), розписи Онуфріївської церкви в с. Лаврові (XV ст.), вірменського собору у Львові (ХІУ-XV ст.).

На відміну від архітектури, скульптури, що є здобутками творчості іноземних майстрів або місцевих, які навчалися в мистецьких центрах Європи і повністю сприйняли мистецьку мову Ренесансу, вкорінюючи її на українському ґрунті, іконопис зберігав традиції та мистецькі форми Київської Русі. Іконопис XV - першої половини XVI ст., відповідаючи давнім, візантійським православним канонам (таким, як символічність, площинність, відсутність руху, зворотна перспектива тощо), водночас сповнився новими рисами - елементами об'ємності, яскравістю кольорів, відбиттям руху, емоційністю. Золоте тло в іконах наповнилося елементами пейзажів, зворотна перспектива поступово змінювалася лінійною.

Секулярні тенденції Відродження в українському іконопису того часу відбилися в тому, що вітчизняні митці прагнули наблизити до людини образи Христа, Діви Марії, святих, "матеріалізувати" ідеал духовної краси.Гармонійне поєднання традицій давнього іконопису із впливами гуманістичного ренесансного мистецтвазакарбували іконостаси Успенської та П'ятницької церков, що належать пензлям Ф. Сеньковича та М. Петрахновича, ікони П. Ратенського ("Богородиця" у Володимир-Волинському соборі і так звана "Петровська" ікона в Успенському соборі в Москві).

Новацією для живопису того часу стало закарбування імені митця, що відповідало ренесансному прагненню утвердити його особистість.

Живописці XVI - XVII століть часто поєднували у своїй творчості сакральне та світське начала, звертаючись доновітніх жанрів, зокрема портрета. Відомими портретистами були Ф. Сенькович, М. Петрахнович та ін. Вони прагнули точно відобразити зовнішні риси людини, передати її характер, внутрішній світ, відтворити ті риси людини, які наближали її до сучасного в суспільстві ідеалу.

Зародження книгодрукування в Україні сприяло поширенню та вдосконаленню гравюри. Високою художньою майстерністю вирізняються гравюри на дереві львівського "Апостола", знаменитої Острозької Біблії.

Особливістю архітектури XIV - першої половини XVII ст. є розвиток містобудування та формування різних типів забудови міста. Вільна (Київ і Чернігів) та комбінована (Володимир-Волинський, Луцьк, Путивль) забудови тяжіли до збереження традицій давньоруської архітектури, ЇЇ будівельної техніки і конструктивних засобів, двочастинного планування міста, відповідного до соціальної диференціації міського населення (на горі мешкала феодальна аристократія, під горою - ремісники, торговці, нижчі прошарки населення) та врахування особливостей ландшафту.

Водночас поступово виявлялися й ренесансі тенденції - у містах, що здобули магдебурзьке право, використовувалася переважно регулярна забудова. Центральне місце в них часто відводилося ринковій площі, у містах із самоуправлінням на головній площі почали розміщувати ратуші. Так, у другій половині XIV ст. ратуші з'явилися у Львові, Перемишлі, Кам'янці-Подільському та інших містах. Навколо ратуші та торговельної площі зводилися храми, громадські і житлові будівлі, що утворювали громадські центри. У Львові, Жовкві, Кам'янці-Подільському, Дрогобичі, Самборі, Бережанах такі центри перетворювалися на завершені архітектурні ансамблі.

Поширення ренесансних тенденцій у вітчизняному містобудуванні було пов'язано із розбудовою Львова 1527 р. після пожежі, коли в архітектурному обрисі міста запанували врівноважені, впорядковані композиції та форми, сприйняті від Античності, Італійського та Північного Ренесансу. Провідну роль в архітектурі другої половини XVI ст. у Львові відіграли німецькі, польські архітектори, італійські майстри П. Барбон, Павло Римлянин (за проектами якого були збудовані Успенська церква, монастир і костел бенедиктинок, каплиця Кампіанів, костел і монастир бернардинів).