Самостійне вивчення №5

«Світосприйняття людини періоду Нового часу»

Історична довідка: новий час — період між серединою ХVІІ ст. та 1914 р., який становить принципово новий етап розвитку європейської цивілізації та її всеохоплюючий вплив на загальносвітовий історичний процес, і характеризується кардинальною зміною системи світосприйняття, що було обумовлено глибинними зрушеннями у всіх сферах життєдіяльності суспільства: соціальній, політичній, релігійній, науковій та художній, — та зародження принципово нового економічного життєустрою — капіталізму, котрий в ментальному вимірі спирався на етику індивідуалізму та нагромадження багатства, необмеженої приватної власності, перехід до наукового світобачення. Буржуазні революції в Нідерландах (1566-1609 рр.), Англії (1640-1653 рр.) та Франції (1789-1795 рр.) відіграли роль тектонічних соціальних та політичних зсувів, що призвели до кардинальної реорганізації життя суспільства. Посилення протестантизму призвело до появи національних церков, які не мали необхідного впливу для контролю над світськими урядами, що сприяло вивільненню свободи думки.
Криза ренесансного світосприйняття другої половини ХVІ ст. була обумовленою реформаційними та контрреформаційними рухами, що увібрали в себе елементи світогляду, натомість виявилися ворожими до нього. Духовний оптимізм гуманістичної доби змінився глибоким суспільним песимізмом, котрий проявився в народженні скептицизму в філософії, пануванні емпіризму в науковій думці, розповсюдженні стилю бароко в мистецтві, превалюванні містицизму як форми осягнення Бога в релігійних течіях. Зміна культурно-історичних епох та перехід до Нового часу сягнув своїм корінням у ХVІІ ст. і відбувся у ХVІІІ ст. Визволення із під влади церкви призвело до посилення індивідуалізму. Церква втратила контроль над інтелектуальною, моральною, політичною та соціальною суспільною дисципліною, світобачення людини формувалося на принципово новому науковому та десакралізованому підґрунті. Лінійність у сприйнятті часу, що має глибоке укорінення в християнстві, повністю витісняло циклічне уявлення про час навіть в народній уяві, життя стало сприйматься лише відрізком між народженням та смертю, уривком у буття, поза яким залишається невідомість та небуття в їх матеріалізованому, духовно неосяжному вимірі. Коли у людини є ідея Бога як концепту життєустрою і життя сприймається як нескінченність, людина залишається не одинокою, а під опікою Всевишнього і відповідальною перед своїм наступним існуванням, навіть у потойбічному світі. Позбувшись такого усвідомлення, людина залишається в жорсткій матеріалізованій реальності, в якій людській розум здатний осягнути та опанувати Всесвіт та його закони, тому й повинна діяти за його правилами. Простір, завдячуючи науці, виявляється підкореним фізичним законам, як результат людина опиняється на самоті у вирі матеріальних речей, відділеною від природи як божого явища у протиставленні до неї, несе відповідальність лише за короткий проміжок свого видимого життя, саме тому її життєві орієнтири виявляються десакралізованими та позбавленими морально-етичного сенсу.
Формування нової форми соціально-економічних відносин, що базувалися на свободі підприємництва та позірній рівності в економічній та правовій сферах, необмеженість приватної власності та принципи її недоторканості, відкрили перед людиною прагнення до нескінченого збагачення, позбавленого відповідальності за наслідки перед іншими членами суспільства.
Європейська наука, започаткувавши новітній час як соціально-культурну епоху, постала в ХVІІ ст. і кардинально змінила світосприйняття людини європейських суспільств, котрі перестали бути традиційними за формами організації життєдіяльності. Ера наукового зльоту розпочалася з видатних відкриттів у астрономії, фізиці, математиці, біології та медицині. Саме здобутки в астрономії докорінним змінили систему світосприйняття. Коперник (1473-1543) — польський чернець із ортодоксальними поглядами, уважав, що Сонце – центр Всесвіту, а Земля здійснює подвійні рухи: обертання навколо власної осі протягом доби і обертання навколо Сонця протягом року. Тіхо Браге (1576-1601) – дотримувався компромісних поглядів, вважаючи, що Сонце та Місяць обертаються навколо Землі, а планети – навколо Сонця, та заперечив твердження Аристотеля – ніби все вище Місяця незмінне. Кеплер (1571-1630) прийняв геліоцентричну систему, і відкривши 3 закони руху планет: перший — про еліптичний рух планет, другий описував неоднаковість швидкості руху планети в різних точках її орбіти, третій дозволяв розглядати закономірності руху окремої планети, - порушили традиційне сприйняття неба та Космосу як на віковічну статечність. Галілей (1564-1642) відкрив важливість прискорення в динаміці, першим встановив закон падіння тіл, сконструював власний телескоп і першим використав його для досліджень, відкривши супутники Юпітера, що Молочний шлях складається з безлічі окремих зірок. Він був двічі засуджений інквізицією: в 1616 р. – таємно, 1633 – публічно, зрікся своїх поглядів. Ньютон (1642-1727) одержав рішучу перемогу у формуванні новітнього наукового світогляду, почавши з трьох законів руху, визначив прискорення, сформулював закон всесвітнього тяжіння, що дозволяло вивести закономірності в планетарній теорії: рухи планет та їх супутників,орбіти комет, припливи.
Відкриття відбулися не тільки в астрономії та динаміці, в 1600 р. Гільберт (1540-1603) опублікував дослідження про магніти. Гарвей (1578-1657) — відкрив кровообіг та опублікував відкриття 1628 р. Левенгук (1632-1723) відкрив сперматозоїди, одноклітинні організми та бактерії. Можливо, що Стефан Гам відкрив сперматозоїди на декілька місяців раніше. Бойль (1627-1691) сформулював закон свого імені про тиск газу, започаткувавши хімію. В математиці Декартові належить створення аналітичної геометрії, Ньютон та Ляйбніц незалежно одне від одного винайшли диференціальне та інтегральне числення, яке є інструмінтарієм всієї вищої математики. В 1614 р. Непер опублікував винахід логарифмів.
Почався активний розвиток наукових інструментів. Близько 1590 р. винайдено мікроскоп, 1608 р. голландцем Ліпперсеєм — телескоп, Галілей сконструював власний, значно вдосконалив годинник, його учень Торіччелі (1608-1647) — барометр, Геріке (1602-1686) — повітряну помпу. Ці винаходи значно покращили вимірювання та прискорили науковий прогрес.
Становлення науки обумовило розвиток раціоналістичного способу мислення та пізнання, яке засновується лише на доводах розуму (раціо), логіки, встановлення істини вибудовується за методами ретельного нагромадження фактів у поєднанні зі сміливими гіпотезами щодо законів, що зв’язують ці факти в цілісну систему.
Поступ філософії відобразив усі зрушення, що відбувались в соціально-духовному житті суспільства. Протягом ХVІІ — ХVІІІ ст.ст. виникають два напрями, взаємодоповнюючи та виключаючи один одного, — раціоналізм, що формується та розвивається на європейському континенті, та емпіризм — переважно у Англії. Перший виходить з ідеї природного порядку — безкінечного ланцюжку причин, що формує та творить світ, що робить можливим визнати розум здатним пізнавати світ та визнати його як головного мотиватора поведінки людини, розвивається в філософії Декарта, Спінози, Ляйбніца. Культ розуму стає концептуальної засадою для французьких матеріалістів епохи Просвітництва та розвитку раціоналізму в ХІХ ст. Р.Декарт (1596-1650) — засновник раціоналізму вважав необхідним знести будинок традиційної культури та розчистити ґрунт для культури раціональної, “архітектором” якої виступить його новий метод пізнання світу — єдина система, побудована за принципом превалювання суб'єктивного досвіду(“Мислю, отже існую”), який усвідомлюється як процес мислення і істинність гарантована існуванням Бога, що вклав в людину світло розуму. Самоусвідомлення у Декарта не замкнено на собі, а розкрито Богові, тобто назовні.
Емпіризм та близький до нього сенсуалізм визнавали джерелом знання чуттєвий досвід, який відображає речі, що існують, зміст знання як опис досвіду, а раціональна пізнавальна діяльність зводилась до комбінації матеріалу, який був отриманий як результат досвіду. Представниками емпіризму були Ф.Бекон, Т.Гоббс, Локк, Берклі та Д.Юм (1711-1776). Останній довів емпіризм до його логічного завершення, фактично відкинувши методи пізнання всього попереднього періоду розвитку філософії. В основі його теорії — залежність двох елементів світосприйняття “ідеї” та “враження”. Враження формують в уяві ідеї — чуттєві образи в нашій пам'яті, відбитки наших вражень. В нашій звичці сприймати знання як комплекс причинно-наслідкових зв'язків, але вони — насправді є зв'язком між ідеями, які за звичкою детермінує наш розум або детермінація прищеплює нам ідею необхідності. Причину та наслідок можна зрозуміти з досвіду, а не з розважань. Звідси витікає і заперечення єдності природи. Юм скасовує розуміння “Я”, оскільки Я не може зловити самого себе без сприймання і не може сприймати щось інше, окрім сприймання. Отже не існує ідеї Я. Таке твердження виражало суб'єктивізм та замкнуло людину в соліптичний (крайня форма егоїзму) світ. Д.Юм засновував нову філософію причинності, оскільки раніше зв'язок причини та наслідку вважали так само необхідним, як необхідні всі логічні зв'язки.
Просвітництво — культурно-філософський рух ХVІІІ ст., що об'єднав французьких філософів: Монтескьє, Гельвеція, Вольтера, Гольбаха та вплинув на розвиток культури та філософської думки в європейських країнах та США. Термін для його позначення вперше було використано Вольтером та Гердером 1784 р., І.Кант розглядав Просвітництво як необхідну епоху розвитку людства, використання людського розуму для реалізації соціального прогресу шляхом довгого морального вдосконалення людського роду. Філософською основою був раціоналізм та культ розуму, його безмежні можливості. Створення “Тлумачного словника, або Енциклопедії наук, мистецтв та ремесел”, що була розпочата видавцем де Бретоном та об'єднала навколо Дідро та д’Аламбера видатних французьких філософів, розпочалося в 40-е рр. XVIII ст. і результатом роботи стало видання 35 томів.
Німецька класична філософія хронологічно охопила період від к.ХVІІІ ст. до сер. ХІХ ст. і була на філософію ХVІІІ ст. Необхідність збереження теорії пізнання та подолання суб'єктивізму, що проявилось в філософії Гегеля у пошуках способу віднайти можливість для індивіда утекти в світ, пізнати його та співіснувати з ним. Ці тенденції сформували спільні риси, яку представляли Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель та Фейербах. Кант, Фіхте та Гегель сформували новий тип філософії, що вберігав пізнання, утверджували системи, які можна було довести за допомогою абстрактних філософських аргументів. Підносили дух, протиставляючи його матерії. Через відродження античного спадку відбулося повернення до поняття діалектики. Філософія представлялась як система наукового знання. Історія постала як філософська проблема — Гегель вірив, що “дух” змушує людську історію розвиватися згідно стадій його діалектики, в суспільному розвиткові рушіями є нації. Романтизм своїм корінням заглиблюється в німецьку класичну філософію.
Одначе в Великобританії філософи не зазнавали впливу німецької думки. В ХІХ ст. тут розвивається напрям — утилітаризм, засновником якого є Є.Бентам (1748-1841), який зосередившись на теорії права, прагнув виробити кодекс законів, соціальну систему, яка б автоматично робила людей доброчесними. Для визначення терміну “доброчесність” потребував формулювання принципу найбільшого щастя. Всіляке добро визначав як насолоду або щастя, зло — страждання. Кожен індивід прагне власного щастя, отже, завдання законодавця полягає у створенні гармонії між громадськими та приватними інтересами. Цивільне право має чотири мети: забезпечення, достаток, безпеку, рівність. Ідеал — безпека, не свобода. Поступово перейшов до захисту цілковитої демократії, навіть захисту права голосу для жінок. Відкидав вір в Бога. Найпалкішим послідовником Бентама був Д.Мілль та його син Дж.С.Мілль (1806-1873).
К.Маркс (1818- 1883) - соціалізм в його викладенні став філософією, проповідував матеріалізм, але не штибу ХVІІІ ст., ближчий до сучасного інструменталізму. Рушійною силою історичного процесу визнається матерія, точніше відношення людини до матерії, найважливішим компонентом якого є спосіб виробництва. Всі сфери діяльності людського суспільства є наслідком панівного способу виробництва. На практиці його вчення не є філософією — розважанням про істинність або хибність із застосуванням наукового інструментарію логіки, є соціально-економічною концепцією — передчуванням, побудованим за діалектичним принципом, де рушієм є соціальний прошарок (клас) — пролетаріат. Соціалізм Маркса не є етичним, гуманні причини в обґрунтуванні питання про перевагу соціалізму Марксом відкидалися, але діалектика та поступ як універсальні закони робили соціалізм детерміновано неминучим. Маркс не обстоює соціалізм, а провіщає його. Доктрина Маркса лягла в основу соціал-демократичної ідеології в Німеччини, але з 20-х рр. ХХ ст. вона відійшла від Марксової ортодоксальності. Широкі кола інтелектуалів в Європі та Америці відчували значний вплив марксизму, теорія Маркса стала ідеологічною основою для побудови жорсткого тоталітарного режиму в СРСР.
В сер. ХІХ ст. активно розвивається філософський напрям — позитивізм, головним постулатом якого є принцип позитивного знання, яке може бути отриманим лише як результат окремих спеціальних наук або їх поєднання, і філософія як наука, яка претендує на вивчення реальності, не має права на існування. Засновником позитивізму був О.Конт (1798-1857), який закликав забути про теологію та філософську думку попередніх епох. Поширення позитивізму сприяло популярізації дарвінізму та привело до швидкої зміни парадигми — матеріалізму та атеїзму. В культурі цей процес відбився як поява таких стильових напрямків як реалізм та натуралізм.