За татарським бродом

За татарським бродом із сивого жита, з червоного маку народжується місяць, і коло козацької могили, як подвір’я, висікається старий вітряк.

Тут, над берегом, і соняшники немов щити, тут, над водою, і комар дзвенить, як ординська стріла, бо тут і досі хвиля вимиває зотлілий посів зотлілого часу: чиїсь таляри, чиїсь щерблені стріли і не зітлілі ще кості.

Золота епоха Відродження змалювала мадонн. А хто змалює наших босоногих мадонн, що не знали шовків, а лише шорстке полотно? Хто розповість про простих українських жінок, які з давніх-давен були берегинями нашого життя? Чи зрозуміють цю істину ті, хто живе зараз і вже не знає полотна і полинового смутку давнини?

Біля татарського броду розмахує крилами вітряк і ховаються спогади про важкі часи славної нашої історії. Історію ту треба запам’ятати на віки вічні. Треба довіку не як ношу, а як вдячність пронести в душі свято і сум материнських очей і синівську вірність батькам, щоб пам’ять про них не стала шрамами чи пусткою.

За М. Стельмахом (160 слів)

На косовицю

Віз наш дерев’яний: дід і прадід були чумаками, а чумаки не любили заліза, бо воно, казали, притягає грім. До Десни верстов п’ять дуже складної дороги. Переїхати треба дві великі калюжі з гнилицями, що ніколи не висихали, два мости, понад річкою між осик і дубів, і вже там, над самою Десною, було моє царство.

По дорозі косарі гомоніли про різне, злазили з воза перед калюжами і на гору, потім сідали, і я знову бачив навколо себе вгорі їхні велетенські спини, а над спинами і косами, які вони тримали в руках, як воїни зброю, у високому темно – синьому небі світили мені зорі й молодик.

Пахне огірками, хлібом, батьком і косарями, пахне болотом і травами, десь гукають деркачі й перепілки. Чумацький віз тихо рипить піді мною. А в синім небі Чумацький Шлях показує дорогу.

Прокидаюсь я на березі під дубом. Сонце високо, косарі далеко, коси дзвонять, коні пасуться. А на Десні краса! Лози, висип, кручі, ліс – усе блищить і сяє на сонці.

За О. Довженком (162 слова)

Ранок у лісі (підвищена складність)

Ліс ще дрімає в передранішній тиші…Непорушно стоять дерева, загорнені в сутінь, рясно вкриті краплистою росою. Тихо навкруги, мертво…Лиш де-не-де прокинеться пташка, непевним голосом обізветься зі свого затишку. Ліс ще дрімає… А з синім небом уже щось діється: воно то зблідне, наче від жаху, то спалахне сяйвом, немов од радощів. Небо міниться, небо грає всякими барвами, блідим сяйвом торкає вершечки чорного лісу. Стрепенувся врешті ліс і собі заграв. Зашепотіли збуджені листочки, оповідаючи сни свої, заметушилась у травиці комашня, розітнулося в гущині голосне щебетання й полинуло високо – туди, де небо міниться, де небо грає всякими барвами…

На галявину вискакує з гущини сарна і, зачарована чудовим концертом, зупиняється, витягає цікаву мордочку до кривавої смуги обрію, що червоніє на узліссі поміж дерев, і слуха.

Полохливий заєць, причаївшись під кущем, пригина вуха, витріща очі й немов порина весь у море лісових звуків…

Аж ось ринуло від сходу ясне проміння, мов руки, простяглося до лісу, обняло його, засипало самоцвітами, золотими смугами впало на світло-синю від роси траву на галяві, де гостро на тлі золотого світла випинається струнка постать сарни.

За М. Коцюбинським (175 слів)

У комишах

Соломія напоїла Остапа, оглянула та обмила його рану. Вона приклала до неї мокру холодну ганчірку – і Остапові стало легше.

Соломія глянула на небо. З-поміж очерету, що тихо гойдався вгорі, виднівся клапоть сірих олов’яних хмар. Остапові здавалося, що вони мають держатися правої руки. Соломія ж, навпаки, доводила, що їм слід йти вліворуч, проти вітру, бо, здається, направо гнеться комиш. Соломіїне перечення дратувало раненого – і вона мусила згодитися з ним.

Дорога була трудна. Навіть здоровому важко було плутатися в густих комишах, зарослих павутицею, перескакувати з купини на купину, щоб не впасти в багнисту безодню. Часто доводилося обходити озерця, де Остап освіжався холодною водою та змочував розпалене гарячкою чоло. Соломія майже несла Остапа, проте їм часто доводилося зупинятися, бо слабкий утомлювався і потребував спочинку.

Вони йшли так довго, не відаючи пори дня, бо над ними все висів клапоть сіро-синьої хмари, а круг них їжився височенний цупкий комиш, немов сунувся з ними, як зачарований.

За М. Коцюбинським (152 слова)

Чумацький Шлях (підвищена складність)

З краю в край через увесь простір неба висіявся зорями Чумацький Шлях. Так назвали колись вигин галактики. Магістральний канал проходить на південь якраз по цій зоряній трасі, по якій у сиву давнину з усієї України їхали тисячі чумацьких мажар, щоб завантажитися сіллю на кримських соляних озерах. Босими, укритими пилом ногами проходили тут колись твої пращури, пускалися, мов колумби, у сивий-пресивий океан степів, і не раз, бувало, їх тут косила чума. Крізь століття, крізь чуму, крізь пожежі пролягає цей шлях, шлях мудрих трударів, шлях невільників та невільниць, що їх зі скрученими руками, в аркані полоном гнали до Криму. Це ще був шлях лицарів запорізьких, які тупотом своєї кінноти будили цей край.

Скільки сліз та крові ввібрала ця багатостраждальна земна дорога, що зорями та сузір’ями на віки вічні відбилася в сіро-чорному дзеркалі неба нічного! Минають віки, волею людей змінюється географія степу, іншими стають і самі люди, і вітри, і трави. Зостається не зміненою ніким тільки оця безмірна широчінь степова та високий Чумацький Шлях, що над нею зоріє.

За О. Гончаром (167 слів)

Вечірня вулиця (підвищена складність)

Вечірня вулиця в берегах вишневого цвіту. Вечірня вулиця неначе дно річки, по якому ти йдеш, ідеш по грузькому піску, а з обох боків над тобою підіймаються білосніжні, дивовижно пахучі хвилі. Вони поки що застигли, вони поки що дивляться цікаво на тебе кожною своєю духмяною квіточкою, вони нібито очікують слушної миті, щоб полинути донизу, у цей неприродний вакуум, і залити його до верхів.

Накрапає теплий, справді-таки дрібен-дрібен дощик, дерева стоять чи то в парі, чи то в ріденькому туманці, який зм’якшує все, і ти маєш таке відчуття, ніби зараз ти присутній на акті першотворення, неначебто ти перенісся в первісні часи, бо й тоді так само цвіло дерево.

І якими безглуздими, якими несправжніми здаються, коли вбираєш у себе мудрість розквітлих дерев, людська жорстокість, і зло, і несправедливість, і підлість. Отут, серед цвіту, здається, що якби людина повчилася мудрості в дерев, то не була б ворогом самій собі й природі.

Ще неначебто цвісти деревам довго-довго, а вже лежать де-не-де на землі сніжно-білі пелюстки.

За Є. Гуцалом (162 слова)

Життя квітів

Життя квітів починається з пролісків. Пролісок – квітка ніжна, але смілива та нетерпляча. Ще не зійде сніг, а вже крізь весняну ніздрювату сніго-льодову скоринку, прогріваючи собі тісненьку і скромну прогалинку, пнеться цупкий паросток, схожий на цибульку. Сьогодні це біло-зеленаво-жовтуватий хвостик, завтра це біло-зелена гостриця, післязавтра це вже довгий зелений листок із тоненькою стрілкою всередині. Ще за день брунька на кінці стрілочки вибухає враз твердою білою квіткою. І тих квітів з’являється так густо, що земля стає знову біла та зимна від рядного холодного цвіту.

І тут негайно заквітовує ряст. Це вже весна прийшла по-справжньому. Квіти рясту фіалкові, теплі, сонячні. У них, до речі, ще й духмяний аромат.

А тут уже нове диво – жовтий козелець. Це вже зовсім повна весна. Ця квітка гаряча, як сонце. Росте козелець уже не з чорної землі, а із зеленої свіжої травиці. А поруч росте ще багато весняних рослин: і папороть, і мати-й-мачуха, і кульбабка. І знову вибухає фіалковий цвіт, а ще далі все вкриває невідступний барвінок. Надходить літо.

За Ю. Смоличем (164 слова)

Наш спільний дім

Навколо вирувало жовтогаряче, темно-червоне, ніжно-блакитне, золотаво-коричневе, світло-рожеве море квітів. Здавалося, їм немає кінця-краю. Хотілося розглянути кожну квітку, але з часом ставало зрозуміло: це просто неможливо.

Поступово погляд переходив на розкішні хризантеми – улюблені квіти японців. І раптом серед них – чорнобривець! Але зовсім не такий у нього запах у нас, в Україні. Я навіть трохи розгубився, не розуміючи причини цього явища. Не втерпів, зірвав маленький листочок і розтер його між пальцями. І тоді зелене єство рослини заговорило до мене по-рідному духмяним ароматом – терпкуватим, гострим. Чорнобривець ніби казав, що Земля наша не така вже й велика і що невидимі нитки зв’язують цей чорнобривець на острові Ікеда з його побратимом на березі Дніпра. Він говорив про те, що живить їх одна мати – наша Земля. І тоді подумалося, що не такі вже й глибокі океанські западини та високі гірські хребти розділяють нас, людей різних континентів.

Земля – наш спільний дім. Саме від кожного з нас залежить, що буде на нашій планеті завтра. Про це потрібно пам’ятати завжди.

За В. Брюховецьким (161 слово)

Семигори

Недалеко від Богуслава, коло Росі, у довгому покрученому яру розкинулося село Семигори. Яр в’ється гадюкою між крутими горами, між зеленими терасами. Од яру на всі боки розбіглися, начебто гілки дерева, глибокі рукави, поховалися десь далеко в густих-прегустих лісах. На дні довгого яру блищать рядками ставочки в очеретах, в осоці, зеленіють левади. Видно обсаджені столітніми вербами греблі. Два рядки білих хат попід горами біліють, неначе два ряди перлів на яскраво-зеленому поясі.

На високих гривах гір кругом яру зеленіє старий ліс, як зелене море, укрите хвилями. Глянеш з високої гори на той ліс – і здається, нібито на гори впала оксамитова зелена тканка, гарно побгалася складками, позападала у вузькі долини. Над долинами стоїть легкий туман – сизий, прозорий. Загорнуті в марево долини здалека ніби дихають тобі в лице холодком, лісовою вогкістю, манять до себе в тінь густого старезного лісу.

Під однією горою коло зеленої левади в глибокій западині стояла чимала хата Омелька Кайдаша. Уся Кайдашева садиба ніби дихала холодком.

За І. Нечуєм-Левицьким (160 слів)

У поході

Почувся глухий шум. Він пролунав рано на світанні в полі, десь між рядами високих могил, на ще не витоптаному копитами гостинці. Пройшло ще небагато часу, сонце визирнуло із-за обрію – і тоді стало видніше численні загони, що просувалися один за одним. Поле загуло, як туго натягнений бубон, від кінських копит далеко полинув, збуджуючи луну, тупіт, чулися голоси волів, брязкіт щитів.

Полки йшли за полками, тисяча за тисячею, ніким були поки що не зборені. Над ними пливли знамена, на яких були намальовані та вишиті страхітливі лики богів. Попереду цього безконечного потоку, що вився та вився, неначебто величезний змій, їхала старша дружина, а на її чолі – витязь.

Це був немолодий уже чоловік з темним, засмаглим від сонця і вітрів обличчям. Тільки уважні очі, стомлені, примружені, а ще руки, що твердо тримали повідок, сильні ноги в сталевих стременах – усе це свідчило, що князь має не так багато літ, а просто постарів у походах. Так і було: попереду війська їхав син Святослава – великий князь Русі Володимир.

За С. Скляренком (163 слова)

Вітер (підвищена складність)

Оповита нічним мороком земля не спала. Уже третю добу над її білими, як саван, просторами гасав ураганний вітер, засипаючи снігом усе на своєму шляху. І знесилена боротьбою земля, здається, принишкла, здригаючись під сильними, не стихаючими ні на мить ударами вітру. А він нісся над самою землею, піднімав, мов смерч, у небо міріади сніжинок і, коли вже внизу ледь виднілися тьмяно-жовті вогні, зі всією силою кидався донизу, змушуючи натужно скрипіти старі будинки та високі вуличні ліхтарі. Зі свистом він проносився по безлюдних вулицях міста і, вирвавшись на околицю, кидався на зимовий ліс, який стогнав, як людина, під його могутніми поривами.

Пригинаючи аж до землі невеличкі дерева на узліссі, вітер нарешті вирвався в поле і, не зустрічаючи на своєму шляху перешкод, вихором нісся до горизонту. Гудів він, як струнами, лініями електропередач, холодним вихором, різким, колючим, грав якусь страхітливу мелодію. І не було, здається, на землі сили, яка могла б протистояти цій розбурханій стихії та яка могла б захистити від неї хоч кого-небудь.

За М. Черничуком (161 слово)

З думкою про Київ

Київ! Як часто думали про тебе воїни! Як часто і з якою любов’ю думали вони про рідний стольний град у походах, у чужих землях! На брані, коли доводилося стояти віч-на-віч із ворогом, у кривавих січах, коли над головами витала смерть, у довгі безсонні ночі, коли вони, посічені, закривавлені, смертельно стомлені, лежали на холодній-прехолодній землі й не знали, що готує їм наступний день. Усього-на-всього одна думка тримала їх: там, на високих дніпровських кручах, стоїть славний Київ-град.

І от вони повертаються. Лодії оминули сліпучо-жовтий острів і випливли на широке плесо. Удалині відкрились синьо-зеленкуваті гори, чорні обриси довгої стіни на них і золоті дахи. Усі схопилися, гребці опустили у воду довжелезні, укриті сяючими краплями весла, керманичі залишили стерна, тільки деінде скрикувала якась птаха.

«Київ!» – скрикнув раптом хтось на одній лодії. І враз цей вигук підхопили всі. Вої, які ніколи не здригалися в бою, тепер дивилися на рідне місто і, не соромлячись нікого, витирали сльози, шепотіли: «Рідна земле! Яка ж ти солодка єси!»

За С. Скляренком (164 слова)

Лебеді летять (підвищена складність)

Прямо над нашою хатою пролітають лебеді. Вони летять нижче розпатланих хмар і струшують на землю бентежні звуки далеких дзвонів. Дід говорить, що так співають лебедині крила. Я придивлюсь до їхнього маяння, прислухаюсь до їхнього співу, і мені теж хочеться полетіти за лебедями, тому й підіймаю руки, наче крила. І радість, і смуток, і срібний передзвін огортають та й огортають мене своїм снуванням.

Я стаю ніби меншим, а навколо більшає, росте і міниться увесь світ: і збагачене білими хмарами небо, і одноногі скрипучі журавлі, що нікуди не полетять, і полатані веселим зеленим мохом стріхи, і блакитна діброва за селом, і чорнотіла, туманцем підволохачена земля, що пробилася з-під снігу.

І цей світ тріпоче-міниться в моїх очах і віддаляє та й віддаляє лебедів. Але я не хочу, щоб вони одлітали від нас. Аби я був чародієм, то хіба не повернув би їх? Сказав би таке таємниче слово! Я замислююсь над ним, а навколо мене починає кружляти видіння казки.

Казка вкладає в мої вуста оте слово, до якого дослуховуються земля і вода, птиця в небі і саме небо.

За М. Стельмахом (176 слів)

Передчуття (підвищена складність)

Біля гирла безіменної степової річки сиділи сторожові козаки. Вони набрали сухого бур’яну, розвели вогнище та варили куліш. Перший, сильно засмаглий козак звільна помішував у казані, другий лежав на животі, коли-не-коли позіхаючи. Він розворушив комашник і довго стежив, як метушиться комашня, потім перевернувся на бік і, засинаючи, припав вухом до землі. Його заспані очі, вузькі, стомлені, миттю широко розплющилися. Земля гула дрібним далеким гулом, неначебто десь у її надрах котилися величезні ковані залізом вози.

На мить він відняв вухо від землі, сів прислухаючись. Але в степу все було тихо-тихісінько, тільки всього-на-всього булькав куліш у казані та цвірінчали коники. Швидко скочивши на ноги, вибіг він на могилу й озирнувся. Білим димом хвилювалася трава, духмяно пахтіло дикою м’ятою та чебрецем, блискучими сніжними верховинами пливли темно-блакитним небом хмари. Усе нібито було спокійно, але звикле, уважне до всього око помітило, як зірвалися з болота дикі качки і як промайнули в далечині сагайдаки. Пригнувши до спини роги, мчали вони, сполохані чимось невідомим, зупинялися, коли-не-коли прислухаючись, і знову мчали. Насувалося щось зловісне.

За З. Тулуб (165 слів)

Тополина загадка (підвищена складність)

Дійсно, дуже дивні ці дерева. На двох тополях, старих, безлистих цієї пори, зверху донизу хмарою сидять коричнево-сірі горобці. Саме на них таку силу-силенну цих пташок я помічаю не вперше. Поруч ростуть різні дерева: клени, і липи, і берези, й навіть молоді тополі. Та чомусь так густо горобці ніде не всідаються, як на цих двох тополях. Може, тут у пташок відбуваються якісь ярмарки, чи наради, чи зльоти? Ці два дерева рясно обнизані войовничими розбишаками, які щебечуть, тріщать, виспівують так, що у вухах лящить. Замовкнуть коли-не-коли усього-на-всього на мить – і знову веселий, не притишений ніким гамір.

І нині, цього синьоокого дня, тополі тягнулися догори двома балакучими гейзерами, бо на кожній гілці сиділо кілька десятків горобців. Вони, жваві, верткі, енергійні, цвірінчали, перелітаючи з місця на місце. Незважаючи на цей хаос, здавалося, що в кожної пташки своя роль і що кожна бере участь у серйозній розмові. Здавалося, що тополі теж долучилися до цієї бесіди і що без них вона була б не така запальна, весела, не така відверта.

За Є. Гуцалом (164 слова)

Хмари (підвищена складність)

Уночі мені снилися хмари, важкі хмари з червоним відблиском. Вони текли швидко, навально, нагадуючи людський, гнаний уперед натовп, який підштовхують незримий страх і якісь не з’ясовані ніким бажання. Хмари чіплялися за верхівки дубів, котрі, здавалося, спроможні були порвати, пошматувати їхні живі тіла, проте на гіллі не залишалося й сліду.

Іноді в проваллях де-не-де спалахувало пронизливо вугільно-чорне небо, а на ньому крижаними квітами світило кілька зірок. Проте швидко хмари заливали ті провалля, гасили світло холодних квіток і несли далі стримане, майже грізне сяяння червоногарячої тривоги. Ця тривога врешті-решт передавалася землі, мовчання якої ставало все напруженішим, зелені трави та білосніжні проліски теж тремтіли.

А хмари все пливли далі, хіба що опустилися трохи нижче, і тому здавалося, що зникають вони швидше, ніж перед цим. Незрозумілим було й те, куди і яка сила їх жене. Але коли вони опустилися нижче, стало зрозуміло, що скоро почнеться справжнє свято – перша весняна гроза. Залишалося зачекати всього-на-всього кілька хвилин – і от уже перші краплі дощу впали на землю.

За Є. Гуцалом (160 слів)