Правові наслідки референдуму

В конституціях і поточному законодавстві зарубіжних країн важко знайти відповіді на це запитання. У Конституції Словаччини з цього приводу зафіксовані такі норми, відповідно до п. 2 ст. 98 пропозиції, схвалені референдумом, обнародуються Національною Радою і стають законом. А згідно п. 1. ст. 99 цієї ж конституції, результати референдуму можуть бути частково або повністю анульовані конституційним законом, прийнятим Національною Радою через три роки після того, як рішення набуло чинності. Югославський дослідник М. Йовичич, який дослідив це питання, наводить у одній із праць лише два приклади конституційного вирішення даної проблеми (Перший - Конституція німецької землі Бремен, і другий - Конституційний закон ФНРЮ про союзні органи влади 1953 р.

Звичайно, референдум є загальновизнаною і перспективною формою безпосередньої демократії, яка забезпечує народу відповідної країни безпосередню участь у вирішенні найважливіших питань державного і суспільного життя. Але до підготовки та проведення референдумів потрібно ставитися з усією відповідальністю усім суб'єктам конституційно-правових відносин. Інколи мають місце факти (наприклад, у 1996 р. у Польщі при проведенні референдуму з питань загальної приватизації), коли референдуми готуються недбало. Мабуть, не випадково проведені у цій же країні у 1993 р. соціологічні дослідження показали, що у поляків потреба участі в управлінні є невисока: 86 % респондентів віддають перевагу, щоб ними лише управляли, ніж управляти самим.

Другим інститутом безпосередньої демократії є народна законодавча ініціатива. У даний час цей інститут передбачається на національному рівні на Філіппінах, а на регіональному - в Італії, США та у Швейцарії.

Народна законодавча ініціатива - це право певної групи виборців запропонувати проект закону, який підлягає обов'язковому розгляду парламентом. Звичайно, парламент має право прийняти будь-яку ухвалу: погодитися з ним, внести до нього поправки або відхилити його. Законодавство встановлює, що для внесення проекту закону потрібно зібрати певну кількість підписів (у Швейцарії - 50 тис. підписів, в Іспанії - 500 тис, у Бразилії - 1 % від загальної кількості виборців, у Колумбії - 5 %).

Безумовно, найчастіше використовується цей інститут у Швейцарії. Так, за період з 1891 по 1994 р. на федеральному рівні представлено 198 народних ініціатив; з них 64 були відкликані, а по 116 проведено голосування, в результаті чого 12 ініціатив були схвалені і 104 - відхилені2.

Народна законодавча ініціатива застосовується рідко і є малоефективною. Так, в Італії з 1947 р. у такому порядку був прийнятий тільки один закон.

4444444444444444444444!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

Одним із найбільш важливих інститутів референдного процесу є інститут організації та проведення місцевих референдумів. Цей інститут є об'єднанням норм референдного права, що визначають порядок ініціювання, організації та проведення місцевих референдумів і республіканського (місцевого) референдуму Автономної Республіки Крим, а також порядок реалізації рішень цих референдумів.

Референдний процес на місцевому рівні знаходить своє об'єктивне відображення в стадіях місцевих референдумів. Ці стадії в основному аналогічні до стадій проведення всеукраїнського референдуму та виборів.

Основні стадії місцевих референдумів: підготовка референдумів, проведення референдумів і підбиття їхніх підсумків.

Можливий і детальніший поділ на стадії: призначення місцевого референдуму; утворення територіальних одиниць по проведенню місцевого референдуму; утворення органів (комісій) з місцевого референдуму; складання списків громадян, які мають право брати участь у місцевому референдумі; агітація за прийняття рішень, що виносяться на референдум; голосування; визначення результатів місцевого референдуму.

Першою стадією місцевого референдуму, як і всеукраїнського, є стадія призначення референдуму, яка має підготовчий характер.

Вимога депутатів місцевої ради про проведення референдуму реалізується у формі поіменного голосування на пленарному засіданні відповідної ради або збирання підписів народних депутатів. Підписи депутатів засвідчує сільський, селищний, міський голова або голова обласної чи районної ради.

Право ініціативи у збиранні підписів під вимогою про проведення місцевого референдуму належить громадянам України, які постійно проживають на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці і мають право на участь у референдумі. Збирання підписів організовують і здійснюють ініціативні групи референдуму, що утворюються відповідно до Закону України "Про всеукраїнський та місцеві референдуми".

Згідно зі ст. 16 цього Закону ініціативні групи обласного, міського (міст республіканського і обласного підпорядкування), районного в місті референдуму утворюються на зборах за участю не менш як 200 громадян України, а міського (міст районного підпорядкування), селищного і сільського референдуму - на зборах за участю не менш як 50 громадян України, які мають право на участь у референдумі і постійно проживають на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

У разі схвалення більшістю учасників зборів пропозиції про проведення референдуму та затвердження формулювання питання, шо пропонується на нього винести, обирається ініціативна група, якій доручається організація збирання підписів громадян.

Ініціативна група місцевого референдуму складається не менш як з 10 громадян України, які мають право брати участь у референдумі і постійно проживають на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці. Ініціативні групи місцевого референдуму реєструються відповідно сільськими, селищними, міськими головами або головами обласних і районних рад. З дня отримання свідоцтва про реєстрацію ініціативна група має право організовувати та здійснювати збирання підписів громадян про проведення референдуму (на підписних листах).

Загальний термін збирання підписів про проведення місцевого референдуму не повинен перевищувати одного місяця від дня отримання свідоцтва про реєстрацію першої ініціативної групи.

Після завершення збирання підписів ініціативна група у триденний строк складає підсумковий протокол, у якому зазначається загальна кількість підписів громадян, зібраних на території відповідної місцевої ради, дата реєстрації ініціативної групи, дата закінчення збирання підписів.

Відповідна місцева рада після отримання належним чином оформленої пропозиції приймає на сесії у місячний строк одне з таких рішень: про призначення референдуму; відхилення пропозиції про проведення референдуму в разі наявності порушень Закону, які впливають на підстави для призначення референдуму; прийняття рішення, яке пропонується у вимозі про призначення референдуму, без проведення референдуму.

Уст. 22 Закону України "Про всеукраїнський та місцеві референдуми" зазначається, що в рішенні про призначення референдуму подаються дата проведення референдуму, назва проекту закону, рішення, зміст питання, шо виноситься на референдум. На місцевий референдум найчастіше виноситься одне питання.

Дата проведення місцевого референдуму призначається не раніш як за місяць і не пізніше як за два місяці від дня прийняття рішення про Його проведення.

Повідомлення про призначення референдуму та зміст проекту закону, рішення іншого питання, що виноситься на референдум, оголошується в місцевих засобах масової інформації в 10-денний строк після прийняття рішення про призначення референдуму.

Наступною стадією організації і проведення місцевого референдуму після його призначення є утворення відповідних територіальних одиниць - дільниць для голосування. Для проведення голосування й підрахунку голосів під час проведення референдумів, як зазначається уст. 23 Закону України "Про всеукраїнський та місцеві референдуми", територія районів, міст, районів у містах, селищ міського типу і сільрад ділиться на дільниці для голосування.

Дільниці для голосування утворюються також у військових частинах, лікарнях та інших стаціонарних лікувальних закладах, місцях перебування громадян, розташованих у важкодоступних районах, а також на суднах, які перебувають у день проведення референдуму в плаванні. Такі дільниці можуть бути утворені, якщо для цього є необхідні умови, при представництвах України за кордоном. Дільниці для голосування утворюються, як правило, районними, міськими, районними у містах, селищними і сільськими радами або їхніми головами.

Дільниці для голосування утворюються не пізніш як за 20 днів до місцевого референдуму з охопленням від 20 до 3000 громадян, які мають право брати участь у референдумі, а при необхідності - меншої або більшої кількості громадян.

Відповідна рада або сільський, селищний, міський голова чи голова ради сповіщає громадян про межі кожної дільниці для голосування із зазначенням місця знаходження дільничної комісії по референдуму і приміщення для голосування.

Третьою стадією референдумів є утворення органів з референдуму - комісій з референдуму.

Для підготовки і проведення місцевого референдуму в межах адміністративно-територіальних одиниць, де він відбувається, як зазначається у ст. 24 Закону України "Про всеукраїнський та місцеві референдуми", утворюються такі комісії: обласні, районні, міські, районні в містах, селищні, сільські комісії, з референдуму; дільничні комісії з референдуму.

У разі оголошення і проведення одночасно двох або кількох місцевих референдумів комісії, утворені в передбаченому Законом порядку, є спільними для всіх одночасно оголошуваних референдумів. Комісії з референдуму можуть утворюватися на основі існуючих виборчих КОМІСІЙ.

Якщо референдум проводиться одночасно з виборами народних депутатів або Президента України, можна утворювати спільні комісії з референдуму та виборів.

Обласна, районна, міська, районна в місті, селищна, сільська комісія з референдуму утворюється відповідною радою або сільським, селищним, міським головою чи головою відповідної ради не пізніш як за 25 днів до місцевого референдуму у складі 9-19 членів комісії.

Представники до складу комісій з референдуму, відповідно до ст. 27 Закону України "Про всеукраїнський та місцеві референдуми", висуваються кримськими республіканськими, обласними, районними в містах органами політичних партій, масових рухів, громадських організацій або їхніми виконавчими органами, первинними організаціями політичних партій, масових рухів, трудовими колективами або їхніми радами, колективами професійно-технічних, середніх спеціальних і вищих навчальних закладів, зборами громадян за місцем проживання і військовослужбовців у військових частинах.

Голова, заступники голови і секретаріат комісії з референдуму обираються на першому засіданні цієї комісії.

Нині відповідно до чинної Конституції і законодавства України представники до складу відповідних комісій з референдуму висуваються переважно органами політичних партій або первинними організаціями політичних партій.

Згідно зі ст. 28 Закону України "Про всеукраїнський та місцеві референдуми" обласна, районна, міська, районна в місті, селищна, сільська комісія з референдуму наділяються широким колом повноважень у підготовці і проведенні місцевих референдумів. Вони організовують підготовку і проведення місцевого референдуму, здійснюють на своїй території контроль за виконанням закону про референдуми і забезпечують його однакове застосування; спрямовують діяльність нижчестояших комісій з референдуму; розподіляють кошти між комісіями з референдуму; контролюють забезпечення їх приміщеннями, транспортом, зв'язком і розглядають інші питання матеріально-технічного забезпечення референдуму; заслуховують повідомлення дільничних комісій з референдуму, керівників місцевих органів державного управління, підприємств, установ і організацій у питаннях, пов'язаних з організацією і проведенням референдумів; здійснюють нагляд за своєчасним поданням дільничними комісіями з референдуму для загального ознайомлення списків громадян, які мають право брати участь у референдумі; забезпечують виготовлення бюлетенів для голосування і постачання їх дільничним комісіям з референдуму; утворюють лічильні групи для підбиття підсумків референдуму; підбивають підсумки референдуму на території відповідної ради; встановлюють результати місцевого референдуму в межах своєї дільниці; розглядають відповідні заяви і скарги на рішення і дії дільничних комісій з референдуму і приймають з цих питань остаточне рішення; здійснюють інші повноваження відповідно до закону про всеукраїнський і місцеві референдуми.

Дільнична комісія з референдуму утворюється у складі 5-19 членів (ст. 29 Закону України "Про всеукраїнський та місцеві референдуми") районними, міськими, районними у містах, селищними і сільськими радами або сільськими, селищними, міськими головами чи головами районних рад не пізніше як за 15 днів до місцевого референдуму. При необхідності за рішенням відповідної ради чи відповідного голови кількісний склад дільничної комісії з референдуму може бути зменшено або збільшено.

Представники до складу дільничної комісії з референдуму висуваються насамперед районними, міськими, районними в містах органами політичних партій або їхніми виконавчими органами, трудовими колективами та їхніми радами, зборами громадян за місцем проживання та прирівняними до них зібраннями громадян, які мають право голосу.

Дільнична комісія з референдуму має певні організаційні, інформаційні, консультативні, установчі, арбітражні, контрольні, облікові, охоронні та інші повноваження, зокрема вивішує у приміщенні дільниці текст проекту закону, рішення, що виноситься на референдум, надає громадянам можливість ознайомлення з ним під час підготовки до проведення референдуму і в день голосування; складає списки громадян, які мають право брати участь у референдумі; ознайомлює громадян із цими списками; приймає і розглядає заяви про неправильності у списку і вирішує питання про внесення до нього відповідних змін; сповіщає громадян про день проведення референдуму і місце голосування; забезпечує підготовку приміщення для голосування; організовує голосування вдень проведення референдуму на дільниці; утворює лічильну групу для підрахунку голосів; підраховує голоси, подані на дільниці для голосування; забезпечує присутність під час голосування представників засобів масової інформації, політичних партій та інших уповноважених осіб.

Організація роботи комісій з місцевого референдуму в основному аналогічна організації роботи комісій із всеукраїнського референдуму та виборів.

Засідання комісії з референдуму є правомочним, якщо в ньому бере участь не менш як дві третини від складу комісії. Рішення комісії приймається відкритим голосуванням більшістю голосів від її загального складу. Рішення комісії з референдуму, прийняті в межах її повноважень, обов'язкові до виконання всіма державними і громадськими органами, підприємствами і організаціями. Рішення і дії комісії можуть бути оскаржені у вищестоящі комісії з референдуму, а у випадках, передбачених законом, також у суді. Особа, яка входить до складу комісії з референдуму, за її рішенням може звільнятися в період підготовки і проведення референдуму від виконання виробничих або службових обов'язків із збереженням середньої заробітної плати за рахунок коштів, що виділяються на проведення референдуму.

Державні і громадські органи, підприємства, установи, організації, службові особи зобов'язані сприяти комісіям з референдуму у здійсненні ними своїх повноважень, надавати необхідні для їхньої роботи відомості й матеріали.

Четвертою стадією організації і проведення місцевих референдумів є складання списків громадян, які мають право брати участь у референдумі, та ознайомлення з ними цих громадян.

Організацію обліку громадян, які мають право брати участь у референдумі, складання відповідних списків та передачу їх дільничним комісіям з референдуму забезпечують насамперед сільські, селищні і міські голови та голови районних у містах рад.

Списки громадян, які мають право брати участь у референдумі, складаються окремо по кожній дільниці для голосування і підписуються головою й секретарем дільничної комісії з референдуму.

Списки громадян по дільницях для голосування, утворених у лікарнях та інших стаціонарних лікувальних закладах, а також на суднах, які перебувають у день референдуму в плаванні, при представництвах України за кордоном, складаються на основі даних, що подаються керівниками зазначених установ і капітанами суден.

У список громадян, які мають право брати участь у референдумі, включаються всі громадяни України, які досягали до дня або на день проведення референдуму 18 років і проживають на момент складання списку на території, закріпленій за даною дільницею для голосування.

Громадянин може бути включений у список громадян, які мають право брати участь у референдумі, лише по одній дільниці для голосування. Громадяни, які проживають на території, закріпленій за даною дільницею для голосування і з якихось причин не внесені до списку, включаються до нього за рішенням дільничної комісії з референдуму.

Важливою складовою цієї стадії є ознайомлення громадян зі списками. Вони надаються для загального ознайомлення за десять днів до референдуму. На дільницях для голосування, утворених в лікарнях та інших стаціонарних лікувальних закладах, а також (у виняткових випадках) у військових частинах, на суднах, які перебувають у день референдуму в плаванні, списки громадян подаються для ознайомлення за два дні до референдуму.

Громадянам забезпечується можливість ознайомитися зі списком і перевірити правильність його складання в приміщенні дільничної комісії з референдуму.

Згідно із Законом України "Про всеукраїнський та місцеві референдуми" (ст. 34) кожному громадянину надається право оскаржити невключения, неправильне включення до списку або виключення зі списку, а також допущені в ньому неточності у зазначенні даних про нього. Заява про це (неправильність у списку) розглядається дільничною комісією з референдуму, яка зобов'язана розглянути заяву не пізніше ніж у дводенний строк, а подану напередодні і в день референдуму негайно - внести необхідні виправлення до списку або видати заявнику копію мотивованого рішення про відхилення його заяви. Це рішення може бути оскаржене у відповідному районному або міському суді, який зобов'язаний розглянути скаргу в триденний строк. Виправлення в списку відповідно до рішення районного або міського суду проводиться негайно дільничною комісією з референдуму.

Важливою стадією референдуму є агітація щодо прийняття рішення, яке виноситься на референдум. Відповідно до ст. 8 Закону України "Про всеукраїнський та місцеві референдуми" громадянам України, політичним партіям, трудовим колективам надається право безперешкодної агітації "за" або "проти" прийняття рішення, що виноситься на місцевий референдум.

Для реалізації цього права зацікавленим особам і організаціям надаються приміщення для зборів, забезпечується можливість використання засобів масової інформації. Винесений на референдум проект рішення обговорюється в межах тієї адміністративно-територіальної одиниці, де проводиться референдум. Діяльність державних і громадських органів та організацій, які беруть участь у підготовці й проведенні місцевого референдуму, здійснюється відкрито і гласно.

Усі рішення щодо референдуму, а також проекти рішень, що виносяться на референдум, підлягають опублікуванню засобами масової інформації. Засоби масової інформації також висвітлюють хід підготовки і проведення референдуму, їхнім представникам гарантується безперешкодний доступ на всі збори і засідання, пов'язані з референдумом, і отримання потрібної інформації.

Удень проведення референдуму будь-яка агітація забороняється.

Головною стадією місцевого референдуму, як і всеукраїнського, е голосування. Голосування проводиться в день референдуму з 7-ї до 20-1 години.

Голосування проводиться у спеціально відведених приміщеннях з достатньою кількістю кабін або кімнат для таємного голосування, визначеними місцями видачі бюлетенів і скриньками для голосування. Скриньки для голосування встановлюються таким чином, щоб громадяни при підході до них обов'язково проходили через кімнати для таємного голосування.

Удень референдуму перед початком голосування скриньки для голосування перевіряє, пломбує або опечатує голова дільничної комісії з референдуму в присутності членів комісії.

Кожний громадянин голосує особисто. Голосування за інших осіб не допускається. Бюлетені для голосування видаються дільничною комісією з референдуму на підставі списку громадян після пред'явлення громадянином паспорта або іншого документа, який засвідчує Його особу. При отриманні бюлетеня для голосування громадян ставить підпис у списку громадян, які мають право брати участь у референдумі. Бюлетень для голосування є основним документом голосування і референдуму в цілому.

У бюлетені для голосування зазначається назва проекту рішення, що виноситься на референдум, і пропонується громадянину відповісти "так" або "ні" на запитання щодо прийняття або відхилення цього проекту. У разі винесення на референдум двох або кількох питань для кожного з цих питань встановлюється окремий бюлетень. При одночасному проведенні двох або кількох референдумів бюлетені для голосування по кожному з них мають відрізнятися за кольором. Зміст і форма бюлетенів для голосування при проведенні місцевого референдуму встановлюються відповідно обласними, районними, міськими, районними у містах, селищними і сільськими радами. Зміст бюлетеня не може суперечити суті формулювання питання, визначеного у вимозі депутатів або громадян України про проведення референдуму. Бюлетені для голосування друкуються українською мовою, а в разі необхідності - й іншими мовами. Бюлетені для голосування передають дільничним комісіям з референдуму не пізніш як за 10 днів до проведення місцевого референдуму.

Бюлетені для голосування заповнюються учасником референдуму у кабіні або кімнаті для таємного голосування. Під час їх заповнення забороняється присутність будь-кого крім виборця. Громадянин, який не в змозі з будь-яких причин заповнити бюлетені, має право запросити в кабіну або кімнату для таємного голосування іншу особу на свій розсуд крім члена комісії з референдуму.

Громадянин під час заповнення бюлетеня викреслює в ньому одне з двох слів: "так" або "ні". У разі проведення одночасно двох чи кількох референдумів або винесення на референдум двох чи кількох питань громадянин отримує і заповнює бюлетені окремо по кожному референдуму та по кожному питанню. Заповнені бюлетені учасник референдуму опускає у скриньку для голосування.

Відповідальність за організацію голосування, забезпечення таємниці волевиявлення громадян, обладнання приміщень і підтримання в них необхідного порядку несе, насамперед, дільнична комісія з референдуму.

Заключною стадією місцевого референдуму є визначення результатів референдуму.

Голоси на дільниці для голосування підраховуються дільничною комісією з референдуму. Скриньки розкриваються дільничною комісією з референдуму після оголошення головою комісії про закінчення голосування. Скриньки до закінчення голосування розкривати забороняється. Перед розкриттям скриньок усі невикористані бюлетені для голосування підраховуються і погашаються дільничною комісією з референдуму.

Дільнична комісія з референдуму за списком громадян, які мають право брати участь у референдумі, встановлює загальну кількість громадян на дільниці, а також кількість громадян, які отримали бюлетені.

На підставі кількості бюлетенів у скриньках комісія встановлює загальну кількість громадян, які брали участь у голосуванні; кількість громадян, які голосували за схвалення винесеного на референдум проекту рішення, і кількість громадян, які голосували проти його схвалення; кількість бюлетенів, визнаних недійсними.

Недійсними визнаються бюлетені для голосування невстановленого зразка, а також бюлетені, які не містять точно висловленої відповіді. Якщо виникають сумніви у дійсності бюлетеня, питання вирішується дільничною комісією з референдуму шляхом голосування.

Результати підрахунку голосів розглядаються на засіданні дільничної комісії з референдуму і заносяться до протоколу. У разі проведення одночасно двох або кількох референдумів протокол по кожному з них складається окремо. Протокол підписується головою, заступником голови, секретарем і членами комісії й негайно надсилається у відповідну районну, міську, районну в місті, міську, селищну, сільську комісію з референдуму.

На підставі протоколів дільничних комісій з референдуму міська (міст без районного поділу), районна в місті, селищна, сільська комісія з референдуму визначають: загальну кількість громадян, які мають право брати участь у референдумі; кількість громадян, які отримали бюлетені; кількість громадян, які взяли участь у голосуванні; кількість громадян, які голосували за схвалення винесеного на референдум проекту рішення; кількість громадян, які голосували проти його схвалення; кількість бюлетенів, визнаних недійсними.

Результати підрахунку голосів розглядаються на засіданні комісії і заносяться до протоколу, який надсилається до вищестоящої комісії з референдуму. На підставі поданих протоколів обласна, районна, міська (міст з районними поділом) комісія з референдуму проводить підрахунок голосів у межах адміністративно-територіальної одиниці, результати якого заносяться до протоколу, що надсилається до вищестоящої комісії з референдуму.

Протокол з результатами підрахунку голосів підписується головою, заступником голови, секретарем і членами відповідної комісії з референдуму. Відповідна комісія з референдуму може визнати результати референдуму недійсними через допущені в ході голосування або під час підрахунку голосів порушення Конституції України, Закону України "Про всеукраїнський та місцеві референдуми" та інших законів.

Проект рішення вважається ухваленим, якщо за нього подано більшість голосів громадян з числа тих, хто взяв участь у референдумі.

Референдум вважається таким, що не відбувся, якщо в ньому взяло участь менше половини громадян, внесених у списки для голосування.

Офіційні повідомлення про результати референдуму публікуються відповідною комісією на пізніш як на десятий день після референдуму. У повідомленні зазначається: загальна кількість громадян, які мають право брати участь у референдумі; кількість громадян, які взяли участь у референдумі; кількість громадян, які голосували за схвалення винесеного на референдум проекту рішення, і кількість громадян, які голосували проти його схвалення; кількість недійсних бюлетенів.

Рішення, прийняті референдумом, обнародуються у встановленому законодавством порядку опублікування актів місцевих рад і вводяться в дію з моменту їх опублікування, якщо в самому рішенні не визначено інший строк.

Датою прийняття рішення вважається день проведення референдуму.

Зміна або скасування рішень, прийнятих референдумом, проводиться також референдумом. Зміна або скасування рішень, прийнятих місцевим референдумом, може здійснюватися також за Законом "Про всеукраїнський та місцеві референдуми" (ст. 45) відповідною місцевою радою (більшістю не менш як дві третини від загальної кількості її складу) з обов'язковим затвердженням її рішення на референдумі, який повинен бути проведений упродовж шести місяців після внесення цих змін або скасування рішення попереднього референдуму.

Якщо під час проведення місцевого референдуму були допущені грубі порушення Закону про всеукраїнський та місцеві референдуми, відповідна місцева рада у 15-денний строк може призначити повторний місцевий референдум на всій території відповідної адміністративно-територіальної одиниці або її частини. У такому разі може прийматися рішення про утворення комісій з референдуму в повному складі.

Новий місцевий референдум з тих самих питань, що виносилися на попередній референдум, може призначатись не раніш як через рік від дня проведення попереднього референдуму з цих питань.

Чинне законодавство України передбачає юридичну відповідальність за порушення законодавства про місцеві референдуми. Відповідно до ст. 10 Закону України "Про всеукраїнський та місцеві референдуми" особи, які перешкоджають шляхом насильства, обману, погроз або іншим шляхом вільному здійсненню громадянами України права брати участь у референдумі, вести до голосування агітацію, а також члени комісій з референдуму, посадові особи, які вчинили підлог документів референдуму, завідомо неправильний підрахунок голосів, порушили таємницю голосування або допустили інші порушення цього Закону, несуть встановлену законодавством України відповідальність - конституційно-правову, адміністративну або кримінальну.

Народна ініціатива

Народна ініціатива (франц. initiative, від лат. initium — початок) — форма безпосередньої демократії, змістовно пов’язана з прийняттям парламентом відповідних законодавчих актів і внесенням змін до конституції, а також проведенням референдуму. Історичним попередником народної ініціативи було право петиції, визнане за підданими ще в Біллі про права 1689 р. (Англія). За часів Великої французької революції 18 ст. це право вважалося правом «активних громадян» (тобто наділених виборчими правами), за яким вони могли звертатися до державних інституцій, насамперед до законодавчого органу, з пропозиціями і клопотаннями щодо поліпшення їх організації та діяльності. Звернення сприймалися як ініціатива (участь) громадян у державному владуванні, зокрема законотворчості.

Інститут народної ініціативи вперше запроваджено в ряді кантонів Швейцарії. Він являв собою народне вето (конституційно встановлене в 30-х pp. 19 ст.). Суть його полягала в тому, що коли певна кількість виборців, визначена в конституції, підтримувала протест (у формі підписання відповідного документа — петиції) проти прийнятого парламентом закону, то останній виносився на референдум. За результатами такого референдуму закон міг бути підтверджений або скасований. Народне вето відображало погляди тих, хто вважав пряму демократію досконалішою за представницьку. Цю форму стали ще називати «народним законодавством».

Сьогодні народне вето застосовується в небагатьох країнах: у окремих кантонах Швейцарії, деяких штатах США, в Італії, Латвії. В Італії відповідний референдум (зокрема щодо законів про внесення змін до конституції), якщо його вимагає 500 тис. виборців, призначається президентом. Однак такий референдум не допускається щодо законів про податки і бюджет, амністію та помилування, про ратифікацію міжнародних договорів. У Латвії народне вето слугує своєрідним замінником вето президента, яке не передбачене, і застосовується до законів, що не набули чинності. Народне вето є, по суті, різновидом референдної народної ініціативи.

У сучасній конституційній теорії і практиці виділяються два основні різновиди народної ініціативи: референдна (референдарна) та законодавча. Народна референдна ініціатива — це вимога певної кількості виборців, встановленої конституцією, провести у визначеній формі референдум (народне голосування). Такий референдум проголошується чи призначається уповноваженим на це органом. У теорії конституційного права він визначається як петиційний референдум. Особливістю народної референдної ініціативи є те, що вона поєднує дві форми прямої демократії — народну ініціативу та референдум.

Уперше народну референдну ініціативу було конституйовано в одному з кантонів Швейцарії в 1845 р. Сьогодні ця форма прийнята в ряді держав, і за відповідними референдумами визнається зобов’язальний характер. На відміну від народного вето, яке спричиняє референдум за наслідками виключно законодавчої діяльності парламенту, предметом референдуму за народної ініціативи є будь-яке питання, що взагалі може виноситися на референдум. Коло таких питань не завжди встановлене конституціями і визначається по-різному. У Білорусі перелік відповідних питань має бути встановлений законом. У Грузії вони визначаються на конституційному рівні й у спеціальному (органічному) законі. У Македонії референдум за народної ініціативи може проводитися з питань, віднесених до компетенції парламенту. У Словаччині,навпаки, в конституції зафіксовано коло питань, з яких не може проводитися референдум: основні права та свободи, податки і державний бюджет. У ФРН предметом референдуму за народної ініціативи, який проводиться на рівні суб’єкта федерації, може бути лише питання територіального розмежування між окремими землями.

У різних країнах кількість виборців, яка може ініціювати петиційний референдум, є різною: 150 тис. (Македонія), 200 тис. (Грузія), 250 тис. (Туркменистан), 300 тис. (Киргизстан, Литва), 350 тис. (Словаччина). У Білорусі референдум за народної ініціативи призначається за пропозицією 450 тис. громадян, які мають виборче право, включно 50 тис. від кожної з областей і столиці. Зазначені референдуми уповноважені проголошувати чи призначати президент (Білорусь, Грузія, Киргизстан, Словаччина) аоо парламент (Литва, Македонія). Результати референдумів вважаються дійсними, якщо в них взяла участь більшість громадян, що мають право голосу. Рішення вважається прийнятим, якщо за нього проголосувала більшість тих, хто взяв участь у голосуванні.

Ширше застосування має законодавча народна ініціатива. Сенс її в тому, що визначена в конституції кількість виборців може вимагати прийняття конкретного закону або внесення до нього змін. Для позначення народної законодавчої ініціативи в конституціях деяких держав вживається саме термін «народна ініціатива» (Австрія, Киргизстан, ФРН). У багатьох випадках за відповідною народною ініціативою вносяться і зміни до конституцій.

Форму народної законодавчої ініціативи вперше запроваджено в ряді швейцарських кантонів у першій пол. 19 ст., а згодом вона була прийнята в деяких штатах США. Спочатку така народна ініціатива мала за мету зобов’язати законодавчий орган розробити і прийняти закон за змістом пропонованого виборцями питання, а в разі відмови зробити це — спонукати його винести це питання на референдум. За таких умов розробка відповідного законопроекту визнавалася функцією законодавчого органу. З часом було прийнято інший порядок реалізації народної законодавчої ініціативи: самі виборці, які виступали з ініціативою, готували законопроект і пропонували його законодавчому органу. Останній або приймав цей законопроект, або виносив його на референдум. Допускався і такий варіант: законодавчий орган ухвалював законопроект, а потім виносив його на референдум. Подібний порядок характеризує і сучасну конституційну практику ряду суб’єктів федерації у Швейцарії та США. У 20 ст. народну законодавчу ініціативу було прийнято в багатьох (15) європейських країнах. При цьому вона не передбачає проведення референдуму з відповідного законопроекту. За народної ініціативи допускається розгляд у парламенті як звичайних законопроектів, так і проектів конституційних поправок. Однак у Австрії, Албанії, Іспанії, Італії, Латвії та Польщі за народної ініціативи можуть бути прийняті лише звичайні закони, а в Молдові — закони про внесення змін до конституції. Відповідні процедури передбачають, як правило, подання до парламенту тексту законопроекту.

Конституції різних держав визначають різну кількість виборців щодо ініціювання проектів звичайних законів і проектів законів про внесення змін до конституції: від 5 тис. у Словенії до 500 тис. в Іспанії. У Латвії, наприклад, розгляд проекту звичайного закону в парламенті може бути ініційований десятою частиною виборчого корпусу. У Австрії це відбувається за ініціативою 100 тис. громадян, що мають право голосу, або шостої частини виборців трьох земель (суб’єктів федерації). У Македонії проект звичайного закону можуть зініціювати 10 тис. виборців, а проект закону про внесення змін до конституції — 150 тис.; у Грузії — відповідно 30 тис. і 200 тис.; у Киргизстані — 30 тис. і 300 тис.; у Литві — 50 тис. і 300 тис. виборців. Такий підхід засвідчує різну природу звичайних законів і конституції. У Швейцарії за народної ініціативи можуть не лише вноситися окремі зміни до конституції, а й здійснюватися її ревізія.

У конституціях встановлюються і додаткові вимоги щодо кількості виборців, які можуть ініціювати відповідні законопроекти. У Молдові ініціаторами внесення змін до конституції можуть бути не менше 200 тис. виборців, які повинні репрезентувати не менше половини адміністративно-територіальних одиниць. При цьому в кожній з цих одиниць має бути зібрано визначену кількість голосів на підтримку конституційної поправки. Подібні додаткові вимоги щодо кількості тих, хто ініціює проекти як звичайних законів, так і законів про внесення змін до конституції, встановлено в Румунії. Іноді конституції містять застереження щодо предмета законопроектів, які можуть ініціюватися виборцями. Зокрема, в Іспанії за народної ініціативи не пропонуються проекти органічних законів, а також законів про податки, помилування й ратифікацію міжнародних договорів.

Інститут народної ініціативи відомий у конституційній практиці України. У Конституції УНР 1918 р. передбачалася народна законодавча ініціатива, за якою законопроект міг бути внесений на розгляд Всенародних Зборів на вимогу 100 тис. виборців. Конституція України передбачає можливість проведення референдуму за народної ініціативи на вимогу не менше 3 млн. громадян, які мають право голосу, за умови, що підписи буде зібрано не менше як у двох третинах областей і не менше як по 100 тис. підписів у кожній області (ст. 72). Проголошує такий референдум Президент України. Предмет референдуму за народної ініціативи в Конституції України не визначено.

Ще однією формою безпосередньої демократії є народна ініціатива.

Народна ініціатива- це сформульовані та підтримані визначеною законодавством кількістю виборців вимоги, внаслідок реалізації яких безпосередньо народом або парламентом можуть бути ухвалені владні рішення.

Зазначений термін вживається в основних законах Австрії, Італії, Киргизстану, Колумбії, Ліхтенштейну, Німеччини, Сербії, Угорщини, України, Швейцарії та в деяких інших країнах.

Основними різновидами народної ініціативи є:

1) референдна народна ініціатива. її суть полягає в тому, що референдум обов'язково призначається уповноваженим органом чи посадовою особою тоді, коли цього вимагає визначена кількість громадян, які мають право голосу. Тобто, референдна народна ініціатива пов'язана з іншою формою безпосередньої демократії - референдумом. На сьогодні референдна народна ініціатива передбачена в конституціях 18 європейських, а також у багатьох інших держав, при цьому в Словаччині, Угорщині, Хорватії з усіх різновидів народної ініціативи прийнята лише референдна.

У більшості випадків суб'єкта референдної народної ініціативи встановлюють шляхом визначення кількості громадян, які мають право голосу. Так, у Ліхтенштейні, залежно від предмету референдуму, ця кількість складає від однієї до півтори тисячі виборців, у Словенії - 40 тисяч, у Білорусі - 450 тисяч, в Італії - 500 тисяч. Найбільша кількість громадян, яка складає суб'єкт референдної народної ініціативи, встановлена в Україні. Наприклад, у ч. 2 ст. 72 Конституції України 1996 р. передбачено, що "всеукраїнський референдум проголошується за народною ініціативою на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області".

У конституціях деяких країн суб'єкт референдної народної ініціативи встановлений шляхом визначення кількісної частини або у відсотках виборчого корпусу. Так, у Хорватії референдум призначається за вимогою 10% від загальної кількості виборців.

Референдум за народною ініціативою уповноважений (зобов'язаний) призначати або президент, або парламент. Наприклад, у п. 6 ч. 1 ст. 106 Конституції України 1996 р. передбачено, що Президент України "... проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою", у ч. 6 ст. 87 Конституції Італійської Республіки 1947 р. Президент Республіки "призначає народний референдум у випадках, передбачених Конституцією", а в ч. 1 ст. 74 Конституції Республіки Білорусь 1994 р. визначено, що "республіканські референдуми призначаються Президентом Республіки Білорусь за власною ініціативою, а також... за пропозицією не менш як 450000 громадян, які володіють виборчим правом, в тому числі не менш як 30000 громадян від кожної області і міста Мінська";

) законодавча народна ініціатива. її суть полягає в тому, що визначена кількість громадян, які мають право голосу, може у визначених формах вимагати прийняття парламентом нового чи внесення змін до чинного закону і парламент повинен таку вимогу обов'язково розглянути, але він не зобов'язаний її реалізувати. На сьогодні законодавча народна ініціатива передбачена в конституціях Бразилії, Еквадорі, Киргизстану, Колумбії, Парагваю, Перу та в багатьох країнах Європи.

У деяких конституціях зроблені застереження щодо окремих видів законопроектів, які можуть бути ініційовані громадянами. Наприклад, в Албанії, Польщі, Португалії за народною ініціативою можуть бути прийняті лише звичайні закони, в Іспанії не можуть бути запропоновані проекти органічних законів, а також законопроекти про податки, помилування, ратифікацію міжнародних договорів.

Суб'єкт законодавчої народної ініціативи в різних країнах є різним і може коливатися від однієї тисячі у Ліхтенштейні до 50 тисяч громадян у Білорусії, Італії, Литві, Угорщині, Швейцарії або до 100 тисяч в Австрії, Польщі, або до 250 тис. у Румунії, до 500 тис. в Іспанії тощо. Наприклад, згідно ст. 65 Конституції Латвійської Республіки 1922 р. у редакції 1998 р. "законопроекти можуть вносити у Сейм... одна десята частина виборців". У Бразилії суб'єктом законодавчої народної ініціативи є громадяни у кількості одного відсотка від виборчого корпусу, при цьому відповідні підписи повинні бути зібрані не менше, ніж у п'яти штатах, на Філіппінах відповідно - 12% і в кожному виборчому окрузі. Законодавча народна ініціатива може використовуватися як засіб політичного маніпулювання, а також як тиск на парламент. Проте, зазначена ініціатива вважається малоефективним засобом демократії і на практиці застосовується рідко;

3) конституційна народна ініціатива. її суть полягає в тому, що визначена кількість громадян, які мають право голосу, може вимагати від парламенту часткового перегляду основного закону, що потребує відповідних дій з боку парламенту. На сьогодні конституційна народна ініціатива передбачена в конституціях Гватемали, Еквадорі, Киргизстану, Колумбії, Ліберії, Парагваю, Перу, Уругваю, на Філіппінах та в багатьох європейських країнах.

Суб'єкт конституційної народної ініціативи, як і суб'єкт законодавчої народної ініціативи, також є різним у різних країнах і може суттєво коливатися від 5 тисяч у Гватемалі до 500 тисяч громадян у Румунії. У Бразилії, Латвії, Перу, Еквадорі зазначений суб'єкт визначається у відсотках. Так, у 17 штатах США група виборців (зазвичай 5-10%) може вносити до легістратури проекти конституційних поправок.

Необхідно зазначити, що в конституціях Австрії, Італії, Латвії, Ліхтенштейну, Угорщини суб'єкти законодавчої і конституційної народної ініціативи визначені кількісно однаково, а в деяких країнах ці суб'єкти визначені кількісно різно. Наприклад, у Словенії це співвідношення складає 5 і 30 тисяч, у Македонії - 10 і 150 тисяч, у Сербії - 30 і 150 тисяч, у Грузії - 30 і 200 тисяч, у Киргизстані - 30 і 300 тисяч громадян, які мають право голосу, в Еквадорі - 0,25 і 1% виборчого корпусу.

Процедури законодавчої і конституційної народної ініціативи передбачають, як правило, внесення до парламенту для офіційного розгляду проект закону чи проект зміни до конституції, або ініціювати розгляд сформульованого у загальній формі відповідного питання. Результатом цього може бути розробка проекту самим парламентом, прийняття їм закону чи внесення змін до конституції. Наприклад, згідно ст. 139 Федеральної Конституції Швейцарської Конфедерації 1999 р., народні ініціативи, які передбачають зміни у конституції, можуть бути оформлені у вигляді пропозиції в загальних висловлюваннях або у вигляді законопроекту.

Зв'язок законодавчої і конституційної народної ініціативи з діяльністю парламенту є свідченням щільних взаємозв'язків між явищами безпосередньої і представницької демократії.