Символічний код зооморфного світу замовлянь

Сучасні вчені виділяють біоморфний код культури, який пов’язаний з живими істотами і представляє образи тварин, птахів, комах, рослин [4:233]. Біоморфний код культури − сукупність найменувань флори і фауни, в яких відображені уявлення лінгвокультурної спільноти про світ рослин і тварин, представники якого або їх портативні елементи виконують функції еталонів. У біоморфному кодуванні виділяємо зооморфний й фітоморфний коди.

Зооморфний код культури включає найменування, які позначають об’єкти тваринного світу, їх властивості та дії; їм приписують специфічні якісні характеристики і вони «доповнюють їх природні властивості функціонально значущими для культури смислами, що додають цим назвам роль знаків «мови» культури» [87:155]. Деякі вчені відносять до зооморфного коду і світ бестіаріїв, що знаходиться на грані двох світів.

В лікувальних замовляннях присутність тварин є досить численною, як кількісно, так і якісно, оскільки істоти належать до різних тваринних царств.

Півень. Птах належить до верхнього царства світу. Особливе ставлення до півня зумовлюється тим, що люди вірили, що у певних тварин не може вселитися злий, нечистий дух – це голуб, півень і вівця. Тому ці істоти виступають безсумнівними очисними, захисними і лікувальними символами:

Злетів півень на камінь, крилами махає: чорний камінь, не движись, християнська кров, остановись... [103:54]

Сам червоний колір у замовляннях безпосередньо пов’язувався з кров’ю. Кольором своїм і життєвою силою кров зіставлялася, поєднувалася із вогнем та сонцем. Беручи це до уваги, можна побудувати таку схему: півень – червоний колір – кров – сонце – вогонь. Тому жертви, які приносили Сонцю і Вогню (втіленим богам), були кривавими. Дослідники висловлювали думку, що тільки з солярним культом були в усьому світі пов’язані криваві людські жертви.

Червона барва, як часткове уособлення сонця, означає принцип плідності та відтворення в природі. Тому у багатьох народів шлюбний ритуал супроводжувався принесенням у жертву півня, а також питтям його крові. Символ тут набуває потрійного значення: червоний колір самого півня – колір крові – колір сонця (у багатьох народів, наприклад вавилонців, півень був символом сонця).

"В Богемії, зараз же після вінчання, ідуть на велику площу, де батьки дають рlampatchebі (чи thalame – бояринові, шаферові) півня: він прив’язує його до дерева, співає і танцює навколо нього. Потім він кричить: «Під вільним небом кров освятить цей шлюб!» І всі повторюють: «Кров його освятить, освятить...». Боярин обертається ще тричі на каблуках, махає на два рази шаблею, а за третім разом зрубує голову півневі і... окроплює кров’ю молодих, потім присутніх [79:261].

З загадки «З білого каменя родиться, увесь світ будить» (Півень) [99:107] постає й місце звідки з'являється півень – білий камінь, тобто центр Всесвіту, священе місце, то й птах священий. Тому півень замовлянь – вартовий «правильного», космічного, а не хаотичного часу (отже, й світобудови). Недаремно хтонічний антисвіт хвороб описується як світ де кури не запівають, де люди не зачувають [103:129]; де півні не співають, піди собі, болість очная [101:53]. З часовою впорядкованістю пов'язані й кольорові атрибути півня: чорний – нічний, опівнічний; сірий – досвітній; червоний – ранкової зорі; білий – сонячного сяйва. За цими ознаками півень співвідноситься з конем.

Кінь. Це теж священа тварина, символ Сонця. На коні завжди їздив верховний бог, а згодом якась значна постать. Причому всі вершники без винятку – персонажі з символікою верховенства, первинності, царственості, повновладдя. Космічне й центричне місце коня – посеред моря, поля або в зв'язку з каменем – космоцентричним олтарем язичницького світу: Їхав Юрій на білім коні... [103:121]; Їхав Ілля на коні, тяг ноги по землі, ноги підняв, кров уйняв [103:129]; Їде старець сірими лошадьми – остановись руда [102]; Їхав через поле Михайло-Рихайло на білому коні із гострим мечем... [79:261]

А ось і сам кінь безпосередньо впливає на кровотечу: ...кінь біжить, аж камінь січе; да буде проклята кров, котра потече! [52;67]

За кольрами розрізнявся кінь білий – зорі, червоний – дня, сонця, чорний – ночі, а сірий – звісно посередині між білим і чорним, тобто передсвітанковий. Звідси і застосування, наявність того чи іншого коня у різних типах замовлянь, залежно від хвороби, що треба вилікувати і пов’язана з нею частина доби.

Кінь одночасно втілював світлий початок і хтонічні сили тьми. У східних слов’ян було повір’я, що білі чудо коні були впряжені в золоту колісницю і на них сонце об’їжджає вдень небозвід. Найрхаїчніший образ слов'янської міфології, пов'язаної з конем – це Змієборець – представлявся вершником на білому коні [90:192]. Тобто, наймогутнішим і найдієвішим був саме білий кінь: подвійна символічність: очищаючо-захисна магія білого кольору і священність коня: Їхав Юрій на білім коні, білі губи, білі зуби, сам білий, в біле одягся, білим підперезався [103:66].

Досить часто кінь, як оберег, постає у весільній символіці. Його використовували у якості викупу за наречену. Також коней і кобилиць прив’язували коло приміщення, де молоді проводили першу шлюбну ніч [89:298].

Те, що цю тварину поважали, берегли і дійсно вважали за магічну, демонструє нам наявність спеціального замовляння на кров саме для коней:

Ішов красний пан, ніс води збан, пан поваливсь, збан розбивсь, вода розлилася, у сірого коня кров уйнялася. Текло три ріки під калиновий лист: перва водяна, друга молочна, третя кровава; я водяну ізоп'ю, а молочну споживу, а кроваву іспиню, із сірого коня кров ізгоню. Летів чорн ворон із-за крутої гори, сів у сірого коня на крижі, з крижи на спину, а з спини на гриву, з гриви додолу [104:37].

Кінь – це герой замовлянь, який мало чи не єдиний (як і півень), має протиставлення за родовою приналежністю: кінь – кобила: Бог кобилу мечем січе, кров не тече, – так і ти, руда, не йди...[103:65]

Змій. Ставлення до змія у фольклорі двозначне: він одночасно належить і до «світлої» і до «темної» сторони Всесвіту. Ось, наприклад, замовляння: На синьому морі лютий змій реве. – «Чого ти, лютий змію, ревеш?» – «Бо нема мені чим дітей годувати». – «Іди, лютий змій, в Іванів двір і візьми од раба божого Івана, молитвенного і хрещеного, люту кров, і будеш мати, чим дітей годувати!» [103:68] Тут змій «лютий», «реве», тобто поганий, уособлює щось вороже, але разом з тим саме він і виліковує хворого. Наступне замовляння також постає двопланово і невизначено: Їхав через поле Михайло-Рихайло на білому коні із гострим мечем через афтитине поле, а на тім полі там білий камінь лежить, а під тим каменем Агипа-цариця лежить і вись гад. Там став Михайло-Рихайло її сікти, рубати і по тім каменеві кров її мазати [79:261]. Замовляння ґрунтується на змієборчому мотиві, але Агипа-цариця знаходиться у центрі Всесвіту. А її кров треба «мазати» по камені білому, щоб цією умовною дією ніби подвоїти лікувальну силу слова.

Традиційне поєднання в образі змії фалічної символіки і родючого земного жіночого начала втілює акт злиття, покликане забезпечити оновлення і вічне життя природи.

З погляду космогонічних уявлень гади символізували підземний світ і розташовувалися біля коріння Світового древа (на синьому морі, на острові, на камені, на дубі або під дубом), втілювали енергію хаосу і руйнування, що таїться в глибинах космосу. Така концентрична модель являє собою найдавнішу «структуру світу». Звідси й міць, і монументальність змієвого царства. Але разом з тим царство це вже й для світу замовлянь виглядає як особливо «неправильне», хаотичне. Тому ж воно постає як «рідний хаос» космосу замовлянь. Саме для змія, змієвого царства, зміїних символів типовим є повне змішання навіть кровноязичницького протиставлення «користі» – «шкоди». Змій і помічник, і шкідник; точніше, він персонаж тієї культурно-світової епохи, коли це протиставлення ще чітко не викристалізувалось. Перехід змія на «погану», «лиху» сторону спричинила християнізація язичницьких символів.

Так і у багатьох міфологіях світу змія бере участь при створенні світу або періодичному його руйнуванні і відтворенні заново: в африканських племенах існує міф про те, що змія – це перша створена істота. Голова її досягала небес, а хвіст знаходився у воді під землею. Бог розділив її на сім частин, з яких створив землю і все живе. Індуїсти вірять, що у водах світового океану мешкає тисячоголовий змій Шеша і в кінці кожного періоду всесвіту вивергає спалююче його полум’я [32:432].

Можемо зробити висновок, що змій найдавніша тварина на землі й у багатьох народів існував особливий культ почитання змія. Але з приходом християнства усіх язичницьких богів, тотемів намагались знищити або хоча б додати їм негативного забарвлення.

Вовк. Образ вовка пов’язують зі світом мертвих, нечистою силою. Німецький вервольф і слов’янський вовкодлак – злий, кровожерний дух в образі вовка; це людина-перевертень, що нападає вночі на людей і худобу. Згідно міфологічних уявлень слов’ян, затемнення відбувається тому, що вовки з'їдають місяць або сонце.

Також слов’яни вовку додавали риси хтонічної істоти. За легендою він був виліплений бісом з глини або вирізаний з дерева. Хоча вовк належав до світу нечесті, він в той же час перешкоджав її розповсюдженню, зокрема знищував бісів.

Вовк був втіленням сил хаосу, що руйнують порядок і знаменують кінець світу [90:76].

Спочатку те, що вовки крали худобу зі стад, вважалося ознакою майбутнього успіху і достатку господаря, як своєрідна жертва. Іноді в цих цілях господарі самі спеціально залишали тварин на поживу вовкам.

Зуби, кігті і шерсть вважалися у слов'ян оберегами від злих чар і хвороб. Вовчий хвіст носили при собі від хвороб і порчі; а знахарі могли використовувати його, разом з лапками для ворожби і чародійництва [95:186]. Напевно, що саме такі витоки має наступне замовляння: Біжить вовк підняв хвіст, а йому підрізали, пішла кров...[102] В цьому тексті дія відбувається за протилежністю: у вовка кров пішла, а у людини – навпаки перестала.

Ворон. У східних слов'ян ворон мав зв’язок із стихією вітру, небесної грози. За повір'ям, приносив бурю на своїх крилах. Вважалося, що ворон живе 300 років і володіє таємним знанням. Здобуває мертву і живу воду для героя. Він передвісник смерті; смерть може приймати його вигляд: наприклад, ірландська богиня війни і руйнування Бадб часто приймає вигляд ворона, і її поява в такій личині провіщала смерть. В християнстві ворон – це проклятий птах, оскільки, коли Ной після закінчення потопу відпустив першим ворона, він не повернувся [90:82].

Він так само міститься в концентричній моделі світу: море – у ньому камінь – а на ньому ворон: На синьому морі, на камені ворон сидить, лапами розгрібає, хвостом розмітає, од хрещеного раба Божого Івана всякий пристріт одганяє [96:24]. Ворон пов'язаний із соколом, щоправда сокіл асоціюється з перемогами над уроками, лихим впливом, а ворон – з зупиненням кровотечі. Вони являють певну символічну опозицію, а може, й еволюцію. Справа в тому, що ворон давніший і універсальніший від сокола в символічному словнику народів світу. Ворон – шаманський міфознак: вороняча атрибутика в шаманських вбраннях, постійна присутність в міфах народів євразійської Півночі, Сибіру, індіанської Америки свідчать про виняткову стародавність цього міфогероя. Він амбівалентний, як і весь шаманський світ.

В пізніших епічних піснях і баладах ворон постійно фігурує в ситуації «воронячого бенкету»: розтинання мертвого тіла, що становило колись частину жрецького обряду. Частки жертви тіла ототожнювали з частинами світу, і це знаменувало подолання космічного хаосу та встановлення гармонійного світового ладу. Поїдання частин тіла жертви також ритуальне: життєва сила, взята у жертви, «малого космосу», врятовується від зникнення у небутті [53:222]. Саме це робить ворон у міфі: таким чином, він – магічний жрець, який вершить головний світовий ритуал. Сідаючи на мертвого, випиваючи кров, тобто знищуючи життя, він його продовжує. Аналогічно в замовлянні: сідаючи на коня, ворон зупиняє кров, отже, також продовжує життя: Летів чорн ворон із-за крутої гори, сів у сірого коня на крижі, з крижи на спину, а з спини на гриву, з гриви додолу… [104:37]

Таким чином, ворон – не "поганий" і не "добрий", а двозначно-перемінний птах язичницької архаїки.

Орел. Орел – царственний володар небес. Був атрибутом німецького бога Водана, а також верховного олімпійського бога Зевса, який сам іноді приймав вигляд орла. Добрим знаком вважалася поява ширяючого орла над військом.

Орел у замовляннях – персонаж немовби проміжний поміж соколом і вороном: Летів орел через море, спустив крило, заткнув жерло... [104:29]

Баран, вівця. Вони так само магічні персонажі. Баран зображується в замовляннях з великими рогами – атрибут чаклунства і верховенства: Ішов баран з крутими рогами густими лозами. Іскрить руно та заткни жерело [104:34]. Овечка «без ребра» – ця неповнота є магічною відзнакою (порівняємо з одноокими, однорукими і т.п. магічними героями у міфах). Така овечка живе «коло моря», в «неможливому» світі: ...коло синього моря безребра овечка стояла... [104:36]

Корова, віл – також мешканкці не садибного стійла, а магічного простору, нерідко простору «неможливого», простору «навпаки». Такою є «кістяна» корова з кістяним молоком у кістяному царстві: ...Ішла кістяна баба з кам’яної гори, з кам’яною дійницею до кістяної корови. Коли з кам’яної корови молоко потече, тоді і раба божого кров потече [103:70]; Їхав чоловік по каменю орати каменими сохами, каменими волами і наорав каменю, і насіяв роженьки. Як роженькі не зойти, так із мого сустава крові не пойти [104:35].

Можна припустити, що корова (віл) у найдавнішій язичницькій свідомості ототожнювалась із певним первісним, могутнім, але ще «нічним», невпорядкованим станом буття (наприклад, порівняємо з священою коровою в давньоіндійських культах; викрадення стада у «хтонічної» чарівниці Медб в давньоірландських сказаннях; численні слов’янські, зокрема українські загадки, де корова розглядається як ніч і вселенське «давно впорядковане» начало, як-от: «чорна корова весь світ поборола»).