Образ виконавця оказіонально-обрядових текстів

Існує чимало приписів, чия воля, сила і слово можуть мати вагу при лікуванні хвороб. Найчастіше такою здатністю в людській уяві наділені перші та останні діти [18:195]. М. Попович вбачає в цьому уявлення про їх незвичне походження. Можливо цього вважалося і достатньо для спілкування з космосом, репрезентованим у текстах замовлянь місяцем і зорями [1:74].

М. Новикова визначає магію як жіноче ремесло і тому вбачає провідну роль жінки у первісному суспільстві. У контексті первісних уявлень, на її думку, вибудовується певна ієрархічна послідовність, що служить основою впливовості на всі сфери людського буття. «Мертвий могутніший від живого: духи предків забезпечують добробут родові своїх живих нащадків, – не навпаки. Звір – могутніший від людини: від наявності звіра залежить існування людини, – не навпаки. Жінка могутніша від чоловіка: вона дає відродження та примноження життя» [53:13-15].

Виконавцем ритуалу замовляння (його суб’єктом) є зазвичай винятково жінки, найчастіше похилого віку, яких шанують як «божих обраниць» (серб.) 8:42; 67:239]. Хоча є відомості і про заняття чаклунством «старих жінок й чоловіків»: «Перші вправляються у чаруванні корів, замовлянні хвороб, любовному чаруванні та ворожінні; крім цього, вони викликають голод і градобій, але можуть і відвернути бурю чи град. Чоловіки займаються переважно заклинанням граду й грози, проте вони діють також як чаклуни та знахарі й допомагають закоханим. Дехто розрізняє всякого роду ворожок. На їх думку, деякії з них заворожують корів, інші обгризають і нищать огорожі, а ще інші насилають подружжям безплідність і багато іншого» [30:120].

Найпоширенішою у сучасному українському побтуванні назвою є «баба» («бабка») (загальносл.), «шептуха», «знахарка», «ворожея», «ведунья» (рос.), «баячка», «баснарка», «знайница» (серб.) та ін. Як правило, це жінки похилого віку. Однією з вимог стосовно знахарок, інформанти називають її ритуальну «чистоту»: жінка, що займається лікуванням, не повинна мати місячних. Знахарок сприймають як посередниць між людьми та вищими силами, від яких залежить здоров'я, добробут тощо, тому їх поважають у спільноті за особливу мудрість, якої не можна вивчити з книжок. Вони можуть називатися також відьмами, практикувати білу і чорну магію, а до їхніх дій та здібностей ставляться як до надможливостей [86:13]. І.Я. Франко зазначає, що «може у жодної частини нашого народу не розповсюджена так сильно віра в зносини поодиноких людей, знахарів, лікарів, ворожбитів і т. ін. з надземними силами, як серед гуцулів. Майже в кождім селі, звичайно широко розкиненім по горах, ярах і верхах, є кілька або й кільканадцять голосних знахарів та примівників і примівниць» [73: 41].

Українські бабки, на думку С. Філіпс, подібні до російських знахарок – народних цілительок, які не мають надприродних можливостей, але виступають посередниками у спілкуванні із «нечистою силою».

Широковідомими в Україні є гуцульські мольфари як чаклуни, захисники, цілителі, що можуть управляти силами природи, використовуючи для цього різні предмети, трави, замовляння. Ця назва стала широко відомою завдяки повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» та однойменному кінофільму. Г. Бердник опублікувала книгу про власний досвід спілкування із мольфаром, який так пояснив їй свою силу: «Знання, про які я кажу, ми називаємо Земною Магією. Це – таємниці природи, які дають тим, хто ними володіє, розуміння та силу робити, як заведено за законом Матері-Землі та дитини її – природи. Головний закон: добро творить добро, а зло творить зло. Ніколи добро не зробить зла, і навпаки. Так заведено в житті: й у людській генетиці, й у родоводі, й у мистецтвах та ремеслах. Так заведено і в магії. Це – закон природи» [6: 37].

У зв’язку з особливостями родової діяльності породіллі первісток і остання дитина становлять групу підвищеного ризику. Тому навіть з практичних міркувань вони могли відноситись до істот лімінальних. Крім того, якщо розглядати дородовий стан жінки як абсолютний спокій, що за законами міфологічного мислення ототожнюється зі смертю, то первісток може розцінюватися як істота, яка порушила цю межу. На межі між життям і смертю знаходиться і остання дитина, після народження якої жінка втрачає функцію дітонародження.

Тож тільки статус порубіжної істоти і міг бути визначальним при наділенні людського індивіда правом магічного впливу на здоров’я людей.

Що ж стосується взагалі людей, які могли займатися знахарством, то тут існує велика кіькість вимог.

Традиційними були вірування про існування знахарів «вроджених», «родимих», які вже від народження були наділені надприродними властивостями, хоч різною була інтерпретація таких вірувань. В Україні, наприклад, загальнопоширеними були вірування, що знахар знає більше, ніж звичайні люди, бо народжується під певною планетою [28:48].

Згідно вірувань, зафіксованих у росіян, знахарем ставав народжений від знахаря або незаконнонароджений від третього покоління незаконнонароджених [7:49].

Загальнослов’янську основу мали вірування про необхідність зберігання знахарського ремесла в таємниці, бо інакше знахар сам втратить силу і не зможе допомагати іншим; вірування про спадковий характер знахарства, згідно якого знахар одержував свої знання від батьків, близьких родичів, які володіли таємницею знахарства і перед смертю мусили передати її комусь із рідних [7:49].

Етнографічні джерела та матеріали польових досліджень засвідчують широке побутування поглядів на знахарське ремесло як таке, що його можна передати тільки молодшому від себе і в жодному випадку­ – старшому [7:51].

Іноді вважалося, що знахар, який передав замовляння іншому, втрачає чарівну силу [7:33]. Та й інший не завжди зможе ним скористатись, бо слова, позбавлені енергії й волі чаклуна, не допомагають. Компромісним варіантом вирішення цієї проблеми можна вважати повір’я, згідно з яким, передане замовляння допомагає тільки від того, хто запам’ятав його за першим разом [18:43].

Цікавий спосіб передачі знахарства подає З. Болтарович. Процедура відбувалася біля вогню. Знахар держав свою ученицю за ліву руку і повторював вголос текст примовок, вона ж кидала правою рукою у вогонь тріски й намагалася запам’ятати слова. За словами знахарки, не кожен може перейняти, «треба, щоб кров надавалася». Тут зберігається слід культу вогню і віра в магічне значення крові, що дають підставу говорити про давній характер таких вірувань [7:50].

Відома й інформація, що сила впливу знахаря поширюється тільки на сторонніх, чужих, що він безсилий допомогти своїм рідним.

В кінці ХІХ – на початку ХХ ст. в усіх східно­слов’янських народів фіксується побутування властиво­го багатьом народам вірування, яке зберігає виразні сліди культу змій: людина, яка поїсть зміїного м'яса, засвоює зміїну мудрість, отримує здатність розуміти мову квітів і шепіт трав, які розкривають ій свої цілющі властивості. У різних народів існує ряд близьких за змістом легенд на цю тему. Кілька варіантів, сюжети яких відрізняються лише окремими деталями, побутувало на Україні [7:50-51].

В процесі еволюційного розвитку інститут знахарст­ва зазнав змін.

В епоху східнослов’янської спільності функція його була значно ширшою. Давньоруські «волхви», від яких ведуть початок знахарі, за свідченням С. Токарєва, бу­ли в дохристиянський період служителями давньослов'янського культу і відігравали значну роль в суспільному житті. Вони були віщунами й пророками, передбачали майбутнє і давали поради в часи суспіль­ного лиха. Лікування – лише одна з багатьох функцій волхвів.

Крім терміну «волхв» існував і жіночий рід «волхва». Тобто, крім чоловіків «волховством» займались і жінки. І правий, очевидно, Б. Рибаков, коли вважав, що сфера впливу волхвів чоловічої статі поширювалася на події суспільного та громадського життя, а магічні засоби, покликані впливати на здоров'я людини, її сімейне благополуччя, знаходились в руках жінок, тих відьом, яких називали «бабами богомерзкими» [7:44].

В усіх східнослов’янських народів, як і багатьох інших, серед знахарів існувала певна спеціалізація. Одні «спалювали рожу», інші «скидали вроки», ще інші «викачували» або «вилизали ляк». Були спеціалісти, які «замовляли зуби», лікували внутрішні хвороби, «заклинали змій» [там само]. Зародки такої спеціалізації мали місце в епоху східнослов’янської єдності.

Така спеціалізація певною мірою пов’язана була з розподілом сфер впливу між знахарями, якщо в певній місцевості їх було кілька. В таких випадках знахар, перш ніж приступити до лікування хворого, визначав, чи підлягає його компетенції дана хвороба.

Крім, знахарів здатністю магічних впливів володіли і чарівники, відьми, проте їх діяльність розглядають у більш негативному контексті. Частіше всього їм приписують зв’язки з нечистою силою, а знахарів ставлять їм на противагу. Проте існували випадки, коли сфери їх діяльності не диференціювали. Так, наприклад, дослідник Х.Вовк навіть пише про те, що в Карпатській Русі «мудрі люде» або «земляні боги» ведуть правильну торгівлю з чортами, складають договори від їх імені щодо продажу людських душ [12:184].

Якщо порівнювати загальні уявлення українців про виконавців магічних обрядів із поширеним у світовій практиці відповідником шаман, то впадають у вічі очевидні відмінності. Зокрема типовим і підкреслюваним в описах шаманів є стан трансу, в який він впадає задля спілкування із духами. Для українського дискурсу така особливість не виділена. Спілкування із потойбічними силами уявляється щоденною і звичною справою.

Загалом попри таке розмаїття термінології та функцій виконавців магічних обрядів, їх об’єднувало замовляння як об’єкт комунікації. Здійснювати їх можуть і звичайні люди, для яких це не є основним родом занять.

Замовляння вирізняється із звичайного мовленнєвого потоку в першу чергу через специфічний ритм. Інші текстові ознаки – змістовність, асоціативність, емоційність без ритму втрачають свою актуальність. Ритм замовляння досить специфічний, він може змінюватись декілька разів або вражати своєю монотонністю. В тому чи іншому випадку даний ритм дещо відмінний від звичного, і несе у собі певний внутрішній дискомфорт, чи навпаки, заспокоює, присипляє. Зі зміною ритму змінюється сприйняття дійсності/часу, що використовувалось у світових магічних практиках (камлання шаманів, голосіння, звуки ритуальних барабанів, обрядові танці і т. п.). Важливе і суттєве у повсякденному житті перестає бути таким при зміні ритму і навпаки. Маніпуляції ритмом спостерігаються й у лікувальній магічній практиці українців. Так, шептухи, замовляючи недугу, промовляють текст у відповідному ритмі, який проявляється не лише у тональності і гучності, які можуть змінюватись, але і в будові самого тексту, а саме: асонансах і алітераціях. Серед приголосних, як правило, повторювались тверді звуки (шиплячі, дрижачі, свистячі), що створює специфічну ритміку, задає необхідний напрямок тексту, створює враження безперервного мовного потоку, нагнітає психіку слухача: «Їхав святий Петро на білім коні, кінь біжить, аж камінь січе, да буде проклята кров, котра потече» [96:28]. Підпадаючи під вплив текстового і ритуально-дієвого ритму замовляння, хворий здатен увійти в легкий психічний транс, який змінює звичне часове сприйняття, загострює слухове відчуття дійсності (у буденному житті навколишній світ сприймається переважно за допомогою зору).

Підсумовуючи сказане, зазначимо, що обряд замовляння це комунікаційна дія, що має зав­дання зберегти основний принцип магічної свідомості – «принцип космічної рівноваги» [62:72 ]. Цей ритуал уміщує в собі ряд рівнозначних символічних елементів, зокрема, слово, жест, звук, предмет, одяг, колір, час та простір, що діють у рамках того самого коду [там само]. Код, що передається у формі сигналів, знаків та сим­волів, має три площини: словесну (обмін інфор­мації), предметну (обмін добра) та дійову (обмін сили). Посередником діалогу та інтер­претатором коду є знахар, що одночасно підби­рає стратегію дії, керуючись у своєму зав­данні збереженням «принципу космічної рівноваги».