Мікенська цивілізація в II тис. до н. е. Вторгнення дорійців

Становлення цивілізації в материковій Греції було складним і суперечливим процесом. У перші віки II тисячоліття до н. е. тут спостерігається явне уповільнення темпів соціально-економічного і культурного розвитку. Незважаючи на появу таких важливих технічних і господарських нововведень, як гончарний круг і віз або бойова колісниця із запряженими в неї кіньми, культура так званого середньоелладського періоду (XX—XVII ст. до н. е.) в цілому помітно поступається передуючій їй культурі ранньоелладської епохи. У поселеннях і похованнях цього часу порівняно рідко зустрічаються вироби з металу. Зате знову з’являються знаряддя, зроблені з каменю і кістки, що свідчить про певний занепад продуктивних сил грецького суспільства. Зникають монументальні архітектурні споруди ніби вже згадуваного «будинку черепиці» в Лерні. Замість них будуються непоказні глинобитні будинки іноді прямокутної, іноді овальної або закругленої з одного боку форми. Поселення середньоелладського періоду, як правило, укріплені і розміщуються на височинах з крутими обривистими схилами. Судячи з усього, час цей був украй неспокійним і тривожним, що змушувало окремі громади вживати заходи для забезпечення своєї безпеки.
Типовим прикладом середньоелладського поселення може вважатися городище Мальти — Доріон в Месенії. Усе поселення розташовувалося на вершині високого пагорба, обнесеного кільцевою оборонною стіною з п’ятьма проходами. У центрі поселення на невисокій терасі стояв так званий палац (ймовірно, будинок вождя племені) — комплекс з п’яти приміщень загальною площею 130 кв. м з викладеним з каменю вогнищем-вівтарем в найбільшій з кімнат. Впритул до «палацу» примикали приміщення декількох ремісничих майстерень. Іншу частину поселення складали будинки рядових общинників, як правило, дуже невеликі, і склади, побудовані в один-два ряди уздовж оборонної стіни. Між стіною і центральною терасою було залишено досить великий вільний простір, що швидше за все використався як кошара. Саме планування Мальти, одноманітність її житлової забудови свідчать про ще не порушену внутрішню єдність родоплемінної общини, яка мешкала тут. Про відсутність ясно виражених соціальних і майнових відмінностей в ахейському суспільстві середньоелладського часу говорять також і поховання цього періоду, в переважній більшості своєму стандартні, з дуже скромним супровідним інвентарем.
Лише у кінці середньоелладського періоду положення у Балканській Греції почало поступово змінюватися. Смуга тривалого застою і занепаду змінилася смугою нового економічного і культурного підйому. Поновився перерваний на самому початку процес класоутворення. Усередині ахейських племінних співтовариств виділяються могутні аристократичні роди, які облаштувалися в неприступних цитаделях і тим самим різко відокремилися від маси рядових одноплемінників. У руках племінної знаті концентруються великі багатства, частково створені працею місцевих селян і ремісників, частково захоплені під час військових набігів на землі сусідів. У різних районах Пелопоннесу, Середньої і Північної Греції виникають перші і досить примітивні державні утворення. Таким чином, склалися передумови для формування ще однієї цивілізації епохи бронзи, і починаючи з XVI ст. до н. е. Греція вступила в новий, або, як його зазвичай називають, мікенський, період своєї історії.

Під час пересувань на Балканах і Малій Азії великих племен (серед них знаходилися і дорійські племена), які почалися на рубежі XIII—XII ст. до н. е., мікенські держави, внутрішньо ослаблені комплексом глибоких протиріч, не витримали натиску войовничих племен. Швидкий розпад найбільших мікенських держав, що послідував за племінними переміщеннями, пояснюється не стільки силою північних варварів, скільки неміцністю їх внутрішньої структури, основою якої була, як ми бачили, систематична експлуатація і пригноблення сільського населення нечисленною замкнутою в собі палацовою елітою і її бюрократичним апаратом. Досить було знищити правлячу верхівку палацових держав, щоб уся ця складна будова розвалилася, як картковий будиночок. Основна частина варварських племен, що брали участь у вторгненні, ймовірно, не утрималася на захопленій ними території (спустошена країна не могла прогодувати таку масу людей) і відринула на північ — на свої вихідні позиції. Лише невеликі племінні групи дорійців і споріднених їм західногрецьких народностей влаштувалися в прибережних районах Пелопоннесу (Арголіда, області біля Істма, Ахайя, Еліда, Лаконія і Месенія). Окремі острівці мікенської культури продовжували існувати упереміш зі знову заснованими поселеннями прибульців аж до кінця XII ст. В цей час останні з тих, що пережили катастрофу кінця XIII ст. ахейські цитаделі прийшли до остаточного занепаду і були назавжди покинуті своїми мешканцями. Тоді ж спостерігається масова еміграція з території Балканської Греції на схід — в Малу Азію і на довколишні острови. У русі колонізації брали участь, з одного боку, вцілілі залишки ахейського населення Пелопоннесу, Середньої і Північної Греції, які іменуються тепер іонійцями і еолійцями, з іншого — дорійські новопоселенці. Результатом цього руху було утворення на західному узбережжі Малої Азії і на островах Лесбосі, Хіосі, Самосі, Родосі і інших безліч нових поселень, серед яких найбільшими були іонійські міста Мілет, Ефес, Колофон, еолійська Смирна, дорійський Галікарнас. Тут в іонійських і еолійських колоніях через декілька століть виник новий варіант грецької культури, що різко відрізняється від попередньої йому мікенської цивілізації, хоча і увібрав в себе деякі з її основних елементів.